Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філологія (збірник наукових праць)

66. Українські класики у творчій діяльності „Західної України”


Євгенія Антонюк
(Вінниця)

У суспільно-мистецькому житті Радянської України 20-30 років помітне місце належало літературно-громадській організації „Західна Україна”. До її складу входили вихідці з Галичини, Буковини, Волині, Закарпаття, поневолених панською Польщею, боярською Румунією, королівською Чехословаччиною. До Радянського Союзу вони потрапляли різними шляхами. Одні - рятуючись від політичних переслідувань, інші - у вирі Жовтневого перевороту й громадянської війни. Тут вони активно включались у громадське й мистецьке життя, входили до складу численних літературних організацій, що, як гриби після дощу, з’являлися у 20-і роки в Україні. Більшість із них входила до спілки селянських письменників „Плуг”, виділившись в окрему секцію ЗУП (західноукраїнський „Плуг”). А в 1927 р. з дозволу державної влади було створено окрему громадсько-мистецьку Спілку „Західна Україна” ( скорочено - ЗУ), до якої увійшли не лише письменники, але й громадські діячі, художники, інші митці - вихідці з-за Збруча і Прута. Добре відомими в Радянській Україні були активісти „ЗУ” : Василь Атаманюк, Дмитро Бедзик, Володимир Гадзінський, Мечислав Гаско, Володимир Гжицький, Любомир Дмитерко, Дмитро Загул, Микола Марфієвич, Мирослав Ірчан, Іван Ткачук, Агата Туринська та ін. (майже п’ятдесят осіб).

Крім спільних завдань, що стояли перед усіма українськими письменниками, новостворена Спілка „ЗУ” мала ще й свої специфічні. Їх чітко сформулював Микола Скрипник (тодішній міністр освіти України) у доповіді „Новий етап і нові завдання”, виголошеній на І з’їзді „ЗУ” в січні 1930 р.: „ Ви, сказати б, неакцептовані дипломати від пролетарської радянської культури для Західної України. Це на вас покладає подвійний обов’язок як щодо Західної України, так щодо Радянської України, бо ви є представниками впливу духовного туди, на Західну Україну. Але тут ви не чужі, не сторонні, не представники, а співробітники велетенського робітничого процесу, що відбувається в нашій країні” [ 2, 1930, №1, с. 30].

Спілчани часто виступали з художніми й публіцистичними творами в прогресивних західноукраїнських періодичних виданнях. Їхню працю вітали українці- емігранти Канади, Аргентини, Бразилії, Польщі, Чехословаччини, Австралії та ін. країн. Члени „ЗУ” розповідали землякам про життя в Радянській Україні, а радянських читачів інформували про суспільно-мистецькі події за кордоном. Таким чином, „ЗУ” була своєрідним містком між Радянською Україною і тими державами, де перебували українські емігранти.

Особливо почесним завданням спілчани вважали популяризацію серед читачів різних країн найвизначніших літературних і мистецьких здобутків своїх земляків. У 20 - 30-ті роки, коли проголошувались різні нігілістичні гасла, заперечувалось значення традицій класичного мистецтва, спілчани організовували найрізноманітніші масові заходи для пропаганди творчості Івана Франка, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, Наталі Кобринської та інших західноукраїнських письменників, за можливості видавали їхні твори, ілюстровані переважно Василем Касіяном, який, до речі, теж був членом „ЗУ”. Причому видавці намагалися „...всі книжки видавати з якнайнижчою ціною, щоб легше їх поширити серед трудящих мас” [4, с. 13].

У багатьох містах, де були філії „ЗУ” ( Київ, Одеса, Дніпропетровськ та ін), спілчани організовували літературні вечори, присвячені творчості класиків і молодих революційно налаштованих письменників Західної України [4, с.73]. В архіві „ЗУ” збереглось чимало матеріалів, що засвідчують, якого великого значення надавалось проведенню подібних заходів, так високо оцінених українською громадськістю в різних куточках світу.

„Західній Україні” особливо дорогим було ім’я Івана Франка - „найвизначнішої постаті серед недавно минулого української літератури” [3, с.53]. Усі вони вважали себе його учнями. Каменяр був близький їм своїм світоглядом, літературно-естетичними принципами, імпонував духом вічного революціонера, боротьбою за соціальне й національне визволення, ненавистю до неправди й зла, вірністю гуманістичним ідеалам. І вони, вдячні учні І.Франка, сприяли вивченню його багатої художньої, публіцистичної, наукової спадщини, творчому використанню її в громадській та літературній праці. І цю потрібну благородну справу спілчани проводили не епізодично, а постійно. Від імені Спілки Дмитро Рудик у статті „Вивчаймо спадщину Івана Франка” закликав заснувати спеціальний центр, „...що взяв би на себе завдання зібрати все, що стосується життя та творчості Івана Франка, вивчати всі умови його праці, всю його літературну спадщину” [2, 1930, №1, с. 54 ].

Старші за віком члени „ЗУ” виступали із спогадами про свої зустрічі з Іваном Франком. Так, популярний одеський журнал „Металеві дні” [1931, №1, с. 36-40] опублікував спогади Володимира Г адзінського - активного учасника літературного життя міста, керівника одеської філії Державного видавництва України і „Західної України”. Він детально розповів про зустрічі з І.Я.Франком у Львівській університетській бібліотеці та в „Станіславському домі української бесіди”, про майстерне виконання схвильованим автором власної поеми „Мойсей”.

Чимало спогадів про Каменяра вміщено на сторінках спілчанських видань. Так, один із номерів журналу „Західна Україна” [1930, №5] повністю присвячений геніальному земляку. Тут, крім розповідей, фотографії, фрагменти листів, інші цікаві маловідомі читацькому загалу матеріали, пов’язані з життям і творчістю Івана Франка. Опубліковані матеріали сприяли глибокій зацікавленості багатою і різноманітною спадщиною західноукраїнського генія, сприяло його впливу на творчість молодих письменників.

Читаючи твори спілчан, не можна не помітити їх тематичної спорідненості з художньою спадщиною Івана Франка. Це відзначали не лише члени „ЗУ”, але й тогочасна літературна критика: „ Своїм франківством їхня творчість уявляє з себе цікавий історично-літературний документ, який свідчить, що серед західноукраїнських революційних письменників наймолодшої генерації ( йдеться про членів „Західної України” - Є.А.) ... живі ще ідеологічні впливи „каменярства”, найкращі й найздоровші традиції великого автора збірки „З вершин і низин” [3, с. 31].

Тяжка доля західноукраїнських трудящих, так правдиво та майстерно відображена

І.Франком, В.Стефаником, О.Кобилянською та їхніми сучасниками, постійно привертала увагу спілчан. У власних творах вони викривають свавілля окупаційних режимів Галичини, Буковини, Закарпаття, показують назрівання протесту західноукраїнських трудящих, їх послідовну боротьбу за соціально-національне визволення і возз’єднання всіх українських земель в єдиній суверенній і незалежній державі.

Орієнтуючись на автора повісті „ Борислав сміється” , члени спілки особливу увагу приділяли зображенню життя західноукраїнського робітничого класу. „Чільне місце в художній творчості має бути відведено західноукраїнському пролетаріатові, його передовій революційній частині. Показувати в художніх творах нові умови, що є зараз на Західній Україні, аналізуючи ці умови та даючи їм належну оцінку, показувати борця у всій його складності ”[2, 1931, №7 - 8, с. 56] - такі завдання висувала спілка перед своїми членами.

Спілчани творчо використовували багаті традиції західноукраїнських письменників, особливо Івана Франка, у створенні картин важкої праці, злиденного життя, поступового пробудження соціальної та національної свідомості й, нарешті, активної боротьби трудящих за свої права. Як і Бенедьо Синиця зі своїми побратимами, необхідність організованої боротьби з капіталістами усвідомлюють герої оповідання

І.Ткачука „Страйк” [2, 1930, №9]. Автор демонструє єдність і взаєморозуміння робітників різних підприємств, що проявилось у їхній духовній підтримці й матеріальній допомозі родинам страйкуючих. У творі стверджується ідея союзу робітничого класу і біднішого селянства. „В єдності наша сила і велика міць, що побідить всіх панів”, - заявляють робітники [2, 1930, № 9, с. 24].

Заслуговує на увагу й оповідання Івана Ткачука „Незакінчений лист”, опубліковане в журналі „ Західна Україна ”. Авторська увага тут зосереджена на центральному персонажеві - дідусеві Якимові Чернишеві, який випадково потрапив до в’язниці. І тут, в оточенні арештантів, старий починає усвідомлювати, що щось небуденне діється у світі, якщо такі, як він, є небезпечними для тодішньої влади. І.Ткачук майже не розповідає про важке життя Якима та його родини. Основна авторська увага зосереджена на духовному формуванні персонажа, на еволюції суспільних поглядів знедоленого, затурканого безпросвітними злиднями простого трудівника, який чи не вперше відчув себе сином свого народу, здатним на свідому боротьбу за кращу долю.

Кару Черниш відбуває з політичними в’язнями-польськими робітниками. Спочатку дідусь не довіряє їм, бо ж розмовляють вони чужою мовою, як пани і жандарми. Але пізніше саме від політв’язнів він уперше почув правду про власне злиденне життя, про суспільно-політичні події у світі. Яким шкодує, що не розумів цього раніше, бо він міг би хоч щось зробити, „щоб іншим бідним людям було легше, тоді не жаль було б терпіти, а то й сам не встиг зрозуміти добре, що й до чого” [ 2, 1930, № 5, с. 5]. Отже, у світогляді, що формувався десятиріччями, сталася зміна. Ще вчора темний, політично бездіяльний селянин сьогодні сміливо тримається у суді, впевнено й переконливо відповідає не обвинувачення прокурора. Його протест втрачає стихійний характер, старого переповнює презирство до поневолювачів, у нього з’явилось бажання розплати за свою і чужу кривду. У листі до сина Черниш заявляє, що він до останнього боротиметься за правду трудящих, і коли цього вимагатимуть обставини, то й життя не пошкодує заради щастя простої людини. Тепер уже він наставляє свого сина - бунтівника Миколу: „ І ти тримайся твердо до кінця життя. Іди прямою дорогою ” [2, 1930, № 5, с. 12].

У прозі Івана Ткачука чимало спільного з творами Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини, у яких йдеться про події Першої світової війни. Не раз це відзначала й тогочасна літературна критика.

Заслуговує на увагу оповідання М.Козоріза „Злочин” [2, 1930, № 6], у якому показано важке життя робітничого класу, страх залишитися без роботи, злидні, що інколи штовхали людей на злочин. Тут створені образи фабрикантів - Клепацького і Розенталя - двох хижаків-конкурентів, які постійно ворогують між собою. Але тепер, коли робітники фабрики висунули вимогу підвищити заробітну плату, „вони раптом стали друзями, рідними, і Клепацький ні на хвилину не вагався порозумітися в цій справі зі своїм конкурентом” [2, 1930,№ 6, с. 15]. Тепер їхні думки і дії збігаються. Не лише внутрішньою суттю, а й зовнішністю вони нагадують бориславських капіталістів Гольдкремера і Гаммершляга - персонажів повісті І.Франка „Борислав сміється”.

До робітничої теми зверталися Л.Дмитерко (оповідання „Бомба”), А.Турчинська (оповідання „Хліба й роботи”) та інші спілчани. На жаль, саме на творах робітничого циклу позначилась недостатня обізнаність членів організації з життям робітничого класу. Це пояснюється тим, що чимало письменників, вихідців переважно із села, значно краще знали життя сільських трударів, ніж міського пролетаріату. Тому селянська тема у їхніх творах звучала переконливіше, яскравіше.

Про зміни у свідомості селянства, зростання їхньої революційної активності йдеться в уривку з роману Д. Бедзика „Студенні води” - „Дзвін серед ночі”, що сприймається як завершений художній твір. Автор звернувся до подій, характерних для західноукраїнського села 20-30-х років ХХст. Серед ночі дзвін розбудив село на пожежу. Стурбовані, перелякані селяни біжать гасити вогонь, але, довідавшись, що горить господарство дідича, заспокоєні зупиняються. Кількома штрихами автор передає настрій села. Ось діалог війта з селянами :

„ - Чи ви посліпли ... Бачите - там же горить !

- То й нехай, - хтось байдже з гурту.

- Що ?! А хто гаситиме ?..

- Поліція нехай і гасить, - злорадісно відповідали люди”

[ 2, 1930, № 1, с. 22 ].

Відблиски пожежі вже не лякали селян, а навпаки, „гріли та усміхалися до їхніх душ”. І було втішно, що хоч і не вони, так хтось помстився за мужицьку кривду і пустив за димом панське, створене їхніми мозолями, добро, „піднісши сірничка до сухої соломи в скирдах, де їхній піт і сльози” [ 2, 1930, № 1, с.23].

У невеличкому уривку письменник показав, що підпали панських маєтків - не єдина пересторога експлуататорам. Всезнищуючою силою, як вогонь у маєтку дідича, наповнюються серця селян, коли від пострілу війта гине односельчанин. Другий постріл став ніби сигналом, що закликав натовп до розплати за потоптану людську гідність. Через хвилину війт лежав долі і хрипів, заливаючись власною кров’ю.

Завдяки глибокому знанню життя села, майстерному володінню словом, Д.Бедзик зумів передати психологічний стан людей, які усвідомили необхідність боротьби, але поки що дії їхні стихійні. Твір перегукується з новелою В.Стефаника „Палій” та оповіданням

В.Винниченка „Салдатики!” не лише проблематикою, але й поетикою, побудовою сюжету.

Глибоким знанням життя західноукраїнського селянства, умінням розкрити його духовний світ приваблюють оповідання „Танасійчучка” В.Атаманюка, „Вовки”

В.Гжицького, „Купіть сина” М.Паньківа та інші твори спілчан, опубліковані на сторінках „Західної України”. Але герої згаданих творів ще не усвідомлюють необхідності соціальної боротьби. Темні й знедолені, вони мовчки терплять злидні, а якщо й виражають незадоволення існуючим ладом, то роблять це наївно, примітивно.

Як і творчість класиків української літератури, праця спілчан відзначалась інтернаціоналістським спрямуванням. Вона була пройнята палкою любов’ю не лише до західноукраїнських трудящих. Їм невимовно близька доля трударів Німеччини, Китаю, колоніальних країн. До боротьби з рабством закликає І.Степанюк у поезії „За Дністром і Збручем”, М.Паньків у віршах „Нота” і„Ротфронт” та ін. Вони вірять, що трудящі поневолених країн також підуть шляхом боротьби за землю й волю.

Із згаданими творами перегукується поезія Л.Дмитерка „Перше травня”, у якій йдеться про те, як „ червоніє в боротьбі Китай ”, „ наїжився в напрузі ” робітничий Берлін. Солідаризуючись з ними, поет радіє, що революційні події, з якими пов’язані його сподівання на визволення західноукраїнських земель, набувають планетарного розмаху :

. ..Всі материки у полум ’ї червонім.

В червонім полум ’ї гуцули і індуси.

[ 2, 1931, №4, с. 21].

Мотиви визвольної боротьби, протести проти визиску та співчуття до знедолених звучать у творах й інших спілчан. Наближення „світового страйку” відчуває герой поезії М. Зіньківа „ У шляхетському серці Європи”. Автор закликає трудящих усіх націй однією шеренгою виступати у боротьбі за щастя і волю. Про „всесвітній виступ пролетарів” мріє ліричний герой поезії Мирослави Сопілки „ Державо білого орла ”. М.Гаско у вірші „Західній Україні” заявляє :

Ми хочемо знищити визиск і класи,

Звільнити від гноблення нації й раси [ 2, 1930, № 10, с. 4].

Отже, засвоївши кращі риси нової української літератури, зокрема традиції Івана Франка, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, члени „Західної України” зайняли гідне місце в літературному житті України 20-30 років ХХ ст., збагативши її зміст західноукраїнською тематикою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Життя і революція. - 1927 - №2.

2. Західна Україна. - 1930 - 1931

3. Зоря. - 1927 - №7

4. Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва. - ф. 369. - оп. 1. - од. зб. 4.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філологія (збірник наукових праць)