Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філологія (збірник наукових праць)

64. Шкіци до наукової біографії олексія кундзіча від роману “de-facto” до творчої кризи межі 30-40-х років


Лілія Буженко
(Вінниця)

1927 роком датовано початок романної публікації Кундзіча в “Молодняку”. Так, роман “De facto” спочатку виходив у журналі “Молодняк” (1927-1928), а вже потім з’явився окремим виданням у 1930 році. Свій роман митець писав у коридорі на дошках, там, де і спав. Чимало відомостей про роботу Кундзіча над “De facto” повідомляє П.Усенко. Наголосивши, що тодішньому молодому літераторові дуже важко було знайти необхідні умови для плідної праці у шумливому і вкрай переповненому людьми Харкові, Усенко пригадує, який вихід для себе знаходив його колега: “він запасається кефіром, хлібом (харчами, які дешевше) й на цілий день виїздить за місто. Там в тінистих закутках Лісопарку є спокійні й тихі галявини” [14, с. 158], і саме в таких умовах Кундзічу добре працювалося.

Роман вийшов, за словами М.Острика, не в усьому зрілий, “дотягнутий до кінця поспіхом” [11, с.5]. Але тоді все щойно написане блискавично потрапляло в номер. Павло Усенко з Теренем Масенком підганяли молодого автора[1], бо підходив час здачі матеріалу, а в редакції “Молодняка” не було жодного великого твору. Тож із хвилюванням поглядали на двері, сподіваючись, що на порозі з’явиться “міцна статура Олекси з добрим жмутком паперу, списаного вкрай і впоперек” [13, с. 158]. І Кундзіч йшов у кімнату, довго вичитував сторінки своїх розділів, вносячи на ходу нові слова, речення, цілі абзаци, викреслюючи, вилучаючи те, що здавалося йому зайвим.

Улітку щороку письменник прагнув будь-що побувати у своєму рідному селі. Тут, у Павлівці, у 1928 р. було створено новелу - ліричний шедевр “Ставок зацвітає”. А невдовзі, коли Олексій Леонардович разом зі своїми односельцями зустрічав першого трактора [2, с.167], з-під його пера виходить оповідання “Залізний гість”. М.Гнатюк пригадує, як у Павлівці завжди жваво читали і обговорювали нові твори земляка, особливо ранні, і передає незабутні враження, які справили на людей “Лист до земляків в село” і “Мати” [2, с.168]. Цього ж літа 1928 року Т.Масенко і О.Кундзіч разом з білоруськими “маладняківцями” вирушили до Києва, потім до Канева і до порогів на Дніпрі. Прозаїк, як згадує Т.Масенко, все без кінця нотував у записках, нарисах, новелах (“Полтавка”, “Заведінка”): “Кундзіч витягає свого записника, щось туди мережає коротко, уривками, але частенько. Схоплював, як на фотоплівку, маленькі деталі. За ними і через роки спливуть широкі картини...” [10, с. 183].

Зі спогадів Григорія Костюка стає відомо, що О.Кундзіч цілком об’єктивно оцінював літературне життя в Харкові. Він бачив загрозливе становище багатьох угрупувань, зокрема, групи Хвильового, прагнув скерувати діяльність “Молодняка” в інший бік від примітивного і вульгарного розуміння літератури Коваленка-Клоччі, усвідомлював, що харківську літературну ситуацію все більше опановує група Микитенка-Кириленка. О.Кундзіч щиро вірив, що зі створенням ВУСППу “народиться щось нове, молоде, творчо-свіже. А родилась дефективна дитина, з якої виріс суб’єкт, що став не творцем, а міліціонером в літературі. Це вже наша провина. Тому й стало перед нами питання: куди?.. Принаймні для всієї харківської групи... А у ВУСІ 111і можна бути членом і без збірки... А взагалі, пахне якимись великими змінами...” [5, с.344]. Письменник Олексій Кундзіч кінця 20-х років запам’ятався Григорієві Костюку як людина незалежної вдачі, вільнодумна й критична. Високо оцінюючи тогочасні Кундзічеві твори, він відзначає притаманну йому імпресіоністичну манеру письма, свіжість спостережень, витонченість психологічних малюнків і робить такий висновок: “Не була це поверхова пропаганда, а таки тепле художнє зображення. Мова автора теж була не запозичена з літератури, а з того життя, яке знав автор” [5, с.348, 341, 346, 349].

У 1928 році виходить окремою книгою повість “На ярах”, а також у видавництві “Пролетарій” побачила світ збірка “В ущелинах республіки”, яка складається з чотирьох новел: “Сколопендра”, “Морська хвороба”, “В ущелинах республіки”, “Дуже просто”.

1928 року журнал “Молодняк” друкує новелу “Синя блуза”. А.Бортняк дав високу оцінку раннім творам Кундзіча, вважаючи, що вже своїми першими книгами - збірками оповідань “Червоною дорогою” (1926), “Село Вовче” (1927), “В ущелинах республіки” (1928) письменник показав своє виразне творче обличчя, зробив зухвалу спробу глибоких соціально-художніх узагальнень “без прикрас та ілюзій”, що сприймалося “ідеологічними контролерами” [1, с.4] як відступ від соціалістичного реалізму, як зумисне спотворення радянської дійсності.

На думку П.Усенка, коли на Кундзіча й інших “молодняківців” “не раз сипалися ляпаси від письменників, що об’єдналися в літературну організацію “Вапліте”, такі закиди

1 критичні удари всіма сприймалися “легко й навіть весело”, оскільки “спрямовувались переважно не на письменника, а на ту організацію, до якої він належав” [14, с.159]. Тодішній літературний етикет вимагав від автора мовчазного і вдячного прийняття критики, навіть необ’єктивної. Але Кундзіч, коли критикани ополчилися на роман “De facto”, вчинив усупереч усталеним нормам і надрукував у “Критиці” статтю-відповідь на першу розгромну рецензію М.Чехового “Де-юре за, де-факт проти” (“Літературна газета”, 1930, 12 травня, № 9), “документально довівши, що опоненти використали нечесні прийоми, навмисне знищуючи його роман. На тому дискусія вщухла, проте бійці критичного фронту цієї непокори не забули” [17, с.7].

Непросто складалися стосунки О.Кундзіча з головою Спілки письменників України Іваном Куликом. До редакцію часопису “Молодняк”, що його видавало однойменне літературне об’єднання, у складі якого перебував і Кундзіч, надійшов рукопис. Це був поетичний журнал учнів Лубенської гімназії. Рукопис потрапив до Люціани Піонтек - дружини Івана Кулика, яка видала ці вірші за власну ліричну збірку. Коли все з’ясувалося, спалахнув неймовірний скандал. Але Кулик, використовуючи свої зв’язки, домігся офіційного вердикту про відсутність плагіату. Проте О.Кундзіч на другому з’їзді ВУСІ 111у заявив про нечесну реабілітацію “літературного крадія” [16, с.7]. Такого вчинку Кулик не міг пробачити...

У 1929 році роман “De-facto” виходить окремим великим томом у “Пролетарії”, також у цьому році побачила світ збірка О.Кундзіча “Новелі” (“Гіпс”, “Mg”, “Дідусь”, “Дуже просто”, “Ірраціональне”, “Аґент фотобюра”, “Пудель”, “Романтична вилазка”, “Безодня”, “Дуже просто”, “Іней”, “Іманентна властивість ритму”, “Синя блуза”, “Ставок зацвітає”, “Шосе коло Ай-Петрі”, “Кічкене”). У цей же час часопис “Гарт” друкує оповідання “”Ах” на Рибній”, а “Літературний ярмарок” - “Романтичну вилазку”. У 1930 р. у ДВУ видано роман “Окупант”, а у Москві (ГИХЛ) - російськомовну збірку «Гипс» («Брат», «Mg», «Очень просто», «Агент фотобюро», «Г ипс», «Иррациональное», «В ущелинах республики», «Морская болезнь», «Сколопендра»).

Запровадження колективізації на селі О.Кундзіч не сприйняв і в позитивні перспективи її не вірив, жодного твору про колективізацію не написав, тож у розмові з Г.Костюком на початку 1931 р. не випадково критично сказав: “Мій герой мав рацію... “Закрито всі затоки” (вислів героя з “Романтичної вилазки” О.Кундзіча - прим. Л.Б.)... Але й вилазити понад епоху не можна й не треба. Якщо хочеш її зрозуміти, а то й змінити, то треба ввійти в неї органічно. Вдивитися, зрозуміти і по змозі вносити свої корективи...” [5, с.348]. Після ухвали партії від 23 квітня 1932 року про ліквідацію всіх літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників України, після самогубства М.Хвильового, М.Скрипника, після лиховісних ухвал Листопадового пленуму ЦК КП(б)У 1933 року, де “український націоналізм” оголошений був “головною небезпекою”, О.Кундзіч, очевидно, зболено збагнув, що “...на вільнодумну фронду місця більше нема, що відтепер “закрито всі затоки”, що письменник лише маленький гвинтик чи шрубик в безжальній машині диктатури, що вискочити поза епоху можна тільки в смерть. А вмирати він не хотів. Значить - жити і писати... ” [5, с.349]. 1932 року також вийшла збірка О.Кундзіча “Вибрані новели”, яка містила вже відомі читацькому загалу з попередніх видань новелістичні твори “Змичка”, “Батько”, “Скарга”, “Хотинщина”, “Брат”, “Морська хвороба”, “Сколопендра”, ““Ах” на Рибній”, “В ущелинах Республіки”, “Утиль”, “Іраціональне”, “Ставок зацвітає”.

Українські письменники першої половині 1930-х років присвячують чимало творів змалюванню індустріального світу: з’являються книги “Інтеграл” І.Ле (1931), “Народжується місто” О.Копиленка (1932), “Турбіни” В.Кузмича (1932), “Бурун”

С.Скляренка (1932), “Нові береги” Г.Коцюби (1933-1937), “Перешихтовка” І.Кириленка (1932), “Інженери” Ю.Шовкопляса (1934) тощо. О.Кундзіч також не залишається осторонь цієї тематики. Наприкінці 1930 року письменник інкогніто влаштувався в шахтоуправління № 7 “Донбасантрацит”, де працював, як зазначено в документі “Контрмарка № 845”, навальником (з точки зору тодішніх нападників на письменника-естета - “перевиховався”). Про те, що він письменник, знав лише начальник шахти. “...Я поспішаю занотувати враження від праці... Ти не знаєш, що таке щастя, бо ти не працювала на шахті. Щастя - це вилізти, дихати свіжим повітрям і відпочивати, закуривши цигарку” - писав Кундзіч 4 січня 1931 р. у листі до дружини [6, с.105]. У шахті разом з вибійником письменник прагне видавати на-гора тоді ще обушком та лопатою сім погонних метрів антрациту. Вони часто перевиконували норми. О.Кундзіч поринув у життя шахтарської молоді, знайшов гарних душею молодих людей. На цих безпосередніх і неочікуваних враженнях були написані нариси, оповідання, що потім увійшли до книги “Шахтарі” (1932), що мала підзаголовок “Етюди для дітей старшого віку”. До неї увійшли цикли “П’ять шостих” (“Фініш”, “Останньої ночі”, “Подорожні”), “Ворогові нотатки” (“Нотатки Йогана Гробе”, “Лист”, “За тридцять пфенінгів”), “Підземні зустрічі вибійника Віллі” (“Господар шахти”, “Кадровики”, “Чубатий красень”, “Машина”, “Зламаний ритм”, “Технічна нарада”, “Шубін”, “Klein-bunker”). У 1933 році письменник здійснює перероблене й доповнене перевидання цієї книги для дорослих, назвавши її “Фініш”. Шахтарській молоді присвячено і повість “Моцарт і ботокуди” (інша назва - “Долина Май”) (1935),яка неочікувано для всіх стала щирим одкровенням у скомпроментованому кон’юнктурницькими нашвидкоруч писаними творами прозовому пласті індустріальної тематики. Герої письменника були схожі на живих людей, а не на фальшивих оптимістів багатьох “виробничих” романів, що належали перу сучасників індустріалізації. Автор намагався окреслити самобутні характери трударів, і це йому почасти вдалося.

24 грудня 1934 року О.Кундзіч з дружиною та 6-річним сином переїхали у славнозвісний будинок Роліт у Києві по вулиці Б.Хмельницького, 68 у двокімнатну квартиру. Як пише Кіра Городецька-Кундзіч, коли будувався будинок для письменників (1929-1934), її чоловік переносив не одну сотню цеглин на власних плечах. С.Цалик і П.Селігей повідомляють, що родина письменника мала отримати трикімнатне приміщення, проте перенесення столиці з Харкова до Києва за півроку до заселення Роліту спричинило переїзд до письменницької резиденції і деяких літературних начальників, відповідно, житло їм давали за рахунок інших письменників [17, с.7]. У цьому плані можна сказати, що Кундзічу навіть поталанило - він таки одержав квартиру, щоправда, меншу та гіршого планування, на відміну від, скажімо, Докії Гуменної та Агати Турчинської, яким взагалі відмовили у праві жити в Роліті.

Після заселення в Роліт О.Кундзіч почав працювати над романом “Родичі”[2], який побачив світ у видавництві “Молодий більшовик” наприкінці 1936 року. За словами письменника, в основу сюжету він поклав реальну історію створення комуни: він написав красиву утопію про розквітле за умов комуни колишнє злиденне життя. Сьогодні важко сказати напевне, що рухало митцем у написанні цього твору - чи відчайдушна віра у краще майбутнє, посилена враженнями від нещодавньої тривалої подорожі по Дніпру, чи все-таки данина невблаганному часові. “Героїзм, радість дружби, кохання, віра в радянську людину. Розгромили й цю річ...” [12, с.7]. Як ми вже знаємо сьогодні, заздрісний сусіда О.Кундзіча по Роліту, теж молодий, проте менш талановитий прозаїк, тодішній працівник “Літературної газети”, замовив “критикові-борзописцю” розгромну статтю на нову книжку свого конкурента по перу. Розгром було замасковано під випадковий лист до газети “читача Ансова” [17, с.7]: фактично, автору “Родичів” укотре закинули написання антирадянського твору без будь-якої можливості дати відсіч чи знайти захист - і це на початку 1937 року!

Починаючи з 1936 року О.Кундзіч знаходить для себе творчу розраду у художньому перекладі. Тоді він із захопленням перекладає Пушкіна. Цього ж року до нього звернулася Берта Корсунська з проханням написати для Київського театру ляльок п’єсу за мотивами українських народних казок: Б.Корсунська тоді переймалася проблемами нового репертуару цього театру, у якому не було б місця “антихудожній стряпанині” з її “солоденькими та сюсюкаючими звірятками”: “Я розпочала чомусь із Кунзіча. Сама не знаю, чому. Олекса Леонардович для дітей не писав” [4, с.384]. Для інсценізації було обрано казку про півника і чарівне жорно. Завдання було новим для

О.Кундзіча, тому він з великим запізненням здав п’єсу, оскільки завжди мав звичку ретельно працювати над кожним словом. Вистава “Півник-рятівник” на Всесоюзному фестивалі в Москві у грудні 1936 року виборола друге місце.

У 1937 і 1938 рр. разом із групою письменників О.Кундзіч подорожує по Кавказу, де робить дорожні нотатки “Кавказ”. Можна припустити, що тоді ж написано і нарис “Лезгинка - поема про любов”, дата написання якого досі не встановлена. Але ймовірний також інший варіант: під час цих подорожей письменник лише отримав незабутнє враження від виконання самобутнього гірського танцю, а опрацьовував набуті враження вже пізніше.

У 1938 році виходить збірка О.Кундзіча “Повісті і новели”, під обкладинкою якої були вміщені твори “Дружина”, “Етюд”, “Долина Май”, “Кадровики”, “Хотинщина”, “Шева”. До цієї ж книжки курйозно після всіх газетних кампаній увійшов і роман “Родичі”: у розпал цькувань Кундзіча директор Держлітвидаву перечитав рукопис, крамоли в ньому не знайшов і підписав роман до перевидання [17, с.7].

Узимку 1939 року група столичних письменників, серед яких були Олексій Кундзіч, Терень Масенко, Павло Байдебура, Антон Шмигельський, Мойсей Хащеватський, поїхала до Карпат [10, с.184]. Зачаровані архітектурою старовинного Львова, вражені Коломиєю, Косовом, Карпатами, а найбільше селами Жаб’є і Космач, письменники вивчають тогочасне життя Гуцульщини, знайомляться з населенням, а найближче - з двома видатними людьми Гуцульщини - Созонтом Букатчуком і Григорієм Гаврищуком, виступають на мітингах, зборах, читають власні твори. О.Кундзіч пише згодом повість “Верховинець”, а Т.Масенко - нариси “Верховина”, зібрані згодом у книжці “Під небом Гуцульщини”.

Повість “Верховинець”[3] вперше була надрукована у російськомовному перекладі в третьому числі журналу «Красная новь» у 1940 р., а вже пізніше, у 1941 р., вона вийшла в Україні у збірці “Кола йде до Коломиї” разом з іншими творами малої прозової форми. Перед війною письменник працював над другою частиною повісті “Верховинець”, але надрукував з неї лише два розділи: “Кола розв’язує сусідську справу” і “Кола до Москви збирається”. Повна редакція “Верховинця” була надрукована набагато пізніше - у збірці “Повісті і оповідання” (1951). О.Кундзіч у листі до своєї читачки Ф.Вишневецької вказує, що “Розглядати повість треба ...саме в цьому доповненому і виправленому варіанті’ [6, с.141]. М.Шумило вважає повість “Верховинець” вершиною творчості О.Кундзіча: “...почуття розкоші охоплює, коли читаєш повість Олексія Кундзіча “Верховинець”. Пишучи її, він найповніше черпав з глибокого джерела народності” [18, с.150].

Попри виказану лояльність і демонстративну прихильність до нової влади наприкінці 30-х років над О.Кундзічем нависли репресивні хмари. Письменник був змушений у своїй творчості дедалі більше “вростати в епоху”, вписуватися в ідеологічно- тематичні регістри тодішньої радянської літератури. “Диявольський час” ламав і людину такого калібру, як О.Кундзіч [5, с.348]. І митець на деякий час обрав тактику вимушеного мовчання.

Ю.Мартич повідомляє, що кілька довоєнних років Олексій Леонардович працював у консультації Державного літературного видавництва УРСР. Ця робота вимагала щотижня прочитувати гори списаних нерозбірливим почерком рукописів. До цієї роботи, як і до всього в житті, Кундзіч підходив надто серйозно: “В немічному оповіданні раптом блискне талановитий рядок, в аморфній повісті - натяк на життєвий образ. Ї це вже примушує консультанта з особливою уважністю перечитувати той твір, писати авторові докладного листа чи запрошувати до себе у видавництво і вслухатися у його розповідь про себе, вдивлятися в його обличчя, зважувати всі майбутні можливості для літератури, що ще глибоко заховані в даруванні цієї людини” [9, с.349].

В архіві письменника зберігається цікавий рукопис, який свідчить про подорожування його Алтайським краєм з групою інших письменників. Уривок із цих нотаток вже по смерті їх автора вмістила “Літературна Україна” (1968, 9 серпня), частина їх надрукована і у збірці “Живий Олексій Кундзіч”. Але обидві публікації не містять аніякої хронологічної прив’язки, так само як і спогади М.Ушакова [15, с. 133-134], який, можливо, саме тоді подорожував разом з Олексієм Кундзічем. Єдине, що ми можемо стверджувати абсолютно точно, так це те, що відповідна подорож відбулася до 1959 р., яким уже датовано задум повісті під враженнями від Алтаю. Можливо, йдеться про подорожування маршрутом “Військ-Військ”, що відбулося 1939 р., як повідомляє газета “Літературна Україна” [7, с.3], хоча важко стверджувати, що в дорожніх нотатках

О.Кундзіча й у спогадах М.Ушакова не йдеться про дві різні подорожі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бортняк А. На нього вішали всі «ізми»: Сьогодні минає 95 років від дня народження Олексія Кундзіча // Вінницька газета. - 1999. - 22 квітня. - С.4.

2. Гнатюк М. Рідне село // Живий Олексій Кундзіч: Записи в щоденнику, листи, спогади про письменника. - К.: Радянський письменник, 1977. - С.166-170.

3. Корсунська Б.Л. Олексій Кундзіч: Літературно-критичний нарис. - К.: Радянський письменник, 1971. - 208 с.

4. Корсунська Б.Л. Спогади // Хроніка 2000-1998. - № 21-22. - С.384-388.

5. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. - Кн.1. - Едмонтон, 1987. - 538 с.

6. Кундзіч О. З листів // Живий Олексій Кундзіч: Записи в щоденнику, листи, спогади про письменника. - К.: Радянський письменник, 1977. - С.104-142.

7. Кундзіч О. Чорновою тайгою. Дорожні нотатки. Публікації // Літературна Україна. - 1968. - 9 серпня. - С.3.

8. Лапій В. По найвищих віхах життя // Жовтень. - 1967. - № 9. - С. 150-153.

9. Мартич Ю. Перечитуючи книги друзів// Мартич Ю. Зустрічі без прощань: Бібліографічні розповіді. - К.: Дніпро, 1970. - С.349-359.

10. Масенко Т. Олексина юність // Живий Олексій Кундзіч: Записи в щоденнику, листи, спогади про письменника. - К.: Радянський письменник, 1977. - С. 171-189.

11. Острик М. Олексій Кундзіч // Олексій Кундзіч: Твори в двох томах. - Т.1. - К.: Дніпро, 1985. - С.3-8.

12. Савенко І. «...мене не вистачило, щоб реалізувати себе у творчості»: Зі спогадів про Олексу Кундзіча // Літературна Україна. - 1997. - 20 листопада. - С.7.

13. Усенко П. Гартований «Молодняком» // Дніпро. - 1974. - №4. - С.132-134.

14. Усенко П. Гартований «Молодняком» // Живий Олексій Кундзіч: Записи в щоденнику, листи, спогади про письменника. - К.: Радянський письменник, 1977. - С. 155-160.

15. Ушаков Н. Седьмое поле: Воспоминания и заметки // Радуга. - 1974. - № 7. - С. 133-134.

16. Цалик С., Селігей П. «Коли у червні почалась війна...» // Літературна Україна. - 2003. - 19 червня.- С.7.

17. Цалик С., Селігей П. «Кундзіча можна знищити безперешкодно...» // Літературна Україна. - 2004. - 29 квітня. - С.7.

18. Шумило М. З глибокого джерела // Живий Олексій Кундзіч: Записи в щоденнику, листи, спогади про письменника. - К.: Радянський письменник, 1977. - С.147-154.


[1] Через кілька десятиліть П. Усенко писав, що “мав би картати себе за те, що торопив молодого автора, був, так би мовити, винуватцем в якійсь мірі в появі ще недосконалого, не до кінця вивершеного твору” [14, с.158].

[2] В.Лапій називає цей текст не романом, а “повістю” і повідомляє, що його було присвячено ЇХ з’їздові комсомолу України [8, с.150].

[3] Ї.Савенко свідчить, що Кундзіч у 1962 р. в Ірпені показував їй маленьку книжечку із серії додатків до журналу «Огонёк», і це було російськомовне видання “Верховинця” під назвою «Гуцул» [12, с.7]. Журнал «Огонёк» у п’ятому числі 1941 р. надрукував позитивну рецензію на повість “Гуцул” (Левин В. «Талантливая повесть»).



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філологія (збірник наукових праць)