Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філологія (збірник наукових праць)

59. Вінницькі сторінки в науці про мову


Анатолій Подолинний
(Вінниця)

Із Вінниччиною пов’язані імена багатьох українських мовознавців. Про кожного з них у наукових джерелах існує достатньо інформативного та аналітичного матеріалу, проте загальної картини розвитку мовознавчої науки в нашому регіоні ще немає. Щоб витворити її, потрібні зусилля й цілеспрямована діяльність не одного дослідника або відповідної наукової установи. Мета пропонованої розвідки - значно скромніша: їй належить роль своєрідного вступного начерку до майбутньої картини.

Отже, Вінниччина є батьківщиною або місцем діяльності низки відомих науковців у галузі мовознавства. У часовому просторі їхня діяльність охоплює чотири сторіччя, починаючи із сімнадцятого. Першим у цьому переліку стоїть ім’я Єпіфанія Славинецького, який народився на початку 17 ст. десь на Поділлі чи Волині. Він - видатний філолог, перекладач, освітній та церковний діяч. Викладав у Києво-братській колегії і створив для неї «Лексикон латинський» - найбільший староукраїнський словник (27 тисяч вокабул), який називають скарбницею церковнослов’янської та української лексики того часу. Запрошений до Москви, перекладав Біблію та іншу богослужбову літературу, писав оригінальні праці, залишивши помітний слід у розвитку московської освіти та формуванні наукової термінології.

Одним із найвизначніших мовознавців ХІХ - початку ХХ ст. був К.П. Михальчук, родом із с. Зозулинців, тепер Козятинського р-ну на Вінниччині. Він - основоположник української діалектології, вперше здійснив систематичний опис українських діалектів й окреслив межі їх поширення, сформулював принципи обстеження. Послідовно виступав на захист рідної мови і культури, займався лексикографією.

Широко відоме в мовознавчій науці ім’я М.Я. Калиновича (народився в с. Жахнівці, тепер Тиврівського р-ну), академіка АН УРСР, директора Інституту мовознавства АН УРСР. Найбільші його досягнення - у словниковій справі, зокрема як відповідального редактора й одного з укладачів «Російсько-українського словника» (1948 р.).

Основні відомості про названих трьох учених можна знайти нині в енциклопедії «Українська мова», виданій 2000-го року і згодом перевиданій з доповненнями. Окрім них, енциклопедія містить інформацію про таких мовознавців, пов’язаних із Вінниччиною, як М.А. Тулов (1814 - 1882), Ф.М. Шумлянський (1887 - 1980), А.І.Генсьорський (1890 - 1970), Є.М. Грицак (1890 - 1944), О.Б. Курило (1890 - ?), С.С. Смеречинський (1892 - 1954), П.К. Ковалів (1898 - 1973), І.С. Грицютенко (1914 - 1995), Л.А. Юрчук (1923), П.С. Дудик (1926), В.Т. Горбачук (1929), Є.С. Регушевський (1934), Н.Л. Іваницька (1940), Л.О. Пустовіт (1949-1999), А.П. Загнітко (1954).

Деякі з цих енциклопедичних гасел потребують доповнень й уточнень, до них варто додати й нові імена. Так, ім’я С.М. Іваницького, який разом із Ф.М.Шумлянським уклав двотомний «Російсько-український словник» (1918 р.), що вийшов у Вінниці, відсутнє в енциклопедії за браком біографічних відомостей. У передмові до недавнього львівського перевидання «Російсько-українського словника» Л. Масенко висловила жаль, що й досі, через багато років після його появи, не вдалося встановити особи одного зі співавторів. Проте нині, завдяки передусім історикам та літературознавцям, уже відомі основні факти його життєвої, громадської і наукової діяльності. Народився він 12 березня 1874 року в с. Широкій Греблі, тепер Літинського р-ну Вінницької обл., у родині священика. Навчався в Шаргородській духовній школі, Подільській духовній семінарії, Київській духовній академії (1894 - 1898 рр.). Через десять років, склавши іспит з історії у Новоросійському університеті, здобув право викладати історичні предмети в гімназіях. Будучи свідомим українцем, докладав багато зусиль для навчання і виховання молоді в національно-демократичному дусі, працюючи в освітніх закладах різного типу і нерідко очолюючи колективи цих закладів, на Катеринославщині, Житомирщині, Поділлі (Кам’янець-Подільський, Вінниця, Ямпіль, Могилів-Подільський), в Києві. Між іншим, навчав він у Кам’янці-Подільському й майбутнього відомого поета В. Свідзинського. Із низки його посад варто назвати такі: інспектор народних шкіл Вінницького повіту, завідувач відділу освіти в Подільській губернській земській управі (1914 - 1918 рр.), організатор учительських профспілок, українських шкіл, курсів українознавства (з 1917 року), директор учительської семінарії в Кам’янці-Подільському (1918), керівник педагогічних курсів Подільської губернії (1919), член урядової «Комісії для технічного переведення реформи школи на Україні» (1919).

С.М. Іваницький був причетний і до створення Кам’янець-Подільського університету як член відповідної комісії при Міністерстві освіти. Окрім цього, він ще й відомий просвітянин: належав до засновників Подільського українського товариства «Просвіта», входив до керівного складу катеринославської «Просвіти». Утікаючи від репресій в Україні, в тридцяті роки виїхав до Ленінграда і влаштувався на посаду викладача історії в педагогічному інституті. Там захистив кандидатську дисертацію на тему «Барська конфедерація» (1937 р.). Його життєвий шлях завершився десь після 1945 р. [4, с. 429-431].

Мовознавці відзначають високий рівень словника С.М. Іваницького та Ф.М.Шумлянського, до якого крім власних матеріалів, були залучені словники М.Уманця та А. Спілки, Є. Тимченка і Б. Грінченка, звертають увагу на багатство лексики і фразеології в його українській частині, достатньо повний обсяг - 35 тисяч слів. Як стверджує Л. Масенко, «він і нині цілком придатний для практичного використання, якщо зважити на ту обставину, що й тепер завдання дерусифікації й розширення сфер використання української мови є таким же актуальним».

Немає у згадуваній енциклопедії й прізвища педагога й науковця В.М.Страшкевича (1875 - 1961), який з 1944 р. викладав латинську та українську мови у Вінницькому педагогічному інституті. До цього перейшов довгий і плідний, але й трагічний шлях освітянина, видавця, просвітницького і державного діяча. У добу національно-визвольних змагань працював віце-директором Міністерства віросповідань та урядовцем Міністерства освіти. У 20-30-і роки - науковий співробітник ВУАН, голова секції ділової мови Інституту української наукової мови, редактор цього ж наукового закладу. Разом із М. Дорошенком та М. Станіславським 1930 року видав у Харкові «Словник ділової мови: термінологія та фразеологія», який мав тоді актуальне значення для усталення ділової термінології, утвердження державності. У цей час М. Страшкевич уже перебував під арештом у справі «Спілки визволення України», після чого відбув трирічне заслання у Воронежі, там і залишався до 1944 року. Працюючи у Вінниці й не будучи реабілітованим, сімдесятивосьмирічний М.Страшкевич захистив кандидатську дисертацію «Проблема викладання класичної лексики (семантика і словотвір) у вищих учбових закладах СРСР». Він підготував «Етимологічний словник загальнонаукової і соціально- політичної термінології, побудованої на латинській мовній основі», збирав матеріали для словника «Індоєвропейські логічні елементи в словниковому складі сучасної української мови», перекладав «Енеїду» Вергілія [1, с. 327].

До статті про О.Б. Курило в енциклопедії «Українська мова» належить додати те, що вона разом із музикознавцем і фольклористом К. Квіткою, котрого цікавили передусім подільські календарні пісні, досліджувала мовні особливості нашого регіону, зокрема понад Дністром. О.Б. Курило - одна з найпомітніших постатей на ниві практичного мовознавства в добу українського Розстріляного Відродження. Сучасні українські мовознавці називають її першим ученим і педагогом, на якого не мали впливу підручники російської мови. Вона автор «Початкової граматики української мови», що мала одинадцять видань (заборонена в 30-і роки), за якою навчалися мільйони українських дітей, словників методичної, фізичної, хімічної, ботанічної термінології, праць із діалектології, фольклористики, стилістики, історичної фонетики, проблем нормалізації української літературної мови, підвищення її культури («Уваги до сучасної української літературної мови» - кілька разів перевидавана; востаннє - 2004 року в Києві: редактор і автор передмови - відомий сучасний перекладач, родом із Вінниці, Петро Таращук). Свого часу ця книжка була репресована разом з її авторкою. П. Таращук у передмові називає її «неоціненним стилістичним порадником /.../, який здатний стати тим надійним орієнтиром, що в руках - а передусім у голові - кожного студента-філолога, кожного вчителя, кожного літератора й газетяра, публіциста й державного діяча перетвориться на могутнє знаряддя утвердження й розвитку нашої мови» [3, с. 3].

Кілька речень в енциклопедії «Українська мова» про С.С. Смеречинського - знакової постаті в українській мовознавчій науці 20-30-х років - не можуть розкрити вповні значення його наукової спадщини, передусім «Нарисів з української синтакси (у зв’язку з фразеологією та стилістикою)» (1932 р.). Цю працю, що довгі роки була під забороною, перевидано 1990 року, - і даний факт засвідчує тривалість її життя, потребу в ній на сьогодні. У вінницькому державному архіві зберігається слідча справа репресованого С.С. Смеречинського, останнім часом з’явилося кілька публікацій про нього, - ці матеріали дають можливість ближче познайомитися з ним як із представником тих українських мовознавців, для яких велика любов до рідного слова, самовіддане служіння йому стали страшним викликом долі, жорстокою карою.

Це також стосується і П.К. Ковалева (1898 - 1973), ще одного уродженця Вінниччини, відомого діаспорного мовознавця. Змушений 1944 року емігрувати, він усе життя саможертовно працював у галузі рідного мовознавства, входячи до багатьох філологічних комісій, секцій, асоціацій, товариств, у т.ч. до Наукового товариства ім.Т.Шевченка, у якому редагував «Записки.». У ґрунтовному переліку його досліджень (енциклопедія «Українська мова») чомусь відсутня дуже цікава праця «Вступ до історії східнослов’янських мов», видана в США, де автор порушує проблеми так званого «спільноруського періоду» розвитку цих мов, історичної термінології, походження східнослов’янських пам’яток, літературної мови Київської Русі тощо [2, с.5].

В енциклопедичному виданні «Українська мова» знаходимо також чимало імен письменників, пов’язаних із Вінниччиною, які збагатили українську мову своїми творами, піклувалися про її розвиток, боронили від ворогів: це Марко Вовчок, С.Руданський,

А. Свидницький, М. Коцюбинський, М. Стельмах, О. Кундзіч, В. Земляк та ін.

Отже, навіть із цього стислого викладу можна зробити висновок про значимість внеску мовознавців, пов’язаних із Вінниччиною, у загальну скарбницю української науки про мову та про необхідність подальших розвідок у цьому напрямку.

ЛІТЕРАТУРА

1. З-над Божої ріки: Літературний словник Вінниччини - Вінниця: Континент- ПРИМ, 2001- 406 с.

2. Ковалів П. Вступ до історії східнослов’янських мов / П. Ковалів. - Нью-Йорк: НТШ, 1970 - 160 с.

3. Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови / О. Курило. - К.: Основи, 2004-303 с.

4. Малюта О. «Просвіти» і українська державність (друга половина ХІХ - перша половина ХХ ст.) /О. Малюта. - К.: Просвіта, 2008 - 837 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філологія (збірник наукових праць)