Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філологія (збірник наукових праць)

52. Словотворчі типи географічних номенів вінниччини на позначення рослинного покриву


Людмила Білоус
(Бар)

У слов’янському й українському мовознавстві посилився інтерес до структури й семантики слів у межах окремих тематичних груп. Науковий інтерес до народної географічної термінології зумовлений насамперед її здатністю «консервувати» в собі цілісну лінгвістично-географічну історію відповідного терену. Академік А.Ю.Кримський зазначав, що ця група лексики дуже стійка, довго зберігається у мові, відбиває найдавніші впливи як наслідок мовних контактів різних народів.

До цих слів зверталося немало дослідників у слов’янському й українському мовознавстві. Географічна термінологія зібрана на рівні національних словників і монографічно досліджена в польській (П.Нітче, Я.Сташевський), чеській і словацькій (Р.М.Малько), болгарській (І.Я.Яшкін), російській (В.М.Мокієнко, Е.М.Мурзаєв) мовах. Узагальнюючою працею такого типу у слов’янському мовознавстві стала монографія М.І.Толстого «Славянская географическая терминология: семасиологические этюды» (1969). З-поміж українських дослідників варто відзначити регіональні словники: Є.О.Черепанової «Народная географическая терминология Черниговско-Сумского полесья» (1984), Т.В.Громко, В.В.Лучика, Т.І.Поляруш «Словник народних географічних термінів Кіровоградщини» (1999), О.К.Данилюк «Словник народних географічних термінів Волині» (1997).

Дослідження народних географічних термінів Вінниччини показало, що ця лексична група є досить чисельною, важливою частиною загальнонародної мови. Діалектні й говіркові особливості зумовлюють значну варіативність географічних термінів за фонетичним та словотвірним оформленням, що спричиняється до їх синонімічного використання, увиразнення місцевого мовлення. Становлення, розвиток і функціонування народної географічної термінології визначається рядом позамовних і власне мовних факторів, які перебувають у тісному взаємозв’язку [2, с.120]. Особливості рельєфу, гідрографії та природних умов Вінниччини, а також ведення господарства знайшли своє відображення у семантиці досліджуваних географічних термінів.

Тематична група географічних назв на позначення рослинного покриву відзначається розгалуженою внутрішньою диференціацією. У зв’язку з природніми умовами досліджуваного регіону аналізований клас поділяється на три групи: «поле», «ліс», «пасовище, луг». Географічні терміни, об’єднані за спільною семантикою, становлять не дуже чисельні синонімічні ряди (від 2 до 23 одиниць). Найбільша кількість сем пов’язана з характеристикою лісу за породою дерев: «дубовий ліс», «сосновий ліс», «березовий ліс», «вільховий ліс» тощо. До найчисельніших за кількістю форм вираження належать семи «поле, на якому щось росло» (29 лексем), «необроблене поле» (18), «затоплений ліс» (20), «густий ліс» (18). За сферою вживання і характером семантичної групи географічні номени поділяються на загальновживані (узлісся, город, луг, поле, ліс, гай, сосни); діалектні (соснина, березина, вільшаник, галява, нетрі, дуброва, трухляк); специфічні для окремих говірок (облога, буєрак, вшивий ліс, гущі, виворот, просєка).

Метою нашого дослідження є аналіз словотворчої структури географічних номенів Вінниччини на позначення рослинного покриву.

Словотворчий аналіз зібраного фактологічного матеріалу показує, що у сфері місцевої географічної термінології діють морфологічний (префіксальний, суфіксальний, префіксально-суфіксальний, словоскладання (composita) та синтаксичний спосіб словотвору, які характерні й для інших слов’янських мов.

Найпродуктивнішим способом творення географічних номенів є морфологічний, а в його складі - суфіксальний (понад 90 % таких лексем).

Поширеними словотворчими формантами, за допомогою яких утворені географічні апелятиви, є суфікси -ище та -исько - згарище, попелище, завалище, пустище, бурячище, житнисько, пшеничисько, пасовисько, згарисько, пасьбище, гнилище, пожарисько, попелище. Як свідчать дослідження, у сучасній українській літературній мові назви полів утворені в основному за допомогою суфікса -ище - конопище, картоплище й паралельні утворення з суфіксами -ище та -исько — житнище і житнисько. В українській народній мові співвідношення утворень із суфіксами -ище і -исько зовсім інше: діалектних структур із суфіксом -исько значно більше, ніж у літературній мові, хоч продуктивнішим для творення назв полів з-під сільськогосподарських культур є словотворчий тип, що складається з прикметникової та іменникової основи і суфікса -ище.

Суфікси -ище / -исько умовно можна зарахувати до загальнослов’янських, ~ укр. діал. на теренах Кіровоградщини: пастбище, пасьбисько, попелище, хмизище, кукурудзище, пасовисько; укр. діал. у говірках Волині: грачнисько, гречисько, пасовище, пастбище; рос. діал.: токовище, моховище, мочище. Хоч ці суфікси вважаються взаємозамінними, у групах слов’янських мов вони функціонують по-різному: суфікс -ище характерний передусім для східнослов’янських, південнослов’янських і тільки частково для західнослов’янських мов; натомість суфікс -исько найбільш поширений у західнослов’янських мовах, менше у східнослов’янських (зокрема українській і білоруській) і зовсім відсутній на півдні слов’янської мовної території [4, с.32].

Ще на початку застосування в українських мовознавчих дослідженнях методу лінгвістичної географіі була визначена умовна територіальна диференціація суфіксів - ище/ -исько на українській мовній території, згідно з якою утворення із суфіксом -ище поширені перважно на Лівобережній Україні, зокрема на схід від Києва, утворення з суфіксом -исько - на Правобережжі. На це явище звертали увагу попередні дослідники, які широко вводили український матеріал при висвітленні загальнослов’янської проблематики, пов’язаної з походженням, генетичним взаємозв’язком і семантичними функціями суфіксів -ище/ -исько.

Історія дослідження суфіксів -ище/ -исько, які стосуються їх походження, генетичних взаємозв’язків і семантичних функцій у різних слов’янських мовах, досить давня і складна. Давня тому, що майже протягом століття різні дослідники, прямо чи посередньо, висвітлюють ряд питань, пов’язаних із суфіксами -ище/ -исько. Складна, тому що й до сьогодні існує два різні погляди щодо походження суфіксів -ище/ -исько в слов’янських мовах, зокрема щодо визначення первинності одного з них.

Частково характерний для окремих говорів Вінниччини словотворчий тип із суфіксом -анка (горанка, болотянка, гречанка, оранка, сажанка, піщанка, вільшанка, ділянка). У сучасній українській мові, як і в інших слов’янських, суфікс -анка є полісемічним. На території Вінниччини спорадично локалізується також словотворчий тип із суфіксом -иця (-ниця) - скарбниця, косовиця, житниця, пасовиця, який належить до менш поширених формантів інших слов’янських говорів, ~ укр. діал. березиця, бистриця.

Якщо словотворчі типи із суфіксами -ище, -исько, -анка можна вважати активно діючими словотворчими зразками для обстеженої діалектної території, то обмежене функціонування структур із суфіксом -иця (-ниця) свідчить про непродуктивність цієї моделі для творення назв рослинного покриву. Суфікс -иця (-ниця) належить до давніх слов’янських формантів, хоч по-різному функціонує в окремих слов’янських мовах.

Найбільшу продуктивність він виявляє у південнослов’янських мовах, рідше виступає у мові західних і східних слов’ян.

Окремі апелятиви на позначення рослинного покриву мають демінутивне забарвлення, якого надає їм суфікс -ок: - лісок, гайочок, гайок, часток, березок, куток, кусок, клинок, плецок, парок. Словотворчі моделі зустрічаються і на теренах Кіровоградщини: лісок, гайок.

На позначення рослинного покриву локалізується словотворчий тип із суфіксом - ина: дубина, вільховина, вільшина, прогалина, галявина, гущавина, моховина, гнилятина, корчовина, цілина, парнина, старина. Суфікс -ина, добре відомий сучасній українській мові, був поширений в давньоукраїнській мові, виступаючи, наприклад в українській актовій мові XIV - XV ст., одним з найбільш продуктивних формантів у творенні назв предметів жіночого роду, і вживався паралельно з суфіксом -иця. Хоч до нашого часу суфікс -ина не зберіг повністю свого первісного значення, він усе-таки досить поширений, ~ укр. діал. у говірках Кіровоградщини гущина, соснина, березина; укр. діал. на теренах Волині березина, вільшина, соснина.

Лексикалізований вияв мають також формації з суфіксом -иння, що виступає острівними ареалами в надбузько-поліських, подільських, буковинських та гуцульських говірках і, за нашими спостереженнями, не творить територіального диференційованого словотворчого типу, який може служити зразком словотворчого оформлення слів у певній семантичній підгрупі назв. Суфікс -иння при творенні назв полів на території Вінниччинни поєднується тільки з деякими лексичними основами, що є назвами окремих городніх і польових культур: кукурудзиння, соняшничиння, гущавиння, утворюючи часто синонімічні словотворчі паралелі.

Суфіксальний тип словотвору географічних номенів найбільш продуктивний, а в межах суфіксального типу продуктивні моделі: іменник + -ка (ділянка, градка, частка, палєтка, травка), дієслово + -ка (висадка, вирубка, посадка, оранка).

У зв’язку з тим, що в групах споріднених говірок або в окремих говірках для творення аналогічних назв можуть співіснувати різні словотворчі типи, які відрізняються між собою характером (іменникових або прикметникових) твірних основ або синонімічними суфіксами, які ніби закріплені за певними основами (що спостерігається частіше), виникає питання про внутрішнє узгодження словотворчої морфеми і твірної основи, взаємозалежності твірної основи і форманта, а саме: чи шукати причину цього явища у властивостях самих афіксів, чи у внутрішній валентності твірної основи, тобто у її здатності сполучатися саме з цим, а не іншим афіксом. Фактичний матеріал підтверджує погляди тих учених, які вважають, що похідне слово завжди ніби повністю «передбачене» основою, від якої воно утворене, тобто визначають вирішальну роль морфолого- семантичної валентності основи [4, с.46].

Діалектний словотворчий матеріал, представлений в ареальному аспекті, подає багато фактів саме такого внутрішнього узгодження твірної основи і словотворчого форманта, що на різних діалектних територіях зумовлений різними лінгвістичними чинниками. Тому в окремих говірках Вінниччини і співіснують різні словотворчі типии, наприклад: відіменникові утворення із суфіксами -анка - гречанка, бранка, вільшанка, ділянка поряд з відприкметниковими або відіменниковими формаціями з суфіксом -иця житниця (житняниця), косовиця.

У географічній термінології префіксація іменників як засіб словотвору мало продуктивна, на відміну від топонімії, де ця словотворча модель отримала на деяких слов’янських територіях велике розповсюдження. Серед префіксів, за допомогою яких творяться географічні апелятиви, найбільш поширені: по- (поділ, посадка), пере- (перелісок, переліс), про- (прогалина), ви- (вирубки, виоране, висадки, вигорілок), на- (наділ), пра- (праліс), за- (затоп, завал), опрацьовані дослідження народних географічних термінів Центральної України (на матеріалі Кіровоградщини) показали, що префіксальний засіб словотвору є досить чисельним на цій території: поділ, посадка, пооране, покіс, переліс, переліг, перелог, пробіл, прогалина, прогалля, прогін, випас, наділ.

Менш вживаний цей засіб словотвору в говірках Волині: покопище, порослина, пожарисько, перелісок, вигон, видолинок.

Серед географічних апелятивів виділяється окрема група префіксально- суфіксальних дериватів - перелісок, посадка, висадки, вирубки, добавка.

Складних слів, утворених шляхом складання або зрощення двох компонентів, порівняно небагато. Назви, утворені шляхом злиття сполучень слів в одне слово, поділяються на дві групи: «чисті» композити (сінокос, сіножать, лісокрай, лісосмуга) та композити із суфіксацією (рідколісся).

Як правило, географічні апелятиви на досліджуваній території за своїм утворенням, за своєю структурою є однослівними. І лише незначна частина твориться синтаксичним способом, коли назвою стає словосполучення. Найчастіше складену назву утворює поєднання прикметника з іменником та дієприкметника з іменником (виоране поле, незоране поле, застояні поля, чорний ліс, буйний ліс, старий ліс, молодий ліс, косий ліс, мочаристий ліс, поломаний ліс, дубовий ліс).

Отже, за своєю морфологічною структурою аналізовані терміни неоднозначні. Тут спостерігаються похідні утворення, а також різноманітні афіксальні деривати й композитні утворення. Продуктивним способом творення географічних номенів Вінниччини є морфологічний суфіксальний засіб деривації (-ище, -исько, -ина, -иця), менш продуктивним -синтаксичний. Матеріал аналізованої лексико-семантичної групи назв добре ілюструє думку про те, що на різних територіях визначається і функціонує точно окреслений словотворчий тип, який у межах можливих синонімічних варіантів дозволяє вирівнювати оформлення слова за певним активно діючим зразком.

У цілому словотвірна структура географічних номенів досліджуваної території, незважаючи на деякі особливості (ареал поширення, продуктивність/непродуктивність функціонування), має багато спільних ознак з географічними апелятивами інших регіонів України та чітко виражений український типологічний характер.

ЛІТЕРАТУРА

1. Данилюк О.К. Словник народних географічних термінів Волині: Словник. - Луцьк: Надстир’я, 1997. - 108 с.

2. Громко Т.В. Семантичні особливості народної географічної термінології Центральної України (на матеріалі Кіровоградщини) / Відп. ред. В.В. Лучик. - Кіровоград: РВЦ КДПУ, 2000. - 172 с.

3. Громко Т.В., Лучик В.В., Поляруш Т.І. Словник народних географічних термінів Кіровоградщини / Відп. ред. В.В. Лучик. - Київ - Кіровоград: РВГІЦ КДПУ, 1999. - 224 с.

4. Закревська Я.В. Нариси з діалектного словотвору в ареальному аспекті. - К.: Наук. Думка, 1976. - 163 с.

5. Полякова Н.Е. От «араины» до «яра»: Народная географическая терминология Пермской области. - Пермь: кн. изд-во, 1988. - 181с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філологія (збірник наукових праць)