Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філологія (збірник наукових праць)

49. Розвиток українського історичного роману


Алла Віннічук
(Вінниця)

Історична тематика віддавна посідає одне з чільних місць у вітчизняному літературному процесі як з огляду на суто кількісні виміри, так і в аспекті рівня художнього моделювання минулого засобами словесного мистецтва. Струмінь цієї проблематики в національній літературі надзвичайно потужний - від «Повісті врем’яних літ», «Історії Русів» через історичні твори Т.Шевченка, П.Куліша, В.Будзиновського, М.Старицького до сучасних романів П.Загребельного та Ю.Мушкетика. Творча еліта України повсякчас прагнула в образній формі узагальнити найважливіші віхи історичного буття етносу. Як на нашу думку, маємо справу із запропонованою сучасним французьким філософом М. Ферро дефініцією «матриця історичної пам’яті». Йдеться про сукупність етнонаціональних стереотипів сприйняття власного минулого. Особливістю ж етнічної пам’яті є здатність пробуджуватися й повертати до колективної уяви те, що, здавалось би, цілком забуте. Слід сказати також про особливу роль історичного письменства у розв’язанні виховних завдань, що стоять перед літературою й мистецтвом. Адже позасумнівним є той факт, що ідейно й художньо досконалі історичні твори слугують одним із засобів вираження національної самосвідомості народу. Вони не дистанціюють нас від дня нинішнього, а, навпаки, посутньо сприяють глибшому осягненню минулого, спроектованого на проблеми сьогочасні.

Історичні твори українських авторів (особливо епічні) прикметні широтою тематичного діапазону - від доби Київської Русі до переломних подій минулого століття. Осібне місце в нашому письменстві належить творам про державницькі змагання нації, що супроводжували весь бездержавний період її історичного розвитку. Перебіг поворотних моментів національно-визвольних рухів був об’єктом художніх спостережень багатьох письменників. Назвемо у зв’язку з цим роман П.Білецького-Носенка «Зиновий Богдан Хмельницький.» (1829) - предтечу українського історичного роману. Уже зверненням до героїчної минувшини письменник виходив за межі хутірського життя, сімейних інтересів і конфліктів, порушуючи суспільно важливу тематику й розширюючи жанрово- тематичні обрії дошевченківського українського письменства. Відкидаючи етнографічно- побутову описовість, Білецький-Носенко прагне заглибитися в сенс духовного й матеріального буття українського народу, заакцентувати його національну самобутність. Своїм твором він утверджував довір’я до історії, спрямовував літературу на висвітлення конкретно-історичних джерел українського життя. Поза сумнівом, на ідеологічну концепцію роману вплинули світоглядні принципи, властиві тогочасній дворянській інтелігенції - генеалогічні шукання, спогади про колишні привілеї, загострений патріотизм і под. Одначе заслугою письменника є справді велика проникливість у з’ясуванні причин національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького - соціальний, національний і духовний гніт, що його терпіли українці від польської шляхти.

У романах М.Старицького «Богдан Хмельницький» (1896-1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Руїна» (1899), «Останні орли» (1901), «Розбійник Кармелюк» (1903) тощо чітко простежуємо тенденцію до реалістичного відображення історичних подій, зображення людини в її органічних зв’язках із середовищем. Письменник тяжів до відтворення внутрішнього стану індивіда на тлі суспільно значущих подій, порушував серйозні питання суверенітету України, її взаємин із Туреччиною, Польщею, Росією, художньо осмислював подальші шляхи розвитку нації, утверджував гуманістичні ідеали. Упадає в око й те, що художній вимисел у творах романіста ніде не виходить за межі ймовірного, не руйнує логіки загальновідомих фактів. Показуючи гетьманів і рядових козаків, керівників повстанських загонів і звичайних селян, М.Старицький безкомпромісно засуджує соціальне насильство, виступає за громадянську й національну самосвідомість.

Доба Хмельниччини й період, що настав невдовзі по смерті гетьмана, широко змальовується в історичних романах І.Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» (1897) і «Гетьман Іван Виговський» (1899). Видатний письменник продемонстрував тут категоричне несприйняття традиційних уявлень польських і московських авторів про українську історію як невід’ємну складову загального історичного процесу Речі Посполитої та Росії. У художній формі митець переконливо обґрунтовував ідею самостійного розвитку української нації. Тому обидва твори сповнені картин збройного опору українців підступній «дипломатії» Варшави і Москви, що всіляко прагнули знищити їхні духовно-національні традиції. У реалістичній тональності зображує І. Нечуй-Левицький побут, звичаї, одяг представників різних національностей, інтер’єри й батальні сцени. Часто письменник удається до гіперболізованих порівнянь і метафор, у «вальтерскоттівській» манері детально показує тогочасну архітектуру. Прикметно, що рівнобіжно з реалістичною в історичних творах прозаїка виявляються романтична (інтимне життя персонажів) та натуралістична (епізоди катувань) тенденції.

Найбільші твори А.Кащенка - «Борці за правду», «Під Корсунем» (обидва - 1913), «З Дніпра за Дунай», «Зруйноване гніздо» (обидва - 1914) - присвячені історії України від початків козаччини, визвольної війни під орудою Богдана Хмельницького до заснування Задунайської Січі. Образне мислення письменника спиралося на традиції української прози ХІХ століття. Пошуки нових засобів художнього моделювання дійсності, характерні для літератури початку минулого віку, не відобразилися в його творчості. Г оловне для белетриста - актуалізувати лицарські сторінки минувшини, суголосні, з його погляду, сьогоденню, висунути патріотичну ідею «української окремішності» (І.Франко) - запоруки повнокровного розвитку нації. Саме тому в умовах ідеологічного пресингу совєтських часів, що мав на меті втримати під суворим контролем духовне життя народу, на твори А.Кащенка було накладено табу.

Доволі популярними свого часу були такі твори історичної прози, як «Любі бродяги» (1927), «Надзвичайні пригоди бурсаків» (1929) В.Таля (Товстоноса), «Козак і воєвода» (1929), «Слово й діло государеве» (1930) М.Горбаня, «В тумані минулого» (1929), «Шляхом бурхливим» (1930) Г.Бабенка, «Богун» (1931) О.Соколовського, «Людолови» (1934) З.Тулуб та ін. Письменники зверталися до маловідомих сторінок історії українського народу, осмислювали причини й перебіг його багатовікової боротьби за національний суверенітет.

Головною справою життя Б.Лепкого стало створення на рубежі 1920 - 30-х років багатотомної монументальної повісті «Мазепа» («Мотря», «Не вбивай!», «Батурин», «Полтава», «З-під Полтави до Бендер»). Письменник використав надзвичайно багатий фактичний матеріал, а в художній інтерпретації вітчизняної історії органічно поєднав ліричні й романтичні первні. У часи, коли Москва вперто проголошувала гетьмана Мазепу зрадником, Б.Лепкий показав його правдиво - як державного діяча-патріота, справжнього європейця, спростовуючи в такий спосіб деструктивні підходи чужинців до української історії.

Широкі епічні картини протидії українського народу польсько-шляхетській колонізації розгортаються й у романах І.Ле «Наливайко» (1940) та «Хмельницький» (1957-1965). Письменник, зокрема, розвінчує експансіоністські устремління завойовників, пояснюючи цим рішучу боротьбу пригнобленої нації проти національно-релігійного уярмлення. У центрі обох романів - видатні історичні постаті, тому сюжетний рух пов’язаний із біографіями, основними етапами формування характерів. Тим часом усе в творах підпорядковується відображенню доленосних історичних подій, що впливають на весь народ і, ясна річ, - на головних персонажів, які перебувають найближче до них. Образи Наливайка та Хмельницького сповнені героїчної романтики, почерпнутої автором із уснопоетичних джерел і класичної вітчизняної літератури.

Одним із кращих творів про національно-визвольні змагання під керівництвом Хмельницького донині по праву вважається роман П.Панча «Гомоніла Україна» (1954). Твір прикметний довершеністю композиції, конкретністю у відтворенні історичних реалій тієї доби, майстерним використанням фольклорних традицій.

Органічним поєднанням історіографічних джерел і аргументованих авторських гіпотез характеризуються романи С.Скляренка «Святослав» (1959) та «Володимир» (1962), що переносять читача в епоху Київської Русі. Як зазначала критика, ці твори відчутно перегукувалися із сучасністю, сприяли критичнішому осягненню подій дня нинішнього, викликали гордість за істинний патріотизм далеких пращурів.

Українець повсякчас спирався на предківські традиції егелітарного усвідомлення волі, державної влади, що втілювалися у виборному принципі козацтва й рівноправності всіх членів соціуму. Властиво, саме це змушувало його брати до рук зброю і протистояти іноземній агресії (татарській, польській, австро-угорській, московській та ін.). Воля, загартована у віковій протидії різним ординцям, із часом стала органічною складовою національного характеру українця, що гарантувало йому впевненість у власній правоті й у тому, що господарями на своїй землі є ми, а не заброди-чужинці. Зауважені моменти знайшли переконливе художнє втілення й у творах новітньої історичної прози. Маємо на увазі, зокрема, романи П.Загребельного «Я, Богдан» (1983), Р.Іваничука «Четвертий вимір» (1984), «Журавлиний крик» (1988), Валерія Шевчука «На полі смиренному» (1983), Г.Колісника «Полин чорний, мак гіркий» (1987), «Мазепа - гетьман» (1989), Ю.Мушкетика «Прийдімо, вклонімося.» (1996), твори А.Дрофаня, Р.Іванченко,

В.Малика, Т.Микитина, Д.Міщенка, В.Чемериса, Р.Чумака тощо. Уважне їх прочитання засвідчує поглиблений інтерес авторів до проблем зв’язку часів, історичної пам’яті, прямування до епічності у відтворенні переломних подій вітчизняної історії, втілення українських традицій і національних ідеалів.

Як бачимо, за понад двохсотлітню тяглість побутування українська проза надбала поважну кількість творів про національно-визвольну боротьбу народу. Не випадково ж ці твори донині викликають неабиякий інтерес з боку істориків і теоретиків літератури. Так, у дослідженнях М.Ільницького [6, с. 108] на особливу увагу заслуговують роздуми про роль документа в історичному творі, фольклоризм останнього, положення про автора як своєрідного коментатора чи учасника зображуваних подій. Учений виокремлює й дві художні домінанти, що співіснують у творах про минуле: вальтерскоттівський тип роману, героєм якого не є конкретна історична особа; твір, зорієнтований на історично- достовірний показ життя, де домисел відіграє допоміжну роль. Характерно, що вже в одній із ранніх розвідок М.Ільницький завважив: «... історична тема в літературі - це посилено пульсуюча думка, а не лише опис, відтворення подій та фактів. Наша література дозріла до художнього відображення історії духовної, історії мислячої, історії ідей. Черпати з криниці минулого досвіду ту цілющу воду, яка оздоровлює й нашого сучасника, - найперше завдання» [6, с. 95].

У монографії Б.Мельничука «Випробування істиною» (1996) в новому методологічному ключі досліджуються основні етапи поступування вітчизняного історико-біографічного письменства. Одначе на цьому тлі вчений розгортає ряд важливих теоретичних міркувань, зокрема, щодо художнього вимислу й домислу: «.художній вимисел - то приналежність творів, де змальовуються обставини й люди, яких насправді не було, а художній домисел має місце там, де інтерпретуються реальні особи та достеменні історичні факти. Це з одного боку. З другого ж виходить, що за допомогою вимислу проникають в суть інтерпретованого, а домисел дає змогу воскресити характерні історичні деталі [7, с. 37].

Розвідка А.Гуляка «Становлення українського історичного роману» (1997) є ґрунтовним аналітико-синтетичним дослідженням провідних тенденцій еволюції жанру в українській літературі. На широкому культурно-історичному тлі ХІХ століття учений з’ясовує найпоказовіші проблеми розвитку епічних традицій у тогочасному національному письменстві, основну увагу приділяючи типології жанру «Чорної ради» П.Куліша.

Є.Баран у монографії «Українська історична проза другої половини ХІХ - поч. ХХ ст. і Орест Левицький» (1998) ґрунтовно схарактеризовує основні етапи розвитку вітчизняної історичної прози класичного періоду, цілком логічно атрибутуючи її до «завершеного циклу» художнього моделювання минулого, пов’язаного з уснопоетичною творчістю й давнім письменством. Заслуговує на увагу також виокремлення дослідником, сказати б, проміжних форм історичної прози: умовно-історичні твори; белетристичні нариси з історії України; переробки історичних творів інших авторів. Є.Баран осмислює вітчизняну історичну белетристику у взаємозв’язках зі світовою, а прозу О.Левицького - у силовому полі типологічних взаємин із творами інших українських письменників порубіжжя ХІХ -ХХ століть.

Найціннішим у монографічній праці С.Андрусів «Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.» (2000) вважаємо потрактування історичної прози того часу як одного з націєтворчих жанрів, ефективного засобу збереження українства як етичного й духовного феномена. Із точки зору дослідниці, саме історичне письменство, «. підтримуючи в часі національну наративну тотожність, є водночас своєрідним космогонічним міфом (чи міфом-ритуалом), який зміцнює, відновлює і «тримає» космосистему - світ і націю (світ нації) і їх «дублікат» - психосистему - самосвідомість (особистісну й національну)» [1, с. 43]. Звертає на себе увагу й здійснений С.Андрусів літературознавчий аналіз історичної белетристики А.Чайковського, В.Будзиновського, Ю.Липи, А.Лотоцького тощо.

Ще в 1950-90-х роках з’явилося чимало синтетичних розвідок із проблем становлення і розвитку історичної літератури. Так, у працях Ю.Андреєва, Н.Воробйової, Б.Козьміна, Г.Ленобля, Р.Мессер, І.Мотяшова, П.Ніколаєва, В.Новикова, В.Оскоцького,

А.Пауткіна, С.Петрова, І.Скачкова тощо з’ясовувалися важливі проблеми типології історичної прози, трансформації фольклорної образності в ній, досліджувалися питання ролі творчої фантазії митця, історизму як концепції суспільного розвитку й філософського підґрунтя естетичного осягнення дійсності і под.

Сьогодні історична романістика здійснює зростання її ідейного потенціалу, відбиваючи піднесення духовного рівня сучасника, ускладнення соціальної, моральної, філософської проблематики, яку висуває перед літературою час. Історичні романи, у першу чергу, це - єдність поколінь, спадкоємність духовних традицій, пріоритет загальнолюдських цінностей, усвідомлення того, що без засвоєння і збереження надбань минулого рух вперед неможливий.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років XX століття - Львівський національний університет імені Івана Франка; Тернопіль: Джура, 2000. - 340 с.

2. Баран Є.М. Українська історична проза другої половини XIX - початку XX століття. - Львів: Логос, 1998. - 144 с.

3. Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: Монографія. - К.: «Академвидав»,2004. - 368 с.

4. Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. - К.: ТОВ «Міжнародна фінансова агенція», 1997. - 293 с.

5. Ільницький М.П. Людина в історії (сучасний український історичний роман). - К.: Дніпро, 1989. - 356 с.

6. Ільницький М. У фокусі віддзеркалень: Статті. Портрети. Спогади. Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2005. - 552 с.

7. Мельничук Б.І. Випробування істиною: Проблема історичної та художньої правди в українській історико - біографічній літературі (від початків до сьогодення). - К.: Академія, 1996. - 272 с.

8. Ромащенко Л.І. Жанрово - стильовий розвиток сучасної української історичної прози: Монографія. - Черкаси: Вид-во Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького, 2003. - 388 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філологія (збірник наукових праць)