Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філологія (збірник наукових праць)

37. Особливості художнього мовлення малої прози Романа Іваничука


Юлія Колядич
(Вінниця)

Новелістика Р.Іваничука з мовного погляду дає підстави твердити про співвідношення в ній двох стильових начал, мовленнєвих стихій, характерних ще для української літератури ХІХ ст., усно-народної і книжної. Причому існує пряма залежність, що, здається не потребує доведень, між особливостями мовних партій персонажів і тематикою твору. Апріорно припускаємо, що вказані стильові начала тяжіють до одного із світоглядних полюсів, колективістського чи індивідуалістського, особливо якщо йдеться про мову автора.

Предметом нашої уваги є частотність уживання тропів, надання переваг тому чи іншому їх різновиду, співвідношення фольклорних, поширених, усно-розмовних та індивідуально-авторських. Очевидно, насиченість тексту тропами залежить від жанрової природи твору і темпів розвитку дії; скажімо, в пейзажах чи ліричних відступах їх більше. Спробуємо довести або заперечити цю закономірність аналізом текстів.

З-поміж тропів Іваничук-новеліст найчастіше вдається до порівняння. Зазвичай зустрічаються порівняльні конструкції з порівняльними частками як, мов, немов, наче, менше з пропущеним предикатом, наприклад: Тонконогі, високі, головки - зірочками ... (новела «Бузьків вогонь»), у формі орудного відмінка: зорі ...впали золотим дощем на землю (новела «Не рубайте ясенів!..») чи з описовим зворотом: «... так добрий фірман спересердя конячину не вдарить» (новела «Побий мене!)». В новелах «Дім на горі», «Побий мене!», «Юра Фірман» з гетеродієгетичним внутрішньо фокалізованим прихованим наратором з селянського середовища переважають загальновживані, усно-народні порівняння: тихо, як у замкненій церкві, роки біжать, мов борзі коні, дув на неї, як на ікону, дивилася своїми великими, як в олениці, очима, стрепенулась, мов підрубана осика, куталася вона в свою самоту, мов ранішні гори в білі опинки, мовчав лісничий, як заклятий, Юра знає всіх забігальщиків, як своїх п’ять пальців і шосту долоню .... Досить часто в новелах Р.Іваничука трапляються колоритні, індивідуально-авторські порівняльні конструкції: крізь розпорену завісу куряви, наче крізь дим на згарищах, хати сліпо дивились йому вслід запилюженими вікнами, мов більмами, Бойканюк, немов виссані недокурки, кидає слово за словом (новела «Смерть Довбуша»), вискакували з класу діти, мов сполохані польові коники з трави (новела «Бузьків вогонь»), голоси людей мнуться на ресорах, мов горстки льону на терлицях, мова її була тепла, як рілля після зливи (новела «В дорозі»), я залишився один серед пустині, - самотній, як скіфський ідол на степовому розпутті (новела «Відплата»), сказала так несміливо й скрадливо, ніби на ніч до чужої хати просилася пізньої години (новела «Несподіване.»).

Індивідуальна поетика малої прози Р.Іваничука характеризується демократизмом, прозорістю викладу, різноманітністю художніх засобів. Щоправда, рецензенти перших новел прозаїка закидали йому деяку велемовність. Здається, не помилимось, коли скажемо, що вона іноді є зворотним боком уважного ставлення до мелодики і ритму фрази, свідчення старанного добору слів. Співвідношення усно-народного мовлення, з одного боку, та літературно-книжного або індивідуально-авторського, з другого, в різні періоди творчості письменника було неоднаковим, але з незмінною домінантою ^ літературно-книжною. У Іваничука-новеліста спостерігаємо досить звичну для українського письменника 60-х - 70-х рр. манеру письма, яка відрізняється від розкутого, переповненого просторіччям і русизмами художнього мовлення В.Винниченка чи М.Хвильового, від «селянської» мови В.Стефаника, А.Тесленка, А.Головка, а також різниться від насичених вульгаризмами і сленгом художніх текстів українських постмодерністів. Тому в новелах Р.Іваничука індивідуально-авторські метафори, метонімії, епітети гармонійно співіснують із загальновживаними, розмовними.

Відсоток метафор, метонімій, епітетів закономірно зростає в суто описових чи ліризованих фрагментах прози Р.Іваничука, особливо в пейзажних замальовках (приміром, вражає густота епітетів у пейзажі-заспіві до твору «Дзвін і тиша»). Серед метафор зустрічаються такі досить цікаві й колоритні, як темна шапка дерев, шпиця колодязного журавля (новела «Дім на горі»), розпорена завіса куряви (новела «Смерть Довбуша»), імунітет власного досвіду (новела «Несподіване.»), лиховістям війнуло по селу (новела «По живлющу воду»), облизаний хвилями небозвід (новела «Мить краси»), намет неба (новела «Дзвін і тиша»), життя чорне пахло йому весь час суницями (новела «Бузьки на Семеновій хаті»), розохочені молодиці ласо позирають на парубка і підкидають словечка, а він не минає нікого, щоб не пришити латки, налиті топленим свинцем очі зухвало поблискують ... (новела «В дорозі»), метафора розірваних надвоє ночей (новела «Сива ніч») і уподібнення червоних джонатанів до жарин, що обпікають долоні (новела «Сповідь»); водночас не менше бачимо метафор загальновживаних і фольклорних: ніяковіло море, дороги пізнання (новела «Мить краси»), нетрі, де пішому один дим та й нитка (новела «Юра Фірман»), стіна туману (новела «За стіною туману»), промінь добра, сиві кудла туману (новела «Побий мене!») тощо. Серед метафор переважають, за термінологією І. Качуровського, семіметафори (напівметафори). Індивідуально-авторські та загальновживані тропи Р.Іваничуком не протиставляються, через те їх іноді важко вирізнити.

Письменник вживає всі основні різновиди метафори. За термінологією А.Ткаченка, це може бути людське самоозначення (імунітет власного досвіду), міжречове означення (намет неба), оживлення (ніяковіло море), оречевлення (дороги пізнання).

Метафора і порівняння можуть виконувати важливу характеротвірну і композиційну роль. У новелі «Смерть Довбуша» вони уподібнють головного персонажа не тільки до відомого опришка, а й до Христа, смерть - до розп’яття. Вище вже мовилось про спорідненість євангельського епізоду про вигнання міняйлів з храму і словами Г омика на сцені аматорського театру. Завдяки метафорі простежуються ще одна біблійна паралель: розірвана завіса в єрусалимському храмі і розпорена завіса куряви: . раптом я побачив, як крізь розпорену завісу куряви, наче крізь дим на згарищах, ступав кремезний чоловік з опущеними руками й пониклою головою [1, с. 89]. З погляду композиції вказана метафора пов’язує біблійними алюзіями два епізоди, що нагадують дії трагедії.

Новели Р.Іваничука часто перевидавались. Кожна наступна книжка його малої прози значною мірою складалась з творів попередньої. Однак, порівнявши тексти багатьох новел у новіших виданнях з першодруками, пересвідчуємось, як наполегливо працював автор над кожним твором. По суті, у багатьох збірках письменника маємо справу щоразу з новими редакціями відомих новел. Більше того, деякі з них в новій редакції, обростаючи асоціативними і семантичними зв’язками, стають повноправними частинами повістей і романів, як-от новела «Байкал», історичні оповідання тощо.

На початку новели «В дорозі» у збірці «Дім на горі» (1969) є складний троп, де поєднуються метонімія і порівняння: ... голоси людей мнуться на ресорах, мов горстки льону на терлицях ... Цитоване вставне речення в редакції цього твору за 1981р. у збірці «На перевалі» відсутнє. Однак у третьому томі Іваничукових творів, що вийшов друком у 1988р., воно знову з’являється. З нашого погляду, відсутність тропа в редакції 1981р. зумовлено деякою його механічністю, порівняння деантропоморфізує образ, грубішає гуманістичне звучання. Проте цей троп виглядає надто колоритно, до того ж має значне ідейно-художнє навантаження, щоб від нього легко відмовитись. Структурно він являє собою синекдоху (різновид метонімії), частина (голос) замість цілого (людина), яка входить до складу порівняння. Найголовніше, що значення цього тропу не є суто локальним: образ розмови в автобусі; прозаїк уводить паралельний поетичний образ, котрий заступає собою внутрішньо-психологічний сюжет; поетові в даному разі вистачило б указаного рядка. Витіпані на терлицях горстки льону переходять в нову якість, так само як поверхові розмови в автобусі поглиблюються і оприявнють людську сутність. Тропом створюється образ багатоголосся і смислової поліфонії, взаємовіддзеркалення думок, пошуків сенсу і визрівання вчинку.

Епітет належить до найбільш уживаних тропів Іваничука-новеліста. Соціальний статус виконавця мовної партії визначає властивості епітета. Склад епітетів малої прози Р.Іваничука є досить різноманітним, від постійних і загальновживаних: «люди добрі» (новела «Дзвін і тиша»), свіжа новина, файна дівчина, великий світ (новела «Побий мене!»), до складних, книжних: молочно-білий (новела «За простибі»), нудно- сентиментальний (новела «За стіною туману»), набридливо-ніжна (новела «Зима не вічна»). Трапляються також епітети синкретичні: барвиста тиша (новела «Дзвін і тиша»), залізний шум (новела «Зелений шум»).

Згідно з твердженням видатного російського філолога О.Лосєва, символ не належить до тропів [2, с. 156], оскільки може виконувати позахудожні функції. Натомість автор підручника «Мистецтво слова» А.Ткаченко розглядає цей художній засіб серед тропів [3, с. 265]. Але той же Лосєв обґрунтовував надзвичайну сприйнятливість символа до контактування з метафорою, типом, алегорією, міфом тощо, більше того «чиста художня образність, вільна від всілякої символіки, очевидно, навіть і зовсім неможлива» [2, с. 144]. Остання обставина дає підстави розглянути символ в одному ряду з тропами. Власне символи О.Лосєв називав символами другого ступеня. Їхніми конститутивними ознаками є ідейно-художня узагальненість і здатність бути моделлю для безкінечного ряду подій, осіб, явищ, предметів, ідей (багатозначність): «Справжня символіка це вже вихід за суто художні рамки твору. Необхідно, щоб художній твір в цілому конструювався і переживався як вказівка на деякого роду інородну перспективу, на безкінечний ряд можливих своїх перевтілень» [2, с. 145]. Російський учений зазначав, що використання символіки не є прерогативою символіста. Різниця тільки в тому, що письменник-реаліст символізує реальність, дану йому у відчуттях чи перетворену в думці, а символіст вживає символ як вказівку на реальність трансцендентну.

Іваничук-новеліст досить часто вдається до символіки. Враховуючи багатозначність і внутрішню суперечливість символу, можна сказати, що він здатен творити ефект смислової поліфонії чи контрапункту. Образи зі значним смисловим потенціалом Р.Іваничук виносить у заголовок твору: бузьків вогонь, бузьки на Семеновій хаті, стара хата, Байкал, тиша, зелений гомін, порвана фотокартка, плюшевий ведмедик, кинджал, дім на горі тощо. Всі вони виступають символами. Символізуються птахи, дерева, будівлі, предмети, географічні назви, явища природи, процеси, слова. Багато з них одночасно можуть виступати іншими художніми засобами, здебільшого художньою деталлю.

Стара хата з однойменного твору постає символом староукраїнського патріархального світу, традицій, звичаїв, життєвих доль. Символічного значення в інтер’єрі та екстер’єрі хати набуває буквально кожна річ: мисники, лави, піч, ліжник, «на якому родилось не одне покоління Фарбаїв», сонник, капшук із старим тютюном, ікони, фотографії, чавунні горшки, плетений димар тощо. В опозиції до означеної символіки стоїть зовнішній і внутрішній вигляд нової хати, протилежна група символів: ясенові шафи, радіоприймач, дерев’яна підлога - знаки нового часу.

Буквально кожна фраза з листа доньки (новела «За простибі») розгортається в безкінечний ряд коментарів, доповнень, спогадів, перетворюється на символ многотрудного життя Марії, причому її коментарі перебувають іноді в опозиції до слів доньки. Символами первинної чистоти, ідеалізму, романтики є образи бузькового вогню, ясенів з «дитячих» оповідань письменника як протилежність меркантильному світу дорослих. У новелі «Бузьки на Семеновій хаті» образ бузьків, що поновлюють Семенову надію на особисте щастя, імпліцитно містить образний ряд, в якому втілено уявлення Семена про власне майбутнє. Дім на горі з однойменної новели символізує самотнє відлюдькувате життя, йому протистоїть символ-деталь шуму ріки. Звичайно, у всіх цих випадках важко говорити про поліфонію у достеменному бахтінському смислі як про зіткнення рівноправних смислів, радше йдеться про смислову антитезу. Однак є тут щось і від поліфонії, бо фінал твору незрідка полишає читача в невідомості щодо вибору героя, як-от у новелі «Бузьки на Семеновій хаті», адже в Семеновому віці важко розпочинати життя заново. І все ж, достеменної поліфонічності набувають символи у новелістичній повісті «На перевалі»: стіна туману (сумніви), картина Ватто (ескапізм, зрада). Поліфонія увиразнюється символами в атмосфері палких дискусій, пошуку істини, де кожен почасти має рацію.

Найбільш близька до символістської Іваничукова символіка Байкалу, зеленого і залізного гомону, острова Цитери. Річ у тому, що образний ряд, який моделюється цими символами, стосується уявлень про майбутнє, інобуття, намріяного і нафантазованого, природи і цивілізації як первинних умов людського існування. Герої вірять у реальність того, про що мріють, тому символіка тут отримала ще й міфологічний підклад. Відбувається буквальне ототожнення образу речі й самої речі. Байкал, скажімо, це не просто мрія, це конкретний географічний пункт, де герой нібито зможе відчути повноту існування, проявить свій потенціал. А міфотворчість - одна з ознак символістської поетики. Щоправда, географічна конкретика в цій функції більше тяжіє до гумільовського акмеїзму, суто символістській образності радше відповідає метафора-символ залізного гомону.

ЛІТЕРАТУРА

1. Іваничук Р. Дім на горі: Новели. - Лв.: Каменяр, 1969. - 107 с.

2. Лосев А.Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. - М.: Искусство, 1976. - 367 с.

3. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. - К.: Правда Ярославичів, 1998. - 448 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філологія (збірник наукових праць)