Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філологія (збірник наукових праць)

27. Мовні погляди Івана Франка (на матеріалі статті "говоримо на вовка - скажімо і за вовка“)


Тетяна Білявська
(Миколаїв)

Іван Франко, як відомо, багато уваги приділяв проблемам розвитку української літературної мови як у суто мовознавчих, так і в літературно-критичних статтях і розвідках, рецензіях на мовознавчі праці, передмовах до різних видань. Також він досить часто вступав у лінгвістичну полеміку з приводу актуальних мовних питань. Вчений виступив у мовній дискусії 1891-1892 рр., яка відбулася на сторінках часопису ”Зоря“ зі статтею „Говоримо на вовка - скажімо і за вовка” [7]. Крім І. Франка, у цій дискусії взяли участь відомі українські мовознавці такі, як: І. Верхратський (Лосун), І. Кокорудз, М. Кононенко (М. Школиченко), А. Кримський (А.Хванько). Розпочав дискусію Б. Грінченко статтею „Галицькі вірші”, яка була опублікована в газеті „Правда” у 1891 році, під псевдонімом Василь Чайченко. У статті, опублікованій у часописі „Зоря”, Іван Франко відгукнувся на публікацію першої частини „Галицьких віршів” Б. Грінченка.

Мета роботи: проаналізувати статтю І.Франка „Говоримо на вовка - скажімо і за вовка” та висвітлити актуальні проблеми становлення і розвитку української літературної мови окресленого періоду, які порушив у своїй праці вчений.

На початку статті „Говоримо на вовка - скажімо і за вовка” Іван Франко аргументує свою відповідь Б.Грінченкові: „Ми добре знаємо, що д.Чайченко основував свою критичну статтю про галицькі вірші на річниках „Зорі” попросту для того, що се був одинокий доступний йому матеріал, що інших галицьких видань літературних він не мав під рукою” [7, с.356]. Автор статті заперечує думку Чайченка про те, що українці не читають вірші галицьких поетів і доводить, що вони цікавляться творчістю галичан. Тому він наводить такі факти. Російське видання „Одеський вестник” надрукувало рецензію на галицьке видання „Дзвінок”, у якій позитивно відгукується на казку І.Франка „Лис Микита”. Далі автор стверджує: „У нас під руками є інші факти: листи українців, котрі просять прислати їм віршові вироби галичан („З вершин і низин”, „Лиса Микиту”, вірші Ю. Шнайдер)” [7, с. 357]. Проте Іван Франко погоджується з Б. Грінченком у тому, що українці дійсно ставляться критично до галицьких віршів, „закидають їм багато і з боку мови” [7, с.357].

У наступній частині статті Іван Франко вдається до аналізу мови. Він визнає невисокий рівень галицької поезії і вказує на причину цієї проблеми. „Я не виступаю в обороні галицьких віршів - ні чиїх, ні своїх власних. Я аж надто добре знаю їх невисоку стійкість, невисоку з тої простої причини, що вони відповідають і мусять відповідати вимогам невисокого естетично-літературного образовання галицької публіки, а в значній мірі й самих поетів [7, с.357]. Далі він аргументує свою участь у цій дискусії, тим самим формулюючи основну мету праці: „Мені бажалось би своїми увагами докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом причинитися до полагодження одного дуже важного питання - будущої єдності та одноцільності нашої літературної мови, будущої, повторяю, бо тепер ми ще її не маємо і задля звісних, дуже важних причин мати не можемо” [7, с. 357].

Іван Франко розглядає критику Б. Грінченка як вияв пуристичних тенденцій у мові. У наш час досліджувала питання пуристичних тенденцій в мові Світлана Єрмоленко. За її визначенням, „пуризм - крайній вияв турботи про чистоту літературної мови, культури мови, орієнтація на встановлення суворих правил дотримання літературних норм, оберігання мови від впливу іншомовних запозичень, очищення її від нелітературних явищ (діалектизмів, просторіччя тощо)”[4, с.541]. Мовознавець зауважує, що пуристичні тенденції розвиваються тоді, коли на мову впливають суспільні та політичні чинники.

Вияв пуристичних тенденцій має як позитивний, так і негативний вплив на розвиток національної мови. Позитивний бік пуризму полягає у „пропагуванні виражальних засобів рідної мови, використанні її лексико-семантичних, фразеологічних, граматичних можливостей для передачі нових понять” [4, с.541]. Негативність пуристичних тенденцій виявляється в „догматичному проголошенні незмінності літературних норм, посиланні на внутрішні закони розвитку національної мови, в однобічному сприйманні наслідків мовних контактів неприйнятті будь-яких новотворів, у нерозумінні поступального розвитку мови” [4, с.541].

Іван Франко вбачає у критиці Б.Грінченка саме негативні пуристичні тенденції. Підтвердження нашої думки знаходимо у словах автора статті. Він говорить про те, що є в Україні „кружок пуристів язикових, людей звичайно молодих” [7, с. 357], і дорікає українцям із Східної України, що „вони знають звичайно тільки одну мову - московську, котрою вчили їх у школах” [7, с.357]. Далі мовознавець зазначає, що вони „менше докладно знають свою українську”, і вказує на причини, що призвели до цього: „ ... бо сеї треба було вчитися „з власної пильності”, з книжок (очевидно тільки белетристичних), коли хто не мав нагоди вивчитися її змалку в селі від мужиків” [7, с. 357]. На думку

І. Франка, це був весь „апарат критичний”, з яким Чайченко (Б.Грінченко) підходив до критики галицької творчості.

До всіх мовних проблем І. Франко підходить із суто наукових позицій, послідовно відстоює та науково обґрунтовує свої твердження. Тому він детально аналізує зауваження Б. Грінченка, висловлені ним у першій частині своєї статті.

По-перше, автор статті доводить Чайченкові (Б.Грінченко), що в українській мові мають право на існування слова, критиковані ним. Слово невіста є у словнику Є.Желехівського у значенні „жінка” і вживається в народних піснях. Вестальки, на думку І. Франка, необхідно писати з м’яким знаком, оскільки „форма з ь нам видається більше відповідною духові нашої мови” [7, с. 357]. Відповідно до словника Є.Желехівського, І. Франко підтверджує існування слова звук і виразу „До вас звертаюсь”, також у відомих українських письменників знаходить інші слова, зокрема луч (у Т.Шевченка), заперечує вживання слова зову в значенні кличу (зазначає, що вираз позовіть у хату зустрічається у Квітки та інших українських письменників). Отже, згідно з нормами сучасної української мови, зауваження Б.Грінченка були більш доречними і слушними, ніж твердження І.Франка.

По-друге, не погоджується І. Франко з автором „Галицьких віршів” в питанні щодо полонізмів. Такі слова і вирази, як фаленька, огень, коруна, тручати, стрільба, жовняр, ляти, дотикати землі, ту, блисло, снити о чім, не ручу, скрань, друхотати він не вважає полонізмами і наполягає на тому, що „все те слова і форми уживані галицько-руським народом” [7, с.357]. Автор статті зауважує, що не можна назвати зазначені слова полонізмами тільки тому, що в польській мові існують певні аналоги, які утворені за допомогою таких же коренів. У результаті Іван Франко дійшов такого висновку: „ ... викидати такі слова з нашої мови для того тільки, що у інших слов’ян є подібні, се б значило би добровільно обскубувати свою мову” [7, с.357].

Висловлює він свою думку щодо вживання галицькими поетами русизмів (москалізмів). І. Франко не визнає зауважень Б. Грінченка і доводить йому, що зазначені ним слова вживаються видатними українськими письменниками, а також зустрічаються в усному мовленні галичан, що дає право галицьким поетам використовувати їх. Наприклад, слова благати, скала, боязливо (у Т. Шевченка), бездна (за словами І.Франка, „говорять москалі коло Дрогобича” [7, с. 357]), кришталь, сніжний, струя, гомін, і говір (слово поговір у Шевченка і в народних піснях), ввидить, окови, но, теряти, мрачний, ну- ко (вживають у Галичині), ледовий, пробудись, лента (у Метлинського). На думку Івана Франка, вживання цих слів видатними українськими поетами є достатнім критерієм, щоб вони мали право на існування.

Автор статті відстоює право на використання західних діалектизмів (рутенізмів), таких як дійство, людство, сьвітич. Називає ці слова „кованими” і зауважує Чайченкові (Грінченкові), що той вживає також ковані слова: „...він сам, хоч би в тій же своїй статті, вживає поважного числа кованих слів, і то без потреби, або живцем на взір московських... ” [7, с.358]. Проблему кованих слів, окрім І. Франка та Б. Грінченка, порушували інші учасники дискусії, зокрема А.Кримський та І. Верхратський.

Як відомо, найважливішим засобом збагачення словникового складу мови у ХІХ столітті було творення нових слів. Новотвори, що з’являлись у досліджуваний період, творилися за моделями, які були відсутніми на той час. Тому вони дістали назву “кованих слів.” Є.С. Регушевський дає таке визначення неологізмам того періоду: “Ковані слова” - неологізми, що творилися діячами української культури кінця ХІХ ст. - поч. ХХ ст. на позначення нових понять” [6, с.258]. Так звані “ковані слова” виникали в публіцистичних та наукових працях, у перекладах українською мовою творів світової літератури.

О.Г. Муромцева, досліджуючи питання лексичних новотворів в українській літературній мові в другій половині ХІХ століття, писала: “Позиція І.Франка в цьому питанні була ясна і недвозначна: кожен справжній письменник, пишучи загальнонародною мовою, разом з тим привносить у неї щось своє, неповторне, індивідуальне. Нові слова, що спочатку вражають, навіть викликають заперечення і осуд, можуть згодом набрати прав громадянства...” [5, с. 11].

Отже, однією з найважливіших рис розвитку лексики української літературної мови окресленого періоду було творення неологізмів, особливо в сфері публіцистики і науки.

Після мовного аналізу Іван Франко робить такі висновки. Він погоджується із Б.Грінченком і визнає, що „багато подробиць д. Чайченко підносить зовсім справедливо” [7, с.358]. Але „головною хибою його критики є не ті подробиці, а загальний погляд на розвій мови” [7, с.358]. Проте автора статті обурило те, що Борис Грінченко у своїй критичній статті не врахував політичні обставини, які вплинули на розвиток Галичини. Тому в останній частині своєї статті І. Франко вдається до аналізу історичних фактів, які призвели до витворення західноукраїнської мовної практики.

Учений акцентує на тому, що Галичина весь період свого історичного існування, починаючи від смерті Володимира Великого, не становила єдності з Наддніпрянською Україною. Тільки в польську добу (1569 - 1654 рр.) більшість земель Західної і Східної України входили до однієї держави - Речі Посполитої. „Се була пора дуже важна в історії духовного розвою України, пора, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література” [7, с. 358], - зазначав І.Франко. Письменники цього періоду (Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький та інші) „писали мовою по-тодішньому близькою до живої мови шляхти і заможного міщанства, мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України” [7, с.358]. Ті історичні події (козацькі війни, унії), які розгорталися після цього періоду, зумовили розмежування у духовному розвитку українського народу на Сході та Заході України. Особливо, підкреслює І. Франко, ці відмінності мали місце „...відтоді, як Галичина 1772 року перейшла під панування Австрії і втягнена була в культурний круг, дуже відмінний від того, в який втягнена була решта України... ” [7, с.358]. Отже, на думку вченого, саме через політичні обставини „ми не маємо і не могли мати досі спільної одностайної літературної мови” [7, с.358]. Автор статті також наголошує на тому, що саме у галичан зародилася тенденція до формування єдиної української літературної мови, яка була зорієнтована на досягнення кращих українських письменників і живу народну мову.

Іван Франко у своїй статті стає на захист галицьких поетів. Зокрема, зазначає, що „вони серйозніше дивляться на своє поетичне ремесло, ставлять собі вищі задачі” [7, с. 358]. Але при цьому автор статті визнає і оцінює роботу письменників зі Східної Україні. Серед них він визначає „старше покоління (Куліш, Ніщинський)” і зауважує, що воно „не лякається здобувати українському слову справді нові поля” [7, с.358]. Серед молодих письменників він називає „справді талановитих і роботящих поетів:

В. Самійленка і Лесю Українку”, але при цьому додає, що „і на їх творах інколи видно впливи пуристичної секти” [7, с. 358].

Велике значення для розвитку української літературної мови мала перекладацька діяльність українських письменників ХІХ століття. Вона сприяла розширенню функцій української літературної мови, удосконаленню мовностилістичних засобів. Перша половина ХІХ століття характеризується перекладами переважно з російської мови. У другій половині української мовою, крім того, перекладаються художні твори, написані англійською, німецькою, французькою, польською та іншими мовами. І. Франко зазначає, що Галичина у галузі перекладів досягла вищого рівня, ніж Східна Україна: „А галицькі недотепи хоч так-сяк , а все-таки дали в руки галицької читаючої громади і „Фауста” Гете, і „Каїна” Байрона, і „Вільгельма Теля” та „Орлеанську дівчину” Шіллера, не говорячи вже про многі десятки томів повістей та книжок шкільних” [7, с. 358].

Отже, у своїй праці „Говоримо на вовка - скажімо і за вовка” Іван Франко, проаналізувавши зауваження Б. Грінченка, висловлені ним у статті „Галицькі вірші”, висвітлив свої погляди щодо стану і розвитку української літературної мови та аргументував право на існування західноукраїнської мовної практики.

ЛІТЕРАТУРА

1. Грінченко Б. Галицькі вірші // Правда. - 1891. - № 8 . - С. 103-111.

2. Грінченко Б. Галицькі вірші // Правда. - 1891. - № 10. - С. 200-206.

3. Грінченко Б. Галицькі вірші // Правда. - 1891. - № 9. - С. 150-158.

4. Єрмоленко С.Я. Пуризм // Українська мова. Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О., Зяблюк М.П. та ін. - К.: Українська енциклопедія, 2004. - С. 541.

5. Муромцева О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. - Харків: Вища школа, 1985. - 170 с.

6. Регушевський Є.С. “Ковані слова” // Українська мова. Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О., Зяблюк М.П. та ін. - К.: Українська енциклопедія, 2004. - С. 258.

Франко І. Говоримо на вовка, скажімо і за вовка // Зоря. - 1891. - № 18. - С. 356 - 358.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філологія (збірник наукових праць)