Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філологія (збірник наукових праць)

21. Лінгвістичні терміни у “граматиці української (руської) мови” С.Смаль-Стоцького та Ф.Гартнера


Любов Пена
(Івано-Франківськ)

Хоча, на думку авторів першого підручника з українського термінознавства, розвиток власне української мовознавчої термінології починається з різного роду граматик 16 століття (1586 р. надрукована граматика у Вільно, 1591 р. - «Адельфотес» у Львові, 1596 р. - граматика Лаврентія Зизанія) [3, с.48], однак деякі дослідники особливо актуальним вважають питання українського наукового (лінгвістичного) термінотворення у перші десятиліття 20 століття, коли з’явились перші граматичні праці з української мови, в яких зароджувалися й перші спроби вироблення термінологічного апарату, що пізніше вдосконалювався, видозмінюючись та озвичаюючись [1, с.125]. До низки таких праць належить і книга Степана Смаль-Стоцького та його приятеля, філолога-романіста, професора Чернівецького університету Федора Гартнера “Руська граматика” (пізніші її видання мають назви «Граматика руської мови», «Граматика української мови» і назву, задекларовану в заголовку статті), яка вперше побачила світ 1893 року у Львові. Ця граматика побудована на фонетичному правописі, і з її виходом було поставлено крапку над “і”, тобто покладено край численним розходженням у поглядах на правопис у Галичині. Вона відіграла визначну роль в утвердженні української мови як у побутовому плані, так і в літературі й науці. Книга двох авторів мала колосальний успіх, на неї позитивно відгукнулися визначні вчені німецькою, французькою, українською та російською мовами.

Автори “Граматики української (руської) мови” С.Смаль-Стоцький та Ф.Гартнер зробили великий внесок у розвиток української лінгвістичної термінології. Їх вважають творцями сучасної української граматичної термінології. Вони розробили теорію терміна, в основу якої покладено внутрішню форму слова й наукове визначення, що закріплюється за відповідною назвою; творчо використали термінологію своїх попередників, закріпили традицію вживання власних термінів і запозичених, що узвичаїлися українською мовою, ввели у практику граматичної термінології десятки термінів, які з відповідними змінами (або й без змін) стали надбанням української граматичної науки. До групи термінів, уведених в науковий обіг авторами “Граматики”, належать: відмінок, прикметник, дієприслівник, дієіменник, оклик, спосіб, уподібненє, звукові зміни, питайник, окличник, прикладка, теперішність, минувшість, будучність, однина, множина [3, с.55].

Відомий український мовознавець В.Сімович, даючи оцінку «Граматиці» С.Смаль- Стоцького та Ф.Гартнера, відзначав: “У граматиці звернено велику увагу на звучню (тобто фонетику), на звукові закони української мови, при чому підручник підносить на кожному кроці вагу свідомости законів живої мови, усупереч прийнятому до того часу звичаю - розуміти граматику як збірник правил, які треба обов’язково вивчати напам’ять. Коли мати на увазі ще й те, що цей підручник заводив нові граматичні терміни, придумані самим проф. Смаль-Стоцьким або запозичені з інших мов (напр., “однина”, “множина” з сербської граматики), але ж для нашої мови пригідних, - то не диво, що ця граматика, з таким розумінням цього предмету, була незрозуміла для більшости наших педагогів, і, хоч була апробованим підручником для школи, вчителі з неї не вчили...” [5, с.409].

Підручник української граматики, - на думку В.Сімовича, - без перебільшення вважався “єдиною апробованою книжкою для науки української мови в середніх школах у Галичині”[4, с.35]. І коли поглянути на це видання навіть під кутом вимог і потреб нинішнього дня, то переконаємося, що справді граматика С.Смаль-Стоцького внесла чимало нового у термінологію (замість термінів, витворених на церковнослов’янській мовній базі: сущник, глагол, приложник, причасник і т.п.) [2, с.61]. Про це ж читаємо і в статті В. Сімовича, який зазначає: “Ще два-три слова про технічні терміни. Вони нові, утворені згідно із духом мови; більшість їх уже й прийнялася. Деякі з них, правда, незручні, напр.: шелестозвук, голосозвук, стан підметний, стан предметний, іменник, заіменники указуючі, теперішність, минувшість, будучність і т.д.), але велика більшість дуже вдатна і її можна прийняти без жадної дискусії (напр., дієслова наворотові, започинові, протягові, дієіменник, дієприслівник, спосіб приказовий, звуки проривні, протиснені, однина, множина)” [4, с.46].

Метою пропонованої статті є аналіз лінгвістичних термінів, використаних у праці С.Смаль-Стоцького та Ф.Гартнера „Граматика української (руської) мови”; встановити співвідношення власне українських та іншомовних термінів і терміносполук у названій праці; виділити спільні й відмінні риси між сучасною системою лінгвістичних термінів та сукупністю мовознавчих термінів, що використовуються авторами “Г раматики”.

Як уже зазначалося, деякі терміни у названій праці С.Смаль-Стоцького і Ф.Гартнера збігаються з усталеними сьогодні. До таких належать: буква, звуки м’які/тверді, склад, наголос, корінь, закінчення, милозвучність, назви більшості частин мови (іменник, прикметник, заіменник, числівник, дієслово, прислівник, приіменник), відмінок, відмінювання, відміна, правопис, синоніми, назви числових форм (однина, множина), назви більшості розрядів займенників (особові, зворотний, відносні, неозначені), особа, час, спосіб, стан дієслів, види дієслів (доконаний і недоконаний), дієприкметник, дієприслівник, речення, назви головних членів речення (підмет і присудок), назви підрядних речень (наслідкові, причинові, часові, умовні, порівняльні) та ін. Однак численну групу утворюють ті терміни і терміносполуки, які відрізняються від традиційних, прийнятих у сучасному мовознавстві. Наведемо найхарактерніші з них та проілюструємо їх уживання реченнями-прикладами з праці “Граматика української (руської) мови”, зберігаючи особливості тодішнього правопису.

Чимало відмінних від сучасних термінів зустрічаємо в галузі фонетики. Зокрема, органи мовлення у “Граматиці” називаються приладами мовлення: Звуки мовні витворюють ся через ріжне уставлюваннє і порушуваннє приладів мовних [6, с.1]. Для позначення голосних і приголосних звуків автори аналізованої праці використовують терміни голосівки і шелестівки: Коли видаємо лише голос більше або менше отвореним ротом, то повстають голосівки [6, c.3]; Коли, примкнувши або звузивши рот, витворимо в нім шелест, то повстають шелестівки [6, с.3]. Дзвінкі і глухі приголосні іменуються відповідно голосовими й безголосими: Із проривних шелестівок три витворюють ся без голосу, при других трох видаємо заразом і голос: безголосі: п, т, к; голосові: б, д, г [6, с.5]. Сучасне дифтонг передається власне українським терміном двозвук: З одною голосівкою може тісно сполучити ся друга голосівка ... такі тісні сполучення двох голосівок називаємо двозвуками [6, с.4-5]. Дрижачий звук називається дрожачим або тремким: Р є звук дрожачий або тремкий [6, с.6]. Терміни м’якість, пом’якшення звучать як мягченнє: Мягченнє се также уподібнення і то таке, що тверді шелестівки роблять ся подібними до й [6, с.13].

У “Граматиці” зустрічаємо окремі терміни на позначення початку й кінця слова - назвук і визвук: ...зміни в назвуку пояснюють ся тим, що слова в реченню тісно вяжуть ся із собою [6, с.18]; На кінці слів (у визвуку) в прадавній мові могли стояти лише голосівки [6, с.17]. Названі терміни послужили базою для творення суфіксальних похідних визвуковий (той, що стоїть у кінці слова) та назвуковий (той, що розташований на початку слова): Визвукові безнаголосні голосівки заніміли в деяких разах і лишили по собі... лише мягченнє як слід [6, с.19]; Назвукове і, и, й відпадає цілком у деяких словах [6, с.18].

Термін роззїв використовується для позначення не характерного для української мови збігу двох або кількох голосних чи приголосних звуків: Для вигоди часто оминаємо стрічу двох голосівок або кількох шелестівок (роззїв). Але роззїв лишаєть ся в словах як неозначений, чорноокий, пообідати [6, c.20].

Усталена сьогодні терміносполука чергування звуків передається у “Граматиці” терміном перезвук: Через те, що переміна відбуваєть ся при творенню слів, називаємо її перезвук словотворний [6, c.24].

Зустрічаємо в аналізованій праці відмінні від усталених терміни і в галузі морфеміки та словотвору. Так, сучасним термінам префікс та суфікс відповідають поширені і в граматиках інших авторів початку ХХ ст. (напр., В.Сімовича, О.Синявського) приставка та наросток: В українській мові маємо богато розмаїтих наростків [6, c.34]; Найбільше приставок служить особливо до творення дієслів із дієслів [6, c.43]. Засвідчено кілька похідних слів від названих термінів. Зокрема, префіксальний і суфіксальний способи словотворення іменуються авторами аналізованої праці як наросткованнє й приставкованнє: Наросткованнє служить, як бачимо, не тільки до того, щоби творити дієслова взагалі, але также, щоби для одного і того самого дієсловного поняття утворити відповідні собі ріжні види дієслова [6, c.49]; Ще иньшим способом творення нових дієслів у живій мові є приставкованнє [6, c.49]. Слова, утворені за допомогою префіксів, у “Граматиці” називаються сприставкованими: ...коли поєдинче дієслово є вже само собою доконане, творимо до сприставкованих дієслів доконаних... відповідні нові дієслова недоконані [6, c.50]. Слова, у морфемному складі яких відсутній префікс, - безприставкові: Знов иньші безприставкові дієслова відріжнялиби ся, здаєть ся, від відповідних протягових лише наголосом [6, с.47]. Основа слова - це пень: Пень є та частина слова, що є основою всяких єго форм [6, с.29].

Сучасним терміносполукам власне українські слова та слова іншомовного походження відповідають терміни слова питомі і чужі: Найбільша часть слів української мови є від непамятних часів єї власністю ... (слова питомі) [6, c.30]; Чужі слова переймають ся при ріжних нагодах [6, с.30].

Терміни на позначення чоловічого та жіночого родів мають форми мужеський і женський: В роді мужеськім або женськім кладемо прикметники і прикметникові заіменники та числівники лише тоді, коли справді оден із тих родів маємо на умі [6, с.129].

Для називання відмінків автори “Граматики” вживають порядкові числівники: Перший відмінок дає відповідь на питаннє “хто?” або “що?”; Другий на питаннє “чий?” або “кого? чого?”; Третий на питаннє “кому? чому?”; Четвертий на питаннє “кого? що?”; Пятий, коли кого кличемо або взиваємо; Шестий на питаннє “ким? чим?”; Семий, лише по приіменниках, на питаннє “в кім? в чім? на кім? при чім?” і т.д. [6, С.61].

Неозначену форму дієслова автори називають дієіменником: Таксамо і дієслова, що виражають якийсь настрій, доповняють ся дієіменником [6, с.149]. Замість сучасних термінів на позначення давноминулого, минулого, теперішнього й майбутнього часів використовуються переважно іменники давноминувшість, минувшість, теперішність, будучність: ...розріжнюємо три часи: 1. теперішність 2. будучність 3. минувшість [6, с.94]. Хоча нерідко зустрічаємо в цій же праці прикметниково-іменникові терміносполуки. Наприклад: В реченнях, що висказують річ провірену досьвідом, ставить ся будучий час [6, с.147]. Уже традиційні терміни для називання способів дієслів передаються як прямий (тепер - дійсний), приказовий (тепер - наказовий), можливий (тепер - умовний): Маємо три способи висказу: 1. прямий 2. приказовий 3. можливий [6, с.95].

Сполучники сурядності й підрядності іменуються відповідно злучниками співпорядковими і підпорядковими: Злучники співпорядкові сполучують речення рівнорядні і однородні части речень [6, с. 161]; Злучники підпорядкові вказують на то, у якій звязи з реченнєм головним стоять цілковиті, елїптичні або й скорочені речення побічні, що починають ся тими злучниками [6, с.162].

Вигуки автори “Граматики” називають окликами: оклики... ними властиво не висказуємо мислий, а тілько коротко виявляємо чуття [6, с.26].

Заперечні частки не та ні представлені терміном перечка: Друга перечка “ні” уживаєть ся тоді, коли заперечена річ не висказана [6, с.153].

Розділ мовознавства, що вивчає словосполучення та речення, їх будову й типи, автори називають складнею (складня).

Речення за метою висловлювання думки автори “Граматики” поділяють на чотири типи - твердженнє, питаннє, приказ, бажаннє: Найчастійше висказуємо комусь щось таке, що уважаємо за правду. Таке реченнє називаєть ся твердженнє [6, с.109]; Часто хочемо, аби особа, що до неї говоримо, нам щось сказала; тоді питаємо ся так, аби ся особа пізнала, що саме від неї ми хочемо довідати ся. Таке реченнє називаєть ся питаннє [6, с.109]; Деколи хочемо, аби особа, що до неї говоримо, щось таке зробила, що ще не дієть ся, але залежить від волі сеї особи. Таке реченнє називаєть ся приказ [6, с.110]; Наконець можна чогось бажати, не вимагаючи заразом від особи, що до неї говоримо, аби вона се зробила. Таке реченнє називаєть ся бажаннє [6, с.110]. Трапляються випадки вживання синонімічної терміносполуки: Питайна частиця чи стоїть у незалежних і залежних реченнях (гадках) питайних: при незалежних поєдинчих гадках питайних надає вона питанню більше натиску або виразності [6, с.151]

Другорядні члени речення в аналізованій “Граматиці” називаються побічними: Прочі части речення називаємо побічними [6, с.110]. До них належать предмет (сучасне

- додаток), придаток прислівниковий (сучасне - обставина) і придаток прикметниковий (сучасне - означення): ...ще буває часто друга особа або річ, на котру звернене або до котрої відносить ся дійство, виражене у присудку - предмет; надто ще може бути поданий час, місце, степень, причина, спосіб або иньша яка обстанова дійства вираженого у присудку - придаток прислівниковий; вкінци бувають у реченню і такі части, що прикладають названій у реченню особі або річи якусь прикмету або якесь близше означеннє - придаток прислівниковий [6, с. 110].

Складні речення поділяють на речення сполучені рівнорядно, або рівнорядні, і речення сполучені підрядно: Речення рівнорядні, сполучені в одну цілість, можуть бути реченнями головними [6, с.119]; В реченнях сполучених підрядно одно із сполучених речень є членом другого речення [6, с. 122].

Відрізняються від узвичаєних і терміни на позначення розділових знаків. Сучасному крапка відповідає кропка, знак питання - питайник, знак оклику - окличник, кома - запинка, крапка з комою - середник, двокрапка - двокропка, тире - павза, лапки - знаки наведення, дужки - скобки або дужки: На кінці цілого речення... кладеться кропка (.), коли реченнє виражає твердженнє, а питайник (?), коли воно є реченнєм питайним; окличник (!) призначений особливо для окликів, може также стояти по реченнях, що виражають бажаннє, приказ або здивованнє [6, с.177]; Всяке реченнє відділюєть ся від свого підрядного речення запинкою [6, с.177]; Поміж рівнорядними частями речення сполученого кладеть ся ... середник, коли хочемо виразити більшу самостійність гадок [6, с.177]; Напрасні перерви речення означуємо павзою (-) [6, с.178]; Поміж рівнорядними частями речення сполученого кладеть ся ... двокропка ... коли дословно наводимо слова иньшої особи [6, с.178]; Щоби навести чужу гадку або чужий висказ, уживаємо знаків наведення “ “ [6, с.178]; Скобки або дужки служать для вилучення димохідних додатків [6, с.178].

Сучасне дефіс репрезентоване у роботі як розділка: Пишемо разом, але відділюємо розділкою (-) більше або меньше звичайні слова зложені, як конець-кінцем, яко-тако... [6, с.176].

Як засвідчує здійснений аналіз, більшість лінгвістичних термінів та терміносполук у “Граматиці” С.Смаль-Стоцького та Ф.Гартнера представлена власне українськими словами, які мають прозору внутрішню форму. Досить рідко у названій праці зустрічаються терміни іншомовного походження. Характерним для “Граматики” є використання в ній дублетних форм термінів та терміносполук: інтернаціоналізм - національний відповідник (конюгація - часування, анальогія - подібність) або ж паралельне вживання двох власне українських форм (звук дрожачий і тремкий, початок слова і назвук, кінець слова і визвук, дієслівний стан підметний і діяльний, стан предметний і страдальний, речення і гадка, скобки і дужки). Така дублетність є закономірною для термінотворення періоду формування.

Розбудова термінологічних систем будь-якої мови - складна і важлива справа. Термінологія не постає відразу, а, звичайно, витворюється самим життям упродовж віків. Водночас творення національної термінології відбувається не відокремлено, а в одному руслі з розвитком народної освіти, що враховує скарби національної традиції й контакти з іншими народами. І свідченням цього є “Граматика української (руської) мови“ С.Смаль- Стоцького та Ф.Гартнера.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гуйванюк Н. Термінотворення Василя Сімовича (на матеріалі видань «Граматики української мови» 1918 та 1921 рр.) / Н. Гуйванюк, Ю. Руснак // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 321-322. Слов’янська філологія. - Чернівці : Рута, 2007. - С. 125-131.

2. Качкан В. Фанатик думки і щоденної праці (Степан Смаль-Стоцький) / В. А. Качкан // Хай святиться ім’я твоє. Кн. 2. - Коломия, 1996. - С. 54-67.

3. Панько Т. І. Українське термінознавство : Підручник / Т. І. Панько, І. М. Кочан, Г. П. Мацюк. - Львів : Світ, 1994. - 216 с.

4. Сімович В. Декілька слів про науку граматики української мови в наших середніх школах та про підручник професора Стоцького і Гартнера “Руська граматика” / В. Сімович // Праці в двох томах. Т. 1. Мовознавство. - Чернівці, 2005. - С. 31-53.

5. Сімович В. Наукова діяльність академіка Смаль-Стоцького / В. Сімович // Праці в двох томах. Т.1. Мовознавство. - Чернівці, 2005. - С.407-417.

6. Смаль-Стоцький С. Граматика української (руської) мови. Четверте виданнє / С. Смаль-Стоцький, Ф. Гартнер. - Львів, 1928. - 209 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філологія (збірник наукових праць)