Електронна бібліотекапідручники


Історія України

13.2. Проголошення радянської влади і початок громадянської війни в Україні. Інтервенція радянської Росії


Перехід влади до рук більшовиків, до яких пізніше приєдналася і досить впливова партія лівих есерів, відразу ж привернув увагу УЦР.
Українська більшість її не висловила співчуття Тимчасовому уряду, але й не підтримала більшовиків. Однак командування Київського військового округу (КВО), яке підтримувало Тимчасовий уряд, не поділяло позиції УЦР, і напруження між ними зростало. Щоб не роздувати конфлікт, 27 жовтня УЦР приймає резолюцію про необхідність переходу влади «до рук усієї революційної демократії», а не до Рад робітничих і солдатських депутатів, які «становлять лише частину демократії».
28 жовтня штаб КВО вирішив завдати превентивного удару по більшовицькій організації та Київській Раді і заарештував у Маріїнському палаці київський ревком, створений більшовиками. У відповідь вони почали повстання проти штабу КВО і завдали йому поразки. Центральна Рада втрутилася в цю боротьбу, щоб не допустити ще більших жертв.
Була утворена узгоджувальна комісія, яка мала розробити умови для припинення воєнних дій у Києві. До її складу увійшли представники основних політичних сил Києва, в тому числі й більшовики. В її рішенні відзначалося, що «... повнота влади щодо охорони міста покладається на Українську Центральну Раду». Тим самим спростовується поширена в радянській історичній літературі теза, ніби УЦР захопила владу в Києві, вирвавши її з рук більшовиків, переможців у боротьбі з КВО.
УЦР, взявши до своїх рук всю повноту влади, створила в складі Генерального Секретаріату військове секретарство. 30 жовтня на загальних зборах до складу автономної України були включені Катеринославська, Харківська, Херсонська, Таврійська (без Криму), Холмська і частково Курська та Воронезька губернії.
З листопада на об´єднаному засіданні виконкомів робітничих і солдатських депутатів Києва Центральна Рада визнавалася крайовою владою. Таким чином, в жовтні 1917 р. УЦР залишалася провідною силою України, хоча частина населення поступово розчарувалася в її соціально-економічній політиці і відходила від неї. В багатьох провінціях її влада була слабкою, а більшовицький вплив збільшувався, особливо в Донбасі та Катеринославі.
7 листопада 1917 р. УЦР, намагаючись утримати маси під своїм впливом, видала III Універсал, в якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР), що мала жити у федеративному зв´язку з Російською державою. Універсал також декларував програму соціально-економічних і політичних реформ: націоналізацію землі, наділення нею селян, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю за виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань та союзів, недоторканість особи і життя.
Однак вона тут же припустилася помилок, проголосивши, що бере на себе обов´язок перетворення Роси на федеративну республіку. УЦР також добровільно бралася «силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала Федерацією рівних і вільних народів». Таким чином, замість остаточного відокремлення від Роси, для якого були сприятливі умови, вона брала на себе непосильне завдання відродити Російську федеративну державу в межах колишньої імперії в боротьбі з більшовиками. Фактично УЦР першою почала боротьбу з радянською Росією, керованою більшовиками та лівими есерами. Це було якесь ущербне продовження ідей і традицій української інтелігенції про союз слов´янських незалежних та рівноправних держав, започаткованих у кінці XVIII — на початку XIX ст. в Східній Україні, найчіткіше виражених в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства. Як підкреслюють сучасні українські історики, в стінах УЦР «заборонялися розмови про самостійну Україну». Щоб не допустити навіть постановки питання про самостійність України, з УЦР було усунуто непримиренного і енергійного борця за самостійність М.МІхновського.
У цій безглуздій боротьбі з більшовиками за відродження федеративної Росії і утворення однорідного соціалістичного уряду УЦР змарнувала багато часу, майже не реалізувавши нею ж проголошених у III Універсалі реформ, в той час як більшовики і ліві есери, хоча й на ко-роткий час, сприяли селянській революції в Росії і розподілу поміщицьких земель між селянами, декларували боротьбу за мир і припинення світової війни, чого вимагала переважна більшість народних мас. А тому готовність українських селянських мас воювати проти більшовиків поступово згасає.
На виборах до Установчих зборів в листопаді —- грудні 1917 р. більшовики отримали в Росії лише 25% голосів виборців (за російських есерів було подано 40%), а в Україні вони зібрали ледве 10%, за українські парти голосувало 75%. Однак настрій мас, значною мірою розпропагованих більшовиками, швидко змінювався. Селяни особливо гостро обурювалися тим, що УЦР в III Універсалі проголошувала норму земельних наділів великих землевласників — 40 десятин. Ця норма забезпечувала поміщикам значні земельні володіння, а селянам надавалися невеликі шматки землі. Щоб загасити невдоволення, УЦР перенесла це питання на розв´язання Установчих зборів. Однак таке зволікання викликало ще більше обурення селянських мас, подальший відхід значної їх частини від УЦР, небажання захищати її від більшовиків. Але й більшовиків селянство не підтримувало, а зайняло нейтральну позицію.
Центральна Рада також виявила свою безпорадність у боротьбі з анархією, з мутною хвилею величезних мас фронтовиків, які поверталися до своїх домівок. Ці чисельні, добре озброєні, радикально настроєні солдатські маси все грабували й винищували на своєму шляху. Але Центральна Рада не могла їм нічого протиставити, бо не мала достатньої кількості своїх військ, формування яких вона заперечувала, виходячи з марксистського твердження про необхідність заміни регулярної армії озброєним народом. В Україні була одна добре організована і дисциплінована військова одиниця — це кавалерійський корпус генерала П. Скоропадського, який нараховував 60 тис. чоловік. Корпус був український, але керівники Центральної Ради не захотіли з ним мати справу, вбачаючи в їх командуючому «нового Бонапарта». Не допомогла і вдала акція корпусу в листопаді 1917 р. по обороні Києва від 2-го гвардійського корпусу, який загітувала, очолила і повела на столицю більшовичка Євгенія Бош. За власною ініціативою Скоропадський розставив навколо Києва свої полки, які роззброїли гвардійців, і вони, оминаючи Київ, направилися до Росії. Внаслідок негативного ставлення Центральної Ради і активної пропаганди більшовиків Скоропадський відійшов від керівництва, а корпус розвалився. У Центральної Ради в грудні 1917 p., в годину великих випробувань, не виявилося власної армії.
Помилковими були й інші акції, зокрема те, що вона пропускала на Дон з фронту донські козачі частини і роззброювала та повертала назад в Росію червоні частини, що пробивалися туди для боротьби з монархічними білими генералами, до того ж прибічниками «єдиної і неділимої Росії», ворожих до будь-якої форми державності України. Це посилювало ворожість між УЦР та більшовиками.
Безпорадність Центральної Ради пояснюється і її негативним ставленням до створення державного апарату, без якого не може існувати держава, що намагається ввести твердий порядок. Соціалісти, які керували Центральною Радою і складали основну масу її членів, вороже ставилися до чиновництва як до паразитичного соціального прошарку і декларували марксистські положення про ліквідацію держави.
Більшовики в Росії поступово зміцнювали своє становище, перш за все розваливши ворожу їм стару царську армію та створюючи власні збройні сили. Одночасно це була і боротьба за мир шляхом братання на фронтах, така близька і зрозуміла масам. Потім вони дорого заплатили за свої ілюзії, коли В. Ленін сприяв розв´язанню громадянської війни, що була жахливіша за Першу світову. Оскільки Центральна Рада взяла на себе ініціативу створення небільшовицького, соціалістичного уряду Російської Федерації, вона стала головним конкурентом та во-рогом більшовиків, і вони, зміцнюючись, посилюють боротьбу проти неї. Розгорнулася шалена пропагандистська кампанія радянської преси проти УЦР, в якій останню змальовували як контрреволюційну та буржуазно-націоналістичну. Поряд з цим реалізовувалася ідея переобрання УЦР на Всеукраїнському з´їзді Рад шляхом забезпечення необхідного для цього складу. Використовувалися також ліві групи в партіях українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. Чинився силовий тиск на УЦР, готувались військові акції: 27 листопада в Могилеві при ставці армії був створений штаб для боротьби з військами царських генералів Каледіна (Дон), Дугова (Урал) та УЦР. їх, царських монархічних генералів і соціалістичну Центральну Раду, оголосили однаково контрреволюційними.
У Києві частково розуміли загрозу. Генеральний секретаріат наказав українізованим частинам, що перебували за межами України, перебазуватися в УНР. 30 листопада було обеззброєно і вислано до Росії частини гарнізону Києва, які підтримували більшовиків. 23 листопада УЦР підписала перемир´я на фронті, а також дала згоду на проведення з´їзду Рад робітників, солдат, селян України в Києві. На з´їзд мали прибути представники військових частин та сіл. Однак уряд Радянської Росії форсував події. З грудня, за день до відкриття з´їзду Рад України, він надіслав свій Ультиматум УЦР, в якому вона звинувачувалася в тому, що веде двозначну буржуазну політику, «бо не бажає скликати з´їзд Рад України», хоча він 4 грудня відкрився, і в Петрограді цього не могли не знати. А це, мовляв, заважало Раді народних комісарів Росії визнати УЦР повноважним представником трудящих мас України. Тим самим свідомо нехтувались об´єктивні факти на догоду своїй політиці повергнення України шляхом насильства. Далі вказувалося, що накази Генерального секретаріату про передислокацію українських частин в Україну дезорганізують фронт, але його фактично вже не існувало внаслідок самодемобілізації солдатських мас, розвалу старої армії під впливом пропаганди більшовиків. УЦР звинувачувалась у обеззброєнні про-більшовицьких частин і пропуску козачих частин на Дон. Але це вже була справа суверенного українського уряду, що управляв своєю територією, і тут можна було лише поскаржитись на недружелюбність кроків УЦР, а не загрожувати за це війною. На початку Ультиматуму Українська Народна Республіка визнавалася і говорилося навіть про її право повністю відокремитись від Росії. У завершальній частині висувалась вимога взяти участь у боротьбі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», а в разі неприйняття вимоги протягом 48 годин РНК оголошував УЦР «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні». І при цьому уже вкотре в Петрограді забули, що суверенна Україна має це питання розв´язувати самостійно. Ультиматум був складений Троцьким, відредагований Леніним та Сталіним і мав на меті обов´язково викликати війну, тому що такого дипломатичного документа не може прийняти жодна суверенна держава. Ультиматум не залишав можливості для переговорів і компромісів. У війні між Україною та Росією, що тепер починалася, були винні обидві сторони, які не симпатизували одна одній та не шукали шляхів до врегулювання ситуації Але УЦР ніколи не намірялася воювати з Радянською Росією, не готувалася до війни між соціалістичною УЦР і владою соціал-демократів (більшовиків) Росії. Сталося так, що два соціалістичні уряди втягли у війну два братні народи. Але хто ніс головну відповідальність за це? Відповідь може бути лише одна - Раднарком Росії і його керівник, одночасно керівник РСДРП(б) В. Ленін. Він же відповідав за громадянську війну в Україні, яка насувалася.
4 грудня в Києві відкрився з´їзд Рад робітників, солдатів та селян України В його роботі взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики домагалися з´їзду, маючи намір організувати його склад переважно із своїх прибічників, переобрати УЦР і внести розкол в національний рух в Україні. Однак вони виявилися невеликою частиною з´їзду (близько 200 делегатів). З´їзд відкинув Ультиматум РНК Росії, відмовився переобирати склад Української Центральної Ради, тим більше, що 9 січня 1918 р мали відбутися Всеукраїнські установчі збори, яким УЦР повинна була передати владу. Більшовики-делегати опинилися в складній ситуації 5 грудня вони залишили Всеукраїнський з´їзд у Києві, мотивуючи це рішення його неправомочністю та фальсифікацією.
Того ж дня Генеральний секретаріат дав офіційну відповідь Раднаркому Росії на його ультиматум. В ній зазначалося, що не можна одночасно «визнавати право на самовизначення» і топтати це право, «накидаючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася». Таким чином, УЦР категорично відкинула ультиматум як спроби Рад-наркому втрутитися у державне і політичне життя УНР, нав´язати йому ті форми політичної влади, які у Великоросі)´ викликали анархію та розгул, знищити свободи, відвойовані демократичною революцією у царизму Однак у відповіді вона помилково уникала пропозицій переговорів і компромісів, необхідних і Україні, і Росії. Це свідчило про те, що Генеральний секретаріат, його керівник В. Винниченко недооцінювали загрозу війни з Радянською Росією, не розуміли складності свого становища в Україні.
Радянській Росії був потрібний український хліб, вугілля, метал, машини. Людські її резерви були важливими для здійснення ідеї світової пролетарської революції, чим у цей час «хворіло» багато комуністичних лідерів, не рахуючись з ідеалами національної свободи українців. Невдовзі російський радянський уряд розпочав війну, пославши свої війська в Україну. Перші ешелони вже 9 грудня прибули до Харкова.
Місцевий ревком, створений харківською Радою на чолі з більшовиком Ф. Артемом, застерігав радянські частини від ворожих дій проти прибічників і військ Центральної Ради. Харківські більшовики працювали з ними в органах місцевої влади і не вважали необхідним починати конфлікт. Однак за наказом радянського командира Сіверса в ніч на 10 грудня червоні частини обеззброїли українізований бронедивізіон. Так почалася інтервенція Радянської Росії проти України. У Харкові встановлюється жорстокий режим, починаються арешти і терор.
У цей час до Харкова приїздить група делегатів, яка залишила Всеукраїнський з´їзд Рад. Вони об´єдналися з делегатами, що прибули для проведення з´їзду Рад Донбасу, Криворіжжя і проголосили відкриття І з´їзду Рад України. На ньому були представлені 89 Рад (із понад 300, що існували в Україні). Незважаючи на це, І з´їзд Рад у Харкові прийняв низку постанов і підтримав рішення II з´їзду Рад Росії та взяття більшовиками влади та політику Раднаркому Росії, проголосив встановлення Радянської влади в Україні і обрав Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК Рад України). Був створений Народний Секретаріат — Радянський уряд України. Тепер Раднаркому Росії можна було замаскувати свою агресію проти України, представивши її світові як внутрішній конфлікт між Радами робітничих і солдатських депутатів України і Центральною Радою. 17 грудня ЦВК Рад України оголосив війну Центральній Раді, відмінив всі її накази, розпорядження, тобто почав громадянську війну в Українській державі. З Росії прибували нові частини Червоної гвардії. Загальне керівництво російськими радянськими військами здійснював В.Антонов-Овсієнко. Частина військ повела наступ на Донбас і південь України, друга частина готувала наступ на Київ. УЦР та її Генеральний секретаріат вживали заходів для організації відсічі агресії´. 15 грудня був створений Особливий Комітет оборони України (М. Порш, С Петлюра, В. Єщенко), а 26 грудня прийнято рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати. Але це було вже запізно і мало. УНР потребувала сильної армії, яку можна і треба було створити влітку — на початку осені. Та найдраматичнішим було те, що трудящі маси, особливо селянство, сприйняли це байдуже, продовжуючи займати вичікувальну позицію. Більшовики ж посилювали свою агітацію серед селянства, пропагуючи зрозумілу йому ідею негайного поділу поміщицьких земель. Значна частина робітників під впливом більшовиків готували у підпіллі, а іноді й відкрито, повстання, спрямоване на встановлення радянської влади і допомогу наступаючим частинам російської Червоної Армії.
25 грудня В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ червоних військ на Київ. Ними керував колишній полковник-есер М. Муравйов.
Першим був взятий Катеринослав, де наступаючим військам допомогло повстання робітників, яке спалахнуло при підході червоних частин. Таким же чином було захоплено Олександрівськ і Полтава.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь