Електронна бібліотекапідручники


Історія України

13.1. Утворення та діяльність Української Центральної Ради. Автономія України


Невдачі і величезні втрати Російської імперії у Першій світовій війні, були спричинені переважно її бездарним монархічним керівництвом. Поступове ослаблення економіки і зниження рівня життя викликали все більше невдоволення народних мас. Це призвело до масових страйків у столиці. До страйкуючих робітників, якими керували соціалістичні партії, приєдналися солдати, полки яких знаходилися на переформуванні у Петрограді, і друга демократична революція в Росії перемогла, знищивши деспотичну романівську монархію. Влада формально зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи, який 2 березня, отримавши від царя акт про зречення, сформував Тимчасовий уряд. Ще 27 березня робітники Петрограда обрали Раду робітничих і солдатських депутатів, яка, спираючись на підтримку озброєного народу і солдатської маси, була фактичною владою, однак у багатьох випадках вона підтримувала Тимчасовий уряд і надавала йому допомогу. В Росії встановилося двовладдя: Рада і Тимчасовий уряд.
В Україні інформація про революцію та ліквідацію царської влади була отримана і надрукована в пресі 3 березня. Це викликало маніфе-стації, формування громадських і політичних організацій, легалізацію і активізацію партій, що знаходилися у підпіллі. Ліквідовувались органи царської адміністрації, влада переходила до рук комісарів, призначених Тимчасовим урядом. Одночасно формувалися ради робітничих і солдатських депутатів, хоч в Україні вони були не такі впливові, як у Петрограді. В радах панували російські соціалістичні партії, переважно меншовики і есери. У цьому розмаїтті різних політичних течій, груп, партій відчувалася відсутність єдиного координуючого та керуючого центру. З березня на зборах у клубі ТУП представників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Обговорення її принципів, програмних завдань точилося в гострій полеміці кілька днів. 7 березня було обрано початковий склад, голову Української Центральної Ради, його заступників, секретарів і т.ін. Тому деякі історики справедливо вважають цю дату початком Центральної Ради. Головою був обраний визначний вчений, патріарх української історичної науки, популярний політичний і громадський діяч професор Михайло Грушевський. У перші тижні свого існування Центральна Рада переживала процес організаційного та ідейного становлення, що відображало поступове зміцнення і наростання українського національно-визвольного руху. Поступово поверталися із заслання та в´язниць українські політичні діячі. Особливо активізувався національно-визвольний рух з поверненням Грушевського, якому судилося відіграти важливу роль в історії України на початку XX ст., особливо в період розвитку національної революції. Під його керівництвом Центральна Рада виробляє свої головні програмні завдання й тактику. 18 березня у Києві була проведена грандіозна маніфестація. Віче, що завершило її, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, насамперед про автономію України.
Для чіткого визначення і популяризації основних політичних завдань в кінці березня — першій половині квітня 1917 р. Грушевський публікує низку статей у яких пропонує перейти від культурно-освітніх вимог до політичних. Серед останніх головним було гасло національно-територіальної автономії України у складі Федеративної Росії. Голова Центральної Ради пропонував рішуче поставити перед Тимчасовим урядом вимоги українського народу, твердо і водночас тактовно домагатися їх виконання.
Центральна Рада здійснює ряд заходів, спрямованих на піднесення національної свідомості, організованості й активності українських народних мас, на остаточне формування програми своєї діяльності демократичним шляхом, за широкої участі народу. Особлива роль у цьому покладалася на Український національний конгрес, про скликання якого Центральна Рада оголосила в кінці березня. Підготовка Конгресу активізувала українські політичні сили. Був проведений з´їзд ТУП, який не лише підтримав гасло автономії України, а й змінив назву організації на Союз автономістів-федералістів. 4-6 квітня одночасно відбулися установчий з´їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Провела форум Українська радикально-демократична партія, була створена Українська селянська спілка. Всі ці та інші організації підтримали ідею національно-територіальної автономії України, і більшість з них наголосили на готовності підтримати ідеї соціалізму.
Прихильність до соціалізму багатьох партій України була специфічною рисою українського політичного життя кінця XIX — початку XX ст. Починаючи з М. Драгоманова, Л. Українки, І. Франка, значна частина української інтелігенції вивчала і розповсюджувала різні соціалістичні вчення. Але всі українські соціалістичні групи поєднували ідеї соціального визволення з патріотичною боротьбою за національну свободу України. Національна ідея, боротьба за українську державність в тій чи іншій формі для українських соціалістів стояла на першому місці. Саме тому Центральна Рада, яка складалася із соціалістів різних відтінків, ставила першим і найважливішим завданням автономію України і лише на пізніших етапах своєї діяльності планувала здійснити ряд соціально-економічних перетворень. У зв´язку з цим непереконливими є твердження, що соціалістичний характер Центральної Ради був основною причиною її невдач. До того ж слід звернути увагу на те, що УСДРП та інші соціалістичні партії схилялися до європейської соціал-демократії, послідовно відстоювали демократичні свободи для всіх, у традиційному дусі категорично відкидали революційний терор та ідею диктатури пролетаріату як його теоретичну основу. До того ж на радикалізацію переважної частини партій впливала Перша світова війна, ця всесвітня кривава бойня трудящих, яка велася в інтересах урядових груп та класів більшості країн. Консервативні та праві організації були невеликі і поодинокі в складі Центральної Ради, отже, серйозного впливу на її діяльність не справляли.
Національний Конгрес відбувся 6-8 квітня. На ньому досить повно були представлені всі українські громади колишньої імперії, всі соціальні, а також освітні, військові та інші організації й політичні сили. Цей форум українського народу вражав єдністю, ентузіазмом, національною свідомістю. Конгрес одностайно підтвердив вимогу національно-територіальної автономії України. Був обраний новий склад Української Центральної Ради (118 чол.). Головою її знову був затверджений Михайло Грушевський, його заступниками — В. Винниченко та С Єфремов. Мандати членів Ради отримали добре знані в українському русі діячі І. Стешенко, Л. Старицька-Черняхівська, С Русова, Д.Дорошенко, Є. Чикаленко, І.Шраг, М. Міхновський та ін. На конгресі було вирішено розширити склад Центральної Ради і надати їй право кооптувати нових членів, включивши спочатку обраних на всеукраїнських військовому, селянському, робітничому з´їздах, а потім великий загін представників національних меншин (більше двохсот депутатів — росіян, поляків та ін.). У кінці серпня Українська Центральна Рада нараховувала близько 800 членів.
Національний Конгрес завершив формування Української Центральної Ради (далі — УЦР), надав їй статус крайового законодавчого і виконавчого органу. Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленуми) Ради, які іноді називали Великою Радою. Таких було всього дев´ять. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, який у липні перетворився на Малу Раду, яка визначала політику УЦР. Мала і Велика ради формувалися на партійному (фракційному) принципі. Найчисленнішою була фракція українських есерів (УПСР), та й сама ця партія була найбільшою (понад 300 тис. осіб). Партія українських соціал-демократів (УСДРП) мала меншу чисельність, але завдяки авторитету її лідерів, передусім В. Винниченка, С Петлюри, І. Стєшенка, активності та організованості її членів, тривалий час (до січня 1918 р.) відігравала в УЦР провідну роль. Таким чином, уже на першому етапі української національної революції передові політичні сили України створили Центральну Раду — революційний парламент, що був фактичним керівним органом України. В цей час М. Грушевський розгортає активну діяльність з пропаганди і роз´яснення гасла «автономія України», видає ряд брошур та статей: «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації?», «Хто такі українці і чого вони хочуть?». У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації?» він підкреслює, що автономна Україна «...має вершити у себе дома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд». А це означало, що автономна Україна повинна мати всі державні атрибути. До функцій федерації він відносив «справи війни і миру», міжнародні питання та деякі інші.
Під впливом Національного конгресу, пропагандистської діяльності українських партій, особливо УСДРП та УПСР, М. Грушевського, В. Винниченка та інших в Україні розгортається боротьба за здійснення автономії, тим більш важлива, що із Петрограда чулися погрози і заперечення як Тимчасового уряду, так і російських політичних партій, особливо кадетської. На конференції українського студентства та селянської спілки Київщини звучала вимога автономії. Але особливо вагомо вона була підтримана в резолюціях і під час роботи І Всеукраїнського військового з´їзду (5-8 травня 1917 р.), на якому делегати від імені майже мільйона солдат-українців заявили про свою готовність зі зброєю в руках підтримувати встановлення автономії. З´їзд зажадав від УЦР рішучої вимоги від Тимчасового уряду переговорів про автономію. Ще енергійнішою та рішучішою була підтримка вимоги автономії України II Всеукраїнським військовим з´їздом (18-23 червня), який представляв близько 2 млн. солдатів. З´їзд відбувся, незважаючи на його заборону військовим міністром Тимчасового уряду О. Керенським. Центральній Раді він запропонував «негайно приступити... до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу...».
Виконуючи ухвалу II Всеукраїнського військового з´їзду та інших форумів щодо автономії України, УЦР затверджує І Універсал до українського народу, в якому було категорично заявлено: «Однині самі будемо творити наше життя». Стурбований Тимчасовий уряд 29 червня опублікував «Звернення до українського народу», в якому негативно розцінював акції УЦР.
Незважаючи на політику Тимчасового уряду, УЦР поступово брала в свої руки управління всіма справами в Україні. 28 червня вона створює український уряд — Генеральний секретаріат на чолі з лідером УСДРП В. Винниченком. Секретаріат складався з патріотів-інтелектуалів, переважно членів УСДРП. Незважаючи на опір і зневагу Тимчасового уряду, фінансову кризу та інші труднощі, Генеральний секретаріат поступово опановував ситуацію, ставав активною діючою структурою виконавчої влади в Україні.
Під впливом І Універсалу, фактичного здійснення автономії в Україні, піднялася нова хвиля патріотичного ентузіазму, натхнення, аналогічна тій, яка мала місце після падіння царизму. Тисячі мітингів приймали резолюції на підтримку автономії і давали клятви будувати українську державність, розвивати українську мову і культуру. Це був час найбільших успіхів УЦР.
Все це надзвичайно турбувало Тимчасовий уряд, і тому в кінці червня три міністри — О. Керенський (російський есер), М. Терещенко (кадет), І. Церетелі (російський соціал-демократ, меншовик) приїхали до Києва і розпочали переговори. Вони закінчилися компромісною угодою. УЦР зобов´язувалася підтримувати петроградський уряд, а той погодився на автономію України, визнавав Центральну Раду органом влади в Україні, хоча остаточно питання про її статус мали були вирішувати Установчі збори. УЦР повинна була в майбутньому не допускати якихось самочинних дій. Поряд з цим Центральна Рада брала на себе зобов’язання враховувати і захищати права національних меншин, включити їх представників в усі владні структури. Все це було викладено в II Універсалі (початок липня).
Однак через два тижні ці умови були відкинуті, і делегація Генерального секретаріату в Петрограді отримала інструкцію Тимчасового уряду, яка різко звужувала функції Генерального секретаріату України, прирівнюючи їх, по суті, до прав і обов´язків губернського комісаріату. Ставлення до української делегації знову було колоніально зневажливим, навіть ворожим. Територія, якою керувала Центральна Рада, тепер охоплювала лише п´ять українських губерній (із дев´яти): Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську. Генеральний секретаріат тепер не мав права включати до свого складу секретарство військових справ, пошт, шляхів сполучення.
Поряд з цим розпалювалася антиукраїнська кампанія в російській пресі. Розгорталась замаскована боротьба Тимчасового уряду проти української революції. Російська «революційна» демократія вкотре грудьми стала на захист «єдиної і неділимої Російської імперії», забувши, що вона була «тюрмою народів». Значною мірою це пов´язано з подіями 3-5 липня в Петрограді, коли праві сили Росії нанесли удар по робітничому руху, викинули з уряду меншовика І. Церетелі, прибічника угод з національними революціями в країні, розгорнули переслідування лівих організацій тощо. Загострюється їх боротьба проти української революції. До честі Центральної Ради, вона зрозуміла особливості становища, не пішла на відкритий конфлікт, в якому б програла, і певний час дотримувалися вичікувальної тактики.
Однак у серпні — вересні ситуація вже потребувала нових політичних та соціально-економічних рішень, енергійних акцій, спрямованих на задоволення потреб селянства в землі, на підготовку та підписання миру, задоволення вимог робітників, припинення хаосу та анархії. Здійснення цих заходів було б подальшим розвитком української національної революції, наповненням її вирішально важливим соціально-економічним змістом. Замість цього українські соціалістичні партії вели довгі і неконструктивні дискусії, чим все більше відштовхували значну частину селянства і робітництва.
На початку жовтня УЦР оголосила про підготовку до проведення Установчих зборів, на що Тимчасовий уряд відреагував негативно, і знову спалахнув конфлікт. Взяття більшовиками 25 жовтня 1917 р. влади змінило ситуацію.
Більшовики були ліворадикальним крилом соціалістичного руху в Росії. Вони вели боротьбу проти феодалізму, буржуазії, а також соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, звинувачуючи їх в опортунізмі, схильності до класового співробітництва замість класової боротьби. У важкі для трудящих мас часи гасла більшовиків про створення суспільства загальної рівності, здійснення соціалістичної революції у всьому світі і недопущення при соціалізмі воєн були привабливими для мільйонних мас, стомлених незгодами, спричиненими війною. Більшовики, сприяючи селянам у поділі поміщицьких земель та робітникам у їхній боротьбі за звільнення від жорстоких утисків підприємців, підтримуючи прагнення народних мас до миру, ставали все впливовішою політичною силою і досить легко захопили владу.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь