Електронна бібліотекапідручники


Література в контексті культури (збірка наукових праць)

19. Функціональні особливості системи образів героїв другого плану в романі В. Дрозда «земля під копитами»


І. В. Кропивко
м. Дніпропетровськ

Визначаються функціональні особливості системи образів позитивних героїв другого плану в романі В. Дрозда «Земля під копитами».

Творчість В. Дрозда як класика української радянської прози досліджена в різних аспектах. Інтерес науковців залишається стабільним і сьогодні. Лише з дніпропетровських літературознавців вивченням творів

A. Дрозда займалися в останні роки В. Біляцька, Н. Дашко, Л. Каніболоцька, Н. Олійник, Л. Яши

на. Нас зацікавив аспект, який залишається недостатньо розробленим і стосовно творів інших письменників, не тільки В. Дрозда, - функції образів героїв другого плану. Як правило, в центрі уваги дослідників

- образи головних героїв або наративна стратегія й зумовлена цим зміна образів героїв-оповідачів чи розповідачів. Тому вважаємо обрану тему актуальною для наукового розгляду.

Перше, що згадується про роман «Земля під копитами» В. Дрозда після його прочитання, - це масштабність зображення. Незважаючи на вузький часопростір твору, автор передає події широко. Герої, хоча й заглиблені в те, що з ними відбувається, подумки сягають у далеке минуле (навіть до часів первісного ладу), недалеке (довоєнне, роки юнацтва, дитинства), дізнаються про події, що відбуваються далеко від них - на фронтах, окупованих територіях. У результаті перед читачем проходить галерея образів, що представляють панорамну картину воєнного життя. Щоб звузити дещо кількість аналізованих персонажів, обмежимося розглядом образів позитивних героїв. Переважна більшість образів роману подана в контрастному змалюванні. Образи селян поділені на дві категорії: мирні (баба Мотря, баба Марійка, Катерина Семенчучка, її син Семенко, дід Лисак, дід Лавруня), зрадники (начальник районної поліції Тось, писар Варакута, поліцаї Устин Дев’ятка і Костюк, бригадир Федько Самостріл, Фросина). Серед мирних жителів окреме місце займає образ діда Лавруні.

Дід Лавруня - останній одноосібник у селі. Він поєднує в собі різні якості: розум, народну мудрість - з одного боку, і готовність миритися з будь-якою владою, аби та дала йому землі, - з іншого. В питанні ставлення до землі простежується паралель до образу Шуляка - той теж усе життя прагнув стати хазяїном. Обом на заваді стала колективізація, але їхні долі різні, так само, як і ставлення до людей. Перши

й доброзичливий, співчутливий. Другий вважає тільки себе людиною, чекає запобігливості від тих, хто нижчий нього за рангом, і сам стає улесливим перед вищими. Образ діда Лавруні виконує в романі декілька функцій, як сюжетних, так і композиційних. Він є паралеллю до образу Шуляка, його ставлення до землі, до людей, свого призначення.

Дід Лавруня - ніби юродивий у Пушкінському «Борисі Годунові» - передрікає майбутнє цього місцевого «правителя». Таких пророцтв два - стосовно хати, що стане клубом, і стосовно старости: «прийде година - і вірьовці радий будеш. Тоді і ти помилку свого іудиного життя зрозумієш. І багато за чим пошкодуєш. Бо і свиня раз на життя в небо дивиться: коли її колють» [1, с.145]. Обидва справдилися. У спілкуванні з Галиною (ще одним центральним персонажем роману) дід Лавруня перестає бути юродивим. Сарказм та іронія, властиві йому при спілкуванні з Шуляком, зникають. У таких ситуаціях діда скоріше можна назвати рупором автора, оскільки саме він висловлює думки, що стосуються ідеї твору. Перш за все - що треба жити. «Поки живемо, про живе треба думати» [1, с.137], - каже він Галі, коли вони вдвох опинилися в льоху за наказом Шуляка.

Тепер варто згадати батька Шуляка. Цей образ епізодичний і введений, щоб показати засудження зради Шуляка не лише односельцями, а й кровними родичами, та усвідомлення Шуляком своїх дій, підтвердження вибору шляху зрадника. Батько не є дійовим персонажем. Шуляк подумки звертається до нього ще раз, коли справджується прокляття батька й діда Лавруні.

Мирні жителі - це переважно образи, що зустрічаються або згадуються один раз. Кожен із них представляє певну категорію людей або типову подію: чоловік баби Марійки Ничіпір згадується, коли Шуляк прийшов до баби, щоб забрати дзеркало, яке Ничіпір приніс додому з панського маєтку після екс про-пріації; батьки Лізи, дружини Шуляка: батька заарештували в роки репресій, звісток про нього більше не надходило, мати евакуювала корів, десь загинула; Кривий Гнат - людина в окупації, шиє взуття за харчі; баба шептуха з Вересочів (лікарів, які б обслуговували населення на окупованих територіях, немає, активізувалися шарлатани від народної медицини); Глуха Харитина (німці вбивали всіх, хто порушував їхні заборони, незважаючи ні на які обставини); Федір Копота (на селі залишився один чоловік, який не здатен воювати, не пішов у партизани, не став зрадником, змушений піклуватися про жінок і дітей, які переховувалися від німців і голодували); Максим Косогін (юнак, перевдягнений у жіноче вбрання, щоб не відправили в Німеччину, спробував утекти з колони, був застрелений на очах у всіх) та інші.

Іноді такі образи виконують ще й композиційну функцію: кума згадується Галиною один раз перед утечею з дому, коли збирає речі й харчі в дорогу, щоб пояснити читачу, звідки в неї з’явилися мука, дві хлібини й сало; мати з двома дітьми зустрічаються Шуляку в селі Пручаї, коли в його дружини почалися пологи, жінка вказала, де живе повитуха; баба Параска Телениха, повитуха, приймає пологи в дружини Шуляка, висловлює негативне ставлення до зрадника; дід Лисак. Про нього говорить Галина на самому початку роману як про свідка масового розстрілу людей у Проваллі. Автор декілька разів згадує Провалля до того, як туди потрапила Галина, щоразу додаючи експресивних деталей. Перша згадка - найбільш емоційно нейтральна: «дід Лисак, що од степу живе, пішов ранком до Пшенички води набрать, а вода червона. Пшеничка через Провалля тече. З Листвена, з тюрми, людей ночами вивозять і в Проваллі розстрілюють. І микуличан там уже доста» [1, с.123]. Читачу залишається самому вже домалювати в уяві картину розстрілів і їх масштабів. Конкретні факти відсутні. А тепер порівняймо з не менш лаконічним й експресивним образом Провалля, яким воно постало перед Галиною: «з урвища тягло нудотним трупним духом. Галя глянула через плече і ментом заплющила очі, але у мозку вже викарбувалося глинищ

е, наповнене тілами розстріляних. Зверху, зовсім близько до краю, лежала молода жінка з пишним золотим волоссям, що його ворушив вітрець, і дитя років чотирьох і мертве горнулося до матері. Біля закривавленої дитини лежала літрова пляшка, у пляшці - до половини молока.

То був видимий образ смерті, загибелі, тління...» [1, с.162-163]. Автор застосовує свій улюблений прийом контрасту: молоді мають жити, а вони мертві; опис не статичний, а дієвий, що ще більше підкреслює невідповідність реалій тому, як воно має бути. Третій прийом, використаний в описі, - прийом ав-торського резюмування. Комплексне використання цих прийомів зумовлює експресивність епізоду, що поєднується з надзвичайним лаконізмом, увагою до психічного й емоційного стану героїв, використанням образної лексики.

Серед односельців більш детально виписані образи сусідок Галини - Катерини Прокопчучки та баби Марійки, що виконують більше композиційні функції, ніж сюжетні. Вони сприяють реалізації образу Галини: за її відсутності (арешту) годували дітей, баба Марійка допомогла вилікувати найменшого сина Галини Івасика після переохолодження, разом переносили тягар голодування й переховування в Голодному бакаї. Іноді образи Галини й Катерини протиставляються, щоб показати, що в одній ситуації люди можуть приймати різні рішення.

Сюжетна функція образу баби Марійки як носія української ментальності розкривається в трьох епізодах: 1) паралель до відповідного носія української ментальності в творі в образі чоловіка діда Лавруні - з гумором ставляться до неоднозначних і складних ситуацій. Так, Шуляк прийшов забрати в неї панське дзеркало для своєї хати і запитав, чи не залишилось у неї ще щось від панського маєтку. Баба Марійка з готовністю повела його, щоб показати шафу, що не влізла до хати: «У вас, пане старосто, стелі вищі, панські, якраз стане у світлиці» [1, с.139]. Шуляк тільки сплюнув, коли побачив, що ту шафу використовують як нужник; 2) допомога без думки про відшкодування (виходила хворого Івасика, гляділа дітей Галини, доки та була під арештом і її везли на страту). Ця риса взагалі притаманна більшості героїв твору, не пов’язаних із зрадою, навіть якщо це епізодичні образи; 3) мужність і жертовність українських жінок. Проводиться паралель до образу Галини. Баба Марійка вмовляє Галину не йти до своєї оселі, бо село охороняється німцями, пропонує піти самій, щоб принести їжі й запобігти загибелі Галини, в якої на руках троє дітей, тоді як вона - самотня жінка. В цьому простежується й композиційна функція образу баби Марійки, бо дозволяє автору змалювати ситуацію, за якої головна героїня Галина, що вже раз ледь не померла в Проваллі, залишилася живою.

Дещо іншу категорію образів селян створюють родина і родичі Галини. Це її сини (Сашко, Андрій, Івасик), чоловік Данило, батько, мати, старший брат, дядько Юхим (брат батька) і його дружина.

Батька і старшого брата Галина згадує один раз, матір - двічі. Згадка про сім’ю дає уявлення про дитячі й юнацькі роки героїні. Вдруге героїня згадує не стільки саму матір, скільки казку про бігуна, якому до ніг прив’язали гирі, а він усе одно всіх обганяв, з яким порівнювала себе, коли бігла, щоб знайти дітям їжу.

Образ Данила так само, як інші, виконує сюжетну й композиційну функції. У способі змалювання він відрізняється від решти. Це єдиний недійовий образ, що часто зустрічається на сторінках роману, всі інші - епізодичні. Галина повсякчас звертається до чоловіка, звіряє з ним свої думки, переживання, мрії, думає, як би він оцінив її вчинки. Головне завдання - створення образу єдиної родини, хай і не повної на час війни. Завдяки Данилу перед читачем постають події довоєнного минулого - голодомору (хоча так прямо і не названий), важкої праці в колгоспі, на МТС, як дружина проводжала його на війну, як сприйняла звістку про його смерть і не повірила.

Серед дітей Галини найбільше уваги приділено образу її старшого сина Сашка. Він уособлює всіх дітей, на чиє дитинство випали роки війни, окупації. Йому довелося рано подорослішати, стати чоловіком у сім’ї, шукати їжу, ловити рибу, збирати колоски, копати буряки, допомагати матері відновлювати хату після звільнення села тощо. Він ще дитина, в нього бажання дитини, але реальність позбавила його дитинства. Яскравий у своїй показовості епізод, коли Сашкові закортіло покататися на лижах. Він ладен був тижнями працювати, щоб купити їх. Нарешті з’явилася можливість - люди з міста міняли речі на харчі. З останньої муки Галина спекла коржа й віддала за лижі. Але недовго радів Сашко - раз проїхав, і порвалися старі чоботи. Ситуація показова як для розкриття соціального типу дитини в часи війни на окупованих територіях, так і для змалювання Галини як чуйної матері й мудрої жінки.

Незважаючи на те, що Сашко неодноразово з’являється на сторінках роману, цілісний образ все-таки не створюється. Досить скупими мазками окреслений тип дитини в окупації. Часто цей образ виконує суто композиційну функцію: Сашко, як з’ясувалося зі спогадів Галини, наглядав за батьковим човном, яким переправили Гутиху з дитиною до чоловіка- партизана; саме Сашко прибіг до матері, яка перебувала в льоху старостиного дому під арештом, аби розповісти, що про них піклуються сусідки; він приносить звістки, що німці збирають усіх жителів у колону, що червоноармійців поховають у центрі села; він же згадав про бліндаж дядька Юхима, коли треба було десь сховатися, та знайшов солдатський казанок, в якому Галина готувала їжу під час переховування в Глибокому Бакаї тощо.

Інші два сини Галини більше фігурують як статичні образи, виконують допоміжні сюжетні й композиційні функції: до них подумки звертається Галина в час поневірянь, хвилюючись за дітей, за їхнє майбутнє і теперішнє, їх підбадьорює під час останньої подорожі додому. Хвороба Івасика вводиться скоріше як композиційний прийом, аби передати, що Галина окупаційним режимом змушена була кидати дітей напризволяще та показати чуйність і допомогу сусідок, які підтримали Галину й виходили Івасика. Образ Андрійка як самодостатній виводиться лише один раз - під час повернення додому, коли хлопчик торкнувся рукою ще гарячої гільзи від снаряда. У такий спосіб проводиться нечітко виявлена паралель до мирного життя, коли дитина не змушена безперестанно стикатися з небезпекою для свого життя.

Іноді діти постають як єдиний образ і в думках матері, і в епізодах (проводи батька Данила на війну, згадки Галини, що діти на зиму залишилися без взуття, як переживали голод, коли переховувалися в Бакаї, разом - у колоні, яку гнали німці, разом поверталися додому, разом діти гралися на печі після поневірянь).

Із родичів Галини в романі епізодично представлені брат її батька дядько Юхим і його дружина. Ці образи виконують декілька функцій. По- перше, бачимо сім’ю Галини. Крім матері, батька, брата, в неї ще є родичі, що свідчить про давню історію сім’ї в селі Микуличі. І ті риси, які Галина виявляє в національному характері українців, можна цілком віднести до неї, сприймати як своєрідний спосіб самохарактеристики героїні. Того самого не можна сказати про її чоловіка. Про його сім’ю не відомо нічого. По-друге, розкривається інший тип національного характеру, вірніше - в образі дядька

Юхима борються риси, що перебувають в іншому співвідношенні, ніж в образі Галини. Хазяйновитість Галини порівнюється зі скаредністю дядька Юхима. Відкритість, чуйність героїні - з відлюдькуватістю, замкненістю її родича. До нього прийшл

а, племінниця, щоб переховатися від небезпеки, а він не хотів її пускати. Однак жадібність ще не повністю заглинула його національні характерні якості - він усе-таки каже Галині, яка зібралася йти з дітьми далі: «Ти, Галю, не слухай, коли що - заходь, якось укупі переб’ємося» [1, с.180]. Разом з тим дядько Юхим виявляє далекоглядність (збудував бліндаж) й оригінальність мислення (вхід у бліндаж зроблений у нужнику). По-третє, образ дядька Юхима виконує і суто композиційну функцію - в нього переховується Галина з дітьми, він повідомляє Галині про смерть чоловіка.

Тепер розглянемо тих людей, що боролися з окупантами. Вони представляють такі категорії: партизани, полонені, військові, розвідники. Партизани уособлені в образі Маркіяна Гути - колишнього сільського активіста, голови колгоспу. Про діяльність партизанів майже нічого не відомо. Про те, що вони діють, свідчить страх Шуляка і німців перед ними. Це пов’язано зі специфікою оповіді в романі, де всі події передані через сприйняття двох головних героїв - Шуляка й Галини, чиї контакти з партизанами зведені до того, що Галина віддає Гуті радіо свого чоловіка й допомагає переправити до Гути його дружину, а Шуляк допитує селян (зокрема Галину) про партизанів.

Уведення образу Гути має значення для створення позитивної паралелі негативному образу зрадника: Шуляк і Гута мали багато спільного в минулому, разом починали працювати, обом подобалася Галина. Однак різні погляди на життя повели їх різними шляхами. Гута не мав нічого, але був свідомий і заповзятий. Пішов до колгоспу, згодом став його головою. Шуляк, навпаки, - у спільне господарство не вірив, одружився на дівчині з приданим у вигляді землі і в результаті все втратив - і землю, і кохану Галину, яка тоді відповідала йому взаємністю.

Маркіян Гута і Галина протистоять Шуляку ще в одному показнику - в ставленні до сім’ї. Позитивні герої щасливі в сімейному житті, мають дітей. Шуляк же завжди нещи

рий. Уперше одружився, щоб мати землю, вдруге - щоб мати дітей і гарну дружину. Ставлення до нього його жінок Шуляка не цікавило. Устя була нещаслива й довго не прожила. Ліза відверто ненавиділа чоловіка, хоч і мала від нього сина, бо силою змусив до шлюбу. Тому позитивні герої отримують усе - реалізацію і щастя в сім’ї і на роботі, а Шуляк, чиї моральні цінності викривлені ще з юнацтва, залишається ні з чим

- вигнанцем у власній землі, від якого втекла дружина, забравши із собою єдину його втіху - сина.

Образ Гутихи виконує переважно композиційну функцію. Через неї Галина опинилася під арештом, а після визволення села Надія Гутиха, перебираючи на себе обов’язки свого чоловіка - голови колгоспу, призначає Галину бригадиром першої бригади. Уявлення про партизанську війну в читача автор створює уведенням спогадів різних героїв про партизанів і їх діяльність.

Про військовополонених згадується двічі. Одного разу - коли Галина опиняється в школі Листвена, де збирали жертв для Провалля. Якийсь чоловік видав німцям, що полонені копають хід. «Переполоханого чоловічка штовхнули в клас, слідом зайшли німці. А невдовзі гулко зататакали автомати <...>. Галя відхилилася від дверей і заплакала.

- Не пощастило хлопцям.

- Червоноармійці там були, полонені.

- Господи, прийми їхні душі...

- Одна наволоч стільки люду загубила» [1, с.154].

Так, без опису людей, лиш

е через діалог створюється колективний образ військовополонених, які борються за волю і життя, та семантичний образ людської підтримки полонених і засудження зрадника. І знову використовується протиставлення: зрадник, який хоче викупити своє життя ціною чужого, і полонені, які намагаються втекти, зробивши підкоп. Вдруге про військовополонених дізнаємося від Антона, який дав прихисток Галині з дітьми в своїй землянці, коли та поверталася додому. Завдяки образу Антона автор зображує три моменти, визначальні для тієї епохи: табори для військовополонених, мужність жінок, загибель цілих сіл.

У війні брали участь не тільки чоловіки. В пошуках їжі для дітей Галина стикається з Надією, яка виявилася розвідницею. Надія ще дівча, але вже спроможна на героїзм, про що читач дізнається з її розповіді про те, як вона єдина вижила з групи, як поверталася до своїх замість того, щоб пересидіти наступ у Глибокому бакаї з Галею і її дітьми. Образ Надії також допомагає виявити чуйність і мужність Галини, яка спочатку прихистила хвору й налякану дівчину, а потім, ризикуючи життям, вивела її до Дніпра.

Розвідка боєм - звичайне діло на війні. Вона теж відображена в романі, проте має скоріше композиційну функцію: пояснити, яким чином Лізі, дружині Шуляка, вдалося втекти від чоловіка, що пильно за нею стежив. Військові в творі з’являються декілька разів: коли зайшли до землянки, де Галина з дітьми й Антоном чекали закінчення бою, коли зустрічний солдат допоміг Галині дійти до села, та зображення солдат в очікуванні наступу (Галина звернула увагу, що «війська нашого - лугу не видно» [1, с.250]. Маємо використання гіперболи й інверсії, що стилізує висловлювання під фольклорний твір і нагадує билину, де захисники вітчизни завжди перемагають неправедних чужоземних загарб-ників).

Поза нашою увагою залишилися образи рідні Шуляка. Частково про них уже згадувалося. Спочатку розглянемо образ Лізи, другої дружини Шуляка. Він змусив дівчину вийти за нього заміж. Альтернативою заміжжю було відправлення до Німеччини. Ліза ненавиділа чоловіка й лиш

е зовні була покірною йому, а за першої можливості втекла. Отже, Ліза також представляє певну категорію людей того часу, певну людську долю. Однак її образ виконує і композиційну функцію. Так, Шуляк купує в Тося сережки для неї, що дає змогу висловити герою своє ставлення до золота. Думки про дружину допомагають йому усвідомити, чому він нещасливий у сімейному житті, та виправляти становище не бажає, хоча й були з його боку спроби налагодити стосунки з дружиною. Проте вона йому не вибачила свого заміжжя.

Син Шуляка Іван народився незадовго до кінця описуваних подій, тому він виконує лише композиційну функцію - батько подумки часто звертається до нього, малюючи в уяві майбутнє сина, наставляючи його на шлях істинний. Лише в мовчазному спілкуванні з сином у Шуляка прокидається щось людяне. Син - єдиний, хто поки що не може його засудити, тоді як його засуджують усі - від першої, вже мертвої, дружини Усті до другої дружини, батька, Галі (не прийняла вибачення і втекла з дітьми в зимову негоду, бо чекала від нього лише наступної зради, навіть хліба від нього не прийняла, хоча сама й діти давно голодували).

Не всі німці зображені в негативному ракурсі. Так, показані німці, які співчували Лізі, що почала народжувати, та німець, який поділився з Галею хлібом, поки жандарми, що охороняють колону, не бачать, або той, про якого згадує Галина, що пригостив її дітей шоколадом. Ці образи введені, щоб підтвердити - не всі вороги однакові.

Ще варто згадати образи тварин. Найчастіше зустрічається коза Мурка

- єдина годувальниця сім’ї Галини під час її «одісеї». Переважно Мурці відведено роль годувальниці, однак її функції розширюються, коза страждає від поневірянь так само, як і люди, допомагає знайти дорогу до житла під час сильного снігопаду. Галя й сини сприймають її як члена родини. Про реалії окупаційного життя свідчить доля й інших тварин роману. Так, Галина згадує свою корову Лиску, яку реквізував Шуляк на користь німецької армії.

Образ Шуляка також супроводжують тварини. Одного разу його сильно налякало шурхотіння їжака, що було сприйнято героєм як ознака появи партизанів. Інши

м разом, відзначаючи входини в новий дім, привів жеребця зі стайні. Жеребець перелякався, і Шуляк його пристрелив, щоб той нічого не заподіяв вагітній Лізі. За самовпевненість і неприборканість бажань Шуляка розплатилася тварина. Як бачимо, образи тварин так само, як і людей, спрямовані на передачу специфіки часу, особливостей характеру героя або виконання композиційної функції, як у випадку з їжаком.

Найяскравіше узагальнений образ тварин як характеристика часу представлений в епізоді, коли Шуляк побачив Микуличі, що здалися йому мертвими, коли звідти вигнали жителів: «навіть сорок, які об ту пору прикочовують до людських осель, не було видко. Не лишилося в селі ні псів, ні котів, - псів давно вистріляли поліцаї з наказу його, Шуляка, бо такий наказ прийшов із районної управи; коти ж передохли з голоду, а може, здичавіли та й собі помандрували у яр» [1, с.191].

У цілому можемо зробити висновок, що герої другого плану в романі

В. Дрозда «Земля під копитами» показані системно: а) майже кожен образ (навіть епізодичний) представляє певний соціальний тип; б) за допомогою цих образів розкриваються різні аспекти життя на окупованих територіях; в) вони втілюють риси української ментальності чи їх деформацію залежно від моральних цінностей героя. У цьому полягають основні сюжетні функції героїв другого плану. Додаткові функції зводяться переважно до характеристики центральних образів Галини й Шуляка. Серед композиційних функцій виділимо такі: а) обумовлення появи того чи того героя; б) вказівка на причину, що зумовила поведінку головного героя; в) привід для змалювання ситуації; г) пояснення описаної в творі події. Зазначимо чітке компонування системи образів-персонажів. Їх можна класифікувати за ступенем задіяння в сюжеті на дієві (ті, що беруть безпосередню участь у розвитку сюжету), статичні (виконують функції предметної деталі, тобто стосуються опису події чи ситуації), уявні (існують лиш

е в уяві головних героїв і використовуються як спосіб альтернативної самохарактеристики головних героїв) і ті, що існують у спогадах і думках головних героїв (для змалювання панорамної картини історичного часу: минуле, майбутнє, в сучасному - те, що не стосується безпосередньо зображених подій, але є визначальним для епохи). Крім того, автор часто проводить паралелі між образами головних героїв і другорядних та зіставляє між собою образи- персонажі, завдяки чому створюється цілісна картина часу й відчуття взаємопов’язаності та взаємозумовленості сюжетних подій.

Надалі варто було б розглянути роль героїв другого плану в створенні часопросторових ознак цього роману.

Бібліографічні посилання

1. Дрозд В. Г. Земля під копитами / В. Г. Дрозд. Вибрані твори: У 2 т. - К., 1989. - Т. 2: Повісті, романи. - С.121-260.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)