пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Література в контексті культури (збірка наукових праць)

6. Від слова, що було першим


Л. М. Вежель
м. Київ

Аналізується праця відомого теолога Г. Костельника «Святе Письмо під літературним поглядом» (1944).

У статті на архівних документах та публікаціях у газеті «Краківські вісті», зокрема «Св. Письмо під літературним поглядом», викладено міркування Г. Костельника про походження, естетичний рівень, мовний характер та ідеологічні засади Книги Книг. Маючи блискучий філологічний дар та вишкіл, Гавриїл Костельник безперешкодно занурювався у літературну сферу не тільки своїх сучасників, а й старозавітних книг, які вважалися непомильними й канонічними. Однак він мав сміливість доводити, що з мовно-літературного погляду між стародавніми та новозавітними святими книгами існують великі розбіжності й невідповідності. «Автори старозавітних святих книг, - вважає теолог, - були письменниками, поетами та істориками, що не тільки самі писали, звичайно, й інших навчали читати та писати» [1]. Тим паче, що ті талановиті люди репрезентують різні епохи зі своїми усталеними стандартами. Часові межі, нетрадиційні підходи, смаки, прийняті норми були причинами тих строкатих розходжень, які належить сприймати такими, як вони є.

З позицій примітивних поглядів на Святе Письмо тоді, в незапам’ятні часи, сформувалась думка, що пророки, укладачі Книги Книг, не були фахівцями, майстрами слова, однак були талановитими людьми, які мали харизматичний дар передбачати майбутнє, відкривати таємниці, творити чуда. Попри все інше пророки були вчителями та оборонцями старозавітної віри й опікалися долею свого народу, його майбутнім. Довкола них гуртувалися «пророчі» учні. Значить, існували «пророчі» школи, де, як у середньовічних монастирях, навчали не тільки релігійних канонів, й письма, щоб підготувати собі гідну зміну.

Релігія, опорою якої були святі книги від Мойсея, не змогли б розвиватися успішно без шкіл, талановитих мислителів та нової літературної генерації. Від часів пророка Єлисея Святе Письмо зафіксувало 50 «пророчих синів», тобто учнів, що здобували знання. Наприклад, тільки в одному Єрихоні навчалася солідна кількість таких фахівців. Отже, пророки як «пророчі сини» в тих часах (9-8 ст. до Христа) були таким масовим явищем, як, скажімо, у наші дні чорноризці.

На ті часи припадає поява й розквіт розмаїтих літературних жанрів у святих книгах. Це - римована проза, комбіновані віршові розміри (яких налічувалося тисяча і п’ять). У тих віршах описувалися породи дерев, починаючи від кедра, що росте на Лівані, ісопу, що в’ється по стіні. Значне місце відведено й описові різновидних птахів, зміїв та риб. На жаль, як пише Г. Костельник, усе те запропастилося назавжди, оскільки в ізраїльському народі не було охочих продовжувати ту природничу тему літератури. Пізніше оспівуванням флори й фауни зайнялися й прославилися тим ремеслом греки. З чотирьох книг Святого Письма, що приписуються Соломонові, - вважає Г. Костельник, - щонайбільше одна належить йому - це притчі релігійно-моралізаторського змісту та форми.

Така теза наведена протопросвітером на доказ того, що серед євреїв не дуже-то дбали, аби зберегти літературні пам’ятки. На наше переконання, вона не є аргументом. Знаємо ж бо, що саме єврейський народ пильнує і береже все, що пропахло минувши

ною. А щодо втраченого, то воно, без сумніву, нищилось у полум’ї загарбницьких воєн та дикунами. Певна нелогічність вклинилась у роздуми цього типу, коли теолог констатує, що за період довжиною в тисячу років (від Соломона до народження Ісуса Христа) євреї мали багато писемних шедеврів, але зосталося, мовляв, тільки те, що ввійшло до Святого Письма.

Застерігає теолог, що в період творення Книги Книг існувала строга цензура, яка скрупульозно відбирала літературну продукцію з огляду на її естетичну вартість. Наприклад, «Пісня Пісень», якби не її висока майстерність, зважаючи на наявність у ній еротичних моментів, навряд чи потрапила б до Святого Письма. Отже, все фіксувалося й зберігалося досить дбайливо. Як бачимо, - констатує Г. Костельник, - старозавітні святі книги - це вибрані, класичні книги, хоча з літературного погляду стоять не дуже високо.

У них прослідковується літературне змагання, що полягало у досконалості твору, доведенні до літературної фінезії, яка була запорукою літературного таланту авторів. Тільки за таких умов могло статися, що, наприклад, псалми залишились взірцем релігійної поезії на віки, а «Пісня Пісень» - вершиною еротичних віршів. Простежуючи таку практику відбору книжкової продукції, хочемо вдатись до аналогій, що мали місце на просторах перського регіону, коли поета-переможця нагороджували лавровим вінком не члени журі, а простий народ, присутній на величезних майданах, де проходило змагання між конкурентами на звання лауреата.

«Великі пророки: Ісаїя, Єремія та Езекіїл, - вважає Г. Костельник, - це водночас великі поети. Книга Йова - це релігійний епос, що хоче пояснити значення терпіння в людському житті» [1]. Як блискучий знавець релігійного епосу, Г. Костельник розрізняє в Святому Письмі історичні, дидактичні та пророчі книги, наголошуючи, що всі вони навіяні поезією і тому їм властива поетична форма так званого паралелізму. Це, на думку теолога, стилістична фігура в поетиці, що полягає в паралельному зіставленні двох явищ із різних сфер життя. Найчастіше використовується в усній народній творчості. Кожна думка в них оформлена короткими реченнями і повторюється іншими словами. Біблійний паралелізм заступає поетичну ритміку і водночас є поетичним плеоназмом. Наприклад, відоме прислів’я «хто під іншого яму копає, сам до неї впаде» походить із Притч Соломона. Та воно має там ще свій паралелістичний додаток: «хто чужий пліт розбирає, того гадюка вкусить» [1].

Як блискучий мовознавець і стиліст Г. Костельник віддавав перевагу лаконічному висловлюванню думок. Однак надмірне багатослів’я, стилістичні звороти мови з однозначними словами, які нібито зайві, насправді розглядає як компоненти художнього засобу. Наприклад, із Книги повістей Соломонових: «милість та правда нехай не залишать тебе, - прив’яжи їх до шиї своєї, напиши їх на таблиці серця свого, - і знайдеш ти ласку та добру премудрість в очах Бога й людини! Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся!» [5, с.635].

Історичні біблійні книги Рут, Юдит, Товит та Естер мають форму новели. Таку ж новелістичну форму має й пророча книга Йони. Це оповідь про самого пророка Йону. В основі її, вважає дослідник Біблії, лежить якась незвичайна подія, а герой розкривається передусім у моральному плані. Наприклад, новела «Непослух Йони й кара за нього», що є блискучим взірцем цього літературного жанру, кращих конкурентів у Святому Письмі немає.

Суто історичні книги Старого Завіту теж написані майстерно. Найкраща з них - перша книга про Макавеїв, яку євреї не долучили до свого канону Святого Письма через її запізніле надходження. Але поетична майстерність її не пройшла повз мистецьку увагу Костельника-поета, філософа-мислителя, про яку залишив він щонайкращі естетичні оцінки у низці рукописних праць, зокрема у багатогранній «Логіці».

Завдяки своїм літературним прикметам старозавітні біблійні книги зайняли б своє місце в світовій літературі навіть тоді, якби в них не було Божих мотивів. Нічого спільного з ними не мають новозавітні біблійні книги. Адже автори новозавітних святих книг не були письменниками. Вони писали тільки з необхідності на зразок того, як малоосвічена людина пише додому листи. Виняток між тими авторами становить апостол Павло, який, завдяки своїй широкій освіті і вродженому талантові, мав усі дані, щоб писати як майстер пера. Він писав тільки Листи, появі яких сприяли реальні умови. Ті листи, вважає Г. Костельник, - унікат у світовій літературі під теологічним та психологічним поглядом, однак Павло зовсім не зважав на літературне викінчення. Тому під цим кутом зору його листи не відзначаються довершеністю.

Лука, автор Євангелія і Діянь Апостольських, у літературнім плані стоїть вище Марка і Матвія і, певно, писав свої твори власноручно, на відміну від Йоана, який мав доброго писаря, котрому диктував своє святе творіння. Хоч це і може бути здогадом автора, але не безпідставним. Натомість Павло, розмовляючи з дитинства грецькою мовою, вмів вправно писати. Як вважає Г. Костельник, Павло лиш

е окремі свої Листи писав сам. Інші - диктував писареві. Про це є згадки самого Павла. Можна допускати, що так чинили й інші автори новозавітних святих книг.

Матвій та Йов були простими людьми, грецькою мовою не вміли ні писати, ні розмовляти. З Євангелія Марка виходить, що й він не мав письменницьких навиків. Ті люди взялися за перо аж тоді, коли їх як апостолів нової віри саме життя спонукало до того. Йов пізніше за всіх написав своє Євангеліє і мав досвідченого писаря. Всі новозавітні святі книги, - впевнений Г. Костельник, написані грецькою (геленістичною) мовою, бо це була тоді загальна книжна мова в римській імперії. Виходячи з цього, можна допускати, що Матвій написав своє Євангеліє арамейською, якою розмовляли тоді в Палестині євреї. Але зберігся тільки грецький переклад його книги. Тим паче, що для авторів новозавітних святих книг, які виховувалися в Палестині, та мова була чужою. А писали вони лиш

е з наміром засвідчити життєпис та діяння Ісуса Христа, а не якийсь конкретний літературний твір.

Звідси Г. Костельник доходить висновку: новозавітні святі книги з літературного погляду стоять надто низько. «Нема в них ніяких мовних прикрас, ні навіть „стилістичного викінчення^: речення в’яжуться найпростішим способом - без усякої міри та психологічної гри. Автори мають свій стиль. Матвій завжди пиш

е „і ось“, Марко „і зараз“. Хоч на одному місці сходяться різні „він“ або „той“, євангельські автори не згадують особи виразно, а кажуть тільки „він“, або „той“. Христа рідко де називають по імені, звичайно, кажуть „він“ або „той“. А це не раз доводить до неясності» [1].

Дослідник вважає, що найоригінальніше написане Євангеліє Марка. Є свідчення, що Марко писав нібито наміряючись доповнити Матвія. Але, як твердять критики, Євангеліє Марка було написане раніше за твір Матвія. Ось приклад з Марка: Христос чудесно уздоровив прокаженого, заповідаючи йому, аби той пішов і показав себе священикам, які видавали посвідчення про стан колись хворої людини, що одужала. І йому наказав: «гляди, - не оповідай нічого нікому. А далі йде речення: «а він, вийшовши, став багато оповідати й говорити про подію, так що Він не міг явно ввійти вже до міста, але перебував віддалік по самітних місцях. І сходилися звідусюди до Нього» (Марко, 1, 45).

Дослідник святого Письма намагається з’ясувати, хто ж це «він»? Окремі перекладачі першу половину цього речення пов’язують із прокаженим, другу - з Христом. Інші ціле речення адресують хворому, а ще інші - Христові. Останнє припущення, пиш

е теолог, найбільш правдоподібне. Історія засвідчила, що поганські грецькі книжники насміхалися із християнських Євангелій саме через їх примітивне літературне опрацювання.

Якби не Божий елемент у новозавітних святих книгах, то вони безслідно пропали б уже в тому першому столітті, коли появилися. «Сила новозавітних святих книг у їх божественному змісті, - доводить Г. Костельник, - а не в літературному опрацюванні і формі. Дивно повело Боже Провидіння долю Святого Письма! Старозавітне, тільки початкове Боже об’явлення появилось у гарній літературній одежі, а новозавітне, те повне, Боже об’явлення виступило без усяких людських прикрас. Та воно саме так і мусило статися не тільки в історичних притчах, а також і в планових, божих. До Христа спершу пристали тільки прості люди, а книжники відкинули Його. Отже і перше письмове свідчення могли скласти Христові тільки прості люди з Його оточення. І так «останні стали першими», бо ніяка книжка не осягла в людстві тієї слави, що Євангелія [1].

З простонародного духу і стилю Євангелій ясно, що Церква справді зберігала Святе Письмо непорушним. Але найважливіше те, що з того примітивізму Євангелій краще, виразніше та певніше виходить Боже слово і Боже діло. «Гарно удержаний город звертає наші думки більше до господаря того городу, ніж до Бога, - констатує Г. Костельник, - тому що в такому городі вибивається людське старання. А природа, хоч у ній нема такого ідеального порядку, як у добре доглянутому городі, звертає наші думки до Бога. Святі книги Старого Завіту, наче город, а святі книги Нового Завіту, наче сама природа. Там багато людського старання, тут тільки те, що Боже, а людського старання не видно» [1].

Зрозуміло, що добрий переклад повинен не тільки передати зміст оригіналу, й зберегти його літературний характер і стиль. У цьому випадку старозавітні святі книги перекладач повинен підтягнути до літературного викінчення, а при новозавітних - зберегти їх природний характер. Такої точки зору пізніші перекладачі Біблії не дотримувалися. Тому й новозавітні святі книги підтягали до літературного викінчення, вигладжуючи та прикрашаючи оригінальний текст як тільки можна. А це так само, якби якусь селянку перебрати на пані в капелюсі, і уявити це результатом відсутності доброї школи, доброї освіти, доброго культурного виховання. «Щоб тому запобігти, - писав М. Грушевський, - почали заводити школи, перекладати книги церковні, Святе Письмо і всякі інші «на просту посполиту мову, як вони її називали - себто народну, якою сам народ говорить. Почали тою мовою складати вірші церковні, побожні і світські, комедії театральні і всякі книжки» [6, с.19].

З усіх різномовних перекладів Святого Письма наш церковнослов’янський найближчий до грецького оригіналу. Ті старовинні перекладачі постановили собі штучно накинути старій слов’янській мові всі закономірності грецької мови та слово в слово перекладати оригінальний текст. Таким чином вони повністю зберегли й примітивний літературний характер оригіналу. А знаємо з досвіду, що та простота Євангелій при читанні в Церкві не тільки не вражає, але має свій спеціальний шар. «Царство небесне, - пише Г. Костельник, - се квінтесенція Христової науки, квінтесенція Євангелія, ціль Христового післанництва, воплочення й відкуплення, заголовок - емблем Нового Завіту» [3, с.161].

Коментуючи тези Нового Завіту з приводу терпіння, джерел зла, теолог зауважує: 1. Є два боги - добрий і злий, а всяке зло походить від злого бога;

2. Бог - один, одначе він з одного боку в одній своїй фазі злий, деструктивний; 3. Побіч Бога існує вічна й несотворенна матерія, недосконала зі своєї природи, тому вона не може прийняти в себе всієї Божої доброти, отже властива матерія є джерелом усього зла; 4. Джерелом усього зла є індивідуальний бунт, завдяки якому розвинулися з Божої не здиференційованої істоти (з нірвани) індивіду-альні істоти; 5. Бог при сотворенні не міг обійтися без допущення зла, бо зло - це нестача, а Бог не міг створеним істотам передати всієї своєї досконалості; 6. Джерелом усякого зла є первородний гріх, бо якби не той гріх перши

х людей, то зла взагалі не було б на світі [4].

Водночас Г. Костельник критично ставиться до окремих коментарів Книги Книг такого авторитет, як Св. Августин: «але також і на основі Св. Письма наука св. Августина виходить однобічна, незгармонізована із усіма даними , що їх Св. Письмо висуває. За Св. Письмом, первородний гріх має свою первопричину в упадку одної групи ангелів як перши

х людей. Отже зло було в світі вже перед первородним гріхом... Св. Августин справді хоч і числився з тими даними Св. Письма, але все-таки не розвинув їх систематично. Якби він був розвинув їх логіку до кінця, то був би переконався, що первородний гріх не може бути причиною всякого зла в світі. Джерельна причина зла мусить входити в саму природу світу, мусить бути процесом, що його сам Творець обдумав і звів у свій план природи світу» [4].

Старозавітна книга про багатостраждального Йова вся присвячена проблемі зла й терпіння. Товариші Йова обходять той погляд, що терпіти доводиться людям, мовляв, тільки за гріхи, що Бог зсилає. Отже Йов доходить висновку, що Бог зсилає терпіння на людей також і тому, щоб випробувати їх віру... Коли Бог через терпіння доймає й невинних людей, то ясно, що зло мусить входити в саму систему природи світу - хоч така система є для нас великою загадкою. Тому Йов і каже: «більш дивні ті речі, ніж я міг би їх збагнути й зрозуміти» (42, 3); «Невже той, що веде спір із Всемогутнім, учити буде Його?» (39, 35).

Виходить, вважає теолог, що Августин мимоволі спричинив своїми висновками гострі суперечності та зіткнення полярних поглядів щодо Святого Письма, однак не безпосередньо, оскільки він не суперечить Святому Письму, а посередньо, оскільки одні свідчення Книги Книг він аналізує надто детально, а інші - замовчує. Про природне походження зла й терпіння досить чітко висловився сам Ісус Христос у розмові зі слугами, коли перед Пасхою в’їжджав до Єрусалиму, мовляв, терпіння і смерть - це кінцевий природний процес для переходу на вищи

й ступінь буття.

Поруч з іншими теологічними та літературознавчими дослідженнями Г. Костельник залишив нам у спадок глибокі наукові розвідки про переклали святих книг та молитов українською мовою. Це - «Наша церковна мова» («Діло», 1929), «Думка і наука Церкви в питаннях літургічної мови» («Нова Зоря», 1929), «Пережитки в нашій літургії» («Нива», 1918), «Рецензія на переклад „Нового Завіту“» («Нива», 1921), «Зайві натяжки Св. Письма» («Нива», 1927), «Український переклад єврейського молитвослова

о. Я. Левицького» («Нива», 1935), «Як нам вимовляти церковнослов’янські слова? («Нива», 1926), «Значіння Св. Письма в проповідництві» («Краківські вісті», 1930), «Євангеліє в ук-раїнській мові» («Краківські вісті», 1933), «Народна чи вселенська Церков?» (Нива, 1929), «Значіння старослов’янської церковної мови» («Нива», 1922) та інші.

Рух за українською богослужбовою мовою, особливо в наших православних братів, доводить до потреби щораз нових українських перекладів святого Письма Нового Завіту. Теолог має на увазі Переклад «Біблії» П. Кулішем, І. Нечуєм-Левицьким, І. Огієнком. «Нехай що в Церкві приймається тільки такий переклад, який збереже літературну простоту новозавітних святих книг, бо тільки такий переклад буде дійсно вірний» [1]. Протопресвітер одним із перших в Україні порушив проблему функціонування в Церкві живої народної мови, досконалих перекладів богослужбових книг, за що доводилось терпіти не тільки від відкритих ворогів, а й «своїх» зманкуртизованих перекинчиків, в тому числі - реакційного духовенства.

«Наше духовенство, - пише Г. Костельник, - під виглядом впровадження рідної мови - вже не кажу до Богослужіння, але бодай в саму науку: до молитви і Євангелія, - остало крайнє реакційне. Сею справою навіть світська інтелігенція інтересувалася, і глибоко мислячі патріоти як Куліш і Нечуй взялися до толковання всього Письма Святого, а коли з властями духовними не могли нічого довести - звернулися до світового товариства біблійного, і воно видало цілу Біблію „старий і новий завіт“, котре так сильно розійшлося, що нині годі його й за високі гроші набути» [3, с.1925; 5, с.161].

Багато зробив у справі перекладу та друкування старого й Нового Заповіту Петро Могила. У статті «Південноруська література» І. Франко пише: «Могила кладе початок реорганізації Православної Церкви, дбає про друкування літургійних книг, сам під псевдонімом Євсевія Піміна створює полемічну книгу „Літос“ (1642) проти нападів Саковича і видає багато інших книг, в тому числі чудову енциклопедію моральних і житейських повчань „Антологію“ (1636) [8, c.31].

Такі кроки на релігійному ґрунті були запорукою патріотичних починань, свіжими паростками національної ідеї, важкого здобуття незалежності України. «Огієнкова Біблія, - пише проф. М. Тимошик, - як і десятки його перекладених і виданих за кордоном богослужбових книг, виконує і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію - забезпечення українському народові невід’ємного права читати і пізнавати Святе Письмо своєю рідною мовою» [7]. Від себе додамо, що саме ця Книга Книг має бути настільною для молодого покоління у нашому кризовому сьогоденні.

Ведучи полеміку довкола тієї ролі, яку відіграла для українців церковнослов’янська мова, Г. Костельник неодноразово підкреслював її важливе значення в минулому, поки вона не стала гальмом у подальшому літературному житті України. «Адже свідома інтелігенція та прогресивне духовенство зрозуміли, що опинилися у безвиході: приймати все російське як гальмо на прив’язі чужинців, чи шукати власний шлях зі становища?», «а коли вже витворилося загальне переконання, що церковна мова належить до мертвечини, то повстали погляди, щоби за літературну мову прийняти вже якусь старшу новочасну слов’янську літературну мову - з правила російську... Отже всі москвофільські тенденції, оскільки тут не ходить тільки о політику, але також о національно-культурний інтерес, мають свій перший корінь в пануванні старослов’янського язика в наших церквах» [2, с.53]. Відповідь напрошується однозначна: вихід із нестерпного релігійно- естетичного та політичного ярма треба шукати власними зусиллями, не сподіваючись підмоги ні з Заходу, ні зі Сходу.

Бібліографічні посилання

1. Костельник Г. Св. Письмо під літературним поглядом // Краківські вісті (щоденник). - 1944. - 16-17 квіт.

2. Костельник Г. (Рецензія): Переклад «Нового завіту» // Нива. - 1921. - №5.

3. Костельник Г. Царство небесне в Євангелію // Нива. - 1925. - № 5.

4. Костельник Г. Шлях до воскресення // Краківські вісті. - 1925. - № 7.

5. Біблія. - К., 1990.

6. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. - К., 1991.

7. Тимошик М. Книга книг. Історія перекладу й видання Святого Письма українською мовою // Освіта. - 2000. - 31 травня-7 червня.

8. Франко І. Південноруська література // Энциклопедический словарь Ф. Брокгауза и И. Ефрона. Т. 41. - М., 1904.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)