2. «Історія Русів» у контексті слов’янської культури
О. С. Бердник
м. Донецьк
Осмислюється «Історія Русів», мистецький текст давньої української літератури, під кутом зору сучасної літературно-критичної думки: як текст та метаоповідь.
Принципово розглядаючи «Історію Русів» як мистецький текст, попередні студії цього твору поділяємо на дві групи: 1) в основі яких - історичний принцип; та 2) які засновуються на історико-літературному принципі. До першої групи відносимо майже всі наукові роботи, присвячені цьому тексту давньої української літератури, тобто дослідження С. Соловйова, О. С. Клеванова, Г. Ф. Карпова, М. Максимовича, М. Костомарова, О. Пипіна, О. М. Лаза-ревського, М. П. Драгоманова, В.Горленка, Л. Майкова, М. Василенка, В. С. Іконникова, І. Белея, О. С. Грушевського, О. Яблоновського, М. С. Гру-шевського, Д. Дорошенка, М. С. Возняка, Я. Дзири та інших. (Більш докладний реєстр цих робіт - в огляді літератури, поданому Я. О. Мишаничем [29]).
Найголовніша особливість цих досліджень та, що «Історія Русів» розглядається в них як складова української історіографії, як історичний текст. Науковці намагаються встановити автора тексту, час його написання, відповідність фактів, наведених у тексті, реальним подіям. При цьому ними доводиться компілятивність «Історії Русів», зокрема О. С. Грушевський констатує поступове розчарування дослідників у її правдивості, зумовлене численними фактичними помилками, яких припустився автор [14]. Дослідників також цікавили погляди автора «Історії Русів» на стосунки з сусідніми державами, на внутрішньополітичну ситуацію в Україні після монголо-татарської навали.
Але, намагаючись об’єктивно оцінити значимість «Історії Русів» як історичної пам’ятки, науковці не могли не помітити її мистецьких якостей. Так, наприклад, О. Пушкін вважав, що в цій пам’ятці багато місць - це «картини, накреслені пензлем великого живописця» [3, с.336]. М. Максимович, зазначаючи, що «Історія Русів» - твір «знаменний з художнього боку», порівнює її з народними українськими думами і наголошує, що вона так само, як народна історична дума, сповнена життєдайного, художнього натхнення й чутливого правильного розуміння про сутність подій та осіб [15, с.57]. До того ж, М. Максимович помітив, що автор «Історії Русів» зображує історичні події «з тією ж поетично-свавільною перебудовою історичної дійсності, з якою й Гоголь у своєму «Тарасові Бульбі», і Шевченко в своїх «Гайдамаках» зображували обрані ними епохи» [26, с.301-302]. Тобто автор аналізованого тексту поводиться з історичними фактами так само, як автор художнього твору. Разом з тим, оцінюючи
«Історію Русів» як історіографічну працю, М. Максимович зауважує, що вона «є тільки нарис (рос. набросок. - О. Б.) такої жаданої для нас художньої історії Малоросійського народу, перейнятий весь духом життя, але окреслюючи предмет свій правильно лише в загальних обрисах його й лише в не багатьох подробицях. В більшій частині подробиць
підлягає він подальшій обробці й переробці» [26, с.523-524].Отже, як історик Максимович помічає усі фактичні помилки аналізованої ним пам’ятки, в той же час як літературознавець він не міг не захоплюватись «цим фактично неймовірним, але високохудожнім підмальовком історії Малоросії» [32]. М. П. Драгоманов також вважав, що «на цей твір потрібно дивитись як на памфлет на користь прав і вольностей русів ... памфлет місцями надзвичайно їдкий і навіть мистецький
. (підкреслено нами. - О. Б.), а не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він стане не замінимою пам’яткою стану просвіти й політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст.» [16, с.24]. На думку Д. І. Дорошенка, промова Павла Полуботка, вміщена в «Історії Русів», «сама по собі є твором значної літературної вартості» [15, с.56]. Другу групу складають дослідження, в основу яких покладено історико-літературний принцип. До них ми відносимо наукові роботи С. О. Єфремова, Д. І. Чижевського, О. Оглобліна, О. В. Мишанича, В. В. Кравченка, О. В. Мішукова, Я. О. Мишанича, відмінною ознакою яких є ставлення до «Історії Русів» як до пам’ятки української літератури.Так, С. О. Єфремов вважає, що факт наявності в «Історії Русів» «вымыслов» «все ж таки не зменшує її суто літературної
(підкреслення наше.- О. Б.) вартості й громадської ваги, як дуже помітного етапу в розвитку політичної думки на Україні» [18, с.211]. Вважаючи «Історію Русів» «блискучим, палко і з захватом написаним памфлетом», він зазначає: «хоч би яка мала була історична вартість цього надзвичайно талановитого памфлету політичного, але як документ з громадського життя, «Історія» має вагу величезну: вона дає цікавий образ настрою на Україні, де була не тільки в момент свого написання, а й довго ще потім, однією з найвільнодумніших книг» [18, с.214]. На думку Д. І. Чижевського, українські патріоти, з ініціативи яких постає «Історія Русів», «використали барокову історичну традицію, щоб обґрунтувати політичні вимоги українців до російського уряду» [37, с.291], що «зв’язки з стилістикою барокової української історіографії тут (в «Історії Русів». - О. Б.) досить сильні, але стиль загалом наближається до «класицизму» [37, с.292]. Дослідник вважає, що, вкладаючи свої політичні думки та ідеали в промови, листи, відозви, висловлювання чужинців про Україну, «автор виявляє себе письменником чималої виражальної сили, а в епічних картинах подає приклади свого вміння оповідати» [37, с.292].
Приділяючи найбільшу увагу встановленню авторства «Історії Русів» та зіставленню її списків, О. Оглоблін у своїх дослідженнях висловлює думку, що цей текст - «не наукова історія України й навіть не історичний твір. Це політичний трактат, втілений в історичну форму» [31, с.23].
Дослідник також зауважує: «щоб сильніше висловити свою правдиву думку, автор «Історії Русів» користується - і то дуже майстерно - засобами перебільшення, навіть вигадки, вживаючи нерідко при тому іронії або сарказму» [31, с.21].
Називаючи «Історію Русів» «видатною літературною пам’яткою другої половини XVIII ст.» [28, с.261], О. В. Мишанич вважає, що «цей самобутній і талановитий твір стоїть на межі наукової історіографії та художньої літератури, продовжуючи традиції так званих „козацьких літописів“ початку XVIII ст.» [28, с.261]. На його думку, народні історичні перекази, легенди, оповідання, пісні були одним із джерел сюжетів для автора «Історії Русів», відповідно оброблені, вони ставали «композиційним компонентом цілого твору» [28, с.42], «на підставі народних творів літописці будували цілі історичні схеми, давали оцінку тим чи іншим діячам. Фольклорний переказ виконував . роль авторитетного джерела, часто виступав у доказовій функції, заповнював прогалину там, де інших відомостей не було» [28, с.42].
Пильне вивчення тексту дозволило дослідникові зробити висновок, що «автор мало користувався документальними джерелами, а більше йшов за усною традицією, по-своєму інтерпретуючи її» [28, с.267], що «манера викладу автора, літературні прийоми і головне - розуміння подій - зближують твір з народною творчістю» [28 с.293]. Те, що авторське розуміння подій збігається в «Історії Русів» з народним, дозволяє зробити припущення, що, написавши «оригінальне епічне полотно» [28, с.264-265], автор через нього проносить ідею про права і вольності не так козацької старшини, на чому наголошує О. В. Мишанич [28, с.265], як усієї Русі - України й усього українського народу безвідносно до станового розшарування.
Для літературознавчих студій «Історії Русів» останніх років [21; 29] характерним є наголошення на тому, що вона досліджується не як історичний, а як художній (мистецький) твір. На жаль, «історія, по суті, була одинокою пара-дигмою для літературознавства (мається на увазі саме українське літературознавство. - О. Б.), і на практиці жодна інша парадигма (чи то формального аналізу, чи психологічного, чи структурального) не мала права на співіснування» [13, с.56]. Тепер триває процес опанування новітніми літературознавчими методологіями. Вітчизняне літературознавство перебуває в стані «різкого зростання інформативності всієї системи» (Ю. М. Лотман), унаслідок якого «крива розвитку перескакує тут на абсолютно новий, непередбачуваний і більш складний шлях» [23, с.28], тобто наука перебуває в «передвибуховому» стані, в пошуку відповіді на «вічні питання» літературознавства.
Повертаючись до предмета нашої роботи, пропонуємо інший ракурс дослідження «Історії Русів» - текст доволі вивчений і описаний. Не претендуючи на вичерпність літературознавчого аналізу, висуваємо припущення, що відмінний від традиційного погляд на художній (мистецький) текст стане передумовою уникнення банальних повторів.
Культурологічне поняття тексту відмінне від такого лінгвістичного поняття. Вихідним для культурологічного розуміння тексту є той момент, коли сам факт лінгвістичного вираження перестає сприйматися як достатній для того, щоб висловлювання перетворилося на текст. Через це вся маса мовних повідомлень, що циркулюють у колективі, сприймається як не- тексти, на фоні яких виокремлюється група текстів, яким притаманні ознаки якогось додаткового, значимого в даній системі культури, вираження. Адже тексти складають не summa cultura, а лише її частину [22]. В той же час, «з погляду культури, існують тільки ті повідомлення, які є текстами. Всі інші ніби не існують і до уваги дослідником не беруться. В цьому смислі можна сказати, що культура є сукупністю текстів або складно побудований текст» [25, с.135].
«Історію Русів» було створено на тому етапі культурного руху, коли історія стала змістом текстів і виникла потреба писемної фіксації усної оповіді, коли історичний шар світового порядку став вважатися гідним такої фіксації. В 90-х роках XVIII-10-х роках XIX століття постало питання відродження самобутності української нації та культури. «Історію Русів» було створено якраз у контексті поставання цього питання, тому вона виконувала функції: збереження генетичної пам’яті; відтворення самобутності й родоводу русів від створення світу до Київської Русі та сучасних авторові часів; відродження протистояння тиранії та асиміляторській політиці держав, що поглинули Малу Русь.
Тому інформація, закладена в «Історії Русів», адресована не якомусь конкретному індивідууму, а будь-кому, зокрема, представникам слов’янських націй і, перш за все, - русам (українцям). Звичайно, назва наголошує на тому, що йтиметься про історію саме русів. Про це виокремлення йдеться також і в авторській передмові. Але ідея сарматизму, яка втілюється на сторінках «Історії Русів», толерантне ставлення до народів і негативне ставлення до тиранії та асиміляторської політики урядів і монархів свідчить також про розвиток автором ідеї рівноправності й братерства між слов’янами, яку згодом було підхоплено Кирило-Мефодіївським товариством.
Отже, можемо стверджувати, що «Історія Русів» є частиною загальної пам’яті культури слов’ян та українського народу зокрема. Тому О. Бодянський докладав неймовірних зусиль, щоб її надрукувати, оскільки в 40-ві роки ХІХ століття офіційний погляд на тексти був таким: те, що надруковано, є благонадійним, санкціонованим урядом, легітимним. У такий спосіб забезпечувалось збереження «Історії Русів», відпадала необхідність таємно переписувати й розповсюджувати її списки, а зацікавлений читач міг вільно придбати надруковану книжку. А цікавість до неї, за свідченням сучасників [1; 4; 10; 11; 12, с.6; 26], була надзвичайною. «Думка про видання «Історії Русів» була і в фон дер Бріґґена, і в Миколи Маркевича, і в Пушкіна, і в Миколи Гоголя, і в професора М. Г. Устрялова. Ще в 1836 році Пушкін висловлював надію, що «великий історик Малоросії знайде собі нарешті ... гідного видавця» [31, с.ХУ].
Але зробити це було доволі важко, тому що «Історія Русів» пройнята духом вільнодумства, антимонархізмом та антидеспотизмом. Німецький вчений і мандрівник Йоган-Ґеорґ Коль, який подорожував Україною, в 1841 році писав: «з недрукованих історій Малоросії найповажніша й найважніша є та, що склав якийсь Каневський, воронезький єпископ. Від найдавніши
х часів доходить вона до Катерини. Вона написана найвірніше і найкраще і при цьому так вільнодумко, що ніколи не могла бути надрукована. Природно, за це, а ще й тому, що написана українською мовою, вона найбільш шанована та улюблена й поширена в багатьох списках по цілій країні. Є повіти в Малоросії, де майже в кожному маєткові знаходиться примірник Історії Каневського». Незважаючи на деякі не-точності (щодо ймення автора й мови твору), спостережливий чужинець підтвердив те, про що одностайно свідчать українські (й російські та польські) сучасники», - зауважує О. Оглоблін [31, с.ХЩ.Розповсюдження «Історії Русів» у списках, як бачимо, ставиться в залежність від ступеня вільнодумства, викорінювати яке повинна була цензура. Наприклад, О. Пушкін з приводу драконівських умов цензури початку ХІХ століття писав:
Радищев, рабства враг, цензуры избежал,
И Пушкина стихи в печати не бывали [34, с.269].
Когда б писать ты начал с дуру,
Тогда б наверно ты пролез Сквозь нашу тесную цензуру,
Как внидешь
в царствие небес [34, с.152].Отже, побутування в списках упродовж довгого часу було ознакою, яка виокремлювала «Історію Русів» як текст від не-текстів. У 1846 році
О. Бодянський обрав серед списків, що були у нього, найкращий та найповніший і видав «Історію Русів», виконавши «священний обов’язок істинного сина свого народу й вітчизни» [10]. Хоча існували також українські списки [30], відому нам «Історію Русів» написано літературною російською мовою з величезною домішкою українізмів, тобто мовою, якою писалися тексти. Не секрет, що свого часу мова будь-якого народу складалася з двох систем: усної та писемної. Остання ж поділялася на унормовану та народну чи «неправильну». Наприкінці XVIII століття одним із різновидів літературної української мови була російська мова. Мова ж народу вважалася неправильною, непридатною до літературного вжитку. Але тому, що усне й писемне мовлення постійно впливають одне на одне, в «Історії Русів» спостерігаємо прагнення уподібнити закони писемного мовлення до законів усного. Через це в ній наявні українізми (О. Бодянський змушений був подати «Пояснення деяких слів Малоросійських в „Історії Русів“, незрозумілих для Великоросіянина» [10, с.262], в якому міститься 28 ук-раїнських слів, у самому ж тексті зустрічаємо безліч українських граматичних форм [6, с.25-26].), є спроби внесення до тексту жестів, пози, наприклад: «Король, вздохнувъ и приподнявъ руки
(тут і далі підкреслено нами. - О. Б.), выговорилъ СтаршинЬ Козацкому: «Какъ я обманутъ отъ льстецовъ своихъ, назв-вавшихъ васъ, Козаковъ, грубіянами! Напротивъ, вижу я въ васъ благородныхъ воиновъ и великодушныхъ Хрис^анъ» [20, с.92]; «Пехота ... начала кричать згоду и, бросая ружья свои, становилась на колЬни и просила пощады для найсвятЬйшей Панны Маріи» [20, с.107]; «... на наши про то сказки и привязки отвЬчаютъ они одними усмЬшками и ножнымъ шарканьемъ» [20, с. 147]; «Чиновники оные, прибывъ в Петербургъ и представъ предъ Государя своего, просили его найубЬдительнЬйше, стоя на колЬняхъ, о пощадЬ отечества своего, угнЬтеннаго до крайности налогами и всЬхъ родовъ притесненіями...» [20, с.228]; «За сію чрезвычайную услугу, хотя войска Малоросійскія достойны были благодарности, но имъ сказано ее сквозь зубы» [20, с.241].Ще однією з особливостей текстів відносно не-текстів є їх підвищена авторитетність. «Тексти розглядаються самими носіями культури як безумовно істинні на відміну від не-текстів, які можуть бути в однаковій мірі як істинними, так і неправдивими» [24, с.185]. Починаючи з другої половини 1820-х років, списки «Історії Русів» були розповсюдженими серед представників різних станів: «і в панських будинках, і серед духовенства, і в людей простого стану» [31, с.ХГУ].
Істинність «Історії Русів» не підлягала сумніву принаймні до 1848 року. Вона мала величезний вплив на ряд видатних письменників, не тільки ук-раїнських, а й російських: О. Пушкін використав її для своєї поеми «Полтава», К. Рилєєв під її впливом створював думи й поеми з української історії. Історично-літературні твори Є. Гребінки, І. Срезневського, М. Гоголя, А. Метлинського, М. Костомарова, П. Куліша створені під безпосереднім впливом «Історії Русів», в «Історії Малоросії» М. Маркевича (1842-1843) вона майже вся переказана [12, с.15-28, 31-33]. Але найбільший вплив мала «Історія Русів» на формування національно-історичних поглядів Т. Шевченка: «ніщо, окрім Біблії, - зазначає М. Драгоманов, - не мало такої сили над системою думок Шевченка, як ця „Исторія Русовъ“ у 1844-45 рр.» [17, с.365].
Такий вагомий вплив «Історії Русів» пояснюється, на наш погляд, двома причинами. По-перше, вона сприймалася саме як історія, в якій викладено достовірні факти, адже не випадково Д. Бантиш-Каменський посилається на неї в своїй «Історії Малоросії» (1830) [2], а М. Маркевич залучає її до своєї історичної праці. По-друге, високо були оцінені й художні особливості «Історії Русів».
Наприкінці 1848 року в «Отечественных Запискахъ» вийшла друком стаття С. Соловйова «Очерки исторіи Малороссіи до подчиненія ея царю АлексЬю Михайловичу» [12], в якій ставилися під сумнів факти, наведені в «Історії Русів», і робився висновок про те, що вона є недостовірним іторичним джерелом. Тієї ж думки дотримувався й О. С. Клеванов, відзначаючи в своїй статті «Объ Исторіи Русовъ» (1849) «занадто полемічний характер» цього історіографічного джерела [12, с.40]. І хоч І. Срезневський задовго до С. Соловйова сумнівався в достовірності оповідань «Історії Русів» і тому назвав їх «повіїстями Конисскаго» [29, с.54], саме з 1848-1849 років вона починає втрачати авторитет історичного джерела.
Беручи цей факт до уваги, а також зауважуючи, що «автор чи автори не були особливо прискіпливими у виборі джерел, її («Історії Русів». - О. Б.) виклад нагадує манеру давніх або псевдодавніх із вигаданими промовами істо-ричних осіб; факти приладжуються до тенденції...», В. С. Іконников все ж робить ось такий висновок: «але в будь-якому випадку автори вигадували менше, ніж їх звинувачують; вони багато брали зі старих малоросійських літописців, але також багато брали з усних переказів, анекдотів, віршів, пісень, які побутували в українському дворянстві, серед козацької старшини та в середовищі народу» [19, с.1637-1638]. Натомість Г. Карпов характеризував «Історію Русів» як фальшивий літопис саме тому, що її автор користувався народними анекдотами та переказами [33, с.45].
Отже, навіть серед істориків немає одностайності в поглядах на достовірність джерел, адже одні вважають, що перекази та анекдоти є достовірним джерелом для історичного твору, а інші дотримуються протилежної думки. Ми не будемо зупинятися на дискусії, яка відбувається серед дослідників, з приводу правдивості / неправдивості «Історії Русів», тому що вона вже докладно описана [12, с.183], а звернемо свою увагу на авторську позицію щодо цього питання.
Цікаво, що автор «Історії Русів» у передмові сам порушує питання правдивості (достовірності) свого тексту. Найпершим аргументом стосовно правдивості є той, що до появи цієї історії причетні такі високоповажні особи, як Григорій Полетика та Георгій Кониський. До того ж, цей літопис чи історію «ведено було з давніх часів» у кафедральному Могилівському монастирі вправними людьми, які радилися з «ученими мужами Київської Академії» та використовували записи й папери Богдана Хмельницького, залишені його сином Юрієм. Навівши такі докази, автор робить висновок: «И такъ Исторія сія, прошедшая столько отличныхъ умовъ, кажется должна быть достовіїрною. Одни воинскія діїйствія покажутся, можетъ быть, инымъ сомнительными, яко множественны суть. Но разсуждая о положеніи земли сея между народами, почти непримиримыми, судя о временахъ и обстоятельствахъ, въ которыя народъ сей всегда былъ въ огнії и плавалъ въ крови, надобно заключить, что сего народа все упражненіе и ремесло состояло въ войнії и убійствах. Одна Польша все то доказываешь. Она тогда только была могущественна и страшна, когда иміїла у себя войска Малоросійскія; а коль скоро ихъ лишилась, тотчасъ же упадать начала, а посліїдствія ея извіїстньї» [20, с.П].
З позиції історика, який за головний критерій обирає факторографічну відповідність, «Історія Русів» є текстом неістинним, неправдивим, тому що автор оперує фактами, яких насправді не було, розповідає про вигаданих історичних осіб, перекручує імена, історичних діячів, тобто історичним джерелом, у буквальному смислі цього слова, вона бути не може. Якщо ж подивитися на той самий текст очима літературознавця, який за головний критерій обирає мис-тецьку вправність автора «створювати нову ціннісну форму як нове ціннісне ставлення до того, що вже стало дійсністю для пізнання й вчинку» [5, с.268-269], та з позиції позазнаходження, «об’єднувати, оформлювати й завершувати подію» [5, с.270], тобто розглянути «Історію Русів» як словесний мистецький, а не суто історичний, текст, то вона виступатиме текстом істинним, правдивим. Виникає бароковий контраст: одні й ті ж аргументи залежно від обраної дослідницької позиції можуть свідчити як про істинність (правдивість), так і про неістинність (неправдивість) одного й того ж тексту.
Але, як відомо, «неправдивий текст - це таке ж протиріччя в термінах, як неправдива клятва, молитва, неправдивий закон. Це не текст, а руйнування тексту» [25, с.135]. Тому можемо стверджувати, що «Історія Русів» є не історичним, а мистецьким словесним текстом. В межах тієї чи іншої культури існують тексти «з найбільшим показником цінності та істини» [25, с.137]. Тексти, що займають вершинне положення в ієрархії текстів, так звані метаоповіді. Вони більшою чи меншою мірою детермінують появу нових текстів культури. Наприклад, для християнської культури таким текстом є Біблія, для мусульманської - Коран. Отже, метаоповідь - це такий текст, який визначає уявлення реципієнтів про світ, що їх оточує, і більшою чи меншою мірою детермінує появу нових текстів певної культури. Те, що «Історія Русів» є таким текстом - факт незаперечний і доведений не раз [3; 6; 12; 26; 29; 31 ]. Залишається дослідити, які ж саме уявлення про світ вона визначає.
І. Я. Франко вважає, що козацькі літописи XVII-XVIQ століть та «Історія Русів» створили «грандіозну конструкцію Хмельниччини». Зокрема, він зазначає: «з літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу; аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів ... для народної фантазії довго ще Хмельницький і його паладини лишаться героями великої української трагедії» [36, с.331-332]. Справді, втративши авторитет історичного джерела, «Історія Русів» все ж цікавила представників української і, ши
рше, слов’янської культури протягом усього часу свого існування. «Отреченна книга» української історичної науки стала настільною книгою української національно-політичної думки, підручником української національної філософії, програмою української національно- визвольної боротьби» [31, ^V].О. Яблоновський у статті «Ко2ас2у2па a legitymizm» (1896) відзначає, що «Історія Русів» - це неперервний козацький український епос, який складається з детально дібраних та майстерно оформлених небилиць і легенд. На його думку, цей текст є джерелом політично-історичної свідомості для освіченого українського лівобережного суспільства кінця XVIII століття, тому що служить для піднесення українського духу [29, с.70].
Польський професор Л. Яновський вважає, що через вплив мистецтва слова на людську свідомість (майстерне і детальне змалювання сцен катувань і страт українського населення) «Історією Русів» розпалювалася міжнаціональна ворожнеча й фанатизм, що патріотичні почуття її автора проявилися у ненависті до інших народів, особливо до поляків, а до росіян ставлення було толерантним [12, с.84-85]. Російські ж дослідники закидали авторові «Історії Русів», що він зазіхнув на їхню національну святиню - Петра I - й на Меншикова. Зокрема, картини звірств російської армії в Батурині оцінюються М. І. Ульяновим як «злісний пасквіль на Петра й Меншикова» [35, с.118], а приязне, ставлення українців до шведів, відтворене в «Історії Русів», його явно дратує [35, с.119]. Таке ставлення до аналізованого тексту, на нашу думку, пояснюється шовіністичними поглядами як першого, так і другого дослідника.
Якби «Історія Русів» відзначалася означеними цими дослідниками якостями, то навряд чи зацікавила б О. Пушкіна й декабристів [31, с.ХІІ]. Незапе-речним можна вважати лиш
е твердження Л. Яновського, що «Історія Русів» є «апокрифом історії України, якого вже майже ніхто не читає, але він живе в творах письменників і продовжує робити свою справу» [29, с.75]. Справді, «Історія Русів» і донині має величезний вплив, принаймні певною мірою детермінує появу нових словесних мистецьких текстів. Наприклад, роман Р. Іваничука «Орда», на наш погляд, є розвитком теми батуринської та лебединської трагедії, а також винищення козацького війська під час меліораційних робіт у Петербурзі, і загалом - неприйняття пригноблення й катування російським царизмом уярмлених народів.Зважаючи на шовіністичну спрямованість дослідження «Історії Русів» М. І. Ульяновим, все ж хочемо наголосити на тому, що він абсолютно правильно визначив, що аналізований текст детермінує, визначає появу нових текстів, на його думку, насамперед - Т. Г. Шевченка та М. С. Грушевського, - а також визначає розвиток української й загалом - слов’янської громадсько-політичної думки XIX-початку XX століття. «Все, чим козацтво виправдовувало ... свою ненависть до Москви, виявилося зібраним тут (в «Історії Русів». - О. Б.) на науку нащадкам. І ми знаємо, що «нащадки» піднесли цю запорізьку політичну мудрість до символу віри» [35, с.139].
Аналізуючи положення тритомного дослідження польського історика Ф. Духінського «Zasady dzejow Polskich i innych krajow slowianskich» (18581861), М. І. Ульянов зазначає, що «сам Духінський високо оцінював „Історію Русів“, називаючи її „звинувачувальним документом проти Москви“» [35, с.234]. А М. С. Грушевський, на його думку, працюючи над «культурним і духовним розколом між малоросійським (?!) (книга М. І. Ульянова „Походження українського сепаратизму^ вийшла у Нью-Йорку 1966 р. - О. Б.) і російським народами, виконував заповіт Ф. Духінського та „Історії Русів“» [35, с.240-241].
Але навіть такий проімперськи настроєний дослідник говорить про ненависть козацтва до Москви, тобто не до російського народу, а до панівної верхівки, до абсолютної монархії, яка, перетворивши на бидло свій народ, проводила політику асиміляції й на «окраїнах». «Український націоналізм» (так визначає М. І. Ульянов розвиток української національної ідеї, створення нової української літератури, визначення норм і шліфування сучасної літературної мови) «отримав життя не від живого, а від мертвого (?!) - від кобзарських «дум», легенд, літописів і, перш за все, - від «Історії Русів» [35, с.145].
М. І. Ульянов у своїй монографії докладає надзвичайних зусиль, щоб дискредитувати «Історію Русів» як джерело українського сепаратизму, «штучність» і «вигаданість» якого для нього є аксіомою [35, с.278]. Намагаючись дискредитувати «Історію Русів» як документ українських державних змагань від давнини до сучасності, намагаючись показати її історичну і наукову неспроможність, М. І. Ульянов досягає абсолютно протилежного ефекту.
Безпідставно називаючи «Історію Русів» (так само, як думи, легенди, перекази, літописи українського народу) мертвою, він наводить незаперечні докази її живучості й у вигляді визначальної субстанції, й у вигляді відгомонів в інших текстах, тобто підтверджує її статус метаоповіді. Тому назву «Катехізис» до розділу книги М. І. Ульянова, присвяченого «Історії Русів», ми вважаємо абсолютно виправданою, не викликає також заперечення і його називання аналізованого тексту Кораном українського сепаратистського руху [35, с.104]. Адже в ієрархії текстів культури українського народу «Історія Русів» поруч із «Повістю врем’яних літ» і «Словом про Ігорів похід... » займає чи не найвищий щабель, тому що має надзвичайно високий показник цінності й істини, так само, як Біблія для християнської, а Коран для мусульманської культури.
Тому образно можна сказати, що «Історія Русів» є духовною Біблією українського народу. «Створена на межі двох століть - XVIII, повного збройної й політичної боротьби за українську державність, і XIX, коли творилися нові національно-культурні підвалини майбутнього державного відродження України» [31, с.УІІІ], - «Історія Русів» як метаоповідь визначає створення цих підвалин, власне, вона й була тією основою, на якій зростав подальший національно-культурний та національно-визвольний рух України.
Бібліографічні посилання
1. Атлас А. З. О внетекстовых семантических связях поэтического текста // Семантика и прагматика единиц языка в тексте: Межвуз. сб. науч. тр. - Л., 1988. - С. 18-26.
2. Бантыш-Каменский Д. Исторія Малой Россіи. Ч. 1. - М., б/г. - 360+84 с.
3. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр. / Сост. общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. - М., 1989. - 616 с.
4. Барт Р. Третий смысл. Исследовательские заметки о нескольких фотограммах С. М. Эйзенштейна. // Кино и время. - 1979. - Вып. 2. - С. 174-202.
5. Бахтин М. М. К эстетике слова // Контекст: Литературно-теоретические исследования. - М., 1974. - С. 258-280.
6. Бердник О. С. «Історія Русів» як метатекст: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук / О.С.Бердник. - К., 2001. - 20 с.
7. Бердник О. Проблема метатексту в сучасному літературознавстві // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze № 13-14. Spotkania polsko-ukrainskie. Studia Ukrainika / Pod redakj Stefana Kozaka. - Warszawa, 2002. - S. 258268.
8. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. - К., 1998. - 408 с.
9. Білецький О. І. Перекладна література візантійсько-болгарського походження // Матер. до вивчення історії української літератури: В 5 т. - К., 1959. - Т. 1. - С.110-135.
10. Бодянський О. Вступне слово до «Исторіи Русовъ» // Исторія Русовъ или Малой Россіи: Сочиненіе Георгія Конискаго, Архіепископа БЬлорускаго. - К., 1991. - 310 с.
11. Бондар В. Т. Проблеми рецептивної естетики і поетики у творчій спадщині І. Я. Франка: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: 10.01.06 / В. Т. Боднар - К., 1999. - 18 с.
12. Возняк М. С. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літературі й науці). - Львів; К., 1939. - 159 с.
13. Грабович Г. Теорія та історія: «горизонт сподівань» і рання рецепція нової української літератури // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. - К., 1997. - С. 46-136.
14. Грушевскій А. С. К судьбЬ Исторіи Русовъ: Эпизодъ изъ украинской историографіи XIX в. // Чтенія Историческаго Общества Нестора- лЬтописца. - К., 1906. - Кн. XIX. - Вып. 2. - С. 51-70.
15. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. - Прага, 1923. - 221 с.
16. Драгоманов М. П. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М. П. Вибране. - К., 1991. - С. 5-46.
17. Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов М. П. Вибране. - К., 1991. - С. 327-430.
18. Єфремов С. Історія українського письменства. - К., 1995. - 688 с.
19. Иконниковъ В. С. Опытъ русской исторіографіи. Т. 2. Кн. 2 - К., 1908. - 1955 с.
20. Исторія Русовъ или Малой Россіи: Сочиненіе Георгія Конискаго, Архіепископа БЬло-рускаго. - К., 1991. - I-IV+I-IV+1+263+1-45 с.
21. Кравченко В. В. Поема вольного народу («Історія русів» та її місце в українській історіографії). - Х., 1996. - 117 с.
22. Лотман Ю. М. Беседа А. А. Иванова и Н. Г. Чернышевского: К вопросу о специфике работы над историко-литературными источниками // Вопр. лит. - 1966. - № 1.- С. 210-234.
23. Лотман Ю. М. Культура и взрыв. - М., 1992. - 288 с.
24. Лотман Ю. М. Устная речь в историко-культурной перспективе // Лотман Ю. М. Избранные статьи: В 3 т. Т. 1: Статьи по семиотике и типологии культуры. - Таллинн, 1992. - С. 184-190.
25. Лотман Ю. М. Текст и функция // Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3 т. Т. 1: Статьи по семиотике и типологии культуры. - Таллинн, 1992. - С. 133-141.
26. Максимовичъ М. Историческіе письма о казакахъ приднепровскихъ // Собраніе сочиненій: Т. 1: Отделъ историческій. - К., 1876. - С. 301-336.
27. Мишанич О. В. Давня література в українській літературно-критичній та естетичній думці першої половини XIX ст. // Рад. літературознавство. -
1989. - № 12. - С. 8-11.
28. Мишанич О. В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. - К., 1980. - 343 с.
29. Мишанич Я. О. «Історія Русів»: історіографія, проблематика, поетика. - К., 1999. -240 с.
30.Оглавленіе // Исторія Русовъ или Малой Россіи: Сочиненіе Георгія Конискаго, Архіепископа Біїлорускаго. - К., 1991. - С. I-IV.
31.Оглоблін О. Вступна стаття // Історія Русів / Пер. В. Давиденка. - Нью- Йорк, 1959. - С. V-XXIX.
32. Переписка членовъ Общ. ист. и древн., сообщенная А. А. Титовымъ // Чтенія Общ. Ист., 1887. - Т. 1. - С. 176-177.
33. Попович А. Проблемы художественного перевода. - М., 1980. - 199 с.
34. Пушкин А. С. Полное собрание сочинений: В 16 т. Т. 2. Кн. 1. - М., 1947. - 606 с.
35. Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма. - М., 1996. - 287 с.
36. Франко І. Я. Історія української літератури: Частина перша: Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. - К., 1983. - Т. 40. - 560 с.
37.Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). - Тернопіль, 1994. - 480 с.
|
:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)