Електронна бібліотекапідручники


Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)

29. Західноукраїнська еміграція в УСРР, 1930-ті роки: репресивний епілог


Людмила Маринич

Сучасна політологічна та юридична наука подають таке визначення еміграції: 1. Вимушене або добровільне переміщення людей з країни постійного проживання до інших країн, що зумовлене політичними, економічними, військовими, етнічними, культурними й релігійними чинниками. 2. Сукупність осіб, які переселилися з однієї країни до іншої[1].

У цьому контексті метою нашої розвідки є розгляд такого явища, як західноукраїнська еміграція в УСРР 1920-1930-х років, тобто вимушене або добровільне переселення українців зі Східної Галичини, Буковини й Закарпаття до Наддніпрянської України міжвоєнної доби XX ст. як фрагмент ширшого явища української еміграції[2], та доля цієї еміграції за умов репресій тоталітарного режиму 1930-х років. Північно- та південноамериканський і центральноєвропейський напрями еміграції з західноукраїнських земель міжвоєнної доби ґрунтовно проаналізовані у монографії відомого львівського ученого проф. С. П. Качараби[3].

За окремими нечисленними винятками, західноукраїнська еміграція започаткована депортаційними акціями 1914 - 1914 рр. російської окупаційної адміністрації на західноукраїнських теренах під час Першої світової війни, внаслідок яких вглиб імперії Романових, в тому числі до її українських губерній, було примусово (а почасти й добровільно, оскільки йшлося про москвофілів)[4] видалено кілька сот тисяч осіб цивільної людності (значною мірою чоловічого населення призовного віку — 18—50 років). Серед депортованих та адміністративно висланих углиб Росії поважну частку складали національно свідомі представники крайової української інтелігенції (газетярі, кооператори, педагоги, політики, священнослужителі, урядовці, юристи та ін.), яким царат закидав так зване «мазе- пинство». У таборах військовополонених у Російській імперії утримувалися тисячі українців — вояків австро-угорської армії, значна частина яких взяла активну участь у подіях Української революції 1917—1920 рр. й творенні новітньої національної державності[5]. Наприкінці Першої світової війни й після завершення бойових дій та окупації більшовиками Наддніпрянської України більшість депортованих, біженців, адміністративно засланих та колишніх військовополонених повернулася додому. Ті, хто залишилися, склали кістяк західноукраїнської еміграції в УСРР міжвоєнної доби.

Упродовж 1920-х років західноукраїнська еміграція в УСРР поповнювалася за рахунок безробітної української інтелігенції, випускників вищих навчальних закладів Чехо-Словаччини, Польщі, Румунії, значною мірою колишніх військових Української Галицької армії, поодиноких західноукраїнських інтелектуалів (проф. М. М. Лозинський [1927][6], акад. С. Л. Руд- ницький [1926] та ін.), які прагнули долучитися до реалізації партійно-урядової політики українізації в УСРР чи лише отримати роботу за фахом, а також коштом перебіжчиків, які нелегально перетинали кордон УСРР у пошуках праці й кращої долі на «батьківщині трудящих». Окрему категорію емігрантів становили політичні емігранти — назагал члени Комуністичної партії Східної Галичини (з 1923 р. — Компартії Західної України), які змушені були залишити батьківщину внаслідок судових переслідувань за антидержавну діяльність. Певна частина емігрантів перебувала під впливом ідеології українського націо- нал-комунізму, вважаючи можливим реалізацію «українського проекту» у рамках більшовицької моделі державного устрою УСРР/СРСР.

Про серйозне значення, якого надавало керівництво республіки проблемі приїзду в УСРР колишніх військових УГА, свідчило створення восени 1923 р. окремої комісії ЦК КП(б)У по переселенню в Україну галичан з Чехо-Словаччини, до складу якої входили член Політбюро ЦК КП(б)У, командувач військ Української військової округи М. В. Фрунзе (голова), голова ДПУ УСРР В. А. Балицький, представники апарату Уповноваженого НКЗС СРСР у Харкові та штабу УВО. У Києві було обладнано карантинне містечко, спроможне прийняти до тисячі осіб одночасно. Частину емігрантів тоді визнали за доцільне (за особливим відбором) відрядити для закордонної роботи (лінією КПЗУ й розвідки), решту — зарахувати як поповнення червоноармійського та адміністративно-командного складу територіальних частин РСЧА, причому з політичних мотивів та міркувань безпеки спрямували їх виключно у терчастини Лівобережної України[7].

Економічні проблеми перекреслили широко закроєні плани. 20 червня 1924 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило «відмовитися від приймання галичан на території України»; 29 серпня — вирішило просити ЦК РКП(б) «врегулювати питання про скорочення політеміграції в Україну та про правильну інформацію щодо економічного становища УССР». 20 вересня 1924 р. у листі ЦК КП(б)У до ЦК РКП(б) зауважувалося: «Наплив політемігрантів з Галичини, Польщі, Чехо-Словаччини й особливо завдяки польському терору з Західної України посилюється. Наша комуністична преса у Польщі, Галичині, Чехо- Словаччині змальовує економічне становище УССР як процвітання країни й що кожний у вільній пролетарській країні знаходить собі роботу. Це почасти посилює потяг до нас політеміграції. Коли політемігранти стикаються з нашою дійсністю й порівнюють з інформацією комуністичної преси у себе на батьківщині, то глибоко розчаровуються»[8]. Внаслідок економічних негараздів кількість галичан-політемігрантів, переважно колишніх військових УГА, які прибули до УСРР, виявилася меншою, ніж первісно планувалося. Упродовж 1924-1926 рр. з таборів інтернованих у Чехо-Словаччині в УСРР було відправлено 3 транспорти — загалом бл. 500 осіб. Перший (137 осіб) прибув до Києва 1 грудня 1924 р., другий — до Харкова у листопаді 1925 р., третій — улітку 1926 р. Окремий транспорт з Відня прибув до УСРР у жовтні 1925 р.[9] Такі акції влада використовувала задля зміцнення власного авторитету й внесення розколу в емігрантський табір[10].

Разом з тими, хто опинився у Наддніпрянській Україні ще за часів імперіалістичної війни, кількість західноукраїнської еміграції в УСРР на початку 1930-х років становила понад 50 тис. осіб (за деякими оцінками, чисельність галичан в усьому СРСР досягала тоді шістдесяти тисяч)[11]. Так, наприклад, 28 листопада 1925 р. акад. М. С. Грушевський згадував у листі до одного зі своїх американських кореспондентів: «З Галичини багато сюди переїздить; рахують, що єсть уже тут до 50000. Декотрі з жінками і родинами, частіш самі молоді люде, мущини. Досить скоро знаходять їм заняттє і живуть не зле. Правда, що звичайно наперед дають деклярації про те, що вважають радянський устрій для україн[ського] народу забезпекою його політ[ичного] істновання [...]»[12].

Значний відсоток у цій еміграції складали представники розумової праці, які прагнули віддати власні сили й фахові знання справі національно-культурного відродження українського народу, назагал лояльно ставилися до більшовицької адміністрації, але разом з тим (в умовах однопартійної диктатури) намагалися якомога далі триматися від політики. Щодо цієї лояльно-аполітичної співпраці з владою приїжджих галичан наявні численні свідчення, оприлюднені вітчизняними дослідниками останніми роками. Наприклад, стосовно відомого ученого-географа С. Рудницького його ж земляк подавав таке власне враження: «В Харкові я його застав задоволеним, що НКО дає змогу працювати. Я його розцінював так, що до комунізму він не дійде, але буде щиро працювати»[13]. Аналогічну оцінку подавав й акад. С. О. Єфремов: «З Рудницького людина, як сам він рекомендується, аполітична і йому все одно, де працювати»[14]. Приблизно такою ж була й позиція голови Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (НТШ) 1923-1932 рр. К. Студинського (1868-1941), соціальні й релігійні погляди якого, за М. Лозинським, були «дуже далекі до радянських»: «Він мені коротко пояснив свою «радянізацію», що він «стоїть понад партіями», і тому йому не так важно, яка буде Україна, а важно, щоб була Україна; большевики будують Україну, і тому він з ними»[15].

Окрему частину західноукраїнської еміграції в УСРР становили політемігранти, до яких влада внаслідок примарної орієнтації на прийдешню світову революцію ставилася особливо уважно. Галицькою політичною еміграцією опікувалися Комітет у справах політемігрантів при ЦК МОДР України, з 1925 р. також Клуб політемігрантів Західної України ім. І. Франка і, звісно, ГПУ УСРР. Майже одночасно було організовано Спілку революційних письменників «Західна Україна», а трохи згодом — її alter ego — літературну групу «Горно» у Львові[16].

Залучення західноукраїнської інтелігенції для обслуговування потреб індустріального й культурного будівництва підсо- вєтської України відповідало інтересам більшовицької адміністрації республіки. Це, з одного боку, підносило її авторитет, слугуючи засобом вкрай необхідної для неї легітимізації, було вагомим аргументом для обґрунтування теорії про УСРР як «П’ємонт усього українського народу», дозволяло використовувати знання підготовлених за кордоном фахівців з вищою освітою (отже, не коштом «трудящих України»), а з іншого — залучення галицької інтелігенції у культурно-освітню сферу УСРР давало потужний імпульс втіленню у життя не лише більшовицької політики «українізації», але й українізації реальної, сприяло подоланню опору російської чи зросійщеної інтелігенції Наддніпрянщини.

Більшовицька адміністрація республіки та московське керівництво СРСР пильно контролювали чисельність, розміщення, працевлаштування й політичні настрої західноукраїнської еміграції в УСРР. ДПУ провадило її таємний облік (у закритих зведеннях усі уродженці західноукраїнських земель проходили під єдиною реєстраційною категорією — «галичани» — незалежно від місця народження й специфіки регіону).

1 листопада 1925 р. у Харкові відбулося офіційне відкриття Клубу політемігрантів Західної України ім. І. Франка, який функціонував упродовж 1925—1930 рр.

19 квітня 1925 р. у Києві відбулися перші загальні збори західноукраїнської секції Спілки селянських письменників «Плуг», а 17 лютого 1927 р. (після затвердження статуту) секція конституювалася в окрему Спілку революційних письменників «Західна Україна» (1927—1933). Упродовж 1927—1929 рр. «Західна Україна» видавала альманах, а 1930—1933 рр. — однойменний місячник «Західна Україна». Спілка, поряд з суто літературними завданнями, обслуговувала й певні ідеологічні настанови: мала висвітлювати становище й революційну боротьбу трудящих Західної України, керованих КПЗУ, пропагувати досягнення радянського режиму, вести ідеологічну підготовку до возз’єднання західноукраїнських земель з совєт- ською Україною. До літературної організації належало понад 50 літераторів і митців, уродженців західноукраїнських земель. Її активними членами були: С. М. Семко-Козачук (1889— 1938; голова Спілки у 1927—1929 рр.), Мирослав Ірчан (справжнє прізвище та ім’я М. Д. Бабюк (1897—1937); голова Спілки у 1929—1933 рр.), В. І. Атаманюк-Яблуненко (1897— 1937), В. З. Гжицький (1895—1973), Л. Д. Дмитерко (1911— 1985)[17], Д. Ю. Загул (1890-1944), В. І. Касіян (1896-1976), М. К. Козоріс (1882-1937)[18], Ф. М. Малицький (1900-1988)[19], М. І. Марфієвич (1898-1967), Я. М. Струхманчук (1884- 1937)[20], І. В. Ткачук (1891-1948), А. Ф. Турчинська-Дем’яненко (1903-1972) та ін.

Переважно галицьким був тоді найвідоміший акторський колектив України — Державний драматичний театр «Березіль», що його очолював видатний реформатор української сцени, режисер і актор, народний артист Республіки Лесь Курбас (1887-1937). Чільні актори трупи — А. М. Бучма (1891-1957), Й. Й. Гірняк (1895-1989), М. М. Крушельниць- кий (1897-1963), С. В. Федорцева (1900-1988)[21] та інші — були уродженцями західноукраїнських земель.

Чимало західноукраїнських емігрантів працювало на керівних посадах у державному апараті УСРР, зокрема в апараті Наркомату юстиції: М. В. Ерстенюк, М. М. Романюк, М. Т. Че- хович та ін.; В. І. Порайко з 5 березня 1927 р. по 10 липня 1930 р. був наркомом юстиції та генеральним прокурором УСРР, з грудня 1930 р. по серпень 1937 р. — заступником голови РНК УСРР; у системі Наркомату освіти (НКО): в Укр- науці — М. Л. Баран; К. Й. Коник (1888-1937), М. І. Яворсь- кий; ученим секретарем НКО УСРР у 1927-1930 був О. І. Ба- дан-Яворенко[22]; його заступив на цій посаді 1930-1931 рр. Й. М. Зозуляк (1900-1937); багаторічним помічником ученого секретаря й одночасно особистим секретарем наркома освіти М. О. Скрипника у 1927-1933 рр. був М. В. Ерстенюк[23]; М. С. Гаврилів був ректором Полтавського (1922) та Харківського (з 1924) ІНО, директором (з лютого 1930 р.) Українського НДІ педагогіки; В. П. Гоца (1885-1937) — директором Житомирського ІНО (1928-1933)[24]; його попередником на цій посаді (1925-1928), а згодом ректором Одеського інституту народного господарства (1928) був К. Й. Коник (у 1928-1930 рр. — заст. завідувача Укрнауки НКО); Маріупольський інститут профосвіти очолював М. Г. Кузняк (1895-1937); директором Українського ін-ту лінгвістичної освіти у Києві 1930-1933 рр. працював І. М. Сіяк. Український НДІ географії та картографії у Харкові організував та очолював (1927-1933) акад. С. Л. Рудницький[25].

Репресії тоталітарного режиму 1930-х років зумовлюють стрімке згортання контактів УСРР з західноукраїнськими землями. Поряд з курсом Кремля на самоізоляцію країни засвідчує це й стрімке зменшення кількості бажаючих емігрувати до СРСР. Якщо 1928 р. до Генерального консульства СРСР у Львові було подано 538 заяв на виїзд до Радянського Союзу (задоволено 116 — 21,56 %), то 1934 р. аналогічний показник становив 128 заяв (14 задоволено — 10,9 %), 1938 р. з 44 клопотань жодне не отримало позитивної відповіді[26].

Серед нечисленних західноукраїнських емігрантів, які прибули до УСРР на початку 1930-х років, — відома родина Крушельницьких, члени якої приїхали до Харкова упродовж 1931-1934 рр.: 2 листопада 1931 р. — Володимира Крушельницька (1903-1937); у вересні 1932 р. — Іван Крушельниць- кий; 11 травня 1934 р. прибули Антін Крушельницький (з дружиною), синами Богданом (1906-1937) (з дружиною) і Остапом Крушельницькими (1913-1937) та донькою Івана — Ларисою; у липні 1934 р. — Тарас Крушельницький з дружиною. А. Крушельницький поєднував письменництво з роботою у видавництві «Українська радянська енциклопедія»; Богдан Крушельницький був науковим співробітником у НДІ тваринництва, Іван — співробітником Всеукраїнської картинної галереї, Остап — викладачем німецької мови, донька Володимира Крушельницька — аспіранткою, згодом асистенткою Венерологічного інституту[27].

Мотиви, що спонукали цю відому родину галицьких інтелігентів до переїзду в УСРР, вочевидь полягали в їхньому політичному совєтофільстві та прагненні дістати роботу за фахом (що для українців з вищою освітою у II Річіпосполитій було практично неможливо). Зрозуміло, що самий факт приїзду

А. В. Крушельницького з родиною у підсовєтську Україну 1934 р. свідчив про його необізнаність щодо масштабів трагедії, яка відбувалася тоді в УСРР. Ці настрої патріарха сім’ї передає Л. Крушельницька: «Ну що ж, голод, — казав Дідуньо, — ми вже не один голод пережили, це ж не вічне...»[28]. Що ж до репресій, чутки про які перманентно доходили до Львова, то на думку спадав заспокійливий штамп тогочасної московської пропаганди: «У нас даремно не заарештовують». До того ж, політична діяльність за кордоном на користь владного режиму СРСР і УСРР, здавалося би, мала слугувати своєрідною «охоронною грамотою» під час перебування в Україні.

Вже після виїзду Крушельницьких, львівський часопис «Діло» подав власний розлогий коментар, аналізуючи поголоски щодо ймовірної чергової совєтської амністії для емігрантів і підсумовуючи сумний досвід попередніх взаємин української еміграції та галичан-совєтофілів з комуністичною адміністрацією СРСР/УСРР: «Історія одної поворотної хвилі української еміграції на Радянську Україну і виїзд туди більшого числа галичан на постійні посади — це така наглядна лекція, що до неї не треба додавати ніяких аргументів. Знаємо десятки імен людей, що виїхали на Радянську Україну як захоплені новим режімом, у численних випадках як щиро переконані оборонці цього ладу, навіть завзяті комуністи. Знаємо, яка доля стрінула радянського представника Лапчинського, за “панування” якого найсильніше розрослося на галицькому ґрунті радянофільство, знаємо, як скінчили Коссак, Тютюник, Букшований, Добротворський — усі під стінкою. Про засланих на каторгу або замучених у чрезвичайці вже і не згадувати».

Щоденник наголошував на безправному становищі пересічного підданого «батьківщини трудящих», а тим більше її «ново- навернених» громадян, які прибували до СРСР з-за кордону у пошуках праці чи через свої політичні симпатії: «Кожний громадянин Радянського Союзу може через ніч попасти у контрреволюціонери, хоч би його поведінка льояльного, смирненького, мовчазного громадянина не змінилася в нічому. Вистачає донос, провокація, особисті порахунки з якимось партійником, поліцаєм, аґентом. Атмосфера громадянського життя в европей- ських країнах і Рад. Союзі така ріжна у своїх найглибших основах, що людина, яка переїзджає радянський кордон, бачить, що в’їхала у новий світ, де панують зовсім інші закони моралі, справедливости, чести [...]. Совітський громадянин це одно кільце у величезній машині, якою кермують фанатики. Його вражіння, пересвідчення, світогляд мають право істнувати тільки в такій формі, яка дозволена урядом і корисна для нього. У комуністичному режімі нема місця на індивідуальну творчість, ані особисті переживання».

Насамкінець стаття містила пораду з огляду на ймовірну совєтську амністію емігрантам: «Передовсім вертатися на Ра- дянщину тим, які вже від літ на еміґрації боронять совітського ладу [...]. Вони повинні би покористуватись першою нагодою [...] і почати працювати в краю, до якого заохочують інших. Це один із найкращих способів перевірити свої погляди і з них — вилікуватися. Гадаємо, що, якби нині, проголосивши амнестію, радянський уряд відчинив одночасно кордони для своїх громадян і сказав одніське слово «еміґруйте!», то перші виїхали би звідти ті, що вже роками каються, чому покинули зігнилу Европу»[29].

Виїзд родини Крушельницьких, як і Ю. Бачинського до УСРР мав стати верифікацією їхніх совєтофільських переконань. Бодай часткове зцілення від власного совєтофільства коштувало цим галицьким інтелектуалам вочевидь надто дорого — їхнього життя.

Крушельницьких «брали» у два прийоми: у ніч на 6 листопада (Антона Володиславовича, Івана й Тараса) і в грудні 1934 р. (Богдана, Остапа й Володимиру). Під час арешту Володимири Крушельницької (15 грудня) у неї в помешканні ночувала племінниця Лариса. Сонну дитину (як свідчить акт обшуку) передали сусіду, а квартиру опечатали[30].

Трагедія знаної галицької родини не лише отримала потужний резонанс в українській спільноті Східної Галичини й вітчизняних емігрантських колах у Центрально-Східній та Західній Європі. Значна увага долі Крушельницьких приділялася й на шпальтах «Biuletynu Polsko-Ukrainskiego», редагованого В. Бончковським[31]. Доля родин Крушельницьких й Ска- зинських, репресованих у першій «кіровській хвилі», у загальному контексті послідовного знищення більшовицькою адміністрацією в УСРР усіх комуністів з виразним українським національним обличчям чи совєтофільськи налаштованих емігрантів зі Східної Галичини опинилася також у центрі пильної уваги й розвідувальних структур II Речіпосполитої[32].

З початку 1930-х років західноукраїнська еміграція в УСРР потрапляє у вир репресій тоталітарного режиму й зазнає відчутних втрат у перебігу сфабрикованих ГПУ-НКВД «справ» так званих «Українського національного центру» 1931-1932 рр.[33], «Української військової організації» 1932-1935 рр.34, «Польської військової організації» 1933-1934 рр.35 та ін. Значна частина репресованих у цих «справах» західноукраїнських емігрантів була убита під час так званих Соловецьких розстрілів

Аналогічна доля спіткала групу західноукраїнських інженерів (13 осіб), що їх Вища рада народного господарства УСРР запросила 1931 р. для заповнення численних вакансій у республіканській промисловості, яка гостро потребувала кваліфікованих інженерно-технічних працівників (ІТП). Радянська біографія й загибель одного з цих ІТП — П. Телев’яка — досліджені в нашій розвідці[34]. Після винесення 23 грудня 1934 р. вироку сліди Петра Телев’яка загубилися у розгалуженій мережі ГУЛАГу. На нашу думку, після чергового сфабрикованого «процесу» й вироку його стратили за доби Великого терору 1937-1938 рр. Натомість йому вдалося врятувати власну родину — дружину з донькою. Оскільки жінка П. Телев’яка не втратила громадянства II Речіпосполитої, їй пощастило (за настійливим наполяганням чоловіка) вирватися з пазурів «Батьківщини трудящих» й повернутися до «фашистської Польщі». Водночас варто зауважити, висловивши вірогідне припущення, що аналогічна доля спіткала й решту західноукраїнських інженерів з тієї групи з 13 осіб, що їх ВРНГ УСРР запросив до участі у виконанні «величних звершень» перших сталінських п’ятирічок.

У датованому 20 січня 1940 р. зверненні з ГУЛАГу репресованих галичан, які ще утримувалися у таборах, до відомих представників тогочасної західноукраїнської наукової еліти, що мали формально поважний статус на новоприєднаних до СРСР теренах Західної України, йшлося: «Шановні Земляки! К. Студинський, Ф. Колесса, М. Возняк, М. Панчишин, П. Франко і всі-всі. Невже і Ви забули про нас? Невже часи так змінили і Вас? Ми тут мучимося по лагерах зовсім невинні, нам нав’язували чудовищні злочини. Коли ще нас зосталося в живих яких тисяч три, то це дуже добре, а не забувайте, що нас тут було після 19-20 років більше шістдесять тисяч.

Ох, скільки культурних сил пропало і пропадає, а їх так потрібно для народа. Обдумайте все і допоможіть нам вирватися з того пекла та на старість дайте змогу ще попрацювати для свойого народа, який ми так любили, любимо, а який свій тяжкий піт вкладав на те, щоб нам дати науку, надіючись, що ми своїм знанням допоможемо йому вибратися з гіркої неволі. Правда, ми і не обдурили свойого народа, чим могли і як могли ми помагали йому [...]. Робіть як можете, но не забувайте, що нового ще багато впереді [...]»3S (виділення наше. — Авт.).

Отже, за приблизними розрахунками, оскільки не доводиться мати справу зі статистично «чистими» підрахунками, російський комуністичний режим знищив близько 95 % західноукраїнської політичної і «трудової» еміграції в УСРР/СРСР.

Попри репресії російського тоталітарного режиму наявність значної кількості уродженців західноукраїнських земель у підсовєтській Україні не лише пожвавлювала націотворчі процеси у загальнонаціональному масштабі шляхом їхнього активного включення у реалізацію контроверсійної політики українізації й пов’язаних з нею процесів національно-культурного відродження в УСРР, але й гарантувала принаймні до початку 1930-х років постійні міжособові (в тому числі родинні — транскордонне листування) контакти уродженців різних частин української території, що перебували під чужоземною займан- щиною (російською комуністичною, польською, чеською, румунською). Завдяки цьому тривав, попри усі перешкоди, процес формування української політичної нації, закладалися підвалини соборності українських земель.


[1] Див., напр.: Панібудьласка В.Ф. Еміграція // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. - К.: Укр. енцикл., 1999. - Т. 2: Д-Й. - С. 357-358; Landau Zbigniew. Emigracja // Encyklopedia Historii Drugiej Rzeczypospolitej. - Warszawa: Wiedza Powszechna, 1999. - S. 87-88; Ясь О.В. Еміграція, її мотиви та види // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: В. А. Смолій (гол.) та ін. - К.: Наукова думка, 2005. - Т. 3: Е-Й. - С. 32; та ін.

[2] Див.: Рубльов О.С. Західноукраїнська еміграція в УСРР 1920—1930-х років // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: В. А. Смолій (гол.) та ін. - К., 2005. - Т. 3: Е-Й. - С. 295-298.

[3] Качараба С. П. Еміграція з Західної України 1919—1939. - Львів: Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2003. - 416 с.

[4] Див., напр.: Короленко В. Уголок Галиции в Ростове-на-Дону // Русские записки. - 1916. - № 10. - С. 288-290.

[5] Див., напр.: Рубльов О.С. Від підданих Австрії до громадян України: галицька українська інтелігенція та Українська революція — від рецепції до участі (1917—1921 рр.) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. / Редкол.: П. Т. Тронько (гол. ред.) та ін. - К.,

2003. - Вип. 22/23. - С. 117-156; Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у Наддніпрянщині (1914—1921 рр.) // Актуальні проблеми вітчизняної історії XX ст.: Зб. наук. праць, присвяч. пам’яті акад. НАН України Ю. Ю. Кондуфора / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. - К., 2004. - Т. 1. - С. 141193; та ін.

[6] Див. докладніше: Рубльов О.С. Шляхами на Соловки: радянське десятиріччя Михайла Лозинського / / Укр. іст. журн. - 1997. - № 4. - С. 103-117.

[7] Див.: Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина и доля західноукраїнської інтелігенції (20—50-тіроки XX ст.) / НАН УкраїниУ Ін-т історії України; Ін-т укр. археографії; Відп. ред. П. С. Сохань. - К.: Наукова думка, 1994. - С. 25.

[8] Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенії. - С. 25-26.

[9] Там само. - С. 26.

[10] Див.: Римаренко Ю.І. Політична робота КП(б )У та братніх комуністичних партій серед української еміграції у 1921—1922рр. // Укр. іст. журн. - 1965. - № 9. - С. 3-13.

[11] Див., напр.: Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894—1932рр.) / Упоряд. Г. Сварник; вступна ст. Я. Дашкевича. - Львів; Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 1998. - С. 186, 188.

[12] Листи М. Грушевського до Е. Фариняка / Публ. М. Антоновича // Укр. історик. - 1977. - № 3/4 (55/56). - С. 110.

[13] Див.: Свідчення ув’язненого М. М. Лозинського про його побут в УСРР з часу приїзду у вересні 1927р. / Публ. О. С. Рубльова // Укр. іст. журн. - 1997. - № 5. - С. 109.

[14] Єфремов С.О. Щоденники, 1923—1929 / Упоряд.: О. І. Путро (гол. упо- ряд.) та ін.; Редкол.: О. С. Онищенко, О. І. Путро, М. І. Панчук та ін. - К.: ЗАТ «Газета “РАДА”», 1997. - С. 433.

[15] Див.: Укр. іст. журн. - 1997. - № 5. - С. 104.

[16] Див., напр.: Кравчук П. Спілка революційних письменників «Західна Україна» // Літ. Україна. - 1989. - 14 грудня. - С. 8.

[17] Див., напр.: Рубльов О.С. Невідомі документи до біографії Л. Д. Дми- терка: За матеріалами його слідчої справи 1933р. // Укр. археогр. щорічник / Редкол.: П. С. Сохань (гол. ред.) та ін. - К., 1999. - Вип. 3/4. - С. 550-574.

[18] Про нього докладніше див.: Рубльов О. С. Михайло Козоріс: доля інтелігента // Укр. археогр. щорічник / Редкол.: П. С. Сохань (голов. ред.) та ін. - К., 1993. - Вип. 2 (5). - С. 104-122.

[19] Див.: Малицький Ф. Перековка: Повість власного життя // Вітчизна. - 1990. - № 11. - С. 83-111.

[20] Див.: Художник Яків Струхманчук — жертва сталінського терору: Публіцистика / За упоряд. та ред. О. Мусієнка. - К.: Дніпро, 1997. - 204 с.

[21] Див., напр.: Федорцева Софія. «Березіль» на мандрівці // Діло. - 1930. - 31 серп. - Ч. 192. - С. 2-3.

[22] Докладніше про нього див.: Рубльов О., Фельбаба М. О.І. Бадан-Яворен- ко — Учений секретар НКО УСРР, завідуючий сектором чужомовних словників «УРЕ» // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. / Редкол.: П. Т. Тронько (відп. ред.) та ін. - К., 2001. - Вип. 12. - С. 279-290.

[23] Див., напр.: Даниленко В.М., Кузьменко М.М. «Персональний секретар» наркома юстиції і генпрокурора республіки: трагедія галичанина Миколи Ерстенюка // Даниленко В.М., Кузьменко М.М. Соціальний тип та інтелектуально-освітній рівень номенклатури скрипниківського Наркомосу: Біографічні нариси. - Севастополь - Донецьк, Вебер, 2003. - С. 6-11.

[24] Див. докладніше: Стрижак Є. М. Василь Гоца (1885—1937): сторінки біографії директора Житомирського інституту народної освіти // Наук. записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Сер.: Історія / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. - Вінниця: Вінниц. держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського, 2006. - Вип. 10. - С. 138-144.

[25] Рубльов О.С. Фундатор української географічної науки: С. Л. Рудницький / / Репресоване краєзнавство: 20-30-ті роки. - К., 1991. - С. 121-129.

[26] Див. докладніше: Науменко К. Генеральне консульство СРСР у Львові // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. праць / Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Редкол.: Я. Ісаєвич (відп. ред.) та ін. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. - Вип. 7: Зб. на пошану проф. Ю. Сливки. - С. 393; Rublow O. Konsulat ZSRR we Lwowie w latach 1927—1939: przedstawicielstwo dyplomatyczne, Iqcznik migdzy dwie- ma Ukrainami czy bolszewicka ekspozytura? // Studia Polsko-Ukrainskie / Poludniowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyslu. - Przemysl: Poludniowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyslu, 2006. - T. 1. - S. 224.

[27] Див.: Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914—1939). - К.,

2004. - С. 546-547.

[28] Крушельницька Л. І. Рубали ліс... (Спогади галичанки). - 3-тє вид., доп. - Львів: Астролябія, 2001. - С. 90.

[29] Див.: Совітська «амнестія» та її вартість // Діло. - 1934. - 17 серп. - Ч. 217. - С. 1-2.

[30] Рубльов О.С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914—1939). - С. 548-549.

[31] Миклін О.В. Висвітлення теми репресій 1930-х років в УСРР на сторінках «Biuletynu Polsko-Ukrainskiego» // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: П. Т. Тронько (гол. ред.) та ін. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. - Вип. 34 / Відп. за вип. Р. Ю. Подкур. - С. 236-239.

[32] Див.: Raport Referatu «Wschod» Oddzialu IISG o losach rodzin Kruszelnyckich i Skazynskich, represjonowanych w USRR, 31 stycznia 1935 // Holodomor 1932-1933: Wielki Glod na Ukrainie w dokumentach polskiej dyplomacji i wywiadu / Wybor i opracowanie Jan Jacek Bruski. - Warszawa: Polski Instytut Spraw Mi^dzynarodowych, 2008. - S. 647-654.

[33] Див., напр.: Касьянов Г.В. Академік М. I. Яворський: доля вченого // Укр. іст. журн. - 1990. - № 8. - С. 75-86; Рубльов О.С. Лідер «істори- ків-марксистів» України: М.I. Яворський // Репресоване краєзнавство:

[34] Див.: Маринич Л.В. Петро Телев’як (1896-1937?): сторінки радянської біографії західноукраїнського інженера // Наукові записки / Вінницький держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського; Серія: Історія. - Вінниця, 2008. - Вип. 14: За матеріалами Міжнародної наук. конф. «Національна інтелігенція в історії та культурі України», м. Вінниця, 23-24 жовтня 2008 р.; За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. - С. 236-240.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь