А. М. Трембіцький
Хмельницький Центр дослідження історії Поділля та Південно-Східної Волині

Стаття присвячена стану наукових досліджень маловідомих сторінок історії становлення, творення та вживання лірницько-кобзарською пані- братією — носіями українського «незрячого» мандрівного епічного мистецтва — українського арґо (таємної мови та лайки).

Ключові слова: лірник, кобзар, епічний співець, арґо, таємна мова, лайка.

«Мова й культура, — твердив Іван Огієнко, — це наріжні стовпи духовного життя кожного народу як свідомої нації» [1, с.6]. Саме рідна мова, як першоджерело духовної культури, творить «найбільше народню свідомість, перетворюючи етнографічну масу на свідому націю» [2, с.90]. І саме мова здатна охарактеризувати не тільки особистість музиканта, але і його психологічний стан, однак, прямих кореляцій мови з рисами зовнішності встановити неможливо. Водно час, у мові, як генетичній пам’яті народу, можуть відбиватися деякі особливості темпераменту, характеру та інші риси, які відображаються в манері триматися, поводитися. Нерішуча, соромлива людина говорить відповідним чином, але й тримається вона звичайно теж досить характерно — сутулиться, відводить очі, говорячи, червоніє і тому подібне. Люди з такими, або іншими помітними фізичними вадами зору («незрячі») мають тенденцію у своєму поводженні як би компенсувати свій дефект, тримаючись дуже впевнено, говорячи із зайвою експресією, іноді роздратовано. Загальновідомо, що люди з дефектом слуху не контролюють гучність своєї мови й досить часто, не зважаючи на оточуючих, говорять занадто голосно [3, с.6-7].

Мова служить коштовним джерелом інформації також і при необхідності встановлення національної приналежності, рідної мови тієї, або іншої людини [3, с.15]. Тому аналіз мови часто використався сліпими музикантами для прямої ідентифікації особистості співрозмовника за ознаками мови: 1) звукові особливості, які в свою чергу поділяються на індивідуальні (голос, інтонація, темп мови; характер, тривалість і розподіл пауз; характер і ступінь логічного виокремлення, ступінь фонетичної редукції) та групові (діалектичні риси, іншомовний акцент); 2) семантико-граматичні; 3) категоріальні (вікові, соціальні) [3, с.9-12]. По-перше — мовні особливості людини прямо й безпосередньо пов’язані з виконуваними ними соціальними ролями; по-друге — у мові людини відбивається й більша постійна його характеристика — соціальний статус (місце, яке він займає у суспільстві, професія, рівень його культури), тобто ті компоненти соціального «портрету» людини, що відображаються в його мові, у її «літературності», у широті вибору слів і виразів, в умінні будувати фразу й знаходити більш, або менш вдалі слова для вираження різних станів, адже різні люди виконуючи ту саму соціальну роль, говорять по- різному; в третє — це пов’язане із соціальними особливостями мови людини — «соціальними діалектами» (професійні мови, жаргони, умовні мови (арґо). Всі ці соціальні діалекти, будучи поширені всюди, в різних ступенях проникають у загальнонародну мову. Професійні мови характеризують широке коло спеціальностей, в той час, як арґо (таємна мова), — лише особливу соціальну групу. Важливим джерелом інформації про людину є регіональні особливості його мови, адже територія країни ділиться на декілька зон носіїв мови, зі своїм «говором», «діалектом» або «прислівником» [3, с.13], за якими діалектологи можуть з точністю до регіону, області, або району (у деяких випадках і до групи сіл) визначити походження даної людини. Спеціалісти також враховують при цьому ті обставини, що носій діалекту не завжди мешкає на одному місці, а це часто приводить до значних змін його мови [3, с.14]. Хоча знана дослідниця О.Ахманова, розширюючи значення терміну арґо, відзначає, що арґо — те саме, що й жаргон, але «позбавлене пейоративного, зневажливого значення» [4, с.23]. Водночас, російський жарґонолог В.Єлістратов визначив арґо як систему словотворчості, систему породження слів, висловів і текстів, систему прийомів поетичного мистецтва, тобто як поетику, як її різновид [4, с.30].

Феноменом арґо українських жебраків, лірників і кобзарів у різні часи цікавились історики, етнографи, культурологи, лінгвісти, письменники тощо, їхні публікації сприяли глибшому дослідженню природи й побутування українського лірницько-кобзарського арґо. Відгороджені від мирського світу незрячістю і найнижчим суспільним щаблем — жебраків, українські «незрячі» епічні співці витворили свою культуру, глибину й значимість якої й досі важко осягнути багатьом українським науковцям. Адже, незважаючи на соціальну спорідненість жебраків і лірників, варто все ж необхідно виокремлювати серед них риси соціально-психологічної специфіки епічних співців. Поряд з ідеалізацією та романтизацією українського лірництва і кобзарства, виразно проступають риси їхньої асоціальної, аморальної суспільної та побутової поведінки, яка і досі залишається «темним місцем в історії української культури» [4, с.61].

Арґо (від французького argot — жарґон, англійського cant) — це особлива умовна (таємна) мова певної відокремленої професійної чи соціальної групи. Як стверджує знана сучасна дослідниця соціолектів української мови впродовж XIX — початку XXI ст., доктор філологічних наук, професор Леся Ставицька, арґо, — це «умовна мова, що застосовується як засіб приховання предмета комунікації, взаємного розпізнавання або відмежування її носіїв». Саме вживання арґо було поширеним способом спілкування між собою осіб мандрівних професій, жебраків, бродячих торговців, злочинців (злодійське арґо, «блатна музика» або «блат» [5, с.101-103]) та ін. Арґо застосовувалося для приховування предмета комунікації, взаємного розпізнавання або відмежування її носіїв, тобто пов’язане з герметизацією (обмеженням) словесного спілкування [4, с.22-23].

Однак, на думку дослідниці, ототожнювати арґо зі злочинною мовою не варто, хоча арґо — те саме, що й жарґон, але «позбавлене пейоративного, зневажливого значення» [4, с.22], тому для науковців дуже принципово і важливо провести грань між арґо і жаргоном. Арґо — таємна мова, якою користуються члени закритої групи, низи суспільства, а жаргон — атрибут негерметичної групи, соціальний діалект певної вікової спільноти чи професійної корпорації. Л.Ставицька стверджує, що історія виникнення арґо пов’язана з періодом доби феодалізму, — коли існували закриті, замкнені корпорації ремісників, мандрівних торгівців, жебраків. Вони саме з метою самозахисту та відокремленості від решти «суспільства і збереження своїх професійних таємниць створювали спеціальні мовні коди» [4, с.23]. Тому, на думку дослідниці, поділ носіїв арґо на сліпців-жебраків, лірників і кобзарів, є досить умовним, адже дуже подібними були засади їхнього життя, діяльності та соціальної організації [4, с.58]. Дослідниця також зазначає, що, дотримуючись традиційної диференціяції, термін «арґо» варто застосовувати лише до таємної мови, яка передбачає: «1) паралельний словесно-смисловий ряд на рівні дискурсу, а не окремих лексичних вкрап- лень (арґо волинських лірників і нововижвівських кожухарів); 2) штучний, таємний характер номінацій (лірницьких і професійних арґо XIX ст.)» [4, с.31], адже всі наявні джерела містять не тільки вокабу- ляр відповідних соціолектів, але й «відомості про життєвий устрій, психологію та характер соціялізації корпоративної групи — носія арґо». Все це становить неабиякий інтерес для вивчення сучасними дослідниками, істориками, етнографами тощо, усіх аспектів життєдіяльності творців і носіїв українського арґо [4, с.57].

Важливим елементом усієї багатовікової української культури є лірники і кобзарі — «народні професіонали», які відігравали особливо важливу роль у творенні й виконанні народної поезії в XV-XVII ст. Вони, користуючись лірою, кобзою і бандурою, «продовжували ще дуже старі традиції співців язичницького часу, були знахарями, уміли лікувати. Часто це були сліпці або люди, скалічені в турецькій неволі». Знана сучасна дослідниця М.Гримич, вивчаючи арґо епічних співців, писала: «Кобзарі та лірники, в першу чергу, були жебраками, а вже потім — мандрівними співцями, і аж ніяк не навпаки. Старцювання — це була їхня професія, спосіб до виживання ...шлях до осо- бистісного самоутвердження, оскільки в деяких випадках незрячий ступав на шлях жебрацтва не через матеріальну скруту.., а через принизливе становище «дармоїда», через бажання мати зароблений власним трудом шматок хліба» [6, с.15]. На жаль, у царській Росії вони піддавались «жорстоким переслідуванням, супроводжуваним знищенням їхніх інструментів», у той же час в Україні, де «влада церкви взагалі не була такою сильною, а сама церква — такою консервативною», «незрячі» епічні митці «почували себе вільніше» [7, с.201].

Історіографія наукових історико-етнографічних, соціально-побутових, соціолінгвістичних та соціокомунікативних досліджень виникнення, розвитку і функціонування арґо — таємної (дідівської, жебрацької, калепівської, каліпницької, лабурської (лідерська гаврідня, ла- бурська гавридня — курсив А.Т.), лебійської (від своєрідної кобзарської цехової мови — лебійської, в якій слово «лебій» означає — «старець», «майстер-музикант» [8, с.85; 9, c.32] — курсив А.Т.), лепітін- ської, липетинської, лірницької, лобурської, любецької, невльської, офенської, сліпецької, старецької, старицької, шлепецької тощо) мови та лайки лірницько-кобзарської панібратії, носіїв українського «незрячого» мандрівного епічного мистецтва, охоплює досить тривалий відрізок часу — з 40-х рр. ХІХ і до початку ХХІ ст. В історії дослідження усіх багатогранних аспектів таємної мови нами умовно виділено такі чотири основні періоди:

1) 40-ві рр. ХІХ ст.;

2) 80-ті рр. ХІХ — початок ХХ ст. (1878-1912);

3) 20-ті — 30-ті рр. ХХ ст. (1923-1936);

4) 50-ті рр. ХХ — початок ХХІ ст. (1955-2007).

Перші письмові згадки про існування «професійної лебійської» мови, як конспіративного засобу спілкування між собою членів лірницьких і кобзарських об’єднань, знаходимо в «Регеетупасуі dziаdоws- кіеі» (1614) [10, c.72]. Досить значний вплив на організацію соціально- замкнених корпоративних із своєю спеціальною мовою кобзарських братств на Україні, мав виданий Б.Хмельницьким у 1652 р. універсал про утворення музикантського цеху, що призвело до професіоналізації творчості українських «незрячих» мандрівних епічних співців у період розвитку й піднесення ролі Запорізької Січі [11, с.50].

Однак, перші наукові описи таємної мови українських «незрячих» епічних мандрівних співців з’явились лише в 40-ві рр. XIX ст., коли знаний польський письменник і дослідник Гнат (Йосип, Юзеф) Крашевський (1812-1887) [12] вперше звернув увагу на мову, якою спілкувалися між собою лірники і кобзарі. Цей період характерний тим, що Г.Крашевський в часопису «Северная Пчела» опублікував свою історико-етнографічну працю «Нищие в древней Польше и Украине» (1846), де подав короткий опис лірницько-жебрацького арґо. Описуючи мову спілкування мандрівних лірників і жебраків, він зазначав, що утаємниченість (секретний характер) їхньої таємної мови деякі дослідники пов’язують саме зі злочинними тенденціями життєдіяльності цієї соціальної групи. Так, аналізуючи феномен українського жебрацтва, Г.Крашевський писав: «Цей мандрівний клас народу мав свою особливу мову, якою говорили вони, не бажаючи, щоб їх розуміли сторонні у тому разі, коли йшлося про крутійство, шахраювання тощо» [13, с.54].

Однак, ця праця не стала для тогочасних українських дослідників поштовхом для подальших історико-етнографічних досліджень лірницького арґо і не призвела до його ґрунтовного опису та вивчення. Лише через майже 40 років українські історики, етнографи та лінгвісти знову повернулись до проблеми дослідження таємної мови українських лірників і кобзарів.

Найінтенсивніший розвиток лірницько-кобзарського ремесла в Україні припадає на середину XIX ст., однак лише у 80-ті рр. XIX ст. серед українських дослідників, етнографів та науковців почав спостерігатися стійкий інтерес до феномену лірницької і кобзарської паніб- ратії, про що свідчить низка їхніх публікацій з історії та соціопсихо- логічних засад життєдіяльності носіїв українського «незрячого» епічного мистецтва та самого музичного мистецтва [14, с.15]. Xоча й наукове вивчення ж таємної мови українських лірників і кобзарів та формування словника лірницько-кобзарського арґо хронологічно передує «золотій добі» лірництва, однак започаткувалось також лише у 1880-ті рр. [16, с.11]. !сторико-етнографічні та етимологічно-лінгвістичні проблеми побутування арґо українських епічних «незрячих» мандрівних співців у цей час частково відображали в своїх працях відомі дослідники, митці й громадські діячі В.Яґіч (1878) [17], Віванов (1883) [18], П.Єфіменко (1883) [14], К.Студинський (псевдонім Кость Вікторин) (1886, 1894) [19; 20], В.Боржковський (1889) [21], Ф.Николайчик (1889, 1890) [22; 23], Е.Романов (1890) [24], П.Тиханов (1899) [25; 26], В.Гнатюк (1896) [27], В.Вец, В.Петров, В.Щепотьев,

А.Курка (1896) [28, с.57], О.Малинка (1903) [29], В.Трахтенберг (1908) [5], М.Сумцов (1910, перевидана 1917) [30; 31], В.Попов (1912) [28, с.57] та інші [32]. Дослідники пов’язували генеалогічні витоки українського лірницько-кобзарського арґо саме із діяльністю прошацьких «цехів» Північної України й Білорусі, а також — «цеху» мандрівних торгівців Південної України, де, на їх думку, «був живий стик із торгівцями-греками, з арґо офенів, «коробійників» [16, с.11]. Короткі фрагментарні згадки щодо історії виникнення та функціонування лірницько-кобзарської таємної мови (арґо) також подано в статтях-гас- лах «Воровской язык» [33] і «Нищие» [34] енциклопедичного словника Брокгауза та Єфрона (1892).

Вперше етимологічно-лінгвістичних проблем побутування слі- пецької мови частково торкнувся відомий російський філолог-сла- віст, академік Петербурзької академії наук Ватрослав Яґіч (1838-1923) [35, с.1578] у своїй праці «Историческія свидетельства о пеніи и пес- няхъ славянскихъ народовъ» (1878) [17]. Водночас В.Іванов, досліджуючи історико-етнографічні закономірності побутування української таємної лірницько-кобзарської мови арґо, опублікував наукову розвідку «Невли» (1883) [18], в якій подав 155 слів харківських «незрячих» мандрівних музикантів — «невлів» [4, с.54]. Відзначаючи їх особливу духовну організацію, дослідник писав, що «через брак зору в екзистенції сліпих музикантів спостерігається своєрідна гіпертрофія вербальної орієнтації у світі та зосередженості сліпих на цій орієнтації. За його спостереженням, «слова сліпецькі», як і поводир, «орієнтують серед живої, але темної дійсности» [18, с.153]. В цей же час П.Єфіменко в праці «Братства и союзы нищих» (1883), описуючи існування в старовину жебрацьких братств та цехів відзначав, що всі «жебраки .на доволі далекому просторі складають правильно організовану общину під назвою жебрацького .цеху з особливим начальником, цехмістром. Для вступу у цех обов’язкове дотримання певних умов, в т.ч. цехмістр екзаменує учня на знання молитов, жебрацьких кантів і жебрацької мови» [14, с.312-313]. Відзначаючи подібність жебрацьких та ремісничих цехів, дослідник наголошує, що специфічним жебрацьким звичаєм «можна вважати. існування спеція- льної жебрацької мови» [14, с.316].

До перших дослідників таємної лірницько-кобзарської мови відноситься і К.Студинський, який у 1886 р. під псевдонімом Кость Вікторин, опублікував свою наукову розвідку «Дедовска (жебрацка) мова» (1886) [19]. Він подав у ній перший словник «лебійської» мови із 300 слів, що записав їх у с. Кип’ячці неподалік від Тернополя від Павла Білецького, який вивчив її від свого батька, у якого сім років був поводирем. Проте після смерті батька, він так і не став мандрівним епічним співцем, адже старці відібрали в нього ліру. Можливо, саме тому, він і погодився розповісти про неї К.Студинському. Вчений, дотримуючись думки В.Гнатюка, зазначав, що утворення окремої мови, схожої з іншими таємними говорами, аж ніяк не було підпорядковане святій меті нагадувати людям «о добрих ділах і Бозі»: «Діди, змовляючись на щось недобре, раді упевнитися, що їх ніхто не розуміє, а відтак вони попридумували багато слів, зрозумілих хіба їм самим... Переплітаючи цими словами звичайну бесіду, утворювали незрозумілу сумішку», що «організація дідівська мусила мати цілі не зовсім чисті, що до складу її входили елементи ще менш леґальні, як жебручі «діди», це доводить нам значний домішок слів злодійських». Дослідник, відзначаючи регіональну лексичну варіабельність соціо- назв, зазначав, що різні «назви дають у нас по селах жебручим людям, найчастіше, мабуть, «дід» (коли молодий то й «дідок») і «баба», на Коломийщині «старець» і «старчиха», на Волині «драб», «драбок», «драбка» або «драбант». Самі вони називають себе «липетнями». А ця їхня «липетинська» мова, як вказує поводир одного незрячого лірника Павло, походить ще з часів панщини, коли жебраки, каліки, немічні, сліпці та «і здорові селяни, що втікали од панів, щоб бути вольними», були змушені в конспіративних цілях користуватися нею. Переодіті під жебраків і калік «незрячих», ці «уявні діди мстилися своїм панам, і, щоб їх ніхто не підслухав, вони й «попридумували багато слів, зрозумілих хіба їм самим» [19, с.237].

Водночас, сучасна дослідниця, професор Л.Ставицька, характеризуючи цю працю, відзначила, що лірницька арґотична комунікація мала переважно профанний характер, бо стосувалась лише їжі, питва та розваг [4, с.77]. К.Студинський, звертаючи увагу на відсутність сакральних елементів у життєдіяльності жебраків, відзначав: «Молитов на своїй мові діди не мають. Моляться по-нашому, а тільки перед кожною молитвою додають по-своєму: «О Фезъ комуньській, До Тебе кизътаю» («О Боже ласкавий, до Тебе молюся» — курсив А.Т.). Пісень на їхній мові складаних теж нема; деякі «дідівські» пісні, складені на нашій мові, вони під веселу хвилю співають по-своєму, не раз і на іншу ноту» [18, с.237]. «Співають бува по-своєму, аж поки [не помітить хтось, що йде пан]. I вже тоді або молитву говорять або яку побожну пісню співають» [18, с.238]. Сторонній людині було дуже важко вловити зміст сказаного «незрячим» епічним співцем по-лебій- ському, адже лірники і кобзарі: «Переплітаючи ними звичайну бесіду, чинили її незрозумілою сумішкою» [18, с.237].

У своїй наступній праці «Лірники» (1894) К.Студинський значно розширив й теоретично поглибив концепцію досліджуваного соціо- лекту [20]. Вивчаючи діяльність галицьких лірників учений відзначав, що наука в них тривала майже п’ять літ, однак вже на першім році, учень навчався молитов, пісень і лірницької мови [20, с.12-18], яка в Галичині називається липетинською (жебрацькою) від липе- тень (дід, жебрак) [20, с.21]. У цій студії вчений подав записаний від лірника З.Головатого словник «лебійської» («лобурської», в Галичині — «лепетинської») мови українських та галицьких лірників, а також міні-словник «Говір шаповалів», використавши для цього 178 слів із праці Ф.Николайчика «Говір офенів» (1890), 67 слів галицьких злодіїв із — «Говір босанський» (мова отримала назву від імені варшавського бандита Босана, який «мав бути творцем сего говору і організатором злодіїв... Говір злодіїв називається також лембергським від німецької назви міста Львова» — курсив А.Т.) та 37 слів із — «Словарець злодіїв з сторін Домброви гірної», надрукованому в журналі «Wista» [4, с.54]. Крім того, К.Студинський, зафіксувавши лексичну типологію арґотичних систем галицьких та українських епічних співців, відзначив, що вона дуже подібна до таємної мови шапо- валів, офенів (дрібних торговців) і галицьких злодіїв. Дослідник також зробив припущення, що між лірниками й кобзарями, з одного боку, та шаповалами, офенями і злодіями, з іншого, існували досить тісні зв’язки, однак вони тогочасними дослідниками майже не вивчались [20, с.28]. Намагаючись дослідити витоки цієї мови, він писав, що про «початок мови лірницької, а також про причини повстання сеї мови годі казати що-небудь позитивного. Павло Білецький, від котрого я записав значну частину словарця лірників, сказав мені, що лірники мстились в часи панщини за кривди, які терпіли бідні люди від недолюдків-панів, та й з метою тайного порозуміння поміж собою утворили ту мову» [20, с.21]. Він також відзначив, що неправильно в розвідці «Дедовска (жебрацка) мова» (1886) [19] «назвав цю мову «дідівською», а не мовою лірників. Я переконався в пізнішім часі, що лише лірники і то наймолодші володіють цією мовою дуже добре, коли з інших галицьких жебручих дідів, з якими я стрічався, ні один сеї мови не знав» [20, с.24-26]. Він, називаючи дідівську мову жарґо- ном, який був немов би ключем порозуміння між членами організації, одночасно зазначав, що «дуже статечні і солідні» лірники [20, с.26] держать свою мову у великій таємниці, адже вона є ознакою класової приналежності й одночасно контактовстановним та ідентифікаційним чинником міжособистісного спілкування: «Знання мови лірників або бодай значної частини її слів (з боку людини, що досліджує лірництво, спілкується з ним) є передумовою успішних студій, бо лірники набираються більшої сміливості і уважають того, хто знає їх мову, за свого чоловіка» [20, с.9]. Соціально-корпоративний устрій життєво-побутової діяльності лірників передбачав досить міцні соціальні зв’язки всередині цього класу, «галицькі і українські лірники мали з собою зносини і не були для себе чужими», вони «були не лише знакомі поміж собою. Як пан про пана, так лірник про лірника знає!» [20, с.11]. Адже діяльність мандрівних лірників-жебраків, як і взагалі жебручого люду, була пов’язана з рухливим характером життєдіяльності, тобто із мандрами, які «були далекими, і музики ходили і в Валахію та Молдову, і далі в Туреччину, і в Польщу, і в німецькі землі» [7, с.201]. Все це зумовлювало активну взаємодію різних територіальних груп професійних жебраків, які мали тісні «зв’язки з усіма сусідніми губерніями» і сприяли «один одному у своїх подорожах по ярмарках і місцях богомілля за збором подаянь» [25, с.134]. К.Студинський також відзначав, що один із його співрозмовників довго заперечував знання ним цієї мови, допоки дослідник сам не заговорив до нього таємною мовою лірників. «Пізніше він подав мені слова дуже радо, однак просив, щоб не розкривав іншим лірникам, звідки «списав сю мову». Описуючи мовну поведінку носіїв лірницько-кобзарського арґо, він писав, що «незрячі» епічні співці «уживають цю мову лише тоді, коли нікого нема коло них, або так тихо, щоб її ніхто не почув» [20, с.20], адже «мало про що жебракам треба між собою поговорити, щоб чужі не знали» [36, с.75].

Значний внесок у дослідження мови подільських лірників зробив відомий етнограф, археолог і статистик, подолянин В.Боржков- ський [37], який у науковій студії «Лірники» (1889) подав словник із 403 слів лірницької мови арґо, а також місцеві назви 5 сіл та містечок і 35 чисельників на цій же мові. На його думку, «лірницьку мову називають «лебійською» (від слова лебій — дід, «лобурською» (жебрацькою) мовою» [21, с.659]. Лірники-жебраки, як писав дослідник, відрізняються від жебраків-канюк, чи просто жебраків, «насамперед інструментом — лірою і репертуаром своїх пісень, а також тим, що становлять собою окремий клас в народі, для вступу у який вимагають особливі умови. Той, хто бажає бути лірником, зобов’язаний іти в науку до старого лірника, у якого протягом трьох років і трьох місяців вивчає лірницьку мову, молитву, гру на лірі й співання. пісень» [21, с.656]. Вчений відзначав, що подільські лірники ставлять свою лірницьку мову на перше місце «навіть щодо гри на лірі і до «числа лірницьких таємниць відноситься і їхня мова. Про її існування навіть із селян рідкий знає». Після довголітньої наполегливої роботи йому все ж таки вдалось укласти невеличкий словник «лірницької мови» епічних співців з Поділля, хоча діди досить ревниво її охороняли і «говорили нею, лише тоді, коли нікого нема, або дуже тихо, щоб ніхто сторонній не чув». Водночас він писав, що лірники, від яких він записував цю мову, зверталися до нього, як і до К.Сту- динського, з проханням зберегти у таємниці дані про «відкривача дідам, тому що йому за це здорово прийдется поплатитися» [21, с.659]. Варто відзначити, що, за його дослідженням, лірники вживали «слова цієї мови за правилами української мови» [21, с.660].

Наступним етнографом, хто звернув увагу на таємну мову кобзарів та лірників, був Ф.Николайчик. Він у своїх працях «Лирницкій языкь» (1889) [22] та «Говір офенів» (1890) [4, с.54], проаналізувавши складений В.Боржковським словник лірницько-кобзарського арґо, відзначив у ньому досить знайомі з дитинства слова шаповалів (валяльників капелюхів — А.Т.) містечка Новий Чопськ Новозибківсько- го повіту Чернігівської губернії. В своїй наступній статті «Отголосок лирницкого языка» (1890) дослідник, використовуючи записи 126 шаповальських слів, отриманих від своїх земляків, простежив типологічну спільність мови шаповалів з мовою подільських лірників [23, с.130]. Так, Ф.Николайчик у лексикографічному додатку до цієї праці порівнюючи слова шаповалів та лірників, спочатку подав 53 слова, які повністю збігаються із лірницьким вокабуляром, а потім 47 слів, які відрізняються, і 26 слів, які не зустрічаються у раніше видрукуваному словнику В.Боржковського [23, с.123]. Однак дослідник так і не отримав відповіді на цілий ряд запитань: звідки така схожість; що це за мова; чи подібна вона з офенською; де витоки мови спілкування чернігівських шаповалів і подільських лірників; чому їхнє спілкування таємне і доступне лише посвяченим [23, с.130]. На думку вченого, така значна кількість спільних слів мови чернігівських ремісників виявляє типологічну спільність з мовою подільських лірників, хоча «за словами самих шаповалів» вони ходять лише в Чернігівській і Полтавській губерніях, а в «Подільську ніколи не заходили» [4, с.81; 23, с.123]. Досліджуючи арґотичні системи українських ремісників, учений стверджує, що «на відміну від подільських лірників, вони не роблять особливого секрету зі своєї мови. Вони вживають її там, де воліють, щоб їх не зрозуміли» [23, с.124-125].

Е.Романов у праці «Очерк быта нищих Могилевской губернии, их условный язык («любецкій лементъ»)» (1890) описав історію існування жебрацького цеху в містечку Семежівка Слуцького повіту, «на чолі якого стояв особливий отаман (цехмейстер), із сліпих, щоб мати право носити звання заправського жебрака, необхідно було 6 років бути учнем. і витримати іспит на знання .особливої жебрацької мови». Дослідник відзначив, що майже всіх, хто мав фізичні недоліки, називали жебраками, каліками, сліпцями, старцями, хоча вони самі себе звали любками, звідки й термін — любецький лемент (мова — курсив А.Т.). Існування таємної жебрацької мови Е.Романов, яка, на його думку, походить із одного джерела з катрушницькою (шаповальською) мовою, пояснює бажанням старців приховати свої розмови від «мрянъ», на яких вони дивилися із зневагою, а також для більш успішного збирання милостині. Вчений записав близько 1000 слів із жебрацької мови в Климовицькому, Мстиславському, Чаусь- кому, Чериковському повітах Могилевської губернії. Водночас він відзначає, що, на думку білоруських старців, цю мову придумав премудрий Соломон [24, с.118-145]. На жаль, царська влада в 18851890 рр. відмінила «старецьке самоуправління, що йшло рука об руку з особливою старецькою мовою» [34].

Знаний етнограф П.Тиханов уперше звернувся до мови лірників та старців у своєму етнологічному нарисі «Брянские старцы» (Брянск, б.р.в.) [26]. А вже в своїй подальшій значній етнографічній праці «Черниговские старцы (Псалки и криптоглоссонъ)» (1899) [25], на підставі спостережень за ними в Чернігові під час урочистого перенесення «мощей святителя Феодосія» із Спасо-Преображенського собору до Борисоглібського, зафіксувавши слова чернігівських лірників і старців, писав, що «жебрацька таємна мова називається в Чернігові «старецькою», або «любецькою» (від любок — дід, старець, калі- ка-перехожий — курсив А.Т.)» [25, с.85]. Крім того, дослідник, вважаючи, що мова жебраків має більш давню історію свого походження, водночас звертає увагу на її таємний характер і на те, як вона «ревно оберігається у своєму середовищі як усе таємне, заповітне» [25, с.141], хоча водночас відзначив, що на відміну від інших лірників, у яких записував таємну мову В.Боржковський, чернігівські старці не приховували від оточення свій «криптоглоссонь» і радо поділилися ним. Цим скористався П.Тиханов, він записав від старців з різних районів Чернігівщини і уклав словник старецької мови із шести розділів. Так, перша частина словника називається «кіенска» (записаний від старців села Кіенка поблизу Чернігова), друга — «карховська», третя — «почепських» лірників, четверта — «гомельська», п’ята — «брянських» старців і шоста — «жиздринських» мандрівних кравців та «чемодановських шерстобитовь» [25, с.131, 147-150]. На думку вченого, ця таємна мова вперше з’явилася серед паломників, які оволодівали грецькою мовою, під час перебування на Сході і потім у вигляді таємної мови запроваджували її при поверненні на батьківщину. Саме цим учений пояснює абсолютну очевидність грецького елементу в старцівській таємній мові: «Обидві мови, офенська і жебрацька, — залишки грецької мови, а зовсім не місцеве наріччя» [25, с.131]. Вчений в своїх працях заперечував думку В.Даля, що штучні мови, в т.ч. й офенська, були винайдені чи створені навмання; він, дошукуючись першопричин цього явища, зазначав, що ця мова в перших офенів могла з’явитися внаслідок їхніх стосунків із греками, з якими вони безпосередньо стикалися як у самій Візантії, так і на північному узбережжі Чорного моря й багатьох придунайських країнах. На думку дослідника, інший аспект грецьких запозичень в жебрацькому арґо пов’язаний саме із релігійним життям, адже «мова жебраків — це залишки тієї розмовної мови», яку доводилося уживати російським мандрівникам, паломникам і калікам-перехожим (старцям, кобзарям та жебракам — курсив А.Т.) під час подорожей на південь, до святих місць на Афон і Палестини [25, с.110]. Досить цікавою є думка П.Тиханова про психологічні підвалини жебрацтва під час паломництва і про те, «що серед паломників могли зустрічатися і порочні — ніскільки не дивно», адже бідних і жебраків «скоріше за інших обставини змушують до злочинів» [25, с.111]. «Поставлений в особливі умови до навколишнього світу, каліка-перехожий, колись взірець благочестивої людини, з плином часу виродився в нинішнього жебрака, старця, який розспівує псалми. Тепер він механічно повторює кілька завчених віршів, дбаючи при цьому лише про копійку, щоб у той же день купити собі «микрый буклян гамыры» (малу пляшку горілки — курсив А.Т.), «потроить гро- мохи» (поїсти картопляної юшки — курсив А.Т.) і потім «покимать в парке» (поспати в парку — курсив А.Т.)» [25, с.70].

Мова старців має дуже схожі слова з тайними говірками злодіїв, офенів та шаповалів, які часто переодягались під старців і приставали до їх товариств, переховуючись від поліції. Про дуже давню історію походження цієї мови свідчить наявність в лебійській мові слів грецьких, єврейських, німецьких, польських, татарських, циганських та інших. Створення ж будь-якої мови, як відзначав В.Григорович, це не буденне явище, і саме тому творчість людини в цьому напрямку не повинна залишатися без детального вивчення. Адже вчені, проникаючи глибше в організм слова, відкривають його зв’язок з процесом мислення, отримуючи мову, визначальний покажчик законів духу [25, с.157].

Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона (1892) у статті- гаслі «Воровской язык», ототожнюючи арґо зі злочинною мовою, водночас стверджує, що «подільські лірники є тісною корпорацією, мову свою тримають у глибокій таємниці і спілкуються нею тільки тоді, коли нікого немає, або так тихо, що ніхто їх не почує» [33]. Водночас, у статті-гаслі «Нищие» стверджується: «...немає сумнівів, що існувала й існує відома солідарність не тільки між жебраками однієї й тієї ж ватаги чи артілі, але й між різними ватагами й артілями. Це видно з того, що існує особлива старецька, жебрацька мова, яку жебраки тримають у таємниці й за допомогою якої жебраки однієї чи різних ватаг друг з другом пов’язані». У цьому ж гаслі відзначається, що умовна (таємна — курсив А.Т.) жебрацька мова виникла ще в XVII ст., а, можливо, й раніше, при постійних спілкуваннях українських епічних мандрівних «незрячих» співців з румунами й греками [34].

Знаний український фольклорист В.Гнатюк у статті «Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. п. про лірників повіту Бучаць- кого» (1896) відзначає, що мова галицьких лірників (лебійська — курсив А.Т.) нараховує більше 500 арґотизмів і стверджує, що, «крім лірників, говорять цією мовою ще й дротарі мандрівні. Мандрівні шевці мають також свою потайну мову, але вона різниться зовсім від лебійської так, що лірник не потрафить її зрозуміти». Дослідник своєю працею, значно доповнивши наявні відомості про галицьких лірників, водночас зазначав, що прийнятий в науку до лірника чи кобзаря спочатку «учиться молитов; потім просьби, далі пісень (найдовше триває), а в кінці грати на лірі. Перед самим відходом вчить, що має сказати, як другого здибле, як поздоровити» [27, с.1-2]. Вчений стверджує, що саме «навчання лірницького ремесла мало чотири основні складники: молитва, лірницька мова, гра на лірі, випрошування» [4, с.67]. Далі вчений у своїй праці писав, що «незрячі» мандрівні епічні співці винайшли лебійську мову з метою порозуміння між собою в присутності чужої (сторонньої) особи, і саме з цією метою все, «що стосується до лірників, укривають вони глибоко перед звичайними людьми, тому й важко докладно їх розпитати, вивідати. Те, що тут я подаю [зразки усної та словарець], оповідав мені лірник ... за посередництва третьої особи, що його здавна знала» [27, с.8].

Крім того, варто відзначити, що на лебійську мову звертали увагу й деякі державні чиновники. Так, поліційні урядовці А.Курка (Львів, 1896) і В.Попов (Київ, 1912), записуючи та укладаючи словники мови карних злочинців, частково відображали в них слова із таємної мови лірників і кобзарів [28, с.57].

Таємну мову чернігівських лірників частково описав знаний етнограф О.Малинка в публікації «Кобзари и лирники» (1903) [29], навівши 192 лексичні одиниці мови українських епічних мандрівних співців [4, с.55]. Він зауважує, що таємний характер мови «незрячих» музикантів був зумовлений необхідністю боронитися від «світу зрячих», і саме тому «сліпі співаки, позбавлені можливості бачити навколишніх людей, в інтересах самозахисту виробили свою особливу, їм тільки зрозумілу мову» [29, с.6].

В цей же період була опублікована праця В.Трахтенберга «Блатная музика («жаргон» тюрьмы)» (1908) щодо вивчення ним таємної мови «блатних» (злодіїв, вуличників) [5]. Його дослідження з цієї тематики продовжив В.Вец. Крім того В.Петров і В.Щепотьєв розпочали вивчення арґо бездомних і школярів [28, с.57]. Досить цінну, на жаль, маловідому сучасним дослідникам рукописну працю з дослідження жаргону учнів Подільської духовної семінарії залишив знаний український історик і мистецтвознавець, подолянин Кость Ши- роцький [32].

Короткі дослідження таємної мови зробив М.Сумцов у своїй праці «Українські співці й байкарі» (1910, перевидана 1917) [30; 31]. На його думку, ця їхня «осібна» мова, яка «зветься лебійською., складається з поперекручуваних українських слів, та слів, мабуть, взятих з грецької та циганської мови. Сліпі кобзарі звуться невлями, звичайні старці — харбетрусами, усякий сліпий взагалі — люхно, поводир — котирем, дід — лебій, сіль — галусть, малий — мікрий, спати — кімать, віз — котень, день — кудень, грітись — грівошитись, кожух — бармуз, вода — делька, пан — карій, шапка — камуха, дерти — дермонити, кий — костур, торба на спині — заплішень, торба на боці — боковень і т. д. Напр., кобзар проспівавши пита у свого поводиря:

— «Конто вдичело?» — «скільки дали?», а той відповідав: — «пян- джик» — «пять копійок»; або «не посо, охве студич говре-дали» — «нічого, Бог дасть — сказали». Ця мова, на думку вченого, була дуже поширена межи нищою братією, про що свідчить те, що на ній складалися навіть пісні [38, с.81-82]. Крім того, М.Сумцов відмітив, що сторонній людині було дуже складно зрозуміти зміст лірницько-кобзарської пісні, складеної на їхній таємній «лебійській» мові:

Переклад:

Коби б мені кумси сяна, Коли б мені хлібець святий,

А до кумси ще тирина, А до хліба трошки сиру,

I бутельбух вовчану, А до сиру шклянка пива,

Каравана чорнобрива. Та дівчина чорнобрива [30; 31].

Однак захоплення українською інтелігенцією наприкінці XIX ст. «кобзарською тематикою» не було достатньо глибоким і всебічним, що не дозволило повною мірою переосмислити призначення та роль традиційного мистецтва «незрячих» співців. Це згодом призвело до трагічних помилок. Водночас, добірка статей про вимирання лірництва і кобзарства спонукала багатьох дослідників, етнографів та науковців інтенсифікувати процес вивчення побуту народних «незрячих» епічних мандрівних співців. Це дозволило зібрати неоціненний джерельний матеріал, що і сьогодні є відправним у вивченні українського лірництва і кобзарства [39, с.123-124], а також заклало підґрунтя сучасної історіографії проблеми. Проте, незважаючи на значну кількість історико-етнографічних праць, в українській історіографії в період 1883-1912 рр.. так і не було створено ґрунтовних й аналітичних праць з цієї проблематики, а лише підготовлені певні засади для узагальнення та осмислення наукових досліджень таємної мови носіїв українського «незрячого» епічного мистецтва. Подана тогочасними дослідниками оцінка історії виникнення та розвитку лебійської мови в основному прийнятна і для сучасної української історичної науки. А їхні праці стали основою для подальших наукових досліджень, адже саме вони «зберегли багато цінних матеріалів, пов’язаних із цією галуззю народної творчості» [8, с.84].

На довгий десяток років припинилося вивчення лірницько-кобзарського арґо, хоча в цей період і появилось декілька праць, в яких досить коротко було подано згадки про особливу мову «незрячих» мандрівних співців. Серед них варто відзначити наукову розвідку A.Дози «L^rgot de 1а guеrrе. Б’арг= ипе еnquёtе аирг= des оШсіеге еt sо1dаts» (1918, перевидана 1956) [40] про арґо війни. А також статтю Д.Яворницького «Україна — наш рідний край. Українське кобзарство» (1920), в якій вчений відзначив, що після скасуванням Запорізької Січі в 1776 р. «кобзарство почало занепадати», а на початку

XIX ст. у зв’язку з появою кобзарських цехів, у «незрячих» співців «виробилась і своя особлива мова. вітер на їх мові дмухей, голова- качава, дід-шкред, копійка-ботуга, нога-ходирка, рука-хирка, чар- ка-кубарка, табак-мотлох, чоловік-лох і т. д.» [41, с.8]. В цей же період була перевидана праця М.Сумцова «Українські співці й байкарі» (1917) [31]. Однак праці М.Сумцова, А.Дози та Д.Яворницького так і не стали поштовхом до ґрунтовних наукових досліджень таємної мови українських «незрячих» епічних співців. Лише 20-ті — 30-ті рр. ХХ ст. (1923-1936) можна умовно вважати третім періодом наукових досліджень як феномену українського лірництва і кобзарства, так і їхньої мови, коли В.Ємець (1923, перевидана 1993) [38], П.Мартинович [42], К.Грушевська (1926) [43], Б.Луговський (1926) [44], Ф.Сенгалевич (1927) [36], Б.Ларін (1928) [45], В.Харков (19281930) [46]. Г.Хоткевич (1930) [47; 48], В.Стратен, М.Фрідман, О.Ба- ранніков, М.Дмитрієв (1931) [28, с.57], Є.Поліванов (1931) [49],

B.Жирмунський (1936) [50] та інші, частково описуючи в своїх працях таємну мову лірників й кобзарів, намагалися відновили повноцінні наукові дослідження з цієї проблематики.

Так, В.Ємець у своїй праці «Кобза й кобзарі» (1923, репринтне перевидання 1993) [38] писав, що відомий в 70-х р. ХІХ ст. на Полтавщині кобзар Іван Крюковський «не тільки визначався грою та співом дум, але й незвичайним розумом. Користувався великою увагою кобзарського товариства і був на чолі кобзарсько-лірницької фахової організації, яка мала свої закони, звичаї. й свою осібну, потайну мову» [38, с.49]. Дослідник відзначав, що кобзарям і лірникам для «вступу в члени брацтва необхідно пройти певний курс науки гри на кобзі чи на лірі, отже, знати певну кількість пісень, переважно релігійно-морального змісту (псальми) та особливу потайну мову, на якій порозуміваються межи собою братчики» [38, с.76-77]. На підтвердження своїх досліджень В.Ємець подав у праці зразок однієї лірницько-кобзарської пісні на лебійській мові «Коби мені кумса сяна» [38, с.82], опубліковану М.Сумцовим у своїй праці в 1910 р. [30; 31].

Після довголітньої наполегливої роботи знаному художнику і етнографу П.Мартиновичу в 20-ті — 30-ті рр. XX ст. все ж таки вдалося записати та укласти невеличкий словничок «лірницької мови», хоча існування «лебійської» мови лірники та кобзарі тримали в дуже великій таємниці. Так, він у листі до В.Горленка про свої дослідження писав: «Мені сліпець відкрив цю мову, взявши з мене слово, що я про це не скажу сліпцям, а то вони з ним за це можуть худо поступити. Все це я Вам пришлю, а тепер Ви про це не говоріть сліпцям ні слова, а то вони вважатимуть вас за шпіона, тому що вони чисті сліпецькі обряди і мову держать в таємниці» [42]. Крім того, вчений у своїх дослідженнях зазначив, що кожний регіон України мав свій діалект лебійської мови. Так, ним було зафіксовано п’ять основних регіональних діалектів — Xарківський [51, арк.40], Полтавський [52, арк.13], Чернігівський [29], Подільський [21] та Західний [19; 20]. Xоча один із полтавських кобзарів розповідав П.Мартиновичу, що: «Миргородці однаково балакають так, як оце й ми, а Xарківці не знаю чи все однаково. У нас на хліб кажуть кумса, а в їх супетник; у нас на кватирю кажуть похазь, (і в Миргородському уїзді, і в Костян- тиноградському уїзді похазь), а харківці — шатиря» [52, арк.13].

Вивчаючи життєдіяльність українського старцівства, знана дослідниця Катерина Грушевська в своїй ґрунтовній передмові «До соціології старцівства» (1926) [43] до статті Б.Луговського «Чернігівські старці» (1926) [44] писала, що «окреме місце займає наше старцівство», яке «виразно відмежоване від решти суспільства», що робить його «особливо цінним матеріялом для генетичної соціології.» [43, с.130]. Б.Луговський у розділі «З обслідування Здвиження 1924 р.» цієї статті фрагментарно описує вживання старцями своєї таємної мови при взаємному спілкуванні [44, с.151-177]. Жебраки ухилялися від спілкування із дослідника, про що дослідник так писав у своїй праці: «До Сохвини [жебрачка — А.Т.] підходить дочка й побачивши, що записувач наближається до них, говорить: «Тут невдобно сидіть».

Сохвина: «Чого там невдобно?», але дочка переводить її кроків на 30 далі, до катрушників [44, с.156]

До проблеми філологічних аспектів вивчення умовної (таємної) лірницько-кобзарської мови в цей період також частково зверталися Ф.Сенгалевич у своїй праці «Кобзарі й лірники» (1927) [36] та філолог Б.Ларін — «О лингвистическом изучении города» (1928) [45].

Варто також відзначити, що знаний український дослідних В^арков під час етнографічних експедиції на Слобожанщину (1928-1930) зробив фонографічні записи дум, псалмів, жебранок та лебійської мови лірників Xарківщини, а також опис їхнього музичного інструменту — ліри [53, с.71]. Усі зібрані ним матеріали сьогодні зберігаються у фондах Відділу рукописів !нституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського [46] і ще й досі чекають своїх дослідників, хоча частково й використовуються в сучасних публікаціях.

Знаний український етнограф і музикознавець Г^откевич, досліджуючи в 1930-ті рр. лірницько-кобзарську творчу спадщину, в своїх рукописах залишив цікаві відомості про таємні Вустинські книги «незрячих» епічних співців. Так, він писав, що один із розділів шостої Вустинської книги «Хвахівець-духовець» мав назву «Таємна лебійська, або калепівська мова кобзарської панібратії» [54, арк.22]. «Ми чуть уже надходили до мови лебійської, або каліпецької. Це б то нашей кобзарської сліпецької мови», — говорив Іван Кучугура-Куче- ренко. «Для чого вона нам? Бач, вона нам неборакам сліпим, потрібна. Якесь запитання про когось треба спитати, хто він? Який він добрий чи злий? А може, якийсь поліцай. Або зрядовий (стукач — Кость Черемський [55, с.127]). То при нєму не можна що й говорить. Мова нас охороняє від різних випадків. Вона необхідна у нашому життю» [56, арк.38]. Свою лебійську мову «незрячі» епічні співці тримали і оберігали від зрячих у суворій таємниці, і тому дослідникам довелося чимало попрацювати, щоб записати лексикон цієї мови та укласти словники. Г.Хоткевич відзначав, що вони «не радо про себе говорять і держать свої пісні, перекази і мову в великій таїні» [47, арк.119]. Але, незважаючи на певні відмінності, — основа лексики таємної лебійської мови все ж залишалася спільною для всіх регіонів, і східноукраїнський співець міг вільно спілкуватися із братчиками західноукраїнського цеху [47, арк.114]. Досить часто лірники і кобзарі засвоювали лебійську мову через лірницько-кобзарські пісні, лайки і примовки. Так, «незрячі» епічні співці, зібравшись після кобзарювання у своєму «каліпівському» колі, вдосталь глузували над популярними серед мирян піснями, на які нерідко складали досить дотепні пародії [55, с.129; 55]. Самі ж «незрячі» епічні співці відділяли себе від жебраків і вважали лірництво та кобзарство «ремеслом, що стоїть понад старцівством» [58, арк.30]. «Перш за все я вже не жебрак, а співець, — говорив відомий кобзар Єгор Мовчан, — коли роздобув для себе бандуру» [59]. Мандрівні співці завжди у своїх стосунках із жебраками-прошаками намагалися підкреслити свою вищість над ними. Так, галицький лірник Я.Златарський відзначав, що «із звичайними старцями лірники мало сходяться, а коли трапиться, то лише з дідом «вченим» і то тільки на відпустах» [47, арк.114]. Тому навряд чи могла щось зрозуміти пересічна людина, ненароком почувши між лірниками й кобзарями такий говір: «Маньку кантив гальомий укорник бахтій що бе мань жи би кого улепушчих не укорив лабить і псалити, бо за би ними не бетлятиме каліпам за влєпущими рагівки. Ховщії улепушчії отниксають супеху!» (Переклад: «Мені казав великий учений панотець, щоби нікого видющого не вчив грати і співати, бо через них не буде сліпцям життя. Чорти видющі одіб’ють хліб!» — курсив А.Т.) [51, арк.40]. Тому то й серед простолюду лебійська мова сприймалася як щось дивне і незвичайне, справляючи особливе враження на дітей. Г.Хоткевич у своїх спогадах писав: «Дядько Павло грав на бандурі. Поводирем у нього був хлопець Тимофій. Він був старший серед нас, дрібноти, на багато років і дивував нас своєю силою, умінням курити й особливо знанням сліпецької мови. Коли вимовляв яку- небудь звичайну фразу, але на лебійській мові, — це здавалося нам, малятам, чимсь надзвичайним». Дослідник також із жалем відзначав, що «ця мова зовсім не досліджена в нас, а жаль. Вона заслуговує більшої уваги». Далі він, у своїх рукописах, пояснює, що спеціально не займався дослідженням лебійської мови, «а тому говорити що- небудь ствердно не можу, але думаю, що поява у вустах селянської сліпецької маси іноземних слів прийдеться пояснювати або величезним радіусом сліпецьких ходінь у стародавності, або створенням основ лебійської мови поза середовищем самих сліпих» [48, с.455-456]. Цікаву й досить інформативну стилізацію лірницької мовної комунікації подав Г^откевич і в своєму оповіданні «Сліпець» [48, с.164- 170], одному з небагатьох тогочасних прозових творів, як придатного джерела для сучасного історико-етнографічного та лінгвістичного вивчення лірницького соціуму саме із середини [4, с.28].

Етимологічні та лінгвістичні дослідження сліпенької мови проводили А.Баранніков, Н.Дмитрієв і М.Фрідман, опублікувавши свої здобутки в 1931 р. У цей же час Є.Поліванов опублікував свою статтю «Стук по блату» (1931) [49] про таємну мову злочинного світу і В.Стратен працю «Арго й арготизмы» (1931), в якій висвітлив проблеми вивчення арґо бездомних і школярів [28, с.57],

Питання історико-етнографічних проблем творення арґо в слов’янських народів розкрив В.Жирмунський в своїй класичній етнографічній праці «Национальный язык и социальные диалекты» (1936). Він відзначив, що перші записи арґо на більшій частині Західної України, Білорусії та середньої Росії зроблені в XVIII — XIX ст. Учений також розкрив питання вживання арґо в своєму мовному побутовому середовищі професійними жебраками («дідами», «лірниками», «старцями», «хрес- товниками») Подільської губерній та Східної Галичини, бродячими торговцями («офенами», «прасолами»), бродячими ремісниками та сезонниками (глинотопами, кравцями, шаповалами). Водночас він, на підставі теоретичних міркувань, зробив припущення, що вже в XVII-XVIII ст. «вільні люди», що «гуляли» на Волзі, були змушені мати «свою таємну мову, як і всі подібні масові об’єднання декласованих» [50, с.50]. Обстоюючи засекречувальний характер мови арґо, дослідник стверджує, що вона «є засобом їхньої професійної діяльності, самозахисту і боротьби проти решти суспільства... Арґо як засіб самозахисту і нападу організованих колективів декласованих, як таємна мова спеціального призначення протікає в особливих суспільних умовах, за яких елемент свідомої і навіть організованої мовної будови мав відігравати більшу роль, ніж у звичайній мові, про що свідчать насамперед низка штучних прийомів засекречування» [50, с.124-125].

Однак 1923-1936 рр. все ж були лише коротким періодом намагань українських дослідників і науковців розпочати повноцінні історичні, етнографічні, етимологічні та лінгвістичні дослідження українського мандрівного лірницько-кобзарського арґо. Проте, їхні здобутки все ж таки сприяли створенню в українській історіографії певних засад для узагальнення та осмислення наукових досліджень історії виникнення і розвитку таємної мови носіїв українського «незрячого» мандрівного епічного мистецтва. Подана ними оцінка лірницько-кобзарської мови в основному прийнятна і для сучасних дослідників арґо.

На превеликий жаль, повноцінні й ґрунтовні історико-етногра- фічні, етимологічні та лінгвістичні дослідження функціонування українського субстандартного, розмовного лірницько-кобзарського арґо розпочались лише в 50-ті рр. ХХ ст. Саме в четвертий період (друга половина ХХ — початок ХХІ ст.) досить значний внесок у наукове дослідження цієї проблематики зробили такі сучасні дослідники, як

О.Горбач (1955, 1957, 1960, 1963, 1966, 1974, 1983, 1993) [16; 28; 60; 61; 62; 63; 64; 65; 66], В.Бондалєтов (1967, 1972, 1974, 1980, 1987) [67; 68; 69; 70; 71], В.Григорьев (1969) [72], Дж.Гамперц (1975) [73], Й.Дзендзелівський (1977, 1996, 1998) [32; 74; 75], Ф.Лавров (1980) [76], К.Черемський (1990, 1999, 2002) [39; 55; 77], В.Єлістратов (1994) [4, с.30], Г.Аркушин (1996, 2002) [78; 79], М.Грачов (1996) [80], Л.Ставицька (1999, 2001, 2005) [4; 81], М.Євгеньєва, І.Гринчук (2000) [8] , М.Підгорбунський (2003, 2004) [82; 83]. Фрагментарні згадки щодо побутування та вживання таємної лірницько-кобзарської мови в своїх працях подали І.Ревзин (1962) [84], Л.Ревуцький (1966) [85], Б.Кирдан і А.Омельченко (1980) [86], Жак Россі (1991) [87], В.Саляєв (1996) [88], В.Кушпет (1998) [89], В.Мокренко (1999, 2001) [90; 91], Б.Жеплинський (2000) [92], А.Погодін (2001) [93], О.Ошуркевич і Ю.Рибак (2002, 2007) [94; 95], І.Романюк (2003) [53], В.Дудчак (2006) [9], О.Коваленко (2006) [96] та інші (2003, 2006, 2007) [97; 98]. Своє коротке відображення проблема побутування таємної мови українських «незрячих» епічних мандрівних співців знайшла в «Історії української музики» (1989) [11], в навчальних підручниках «Український фольклор. Критичний матеріал» (1978) [99] та «Українська усна народна творчість» (2006) [100].

На думку академіка НАН України, доктора філологічних наук, професора Пряшівського університету (Словаччина) Миколи Мушин- ки, одним із найбільш знаним дослідником етимологічно-лінгвістичних проблем таємних мов осіб мандрівних професій, соціальних низів, злочинців, пастухів, а також українських лірників і кобзарів у 50-ті — 90-ті рр. ХХ ст. був професор Українського вільного університету в Мюнхені, знаний філолог Олекса Горбач [101]. Він, у статті- гаслі «Арґо» для «ЕУ-ІІ» (1955)] відзначав, що «арґо, це особлива лексика чи словотвір замкнених у собі професійних чи соціальних груп (переважно особи мандрівних професій, соціальні низи, злочинці), застосовувана як засіб взаємного розпізнавання або відмежовування назовні її носіїв, але через свою експресивність почасти засвоювана як сленг низами міського населення». На його думку, у словотвірних засобах професійного українського арґо ХІХ — поч. ХХ ст. головним було: інтерполювання складом складів слова з неарґотич- ної мови; деформування неарґотичного слова; метафоричні та мето- німні утворення від арготизмів і слів розмовної мови; запозичення з єврейської, новогрецької і циганської мов. Крім того, дослідник відзначив, що «основою арґо бучацьких лірників був наддністрянський говір, тернопільських і вінницько-могилівських — подільський говір, львівських — місцевий спольщений говір міських низів» [27], а своїм корінням сліди арґо в суміжних з Україною регіонах (Вороніжчина, Польща, Східна Білорусь) сягають глибин XVII ст. [28, с.57].

Соціально-мовну характеристику арготичного словника українських лірників подає О.Горбач у своїй науковій студії «Арґо українських лірників» (1957), де висловив думку, що у вживанні лірниками таємної мови: «Не йдеться тут ні про порозуміння в присутності того, кого збираються обікрасти («фраєра»), ні того, кого хотять обманути, продаючи товар. Навпаки, зі своїм арґо лірники бережуться в приявності сторонніх, а то й карають за зрадження... Йдеться тут єдино про арґо як про зовнішню признаку групової приналежності до лірницької професійно-соціальної спільноти — до «цеху» лірників, до соціальної групи із особливою мораллю й особливими завданнями, групи, що виконує свою професію розпорошено серед маси сторонніх. То ж відсутність тієї зовнішньої признаки — незнання арготичного звичаю — зраджує непричасність іншої зустрітої особи — лірника до власної соціальної («цехової») групи. Звідси то й зрозуміле таке оберігання власної групової таємниці — арґо» [16, с.11]. «Клясти поводиря по-своєму», — тобто лаятися, використовуючи слова жебрацького арґо, було характерним для лірників і кобзарів. Адже поводирі, на думку вченого, «теж добре знали цю таємну мову; цими словами вони попереджали про рівчак чи якусь іншу перешкоду, повідомляли в присутності господарів, що дала жебракам хазяйка (певно, щоб знати, як дякувати)» [16, с.166]. Арґо лірників у більшій своїй частині, на думку дослідника, було мовою чоловічої частини, оскільки цю мову тримали в секреті від дружин і не використовували в системі сімейної комунікації. Це, як стверджує О.Горбач, переконливо доводить про сакральність лірницького арґо як засобу професійного відмежування і соціально-групової приналежності, тобто чоловічої корпоративності, «до певної міри відмежування чоловічого світу від жіночого, їхні жінки його вже не знали, «бо їм не треба, — вони й так нікуди не йдуть» [16, с.11]. Свої подальші здобутки з дослідження таємної мови лірницько-кобзарської панібратії вчений подав у статті «Арґо чернігівських прошарків і лірників.» (1974). Тривалий час ці наукові студії не були доступними і не використовувалися українськими науковцями. Вони стали відомими українським дослідникам лише після здобуття Україною незалежності, вони разом із статтями «Лексика наших картярів і шахістів» (1960), «Вулично-тюремні арґотизми у Франковій прозі» і «Арґо українських вояків» (1963), «Арґо українських школярів та студентів» (1966), «Пра- вопорушницькі східноукраїнські арґотизми в дотичних словниках і в літературі перед 1-ю світовою війною» (1974), «Львівські проступ- ницько-тюремні арґотизми (до 1930-х років)» (1983) були опубліковані в збірнику статей О.Горбача «Арґо на Україні» (1993) [16].

В працях, поданих у цій збірці, О.Горбач висловив сумніви щодо криптологічної функції арґо і стверджує, що арґо — це «засіб взаємного розпізнавання або відмежування назовні її носіїв» [16, с.57]. Він, досліджуючи новогрецькі запозичення в українському арґо та враховуючи такі два чинники, як рухливий спосіб життя й контакти з носіями арґо та протоофенську основу, писав: «Арґотичний словник постав куди скоріш, ніж навіть «золота доба» лірництва — перша половина XIX ст.; він був частково перейнятий, мабуть, з арґо якихсь подібних прохацьких «цехів» Північної України й Білорусі, а з другої сторони, — з арґо якогось «цеху» мандрівних торгівців південної України, де був живий стик з торгівцями-греками, чи то врешті — з арґо офень, «коробейників» Характеристично, що в кожному названому випадкові маємо тут діла з мандрівними професіями... такі позичення попали в лірницьке арґо не завжди безпосередньо з даних мов чи там з їх літературної відміни, але здебільш за посередництвом інших арґо чи то з діалектів. Це, зокрема, стосується широкого струмка новогрецьких ет- ранжизмів, що попали в лірницьке арґо, мабуть, з мови наших причорноморських та приозівських греків — байдуже, чи в безпосередній зустрічі з ними лірників, чи за посередництвом інших арґо, напр., хоча б мандрівних коробейників-офень» [16, с.11]. Він також диференціював усі новогрецькі запозичення в українському арґо за принципом їх типологічної спільності з іншими слов’янськими арготичними системами: а) грецизми, спільні для білоруських, польських, російських, українських арґо; б) грецизми, наявні в арґо трьох мов (українська- білоруська-російська, українська-російська-польська, українська-біло- руська-польська); в) грецизми, наявні в арґо двох мов (українська- російська, українська-білоруська); г) грецизми, наявні тільки в межах українського арґо [4, с.88]. Водночас відзначивши при цьому, що новогрецьких запозичень в українському арґо близько 70, які в переважній більшості збігаються із запозиченнями зафіксованими В.Бондалєтовим [4, с.97]. Загалом же, на думку філолога, в українських умовних мовах нараховується близько 97 арґотизмів грецького походження [4, с.98]. Вчений також у своїх працях висвітлив історію запозичень лірниками і кобзарями арґотизмів з івриту [28, с.34; 22, с.102], ідишу [4, с.103; 16, с.34], німецької [4, с.105; 16, с.36], румунської [4, с.100], слов’янської (російської, польської) [4, с.106-107], тюркської [16, с.33], угорської [4, с.101; 16, с.32; 67, с.190], циганської [4, с.98-99] та інших неслов’янських (латинської, литовської, скандинавської, староруської) мов [4, с.105- 106]. Дослідник водночас відзначив, що арґотичний словник українських ремісників і лірників формувався за рахунок саме української лексичної основи, яка з часом трансформувалася відповідно до засекре- чувального спрямування таких словотвірних елементів, як приставні склади; суфікси; субституція звуків; метатези та звукові переінакшен- ня; «читання назад»; метафоричні переосмислення загальнонародних слів; утворення від різних частин мови [4, с.107-110]. Крім того, варто відзначити, що зафіксований дослідником вокабуляр західноукраїнського кримінального жарґону до 1930 р. дає досить значний фактичний матеріал для словника лірницького арґо та пізніше виданого словника злодійської мови, складеного вченим на підставі записів, зроблених ним на території Володимира-Волинського, Коломиї, Львова, Станіслава, Стрия та Холма (нині м. Хелм, Польща) [4, с.111]. Хоча, на думку О.Горбача, у львівському «міському вуличному сленгу» всього лише біля 40 елементів лірницького арґо [28, с.40], проте спільні з лірницьким арґо слова львівському сленгу все ж можна відмітити і в багатьох східних та південних регіонах України [4, с.112].

Досить значний внесок у дослідження умовної мови арґо різних соціально-професійних груп зробив В.Бондалєтов, який в своїх публікаціях «Цыганизмы в составе условных языков» [68], «Пермские, прибалтийско-финские и венгерские заимствования в лексике русских условных языков» (1967) [67], «Греческие элементы в условных языках русских торговцев и ремесленников» (1972) [68], «Тюркські елементи в складі арґо» (1974) [69], «Условные языки русских ремесленников и торговцев.» [68], «Греческие заимствования в русском, украинском, белорусском и польском арго.» (1980) наголошує, що «спільність [грецького репертуару] є вродженою, тобто набутою в основному в період виникнення споріднених арґо... На час XIV-XV ст. припадає виникнення офенської, любецької, лебійської умовних мов з одночасним включенням у ці системи основного фонду грецизмів» [70, с.78-79]. В своїй наступній праці «Типология и генезис русских арго» (1987) він висунув гіпотезу про моноґенез усіх арґо і про наявність «офенського ядра» в усіх східнослов’янських мовах, стверджуючи, що є «підстави вважати, що не тільки російські, а й усі східнослов’янські умовно-професійні арґо мають спільне походження, беручи свій початок прямо чи опосередковано від протоофенського арґо- тичного фонду, який склався, очевидно, ще за часів етнічної та мовної спільності східних слов’ян» [71, с.36]. Водночас, учений в спеціальній розвідці «Тюркські елементи в складі арґо» [69] відзначає, що відповідників в офенській мові арґотизмам тюркського походження ним не виявлено, тому, на його думку, «українські арґо скоріш за все всотували тюркізми осібними, своїми шляхами» [4, с.99-100].

Частково розглянув різні типи арґо і окреслив соціальну природу цього типу умовної мови як такої, що «використовується певними соціальними і професійними групами задля досягнення відповідної соціальної мети», Д.Гамперц у праці «Типы языковых обществ» (1975). Дослідник також зарахував до таємних мов злодійські жаргони, спеціальні мови бродячих торгівців, літературні та декламаційні стилі народних оповідачів-співців лише на підставі того, що їхня соціальна функція полягає саме в підтримуванні групової винятковості, в охороні своїх звичаїв і традицій від сторонніх впливів [73, с.302]. Коротко розкриваючи мовну і лінгвальну сутність арґо, вчений зазначив, що в його основі лежить загальнонародна мова з її граматичною системою, хоча й істотно відмінна за словниковим складом: «Коди цього типу можуть інколи бути писемними; можна вважати, що вони виявляють кодифікацію тією мірою, якою правильна вимова і граматика постають засобом ідентифікації членів цієї групи, однак їхній престиж, як правило, обмежений» [73, с.185].

Досить цінною для сучасних дослідників арґо українських «незрячих» мандрівних епічних співців є наукова розвідка Й.Дзендзелівського «Арґо волинських лірників» (1977). У ній вчений фіксує словниковий склад таємної мови лірників Волині, встановлює хронологічні рамки побутування даного соціолекту. Він відзначає, що, за розповідями «старожилів та деяких друкованих джерел», на Волині ще в 20-х-40-х рр. ХХ ст. «лірники й лірництво в основному в такому вигляді, як вони описані авторами другої половини XIX — початку XX ст. в інших районах України, були досить поширеним явищем» [37, с.310]. Відзначаючи типологічну спільність лірницького арґо Волині та інших регіонів України, що функціонували паралельно, дослідник писав: «К.Хос- нович (лірник — А.Т.) розповідав, що під час поїздки на Полтавщину він зустрічався з місцевими лірниками і міг з ними взагалі вільно розмовляти... Описане нами арґо своїм складом близьке, з одного боку, до відомих українських лірницьких арґо Галичини, Поділля, Слобожанщини, Чернігівщини тощо, а з другого — значною мірою до білоруських жебрацьких арґо» [37, с.310]. Волинські лірники називають свою мову шлепецькою (сліпецькою), яка лексично строго диференціюється саме на території Волині. Хоча їхнє арґо дещо й подібне до арґотичних систем суміжних територій, однак, на думку дослідника, має свої специфічні ознаки. Якщо й якась «певна назва — арґотизм — уживається лише в районі Любомля і Ковеля, а в районі Луцька та ін. їй відповідає інший арґотизм та ін. ...Супроти названих українських та білоруських арґо шлепецька мова волинських лірників має значну кількість специфічних назв, тому її слід вважати окремою арґотичною системою, власне, окремим волинським, варіантом лірницького арґо» [37, с.310-311]. Вчений також відзначив, що епічні співці дотримувались загальних засад своєї мовної діяльності, згідно якої від «оточуючого населення свою шлепецьку мову волинські, як і інші, лірники звичайно зберігали у великій таємниці. Користувалися вони нею лише в ситуаціях, коли була потреба щось сповістити, сказати чи запитати один другого так, щоб це залишилося невідомим для сторонніх людей. Та слід зауважити, що й при таких обставинах лірники цією мовою, як правило, розмовляли стиха, щоб не розголошувати самого факту її існування. Про ревне оберігання таємниці шлепецької мови свідчить й те, що про неї не знали чи рідко коли знали навіть найближчі сусіди лірників». Водночас вений також відзначив досить цікавий факт, виявлений ним у с. Глинянка (Волинь), де про існування шлепецької мови було відомо багатьом звичайним мешканцям села і «де деякі знають більшу чи меншу кількість цього арґо, а окремі можуть розмовляти» [37, с.310]. Дослідник також вказав у праці на те, що ним виявлено «випадки уживання арґо для передачі деяких відомостей рідним та близьким при листуванні» [37, с.248-249]. Описуючи у цій же розвідці мову професійного підкласу кожухарів, Й.Дзендзелівський зауважував, що «невисока загальна фахова кваліфікація певної частини заробітчан- кожухарів, їх умови життя і праці змушували шукати такі засоби спілкування між собою, які б дозволили їм у присутності господарів та ін. зберегти в таємниці деякі моменти свого побуту: домовитися про вихід із становища при невдало виконаній роботі, вмовлятися про вищу плату за якусь роботу, обдурювати тощо, тобто переходити на арґо». Все це в умовах довоєнної Варшави, Лодзі та й інших польських міст, де існувало чимало систем арґо, було досить звичайним явищем [37, с.247]. Досить цінним додатком до праці є укладений Й.Дзендзелівським словник із 1700 лексем арґо волинських лірників [4, с.56].

Й.Дзендзелівський стверджує, що «арґо було ідеальним засобом конспірації не тільки у гомогенному мовному середовищі, а й в іншомовному» [37, с.245]. Всі свої цінні наукові розвідки з проблем дослідження таємних мов, в т.ч. «Арґо волинських лірників» (вперше видрукувана в 1977 р.) [37, с.310-348], «Арґо нововижвівських кожухарів на Волині», «Про арґо спиських дротарів», «Про арґо українських ремісників (Кол- ківське арґо на Волині)», «Український бурсацько-семінарський жаргон середини XIX ст.» Й.Дзендзелівський зібрав і опублікував у збірнику «Українське і слов’янське мовознавство» (1996) [37].

До проблеми побутування в середовищі епічних співців таємної мови звернувся Ф.Лавров у монографії «Кобзарі: Нариси з історії кобзарства України» (1980). Вчений зазначив, що лірники й кобзарі, які зазнавали всіляких утисків, з метою обстоювання своїх прав на існування та працю гуртувалися у братства (гурти, товариства, цехи), «користувалися специфічною, так званою «лебійською» мовою». На думку дослідника, ця особлива, зрозуміла лише для незрячих співців мова, як і інші штучні мови, виникла як продукт групової творчості та існувала з давніх часів і була необхідною для мандрівних співців «як засіб ізоляції від небажаного оточення» [76, с.40]. «Мало про що жебракам треба між собою поговорити, щоб чужі не знали», — сказав один незрячий жебрак у розмові з фольклористом Ф.Сингалевичем [36]. Ф.Лавров відзначив, що фольклорист В.Боржковський також звертав увагу на те, що «лебійська» мова трималася у великій таємниці і що той з лебіїв, хто не дотримувався цієї таємниці, підлягав суворому покаранню. В.Боржковський писав, що дізнався про «лебійську» мову від мізяківського лірника Олександра та від діда-жебрака з Мізяківсь- кої слободи Андрія Поліщука. Вони розповіли йому під великою таємницею про існування цієї мови і просили тримати в тайні, бо інакше їм доведеться жорстоко спокутувати свою провину» [76, с.41]. Ф.Лавров у монографії стверджує, що «лебійською» мовою «незрячі» кобзарі розмовляли поміж себе й тоді, коли серед них нікого стороннього не було. Це викликалося в більшості випадків тим, що незрячі не завжди можуть помітити наближення до них когось стороннього. Отож, наближаючись до сліпих кобзарів чи лірників, можна було почути вигук: мугирі або гавриї пнають (селяни або пани йдуть).

При зустрічі кобзарі та лірники так вітали один одного:

— Кудень клевий, лебію! (Добрий день, діду!) — говорить один сліпий.

Другий йому відповідає:

— Аби тобі кудень клевитий! (Нехай тобі цей день буде ще кращий!)».

Вчений відзначив, що «лебійська» мова українських епічних мандрівних співців у багатьох рисах дуже подібна на мову шаповалів [76, с.41-42]. Шаповали і кравці не роблять зі своєї мови таємницю, а вживають її лише тоді, коли бажають, що б їхню розмову не зрозумілими незнайомі їм люди [76, с.42].

Вже наприкінці 60-х — на початку 70-х р. ХХ ст. українська інтелігенція відроджує лірницько-кобзарське й бандурницьке виконавство, реконструює традиційний лірницько-кобзарські інструменти, освоює репертуар, філософію та почасти спосіб життя мандрівних «незрячих» співців минувшини. Натхненним подвижником відродження автентичного напрямку музикування став київський художник Г.Ткаченко, який, перейнявши основи лірницько-кобзарського мистецтва від харківських епічних мандрівних співців початку ХХ ст. П.Древ- ченка, С.Пасюги, П.Гащенка та багатьох інших, став одним із засновників сучасного «Кобзарського цеху» в Україні. За нетривалий час своєї діяльності членами цього товариства зроблено чимало. Так, за архівними документами і матеріалами реконструйовано та введено в обіг такі елементи автентичної лірницько-кобзарської обрядовості, як «визвілка», «одклінщина», «столове». Водночас серед «братчиків» цеху культивується створене на основі відновлення лексикону «лебійської» мови давніх українських «незрячих» мандрівних епічних співців специфічне лірницько-кобзарське арґо [77].

Досить цінними для всебічного дослідження лірницько-кобзарського арго є матеріали польових досліджень, отримані знавцем лебійської говірки харківських співців К.Черемським у 1990-1991 рр. У них він до речі зазначає, що, за свідченням Анатолія Парфиненка (інформатор — А.Т.), пізнання лебійської мови у повсякденні відбувалося досить просто і ненав’язливо, примусового завчання слів «напам’ять не практикувалося». На всі заперечення Костя Черемиського при записуванні арґо Анатолій Захарович завжди лагідно відповідав: «Кбито таб сівряєш, Костику?» («Що ти розумієш /в цьому/, Костику?»). І далі продовжував: «У кобзарському житті-бутті все було просто і ясно. Чого не знаєш сам — запитай у товариша. Але, при цьому, звісно, і про віддяку не забувай: «А табко минькові цісерку впулить?» — (А ти мені чвертку /горілки/ наллєш?) — питався у мене Андрій Саранча, коли я просив його навчити якоїсь премудрості» [55, с.129; 102].

Вивчивши «лебійську» мову, молодий лірник чи кобзар намагався при першій же нагоді довести свою «ученість», що досить часто ставило його в незручну чи кумедну ситуацію. Так, відомий полтавський кобзар А.Саранча розповів А.Парфиненку історію, яка з ним трапилася, «коли він робив свої перші життєві кроки від «лобняка» (підлітка) до «трепелого» (бувалого) парубка. У той час Андрій був у науці в «діда Семена» і ходив із ним по хатах кобзарювати. От одного разу заходять вони до хати, — а там жила молодиця, така з голосу приємна, «що й меду не треба». «Не втримався я, — згадував кобзар, — і наче ненароком її торкнувся — а вона ж така гарна, така пишна, що грішне лізе в голову! Ось уже й панотець закінчує «скан- тити» (співати), — а я, як завжди, кажу подяку: «Дякуємо господиню за добру гостину, за милостиню й за ласку і т. д». Та чорт попутав мене вплести здуру по-лебійськи: «I ще хочу вам побажати: — А вгурь маню пошлягавити!» («Давай переспимо»). А молодиця та в «курсі була» (знала по-нашому), і так тихенько мені на вухо шепоче: «Давай!» Боже милостивий, як я тоді розгубився... Сором залив моє обличчя і піт потік по спині, а тут ще й панотець смикає за руку — мовляв, ходімо звідсіля. «Ні-ні... Вибачте.., якось іншим разом...», — забулькотів я і почав задкувати до порога. Але молодиця це зрозуміла, мабуть зовсім інакше, і як засичить мені глумливо: — Я покажу тобі зараз «пошлягавити», литвак солодивий! Не хочеш, не вмієш — то й не балакай!» I по зашийку мене, по зашийку...» [55, с.129-130; 103].

Нецензурщину, або ненормативну лексику в такому розумінні, яку в народі іменують «матюками», і яка прийшла в Україну від північного сусіда із Московщини, українські лірники і кобзарі не вживали. Так, А.Флегон у своєму дослідженні «За пределами русских словарей» (1993) зазначає, що в російській мові існує близько 40 тисяч нецензурних лайливих слів та словосполучень, чого й близько немає в українській мові. Рецензуючи цю працю О.Шевчук писав, що «ґрунтовний словник мови наших сусідів та й живе спілкування з ними свідчать про те, що московини постійно й широко вживають матюки. Це не словесне сміття, не пережиток минулого, а суттєва частина моско- винської лексики. Те, що раніше приховували, — тепер відверто оприлюднено; те, що вважали нецензурним, — надруковано накладом у 30 тисяч примірників... Ці лихослови не поважали й не поважають ні своєї, ані чужої гідності, паплюжать святе ім’я матері. Якщо в Україні старого чоловіка називають на «Ви», на Кавказі шанують як аксакала, то московинський дід, м’яко кажучи, «старий хрєн», а близькі знайомі

— «козли», «падли», «сукі». Ось чому спроби українців називати один одного ввічливо «пан», «пані» нестерпно дратують московинців». На думку О.Шевчука, «українська мова — це мова хліборобів, благородних лицарів. Московська — це мова мисливців, завойовників, кочівників, грабіжників» [97]. Про відношення українських епічних співців до лайливих слів Р.Польовий в збірці «Кобзарі в моєму житті» (2003) пише, що знаний український бандурист Семен Власко ніколи не вживав у своєму репертуарі сороміцьких куплетів, як це було властиво деяким іншим кобзарям. Його сучасники і сподвижники, характеризуючи відношення бандуриста до лайки, з великою повагою відзначали: «Культурний дідок! Жодного гидкого слова не скаже!» [104, с.9].

Дослідник українського епічного співоцтва К.Черемський із Xар- кова в своїх монографіях «Повернення традицій. З історії нищення кобзарства» (1999) [39] та «Шлях звичаю» (2002) [55] фрагментарно висвітлив побутування лірницько-кобзарського арґо. А також подав зміст усіх Дванадцяти Вустинських книг, звернувши при цьому значну увагу на розділ «Таємна лебійська, або калепівська мова кобзарської панібратії» Шостої Вустинської книги, що звалася «^вахівець- духовець» [55, с.127-130]. Далі дослідник писав, що «лебійська мова трималася від зрячих у суворій таємниці, і знаним дослідникам К.Сту- динському (псевдонім К.Вікторин) [19], В.Боржковському [21], Г.Хот- кевичу [47] і П.Мартиновичу [42] довелося немало попрацювати, щоб записати лексикон цієї мови, серед якої окреме місце займали спі- воцькі лайки. За свідченням П.Мартиновича, лайки з «лебійського» лексикону досить часто «використовували навіть представники тодішньої губернської еліти. І нерідко так траплялося, що «лебійські» лайки чіпляли до самих основ і діяли на адресанта потужніше, ніж «московський мат» [55, с.159]. Простолюдом лебійська мова сприймалася як щось дивне і незвичайне, адже кожний регіон України мав свій діалект цієї мови. Проте, «незважаючи на певні відмінності, — основа лексики лебійської мови залишалася спільною для всіх регіонів, і співець зі Сходу України міг вільно спілкуватися із братчиком західноукраїнського цеху» [47, арк.150]. Як відзначив К.Черемський, досить часто «навчитися лебійської мови можна було і через кобзарські пісні, лайки і примовки» [55, с.129]. Дослідник також зауважує, що «незрячі» мандрівні співці ніколи «у відкриту» не лаялися, адже це могло «фатально позначитися на їх авторитеті», лірники і кобзарі за звичай вплітали в свій «звичний речитатив» «лебійські» непристойності, що би їх було важко зрозуміти [55, с.160].

Відомий російський жаргонолог В.Єлістратов у післямові до «Словаря московского арго» (1994) стверджує, що «існують тисячі й сотні тисяч різноманітних арґо, які не мають між собою ніяких чітких, певних меж ні у часі, ні у просторі, ні у соціальній ієрархії». Згідно його концепції, арґо в період свого існування проходить три етапи: 1) арґо як закрита система; 2) арґо як дещо відкрита система;

3) арґо як відкрита система. Підсумовуючи свої дослідження, В.Єлістратов пише, що арґо «відбиває не тільки застиглу, завершену культуру, а й культуру в її динамічному розвитку. Арґо — це мова людей, які перебувають у процесі творення культури, ...арґо — це чернетка майбутньої культури». Арґо не тільки «соціальний діалект», але й одиниця взаємодії мови та культури, і саме тому, на думку дослідника, арґологія займе в майбутньому своє гідне місце в науці про людську мову та її культуру [4, с.30].

Варто відзначити, що в 1992 р. діалектологічна студентська експедиція з Луцька «вийшла на слід» арґо західно-поліських жебраків, соціально-мовну характеристику якого подав Г.Аркушин у статті «Старицька мова (Арґо сліпців-жебраків Західного Полісся)» (1996) [78]. При цьому він писав: «Жебрацьке ремесло найбільшого поширення на Західному Поліссі набуло в 20-ті — 30-ті рр. XX ст. («за Польщі») та в 50-60-ті роки, тоді ж старці широко користувалися своєю таємною мовою» [78, с.232]. Дослідник також зазначив, що на позначення мови сліпців-жебраків у цьому регіоні вживаються терміни «каліпницька» (від слова каліп — «сліпець»), «сліпецька», «старицька» мова. Крім того, арґо західно-поліських лірників, раніше записане Й.Дзендзелівським, та старицька мова описана Г.Аркушином, — одна і та ж мова, яка має лише певну кількість незначних лексичних відмінностей [4, с.57].

Дослідник, торкаючись комунікативних аспектів мовної діяльності західно-поліських лірників, зауважує, що були вони «білінгва- ми в сенсі володіння рідною мовою та арґо. Немає жодного сліпця, для якого б арґо було рідною мовою, для них усіх рідною є їхня говірка», адже більшість із них не знає літературної мови [78, с.235]. Тому «перемикання коду з первинної комунікативної системи на арґо

— питома ознака мовного самовираження лірників, як це принаймні постає у літературно-художніх стилізаціях». Г.Аркушин, засвідчуючи ревне оберігання носіями своєї жебрацької мови, пише: «Найкращий знавець арґо у розмові сказав, що цих слів нікому із зрячих не говоритиме, бо дав таку клятву» [78, с.231].

Проте необхідно звернути увагу на комунікативно-прагматичну функцію арґо, про що свідчить висвітлена в наведеній Г.Аркушином байці «Сліпець і поводир» «палітра міжособистісної комунікації «лір- ник-поводир». Учений також відзначив, що ця мова могла стати надбанням і жіночого сімейного мікросоціюму. Так, він пише, що «А.Ладан [інформантка] перейняла цю мову від свого чоловіка, отож такої клятви [не говорити цих слів нікому із зрячих] не давала» [78, с.231]. Водночас дослідник відзначає, що в залежності, як арґо ремісників «переходить до пасивного запасу старших мовців, утрачається його езотерична функція, воно стає органічним у сімейних мовах». Xоча щодо таємної мови західно-поліських жебраків-сліпці в 80-х — 90-х рр. XX ст., то, як пише вчений, «жебраки майже не ходять селами. У базарні дні вони сидять біля ринку, а в свята стоять біля храмів у містах чи містечках... часто поїздка на базар чи до собору була викликана не так матеріальною скрутою, як бажанням побачитися з іншими сліпцями, поспілкуватися з ними» [78, с.230].

У своєму подальшому дослідженні «Вплив говіркового оточення на арґо жебраків на Волині» (1996) та науковій розвідці «Арґо лаборів» (2002) [79] Г.Аркушин відзначає, що розквіт ремесла лабо- рів припадає на кінець XVIII — початок XX ст. [4, с.57]. Дослідник приходить до висновку, що в українській мові здавна відоме арґо сліпих лірників і кобзарів, займає проміжне становище між професійними говорами і жаргонами дротарів, жебраків, кожухарів, кушнірів, лаборів*, сліпців-жебраків, шаповалів, що «становлять синтез власне професійних мов і таємних» [4, с.26]. А визначальним для лаборів, на думку вченого, була насамперед їхня штучно створена таємна лабурська мова (лідерська гаврідня, лабурська гавридня) для спілкування визначеного кола людей, мовлення яких не мало бути зрозумілим для сторонніх, а вже потім їхній багатший одяг і привілейоване становище. Крім того, як зазначає Г.Аркушин, лексика старицької мови та лірницького арґо, в т.ч. арґо волинських лірників, майже повністю збігається із лексикою лабурської мови, а також має багато спільного із арґо російських ремісників і польським арґо [4, с.83].

´ Лаборі — своєрідний соціум Західного Полісся наприкінці XVIII — на початку XX ст., заняттям якого було лабурство, тобто збирання пожертв на будівництво нових православних церков та на ремонт наявних.

М.Грачов у монографії «Как появляются арґотизмьі в нашей речи» (1996) [80] стверджує, що сакральне лірницьке арґо в системі сімейної комунікації було мовою чоловіків, оскільки вони тримали цю мову в таємниці від дружин. На думку вченого, це переконливо визначає лірницьке арґо як ознаку соціально-групової приналежності, як засіб не тільки професійного відмежування, але й чоловічої корпоративності, тобто відмежування чоловічого світу від жіночого. «Свідчення про мову російських суздальських офень подають, що офені свого арґо вживали тільки поза домом, а їхні жінки його вже не знали, «бо їм не треба, — вони й так нікуди не їдуть» [80, с.11]. В.Мокренко в своїй рецензії на цю працю зауважує, що подані М.Ґрачовим «122 арґотизми з лексики повій, 116 — з арґо жебраків, 286 — безпритульних, 386 — наркоманів та збувальників наркотиків» у своєму розумінні більш близькі до терміну жарґон, ніж до арґо [90, с.69].

На нашу думку, найбільш значний внесок у соціолінґвістичні та соціокомунікативні дослідження арґо українських епічних мандрівних співців зробила доктор філологічних наук, професор Леся Савицька, яка в своїх працях «Блатна музика» української мови» (1999), «Кро- возмісне дитя двомовності» (2001), у словнику «Український жаргон» (2005) [81] та монографії «Арґо, жаргон, сленг.» (2005) [4] розглядає динаміку соціолектів української мови впродовж ХІХ — початку ХХІ ст. і небезпідставно вважає принципово важливим провести грань саме між термінами арґо і жаргоном, які відрізняються між собою за ступенем відкритості. На її думку, «арґо — це таємна мова, якою користуються члени закритої групи, низи суспільства, а жаргон — атрибут негер- метичної групи; це соціальний діалект певної вікової спільноти чи професійної корпорації». Дослідниця стверджує, що «сучасні кримінальні угруповання використовують скоріше вульгарну, ніж езотеричну лексику», тому арґо, в повному своєму розумінні, «зовсім припинило своє існування». Далі вона відзначає, що «арґо», — це позначення умовних, таємних мов насамперед в історичній ретроспекції цього поняття. Виникнення арґо пов’язане з тим періодом історії мови — доби феодалізму, — коли існували закриті, замкнені корпорації ремісників, мандрівних торгівців, жебраків тощо, які з метою самозахисту та відособленості від решти суспільства і збереження своїх професійних таємниць створювали спеціальні мовні коди» [4, с.24]. Л.Ставицька розглядає «лірницьку мову як засіб зовнішнього відмежування лірницького соціуму від решти спільноти», хоча для неї, як філолога-лінгвіста, неабиякий інтерес становить саме «мовна екзистенція згаданого соціуму у внутрішньо-корпоративному, індивідуальному та міжособистісному аспектах комунікації, урахування яких дає змогу реконструювати мовну особистість лірника — носія арґо» [4, с.75].

Дослідниця також відзначає, що арґо українських лірників не позбавлене й розважальної функції, пов’язаної зі статусом арґо як елемента групової таємниці, яка виявляється тією мірою, якою «стають надбанням ширших мовних спільнот, або ж залежить від прагматичної потреби учасників спілкування» [4, с.27].

Вчена, досліджуючи побут і діяльність сліпців-жебраків Західного Полісся, стверджує, що вони мали свої ремісничі братства (цехи), на чолі якого стояв панотець, свою професійну («думну», «судну», «цехову») раду. Новачки для вступу в братство (цех) обов’язково складали «спеціальний екзамен із «каліпецької» (старицької) мови», після його успішного складання старші старці визначали для них села, у яких їм було дозволено просити милостиню [4, с.63].

Соціальні діалекти — невилучний структурний компонент усіх аспектів системи української мови. Наявні науково-лексикографічні джерела свідчать, що в історичній ретроспективі XVII-XIX ст. соціо- лекти української мови охоплювали арґо жебраків, лаборів, лірників, ремісників, а також бурсаків, семінаристів та школярів [4, с.346].

Дослідниця стверджує, що для повноцінного і ґрунтовного соціолінгвістичного дослідження феномена українського лірництва і кобзарства, соціокультурних та соціопсихологічних передумов усієї життєдіяльності взагалі і мовної діяльності носіїв лірницько-кобзарського арґо зокрема, досить принципово важливими є саме такі три аспекти соціальної організації класу українських «незрячих» мандрівних епічних співців:

«1. Братства лірників і кобзарів становили собою високооргані- зовану ієрархічну структуру, що регулювала систему учнівства, іспи- тів-посвят, міжособистісних стосунків тощо;

2. Соціально-психологічні аспекти життєдіяльності лірників характеризують їх як (користуючись сучасною термінологією) соціальних марґіналів (любов до легкого життя, пияцтво) з вираженою асо- ціальністю поведінки, міжособистісних стосунків та зв’язками зі злочинним контингентом;

3. Лірники вели рухливий спосіб життя, а отже, залучали до свого соціолекту елементи різних мов, а також міських та сільських субмов» [4, с.69].

Професор Леся Ставицька в своїй монографії приходить до висновку, що «неодмінним атрибутом класу лірників і кобзарів та однією з головних ознак приналежності до об’єднання сліпців-співців була та особлива мова, яка в різних регіонах України називалася по- різному», а вивчення і знання майбутніми носіями епічного співоцт- ва своєї таємної «мови та відповідні іспити були обов’язковим елементом системи лірницько-кобзарського учнівства» [4, с.72].

Філософія та дух кобзарства, основою яких виступають ідеї християнства, на думку М.Євгеньєвої та ІГринчук (2000), викладені в так званих «устинських книгах», які служили своєрідними (усними) збірниками рекомендацій для засвоєння кобзарського мистецтва» [8, с.84]. Водночас вони зауважили, що «в кобзарській таємній лебійсь- кій мові багато слів базується на християнській термінології, наприклад: Бог, Божа мати, Богородиця. Xристос; церква, костел, каплиця; цвинтар, парастас, похорон; душа, гріх; молитва, хрест, ікона; свято, проща, писанка і т.д. Ця мова була поширена також серед жебраків- немузикантів». На підтвердження свої висновків дослідники наводять такі висловлювання: «Не посо, охве студич говредали — нічого. Бог дасть — сказали». Зв’язок лебійської мови арґо із релігійною лексикою вони пояснюють тим фактом, що «в минулому лебії (май- стри-музиканти) часто знаходили притулок у прицерковних шпиталях. Так, ще в 1625 р. Ш.Старовольський писав про велику кількість мандрівних старців-«бігунів», які осідали при церквах, костелах, брали участь у похоронах, співали й грали на весіллях — були зв’язною ланкою між культовим і світським пластами культури» [8, с.85].

Сучасний український дослідник епічного співоцтва М.Підгор- бунський в статті «Кобзарі та бандуристи в Україні» (2003) [82] та дисертації «Кобзарський рух в Україні (XVI-XIX ст.)» (2004) [83], розглядаючи історію дослідження та збирання Ф.Сцепурою, П.Тихано- вим, К.Вікторином, Е.Романовим, К.Квіткою, В.Боржковським, Ф.Николайчиком, К.Студинським, В.Гнатюком та багатьма іншими «лебійської» мови українського епічного співоцтва, відносить її до великих лірницьких таємниць. Водночас зазначаючи при цьому, що походить вона від слова «лебій» — дід. Варто також відзначити, що науковець, на підставі праць названих дослідників, уклав словник лірницько-кобзарської мови, який подав як додаток до своєї дисертації. Крім того, словник (близько 1000 слів) таємної мови українських мандрівних епічних співців та шаповалів подано на сайті в Інтернет [105].

Ряд сучасних вчених істориків, етнологів і лінгвістів відзначають той факт, що всі, кого приймали в лірницько-кобзарське братство, проходили дуже строгий відбір. Так, учні, окрім вміння грати на музичному інструменті (кобзі чи бандурі), співати думи та пісні, знати правила та закони братства, переймали від майстрів-лірників певну усну таємну інформацію (мову, обряди, посвяти, ритуальну поведінку), яку не мали права розголошувати. Можливо, що така корпоративність лірницько-кобзарських братств призвела до того, що «майже до кінця XVIII ст. не збереглося відомостей про лірників і кобзарів» [100, с.277].

Фрагментарно у своїх дослідженнях до питання лірницько-кобзарської мови звертається багато дослідників. Так, І.Ревзин у праці «К семиотическому анализу «тайных языков» (1962) [84], асоціюючи її з таємною мовою інших соціумів. Частково до проблеми соціально-побутового устрою лірницько-кобзарських братств та цехів в Україні торкнувся Л.Ревуцький в книзі «Українські думи та пісні історичні» (1966), де відзначив, що саме в їх організації він вбачає неабияку силу й живучість самого інституту цеху чи братства, адже, щоб вступити до них, необхідно було «придбати певні професійні знання: вміти грати на кобзі або лірі, знати декілька пісень і мову товариства» [85, с.46-48]. Короткі згадки про існування та використання українськими «незрячими» мандрівними епічними співцями таємної мови арґо подали

В.Григорьєв у своїй праці «Современное просторечие и жаргоны» (1969) [72], Б.Кирдан й А.Омельченко в монографії «Народні співці-музиканти на Україні» (1980) [86], Жак Россі в «Справочнику по ГУЛАГУ» (1991) [87, с.32-33] та В.Саляєв у праці «Об основных этапах эволюции арготического слова» (1996) [88].

Сучасний український мистецтвознавець В.Кушпет у праці «Духовність — основа кобзарства» (Нью-Йорк, 1998) [89] пише, що в таємних «устинських книгах» українських «незрячих» мандрівних епічних співців «були зафіксовані ритуали та звичаї, тексти та поради, оповідання про кобзарів та оповідання духовні, історичні та філософські». Він стверджує, що ці книги, — це самовчитель лебійської мови (від слова «лебій» — дід або ще лобурська. в Галичині — лепі- тінська) — професійної мови спілкування «старців» [89, с.46]. Цієї ж думки він дотримується і в своїй монографії «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.)» (2007) [98].

В.Мокренко в своїй праці «Монографическое и лексикографическое исследование русского жаргона» (1999) писав, що «таємні говори мандрівних ремісників забезпечують потребу розмовляти у присутності роботодавців і клієнтів так, щоб їх не зрозуміли. Термін «арґо» перехрещується з жарґоном не тільки на етимологічному рівні, але й у терміновживанні, коли арґо та жаргон виступають, по суті, абсолютними синонімами» [90, с.69]. В наступній своїй праці «Украинские источники русского жаргона» (2001) [93] він частково торкнувся питання дослідження витоків лірницько-кобзарського арґо та охарактеризував внесок знаного українського мовознавця Й.Дзендзелівського у вивчення арґо лірників, нововижвівських кожухарів, спиських дротарів та українських ремісників волинського краю в XIX ст.

ІМалюта в статті «Гомін, гомін по світлиці.» (1999), висвітлюючи діяльність Всеукраїнської спілки кобзарів писав, що в українських Гомерів з давніх часів була «своя, напівезопівська-напівжаргонна мова для спілкування» [106, с.12].

Сучасний дослідник українського мандрівного співоцтва, знаний український бандурист Б.Жеплинський зі Львова в своїй істори- ко-краєзнавчій збірці «Коротка історія кобзарства в Україні» (2000) [92] також лише фрагментарно, з посиланням на праці К.Студинського і В.Боржковського, звернувся до питання функціонування лірницько-кобзарської мови.

А.Поґодін у праці «Язык как творчество.» (2001) [93], відзначаючи психічну організацію сліпих людей, яка детермінувала специфіку їхнього мовного світу, писав, що на противагу глухонімому «сліпий виявляє схильність до мислення без образів; будь-яке слово є у сліпого насамперед звуковим образом. Слова зелений, яскравий мають для сліпого такий само характер, як вічність, істина та ін. Сліпий керується насамперед слуховими уявленнями... Чимало музичних сліпих стверджують, що їх уявлення про зовнішній світ є просто слуховими уявленнями» [93, с.100]. Тому, на думку професора Л.Ставицької, не є випадковим те, що саме в мові невлів з’явилося слово «лабати» (грати) як звукоімітація звучання струн музичного інструменту [4, с.75].

Сучасний волинський етнограф і краєзнавець О.Ошуркевич у праці «Лірницькі пісні з Полісся» (2002), досліджуючи музичний фольклор поліських лірників, відзначає, що більшість із них були сліпими, і був «над ними в Колках староста Пархвен, старець, тожи був сліпий. До старости йшли всі: куда кому йти казав. Була в них сліпецька мова: то вже, як треба було, то могли між собою сліпці порозуміться» [94, с.105]. І.Романюк у статті «Ритмомелодичні формули українських дум харківських лірників» (2003) [53] на матеріалах рукописного фонду Володимира Харкова дослідив елементи таємної лебійської мови лірників Харківщини.

Сучасна дослідниця українського бандурництва В.Дудчак у статті «Музична спадщина Зіновія Штокалка» (2006) відзначає, що своєрідна назва кобзарської цехової мови — лебійської — походить саме від слова «лебій», тобто «старець», «майстер-музикант» [9, с.32].

Використання арґонізмів, в т.ч. і лірницько-кобзарських, які є вагомим засобом створення мовної образності в мові сучасних українських газет, що привносить у публіцистику оригінальність і яскравість, розглядає О.Коваленко в статті «Використання елементів жаргону в мові сучасної преси» (2006) [96].

А.Трембіцький в своїх статтях «Лірницькі пісні та лірники Поділля» (2003) та «Лірництво на Поділлі» (2006) [98] на підставі рукописних праць знаного українського історика й етнографа-подоля- нина Є.Сіцінського (1881, 1930) [107] подав короткі відомості щодо вживання подільськими лірниками в спілкуванні між собою своєї корпоративної таємної мови.

Сучасні дослідники лірницько-кобзарського і жебрацького побуту в Україні відзначають високий ступінь соціальної організованості й підпорядкованості цього класу, чітку структурованість та ієрар- хічність стосунків усередині нього. Водночас сучасні українські лінгвісти, незважаючи на всі історико-етнографічні та мовно-лінгвістичні дослідження свої попередників, схильні заперечувати таїну арґо, стверджуючи при цьому, що «створення штучної мови — надзвичайно велика праця навіть для спеціаліста, тому зловмисники спілкуються на звичайному вульгарному наріччі, позбавленому мовної гри» [80; 88]. Так, М.Попович у «Нарисі історія культури України» (1999) пише: «Люди одного ремесла мали систему учнівства, складали іспити, влаштовували «братчини» — колективні учти на свята з пережитковими пожертвами. Інакше кажучи, існувала напівсакральна, напівпрофан- на організація типу цеху або братства» [7, с.75]. М.Лановик і З.Лановик у підручнику «Українська усна народна творчість» (2006), коротко розкривши сутність лірництва і кобзарство в Україні, назвавши його «унікальним культурно-історичним явищем», зазначили, що мандрівні «незрячі» епічні співці об’єднувалися за територіальним принципом в організації (братства, гурти) «з особливим устроєм, своєрідною системою обрядів вступу нових членів, умовами їх підготовки, навчанням та особливостями поведінки». Всі члени братства (майстри, учні) повинні були перейняти від більш досвідчених лірників і кобзарів уміння співати, грати на лірі чи кобзі, а також «опанувати таємну мову братства», яка в «незрячих» епічних співців називалась «лебійською» [100, с.276].

У статті «З Лісоволом на Поділля» (2006) Р.Коваль відзначає, що сучасний знаний кобзар В.Лісовол також у своєму спілкуванні, досить часто із захопленням цитуючи Гната Хоткевича, щиро тішився «від соковитої української мови», вплітаючи при цьому такі слова із сучасної лебійської мови, як «тюльпаньєри» (учасники Тюльпанової революції в Киргизії 2005 р.), «джмакав» (притискався), «фугувать думи» (доточувати їх), «співлива», «русомовний», «підсокирив- ся» (підкрався), «джосу дала» тощо [108, с.3]. О.Ошуркевич та Ю.Рибак у праці «Іван Власюк — поліський лірник (Деякі штрихи з музико-виконавчої практики)» (2007) відзначають, що яскравим представником західно-поліської традиції мандрівних співців є І.Власюк (1908-1991) [95, с.254], який «міцно тримався традицій, звичаїв, майже досконало знав «сліпецький» жаргон» [95, с.253].

Всі ці публікації другої половини ХХ — початку ХХІ ст. сприяли глибшому проникненню у природу й побутування арґо українських лірників і кобзарів. А також створили досить значну історіографічну базу для проведення всебічного ґрунтовних дисертаційних і монографічних досліджень сучасними істориками, етнографами, мистецтвознавцями, філологами тощо.

Таким чином, підсумовуючи історико-етнографічні, соціально- побутові, соціолінгвістичні та соціокомунікативні аспекти дослідження арґо українських епічних мандрівних співців, варто погодитись з тим, що така, досить велика кількість різних за значимістю і повнотою наукових публікацій на протязі майже чотирьох століть створила досить значне підґрунтя для всебічного історико-етнографічного та істо- рико-мистецтвознавчого наукового вивчення, як творчої спадщини та розвитку українського лірництва й кобзарства, так і їхньої таємної мови — арґо носіїв українського «незрячого» епічного мистецтва, які з метою самозахисту та відособленості від решти суспільства і збереження своїх професійних таємниць були вимушені створювати свої спеціальні мовні коди. Саме тому, на думку М.Євгеньєвої та І.Гринчук, сучасне трактування лірництва і кобзарства, як феномена української духовності, є більш об’ємним явищем у традиційній народній культурі з усталеними філософськими поглядами, світосприйманням та раціонально-практичними надбаннями, що реалізовувалися у характерному способі життя «незрячих» співців, духовною місією яких було «будити людські душі, допомагати усвідомити себе Божим створінням, шукати шлях спасіння душі через покаяння» [8, с.84].

Сучасні українські дослідники відзначають, що в епічних творах «незрячих» мандрівних співців закладена величезна сила, здатна відтворювати й виводити з духовних криз душу українського народу. Епічний спів українських лірників і кобзарів пов’язує в єдину систему минуле, сучасне і майбутнє, додає людині впевненості у повсякденному житті, оберігає від нервових зривів та фізичних розладів. Саме тому, доки живуть у народній свідомості українців образи давніх епічних героїв, доти триматиметься внутрішній стрижень українського народного буття. Адже сумлінно збережені і введені в культурний обіг джерела стають оберегами народної традиції і життєздатності будь якої, в т.ч. й української нації [55, с.361-362]. «Ми живемо в еру інформації, коли знання вважаються великою цінністю, але ми ризикуємо викинути на смітник те, що збиралося потягом тисячоліть», — стверджує Девід Гаррісон у своїй книзі «Коли вимирають мови». Безпрецедентними для історії людства є те, що в сучасному світі кожні два тижні зникає на землі одна мова. Все це в черговий раз підтверджує необхідність старанного вивчення і збереження народної мови. її носії, помираючи, «несуть із собою в могилу не тільки окремі слова і своєрідні особливості культури, а й значну частину пізнань, накопичених людством» [109], що може привести до зникнення культури, до повної втрати національної ідентичності.

Список використаних джерел:

1. Огієнко I. Сучасна українська літературна мова. Мова Максима Рильського // Наша Культура. — 1935. — Кн. 1.

2. Цит. за Сохацька Євгенія. «Молюся за ввесь Рідний Край.» (Штрихи до життєпису Твана Огієнка та його культурологічної діяльності). — Кам’я- нець-Подільський: ПП Мошак МЛ., 2007. — 276 с.

3. Леонтьев А.А., Шахнарович А.М., Батов В.И. Речь в криминалистике и судебной психологии. — М.: Наука, 1977. — 62 с.

4. Ставицька Л. Арґо, жаргон, сленг: Соц. диференціація укр. мови. — К.: Критика, 2005. — 464 с. — Бібліогр.: с. 426-449.

5. Трахтенберг В.Ф. Блатная музыка («жаргон» тюрьмы). — СПб., 1908. — С. 101-103.

6. Гримич М. Виконавці українських дум // Родовід. — 1992. — № 3. — С. 14-21.

7. Попович М. Нарис історії культури України. 2-е вид., випр. — К.: АртЕк, 2001. - 728 с.

8. Євгеньєва М., Гринчук I. Xристиянські засади кобзарсько-лірницького мистецтва // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В.Гнатюка та Національної музичної академії України імені П.Чайковського. Серія: Мистецтвознавство. — Тернопіль- Київ, 2000. — Вип. № 2 (5). — С. 84-88.

9. Дудчак В. Музична спадщина Зіновія Штокалка // Там само. — Терно- піль-Київ, 2006. — Вип. № 1 (16). — С. 29-37.

10. Кга82ешзкі J.I. Рошпікі dc Ьізґогу оЬус2арш w Роксе w XVI-XVII шіекц. — S. 72.

11. Кторія української музики /АН УРСР, Ih-т мист-ва, фолькл. та етногр. ім. М.Т. Рильського; Редкол. М.М. Гордійчук (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1989. — Т. 1. — 448 с.

12. Арабажин К. Крашевский Иосиф-Игнатий // Брокгауз А. и Ефрон Н. Энциклопедический словарь. CD-RV 1. — 2002.

13. Крашевский Г. Нищие в древней Польше и Украине // Северная Пчела. — 1846. — № 123. — С. 50-74.

14. Ефименко П. Братства и союзы нищих // Киевская старина. — 1883. — Т. 7. — С. 312-317.

15. Кулиш П. Записки о Южной Руси. — Петербург, 1856.

16. Горбач О. Арго на Україні. Зібрані статті. — Мюнхен, 1993.

17. Яґіч Ватрослав. Исторические свидетельства о пении и песнях славянских народов // Славянский Ежегодник. — 1878. — С. 230-240.

18. Иванов В.В. Невли // Статистический листок. — Харків, 1883. — № 10. — С. 153-156.

19. Вікторин Кость. Дедовська (жебрацька ) мова // Зоря. — Львів — 1886. — № 13-14. - С. 237-239.

20. Студинський К. Лірники. — Львів: Видання Василя Лукича, 1894.

21. Боржковский В. Лирники // Киевская старина. — 1889. — Т. XI. — С. 653708.

22. Николайчик Ф. Лирницкий язык // Харьковский Статистический Листок. — 1889.

23. Николайчик Ф. Отголоски лирницкого языка // Киевская старина. — 1890. — Кн. JV. — C. 121-130.

24. Романов Е. Очерк быта нищих Могилевской губернии и их условный язык («любецкий лемент») // Этнографическое Обозрение. — 1890. — №4. — С. 118-145; Окреме видання. — М., 1891.

25. Тиханов П. Черниговские старцы (Псалки и криптоглоссон) // Труды Черниговской губернской архивной комиссии 1897-1898. — Чернигов: Типография губернского правления, 1899-1900. — Вып. 2. — С. 65-158; Окр. вид.: Чернигов, 1897.

26. Тиханов П. Брянские старцы. Этнологический очерк. — Брянск, б.г. изд.

27. Гнатюк В. Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. п. про лірників повіту Бучацького // Етнографічний збірник. — 1896. — Вип. 2. — С. 1-76.

28. Горбач О. Арґо // Енциклопедія Українознавства-ІІ. — Львів, 1993. — Т. 1. — С. 57-58.

29. Малинка А. Кобзари и лирники // Земский сборник Черниговской губернии. — Чернигов, 1903; Окр. вид. Малинка А.Н. Кобзари и лирники. — Чернигов, 1903.

30. Сумцов М.Ф. Українські співці й байкарі. — Харків: Друк. «Печатне діло», 1910. — 19 с.

31. Сумцов М.Ф. Українські співці й байкарі. — Черкаси, 1917. — 49 с.

32. Дзендзелівський Й. Дослідження К.Широцьким жаргону учнів Кам’янець- Подільської духовної семінарії // Збірник Харківського історико-філоло- гічного товариства. Нова серія. — Харків, 1998. — Т. 6. — С. 167-173.

33. Воровской язык // Брокгауз А. и Ефрон Н. Энциклопедический словарь. CD-RV 1. — 2002.

34. Нищие // Брокгауз А. и Ефрон Н. Энциклопедический словарь. CD- RV 1. — 2002.

35. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. — 4-е изд. — М.: Сов. энциклопедия, 1988. — 1600 с., ил.

36. Сенгалевич Ф. Кобзарі й лірники // Етнографічний збірник. — 1927. — № 3. — С. 72-75. ^

37. Дзендзелівський Й.О Українське і слов’янське мовознавство. Збірник праць / Наукове видання. — Українознавча бібліотека НТШ. — Ч. 6. — Львів, 1996. — 520 с.

38. Ємець В. Кобза та кобзарі. — К.: Муз. Україна, 1993. — 111 с.: іл.; Берлін, 1923. — 111 с.

39. Черемський К. Повернення традицій. З історії нищення кобзарства. — Харків: Центр Леся Курбаса, 1999. — 288 с.; 124 іл.

40. Доза А. LArgot de 1а guеrrе. D^res ипе еnquеtе аиргез des оійсіеге еt sо1dаts». — Berlin, 1918; перевидана 1956.

41. Яворницький ДЛ. Україна — наш рідний край. Українське кобзарство // Споживач (Катеринослав). — 1920. — № 13. — С. 7-11.

42. Науковий збірник: записки історичної секції Всеукраїнської Академії Наук. — К, 1929. — С. 191-192.

43. Грушевська К. До соціології старцівства // Первісне громадянство та його пережитки на Україні. Науковий щорічник. — К.: Державне видавництво України. — 1926. — Вип. 3. — С. 125-131.

44. Луговський Б. Чернігівські старці. // Там само. — С. 131-177.

45. Ларин Б.А. О лингвистическом изучении города // Русская речь. — 1928. — Вып. 3. — С. 61-64.

46. Розшифровки дум і псальм, записаних від кобзарів і лірників на фонографічні валки // Рукописні фонди. !нститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського (далі — ШФЕ). — Ф.6-4. — Спр. 194.

47. Xоткевич Гнат, письменник, редактор, перекладач, актор, мистецтвознавець, критик, педагог, суспільний діяч. 1877-1939 рр. // Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦД^АУЛ). — Ф. 688. — Спр. 192. — Арк. 114-150.

48. Xоткевич Г. Воспоминания о моих встречах со слепыми // Xоткевич Г. Твори в 2-х т. — К.: Дніпро, 1966. — Т. 1. — С. 164-170, 455-456.

49. Поливанов Е.Д. Стук по блату // За марксистское языкознание. — М., 1931. — С. 152-160.

50. Жирмунский В.М. Национальный язык и социальные диалекты. — Ленинград, 1936.

51. ШФЕ. — Ф. 11-4. — Спр. 941. — Арк. 40.

52. ШФЕ. — Ф. 11-4. — Спр. 767. — Арк. 13.

53. Романюк I. Ритмомелодичні формули українських дум харківських лірників (на матеріалах з рукописного фонду Володимира Xаркова) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В.Гнатюка та Національної музичної академії України імені П.Чай- ковського. Серія: Мистецтвознавство. — Тернопіль-Київ, 2003. — Вип. 2(11). — С. 71-77.

54. ШФЕ. — Ф. 8-4. — Спр. 338. — Арк. 22.

55. Черемський К. Шлях звичаю. — Xарків, 2002. — 445 с.; 110 іл.

56. ШФЕ. — Ф. 11-4. — Спр. 940. — Арк. 38.

57. Запис від Парфиненка А.3. від 17.12.1991р. Цит. за Черемський К. Шлях звичаю. — Xарків, 2002. — 445 с.; 110 іл.

58. ШФЕ. — Ф. 6-4. — Спр. 18. — Арк. 30.

59. Ткаченко Г. Струна до струни // Егор Мовчан. Спогади. Статті. Матеріали. — Суми: Собор, 1999. — С. 13.

60. Горбач О. Арго українських лірників // Наукові Записки Українського Вільного Університету (НЗУВУ). — Мюнхен, 1957. — Ч. 1. — С. 5-44.

61. Горбач О. Лексика наших картярів і шахістів // Вільне слово. — Торонто, 1960. — С. 2-15.

62. Горбач О. Вулично-тюремні арготизми у Франковій прозі // ЗНТШ. — Нью-Йорк, 1963. — Т. 177. — С. 197-206.

63. Горбач О. Арго українських вояків // НЗУВУ. — Мюнхен, 1963. — Ч. 7. — С. 138-173.

64. Горбач О. Арго українських школярів та студентів // Там само. — 1966. — С. 3-55.

65. Горбач О. Арго чернігівських прошарків і лірників: матеріяли до ^україн- ської діялектології // Там само. — 1974. — Вип. 4. — С. 1-14; Його ж. Правопорушницькі східноукраїнські арготизми в дотичних словниках і в літературі перед 1-ю світовою війною // Там само. — Т. 8. — С. 14-28.

66. Горбач О. Львівські проступницько-тюремні арготизми (до 1930-х р.) // Там само. — 1983. — Т. 10. — С. 296-326.

67. Боцдалетов В.Д. Пермские, прибалтийско-финские и венгерские заимствования в лексике русских условных языков. Очерки по русскому языку и стилистике. — Саратов, 1967. — С. 184-192.

68. Бондалетов В.Д. Греческие элементы в условных языках русских торговцев и ремесленников // Этимологические исследования по русскому языку.

— М.: Изд-во МГУ, 1972. — Вып. 7. — С. 19-62; Його ж. Цыганизмы в составе условных языков. Язык и общество. — Саратов, 1967. — С. 235242; Його ж. Условные языки русских ремесленников и торговцев (словопроизводство). — Рязань, 1980.

69. Бондалетов В.Д. Тюркські елементи в складі арго. В кн. А.Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. — К.: Наукова думка, 1974. — С. 155-159.

70. Бондалетов В.Д. Греческие заимствования в русском, украинском, белорусском и польском арго (К проблеме генезиса контактирования социальных диалектов славянских языков) // Этимология. — 1980. — М., 1982. — С. 64-79.

71. Бондалетов В.Д. Типология и генезис русских арго. — Рязань, 1987.

72. Григорьев В.П. Современное просторечие и жаргоны // Книга о русском языке. — М.: Знание, 1969. — С. 159-173.

73. Гамперц Дж. Типы языковых обществ // Новое в лингвистике. Социолингвистика. — М., 1975. — Вып. 7. — С. 182-198.

74. Дзендзелівський Й.О. Арго волинських лірників. В кн. Йосип Дзендзелівський. Українське і слов’янське мовознавство. Збірник праць / Наукове видання. — Українознавча бібліотека НТШ. -Львів, 1996. — Ч. 6. — С. 310-349.

75. Дзендзелівський Й.О. Арго нововижвівських кожухарів на Волині // Там само. — С. 245-285; Про арго українських ремісників (Колківське арго на Волині) // Там само. — С. 286-306; Про арго спиських дротарів // Там само. — С. 307-309; Український бурсацько-семінарський жаргон середини XIX ст. На матеріалах повісті «Люборацькі» А.Свидницького // Там само. — С. 353-359.

76. Лавров Ф.І. Кобзарі: Нариси з історії кобзарства України. — К.: Мистецтво, 1980. — 254 с.

77. Черемський К. Кобзарське життя сьогодні. Сучасний «Кобзарський Цех». — http:\\kobzarstvo.po1yhymnion.org.

78. Аркушин Г. Старицька мова (Арґо сліпців-жебраків Західного Полісся) // 8Іауіа огієП^. — 1996. — № 2. — С. 229-277.

79. Аркушин Г. Арґо лаборів // 8Іауіа огіе^а^. — 2002. — № 3. — С. 447-471; Його ж. Вплив говіркового оточення на арґо жебраків на Волині // Полісся: Мова, культура, історія. Матеріали міжнародної конференції. — К., 1996. — С. 94-97.

80. Грачев М. Как появляются арготизмы в нашей речи // Русская речь. — 1996. — № 4. — С. 67-71.

81. Ставицька Л. «Блатна музика» української мови // День. — 1999. — № 48; її ж. Кровозмісне дитя двомовності // Критика. -2001. — Ч. 10. — жовтень.

— С. 20; її ж. Український жаргон. Словник. — К.: Критика, 2005. — 496 с.

82. Підгорбунський М.А. Кобзарі та бандуристи в Україні // Київська старовина. — 2003. — № 4. — С. 170-175.

83. Підгорбунський М.А. Кобзарський рух в Україні (XVI — XIX ст.). Дис. канд. іст. наук. — К., 2004. — 243 с.

84. Ревзин И.И. К семиотическому анализу «тайных языков» // Симпозиум по структурному изучению знаковых систем. Тезисы докладов. — М., 1962. — С. 33-37.

85. Ревуцький Л. Українські думи та пісні історичні. — К., 1918.

86. Кирдан Б.П., Омельченко А.Ф. Народні співці-музиканти на Україні. — К.: Музична Україна, 1980. — 184 с.

87. Блатной-блатняк // Жак Росси. Справочник по ГУЛАГУ. В 2-х ч. Изд. 2-е доп. Текст проверен Натальей Горбаневской. — М.: Просвет, 1991. — Ч. 1. — 263 с.

88. Саляев В.А. Об основных этапах эволюции арготического слова // Русский язык в школе. — 1996. — № 5. — С. 90-93.

89. Кушпет В. Духовність — основа кобзарства // Бандура, Нью-Йорк. — 1998. — № 63-64.

90. Мокренко В.М. Монографическое и лексикографическое исследование русского жаргона. // Russian ^^vist^s. — 1999. — № 23. — С. 67-85.

91. Мокренко В.М. Украинские источники русского жаргона // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: Збірник наукових праць. Випуск 4. Українське і слов’янське мовознавство. Міжнародна конференція на честь 80-річчя професора Йосипа Дзендзелівського. — Ужгород, 2001. — С. 365-378.

92. Жеплинський Б.М. Коротка історія кобзарства в Україні. — Львів: Край, 2000. — 195 с.

93. Погодин А.Л. Язык как творчество (Психологические и социальные основы творчества речи). Происхождение языка. — М., 2001.

94. Лірницькі пісні з Полісся. Матеріали до вивчення лірницької традиції / Записи, впоряд. та примітки О.Ф. Ошуркевич. Нотні транскрипції Ю.П. Рибак. — Рівне, 2002. — 139 с.

95. Ошуркевич О., Рибак Ю. !ван Власюк — поліський лірник (Деякі штрихи з музико-виконавчої практики) // Минуле і сучасне Волині та Полісся: роде наш красний. Випуск 24. Матеріали Третьої Волинської обласної науково-етнографічної конференції, 14-15 червня 2007 р., м. Луцьк. — Луцьк, 2007. — С. 252-255.

96. Коваленко Б.О. Використання елементів жаргону в мові сучасної преси // !ван Огієнко і сучасна наука та освіта: Науковий збірник: Серія історична та філологічна. Вип. III. — Кам’янець-Подільський: Кам’янець-По- дільський державний університет, інформаційно-видавничий відділ, 2006. — С. 158-170.

97. Русанівська Т. Звідки прийшли до нас матюки? // Подільські вісті. — 2006. — № 116. — 18 серпня. — С. 4.

98. Трембіцький А. Лірницькі пісні та лірники Поділля // Народна творчість та етнографія. — 2003. — № 4. — С. 75-86; Його ж. Лірництво на Поділлі // Місто Xмельницький в контексті історії України. — Xмельницький, Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2006. — 440 с. / Студії Кам’янець-Поділь- ського Центру дослідження історії Поділля. Т. 2. — С. 345-351; Цифрові символи в системі сакральних знань українських «незрячих» мандрівних епічних співців // Звягель — Новоград-Волинський: від сивої давнини до сьогодення / Голов. ред. М.Ю.Костриця. — У 2-х т. — Т. II. — Житомир: М.Косенко, 2007. — 352 с., іл. — (Науковий збірник «Велика Волинь»: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Вип. 36). — С. 171-181; Кушпет В. Старцівство: мандрівні співці- музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.). — К.: «Темпора», 2007.

99. Бисикало С.К., Борщевський С.К. Український фольклор. Критичний матеріал. — К.: Вища школа, 1978. — 288 с.

100. Лановик М.Б., Лановик З.Б. Українська усна народна творчість: Підручник. — 4-те вид., стер. — К.: Знання-Прес, 2006. — 591 с.

101. Лист Миколи Мушинки до Анатолія Трембіцького від 8 червня 2006 р. Оригінал — 1 арк. Родинний архів А.М. Трембіцького Хмельницкий).

102. Запис від Парфиненка А.З. від 13.04.1990 р. / Цит. за Черемський К. Шлях звичаю. — Xарків, 2002. — С. 128-129.

103. Запис від Парфиненка А.3. від 18.12.1991 р. // Там само. — С. 129-130.

104. Польовий Ренат. Кобзарі в моєму житті. — К.: Діокор, 2003. — 104 с.

105. Словник таємної мови українських лірників та шаповалів (близько 1000 слів). — http:\\1itopys.orq.ua/rizne/1irn.htm 17.11.2007. (Копія родинний архів А.М. Трембіцького (Хмельницький).

106. Малюта І. Гомін, гомін по світлиці. // Українська культура. — 1999. — № 4. — С. 12-13.

107. Сіцінський Є. Лірницькі пісні, записані с. Мазники Летичівського повіту, 1881 р. // Хмельницький обласний краєзнавчий музей. — ДК 5295. 83 арк.; Його ж. Лірницькі пісні. Матеріали народної словесності. Авторський рукопис. 1930 р. // Приватний архів Сергія Єсюніна (Хмельницький). — 6 арк.

108. Коваль Роман. З Лісоволом на Поділля // Незборима нація. — 2006. — Ч. 2 (240). — лютий. — С. 2-3.

109. Кожні два тижні зникає одна мова // Урядовий кур’єр. — 2007. — № 185. 9 жовтня. — С. 14.