Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)

17. «Та дороги розійшлися...» (письменники на життєвому шляху Івана Огієнка)


М. О. Лєцкін
Житомирський державний університет імені Івана Франка

Стаття розглядає взаємини великого українського науковця, поета й первосвященика Івана Огієнка та знаного російського радянського поета Дем’яна Бєдного, шляхи яких тісно перепліталися на початку XX ст., але швидко стали протилежними.

Ключові слова і словосполучення: освіта, поеми і вірші, філологічні зацікавлення, еміграція, церква.

В автобіографічній праці «Моє життя», опублікованій уперше в 1935-1936 роках, Іван Огієнко, фіксуючи факти й перебіг своєї після- шкільної, післябрусилівської освіти та називаючи себе у третій особі, зазначив таке:

«1896.УІІІ — 1900.VI. Навчається в чотирилітній Військово- Фельдшерській Школі... Ближчі товариші в школі: Юхим Придворов (тепер письменник Дем’ян Бєдний), Михайло Донець (тепер оперний артист) і ін. ...

1897 — 1900. Писання поем і віршів російською мовою навпере- гонки з Юхимом Придворовим (Дем’яном Бєдним)...

1899 — 1900. Співредактор із Юх. Придворовим (Д.Бєдним) рукописного шкільного місячника: «Моя Библиотека», де містить свої вірші» [1, с.11-12].

Здавалося б, багато чого спільного було в цих двох юнаків. Юхим, 1883 року народження, був лише на рік молодший за Івана, народженого 1882 року. Обоє були з бідних українських родин: Іван — напівсирота, син померлого на той час відставного солдата з містечка Брусилова (нині це Житомирщина, а тоді Київська губернія), Юхим, народжений у селі під Єлисаветградом, виховувався переважно дідом [2, с.6]. Обоє в дитинстві мали контакти з православною церквою: Іван в Брусилові співав у церковному хорі, Юхим був сином церковного сторожа. Обоє саме через нестатки опинилися учнями згаданої Київської військово-фельдшерської школи (хоч зацікавлення мали філологічні, а ніяк не медичні), бо для продовження освіти в інших навчальних закладах потрібні були чималі гроші, тоді як у згадану спеціалізовану школу приймали хлопців на безкоштовне навчання [3, с.51]. Обоє знайшли у фельдшерській школі вихід для свого поетичного хисту — звісно, офіційною в імперії російською мовою [8, с.40]. «Здібності Ю.Придворова, його спілкування з редакціями київських журналів, свідком яких час від часу був й І.Огієн- ко, публікації в газеті «Киевлянин», визнання молодого поета громадськістю стимулюють юнацьку амбітність Івана» [9, с.33]. Обоє, віддавши по закінченні цієї школи належне за законом медицині, врешті- решт спромоглися віддатися вимріяній гуманітарній вищій освіті. Обоє прибрали для своїх поетичних публікацій (вже у справжніх, не рукописних виданнях) псевда: Іван Огієнко виступав як Іван Рулька, Юхим Придворов — як Дем’ян Бєдний.

«Мотиви душевного смутку, печалі, безвиході, болісних розчарувань, тривожного очікування чергової невдачі, а то й біди присутні в переважній більшості поетичних творів, написаних Іваном Огієн- ком у період з 1906-го по 1911 роки. Ліричний герой поета — зовсім юний, вразливий душею, змалку пізнав і сирітську долю, і тяжку працю, і людську підлість, заздрість та зраду» [4, с.167]; ці настрої переростають у соціальний протест. Схожі мотиви були притаманні також раннім поезіям Ю.Придворова, що можна простежити навіть текстуально, наприклад:

Ось ходімо в село, там побачимо горе,

Та таке, що ніколи й не снилось тобі...

Якби сльози села, що пролиті в журбі,

Та злилися в одно — було б справжнєє море... (Іван Огієнко).

С тревогой жуткою привык встречать я день Под гнетом черного кошмара.

Я знаю: принесет мне утро бюллетень

О тех, над кем свершилась кара... (Юхим Придворов).

Однак уже у фельдшерській школі виявилося те, щу розрізняло двох початкуючих поетів. І тут, перетинаючи великий, більш аніж 60-річний часовий простір, варто згадати, що 1963 року в 10-11 (118119) числі свого вінніпезького журналу «Віра й культура» Іван Огієнко — митрополит Іларіон — опублікував порівняно невеликий (на чотири сторінки) матеріал «Дем’ян Бєдний (1883—1945). Спогади» [5, с.219]. Цей мемуарний текст був навіяний Іванові Івановичу 80ми роковинами колишнього колеги, і звідси ми довідуємося про деякі особливості духовної атмосфери Київської військово-фельдшерської школи кінця ХІХ — початку XX століття. За словами І.Огієнка, ця школа давала обом (як, звісно, й іншим учням) рівні стартові можливості у подальшому світоглядному розвиткові, бо хоча вона спеціально й не культивувала української національної ідеї, але «не накидала й російського патріотизму» [5, с.9]. Іван Огієнко, згаданий ним в автобіографії майбутній оперний співак Михайло Донець, а також випускник 1907 року майбутній письменник Остап Вишня — Павло Губенко [6, с.9] обрали перший шлях, осяяний українською ідеєю, за що й мали кожен свою Ґолґофу: Огієнко — піввікове вигнання, Вишня

— гулагівські митарства, Донець — розстріл. Повним антиподом виявився Придворов-Бєдний «з його відвертою зневагою не тільки до Бога, а й до найважливіших моральних чеснот людського життя» [5, с.9]. Можливо, в цій характеристиці є певна доза погляду на більш пізнього Юхима-Дем’яна, але в цілому вона абсолютно правильна, бо навіть і сам поет згадував: «Учился я старательно и успешно. Казенную премудрость усвоил настолько основательно, что... долго я не мог отделаться от... патриотической закваски»´ [2, с.6], та й в апологетичній статті на його честь ідеться про ранні вірші Дем’яна, «проникнутые верноподданическим духом» [2, с.6]. Цікаво, що й у віршованих рядках обидва поети показали різницю між собою. І.Огієнко у цитованих спогадах 1963 року наводить такі власні рядки, написані, вочевидь, у тридцяті роки (це припущення обґрунтуємо трохи згодом):

А ми вкупі молодими Правді присягали, —

Та дороги розійшлися,

И ми не тими стали [3, с.51].

А Дем’ян Бєдний в поезії «Юной гвардии» так осмислює свій шлях у молоді роки, фактично визнаючи відсутність у себе принциповості й людської гідності:

Перед кем лишь мне, парнишке,

Не случалось спину гнуть?..

Сиротливый одиночка,

Брел я слепо, наугад.

Вправо шел по бездорожью,

Влево брел наискосок,

И дрожал пугливой дрожью Мой незрелый голосок.

Тепер варто повернутися знову до Огієнкових спогадів 1963 року про Дем’яна Бедного. «Коли я професорував у Варшавському університеті, я натрапив у якомусь журналі на поему Придворова, присвячену емігрантам», де Дем’ян «висміював еміграцію і закликав мене «на родіну» [5, с.142-143]. Ці слова І.Огієнка багато про що говорять.

І.Огієнко професорував у польській столиці з 1926 по 1932 рік [5, с.35-38], на цей час він був уже всеєвропейсько-відомим україністом, славістом і церковником, автором численних праць (і великих монографій, і портативних брошур), як «Огляд українського язико- знавства», «Українська граматична термінологія», «Українська граматична література», «Як селяни пишуть та читають по-українському», «Вчімося рідної мови», «Українська культура», «Курс украинского языка», «Друкарська трійця: Фіоль, Скорина і Хведорович: ´ Виділено мною. — М.Л.

Історичний нарис із світанку українського друкарства», «Свято української культури», «Український стилістичний словник», «Український правопис зі словничком», «Чистота й правильність української мови», «Нариси з історії української мови», «Українська літературна мова ХУІ ст. і Крехівський «Апостол» 1560-х років»; «Історія церковнослов’янської мови», «Новочасний церковнослов’янський правопис»; «Отражение в литературе «Неба Новаго» Іоаникия Галятовс- каго, южнорусскаго проповедника ХУІІ в.», «Проповеди Іоаникия Галятовскаго, южнорусскаго проповедника ХУІІ века», «Брусиловская Свято-Воскресенская замковая церковь», «Брусиловское церковное братство и его культурно-просветительная деятельность» та ін. Найвизначніші з цих праць «здобули велике визнання у європейській славістиці і стали обов’язковою лектурою для докторантів слов’янознавства в університетах Праги й Відня невдовзі вже після виходу їх у світ» [5, с.40]. Крім того, за плечима І.Огієнка був досвід міністра та головноуповноваженого УНР, а людину з таким минулим і з антиросійськими церковними поглядами варто було б, на думку московських більшовицьких керманичів, спробувати заманити до СРСР, як це вони зробили (з різним ступенем успіху й відповідно з різними наслідками) стосовно В.Винниченка та М.Грушевського.

Чому ж сбме Дем’янові Бедному випала така «честь» — спробувати повернути І.Огієнка «на родіну»? Тут діяв складний комплекс факторів. З одного боку, Дем’ян на цей час остаточно перетворився на повного антипода І.Огієнка: він став вірним ленінцем-сталінцем (навіть мешкав у московському Кремлі поруч із «вождями», брав особисту участь у страті Ф.Каплан: «Одной дорогой с Лениным я с давних пор держусь.») і оспівував ту радянську фантасмагоричну дійсність та комуністичну ідеологію, проти яких мужньо боровся

І.Огієнко. І якщо Огієнкові-поетові більше за все боліли знедолена рідна Україна та її народ («Я взяв своє серце малими руками й віддано поклав Україні до ніг.»; «Що тяжчий хрест за край свій рідний, що більша за народ свій жертва, — скоріше прийде час побідний, й не буде праця наша мертва»), то Придворову-Бєдному в дусі горезвісного «пролетарського інтернаціоналізму» були ближчі до серця «латышские красные бойцы» (назва його поезії), для нього важливіше те, що «средь женщин узбекских прекраснее нет Зайнет», він гнівно вимагав «!» — та найголовніша проблема « Руки прочь от возмущенного Китая інтернаціоналізму», звісно, така: «Будь такие все, как вы, ротозеи, что б осталось от Москвы, от Расеи?»; «Кто он: захватчик ли румынский, иль белый русский офицер, иль самостийник украинский, или махновский изувер?». Дем’ян Бєдний віддався червоній заразі з ентузіазмом неофіта: «Коммунизм — наше красное знамя, и священный наш лозунг — борьба»; хоча інколи в нього і проривалися зізнання в нещирості, награності своєї причетності до комуністичних ідеалів: «Я сросся с бодрой маской. И прав, кто скажет мне в укор, что я сплошною красной краской пишу и небо и забор». Індустріалізація та колективізація разом із голодоморами довели український народ (і не лише український) до прірви вимирання, а у віршах Дем’я- на царював «соціалістичний реалізм»: «Обо всех всего не скажешь вкратце, во дворцах — чем наша власть горда — вместо прежних подлых тунеядцев веселятся рыцари труда!»; «Стальные кони мчат победно на коллективной полосе». Він позиціюнував себе войовничим атеїстом і висміював усе, що було пов’язане з Христовою вірою: поет радів тому часові, «когда забыли люди бога и стали сундуки трясти у богачей»; «Что с попом, что с кулаком — вся беседа: в брюхо толстое штыком мироеда!»; «Событий сколько, бог ты мой! (Тьфу! Бог! Нельзя без оговорки!)»; «Дурман поповского глагола томится в собственном гною.». Словом, для союзної влади Дем’ян був «свій» і усім життям виправдовував не так своє псевдо (бо існував не бідно), як справжнє прізвище (бо був придворним при радянських можновладцях). З іншого боку, за ним водилися грішки, на які йому вказували «высочайшим перстом»: Ленін дорікав поетові за грубість («Грубоват. Идет за читателем, а надо быть немножко впереди»), а ЦК ВКП(б) і Сталін поскубли його за те, що в нього якось мимоволі прорвалось його малоруське походження й він дозволив собі посміятися над деякими непрогресив- ними рисами російського народу, які відображені у фольклорних ідеалах лежання на пічці та «щучьего веления, моего хотения» [2, с.40-41]; отже, Дем’ян був у влади «на гачку». І до того ж він колись був особисто знайомий з «українським буржуазно-клерикальним націоналістом» Іваном Огієнком — так кому ж і виманювати того професора «на роді- ну», як не Придворову-Бєдному?.. На щастя, І.Огієнко, хоч і тужив за батьківщиною, на цю провокацію не піддався.

Спогади І.Огієнка про Дем’яна Бедного свідчать і про те, що професор при всій своїй титанічній діяльності й відповідній зайнятості встигав стежити, крім іншого, й за російськими радянськими часописами («я натрапив у якомусь журналі на поему Придворова»).

І це був не поодинокий випадок: І.Огієнко, наприклад, передруковував в українському перекладі (щоправда, в більш пізній період) у журналі «Наша культура» під рубрикою «Для розваги» з російського оригіналу сатиричні оповідання М.Зощенка [7, с.70].

.Так, дороги українського велета-патріота Івана Огієнка — митрополита Іларіона — й російського поета-малороса Юхима Придворова — Дем’яна Бедного — діаметрально розійшлися. І хоч І.Огієнко більшу частину життя провів мимоволі в екзилі, а Ю.Придворов добровільно відмовився від батьківської землі та її заповітів, та немає сумніву в тому, що митрополит — людина щаслива і в своєму щасті взірцева, а оспівувач комуністичного «раю» — істота глибоко трагічна, незалежно від того, чи розумів свою трагічність Дем’ян Бєдний, чи ні. Бо Коли забудеш Київ рідний,

Душа бездомною зостане (Іван Огієнко).

Список використаних джерел:

1. Огієнко І. Моє життя. — Житомир: Полісся, 2002. — 120 с.

2. Эвентов И. Демьян Бедный // Демьян Бедный. Стихотворения и поэмы. — Л.: Советский писатель, 1957. — 420 с.

3. Опанасюк О. Трійця з передпілля Києва. — Житомир: АСА, 1999. - 64 с.

4. Тимошик М. «Рідний край раз у раз мене кличе до праці.» (Іван Огієнко як поет) // Слов’янське віче. — 1997. — №3. — С.167.

5. Тіменик З. Іван Огієнко (Митрополит Іларіон): Життєписно-бібліографічний нарис. — Львів, 1997. — 228 с.

6. Шинкарук В. Літературна Житомирщина: біобібліографічний довідник. — Житомир: Льонок, 1993. — 112 с.

7. Воротняк Т. «Наша культура» як продовження програми однойменного варшавського часопису // Іван Огієнко і сучасна наука та освіта: науковий збірник (серія історична та філологічна). — Випуск ІІІ. — Кам’янець- Подільський, 2006. — С. 63-72.

8. Тимошик Микола. «Лишусь навіки з чужиною.»: митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження. — Вінніпеґ-Київ: Український православний Собор — Наша культура і наука, 2000. — 548 с.

9. Ляхоцький Володимир. Просвітитель: видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона). — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2000. — 528 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь