пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)

49. Політика радянської влади щодо національних меншин україни в міжвоєнний період


О.Ю.Сучкова

Національне питання є одним з найбільш важливих і складних у суспільстві, особливо в країнах з багатонаціональним складом населення. Міжвоєнний період займає особливе місце в новітній історії України, оскільки протягом цих років відбувалась гостра боротьба за обрання стратегічного напрямку етнополітичного курсу. З перших днів становлення радянської влади сутність її політики визначало змагання між спробами денаціоналізувати соціалістичне будівництво в країні, з одного боку, та надати національного характеру процесам державотворення в УСРР, з іншого [1]. На території сучасної України мешкають представники понад 130 етносів і досвід цієї доби є важливим для етнополітичного ренесансу в середовищі національних меншин.

Вітчизняну історіографію з обраної теми можна умовно поділити на декілька етапів, перший з яких: 1920-ті - перша половина 30-х років. Публікації цього періоду характеризуються агітаційно-пропагандистською спрямованістю, мають описово- інформативний характер. Національні проблеми в них розглядаються крізь призму політичних завдань диктатури пролетаріату і тому набули значного викривлення. З середини 30-х років процес дослідження різко уповільнився, етнічні меншини як об’єкт дослідження історичної думки на деякий період майже зникли з поля зору. На межі 1980-х - 90-х років сформувався новий етап дослідження проблеми, який докорінно відрізняється від попереднього. Велике значення для переосмислення суспільно- політичного розвитку України та національної політики більшовиків у радянську добу мають праці вітчизняних істориків С.Кульчицького, В.Даниленка, Б.Чирка, В.Гриневича та зарубіжних - Дж.Либера, Т.Мартіна, Л.Гатагової, О.Борисенок й інших [2]. Основні проблемно-тематичні пріоритети та певні історіографічні підсумки дослідження історії національних меншин 1920-3 0-х років підбиті в роботах

О.Рафальського, Л.Якубової та Г.Васильчука [3]. Нові підходи авторів дозволили показати процеси відродження культурних традицій етнічних меншин в період запровадження політики коренізації та визначити прорахунки в цій справі. Але вимагають подальшого з’ясування особливості політики радянської влади щодо національних меншин УСРР у міжвоєнний період, що і є метою нашої статті.

Національна політика радянської влади базувалась на декількох фундаментальних уявленнях, які виходили з базисних положень марксизму-ленінізму. По-перше, національне питання є підлеглим стосовно класового. По-друге, нація - категорія історична, були часи, коли націй не було. Слідом за К.Марксом і Ф.Енгельсом більшовики вважали, що національні риси народів внаслідок знищення приватної власності „неминуче будуть змішуватись і таким чином зникнуть так само, як відпадуть різноманітні станові та класові відмінності”[4]. Соціалізм вбачався суспільством, мета якого не тільки зближення, але і злиття націй [5]. Підготувати умови для злиття можливо лише шляхом попереднього вирівнювання рівнів соціально-економічного і культурного розвитку народів, що може відбутися лише завдяки допомозі тих народів, які пішли вперед у своєму економічному розвитку, тим, хто опинився на більш низьких його стадіях. По-третє, більшовики вважали, що національна держава є тимчасовим явищем на шляху до всесвітнього союзу національних республік [6].

Формування поглядів на національне питання, ставлення до нього як до політичної проблеми у більшовиків проходило разом з розвитком самої партії. Політика керівництва більшовиків у національному питанні була досить суперечливою. Проголосивши в теорії право націй на самовизначення аж до відокремлення, більшовики на практиці намагалися всіляко завадити утворенню нових держав на території колишньої Російської імперії, домагаючись „єднання трудящих усього світу”, при цьому національне питання відходило на другий план у порівнянні з соціальним. Однак події громадянської війни довели більшовикам важливість його розв’язання. Саме існування радянської влади залежало від конкретних кроків на шляху розв’язання національної проблеми [7]. В 1920-30-ті роки партійне керівництво держави, змінюючи сутність національної політики, не завжди змінювало форму її проведення. Методи здійснення національної політики різнилися в залежності від поставлених завдань та обставин. В проведенні радянською владою національної політики в цей період виділяємо наступні етапи:1921-1923 рр.: організаційний; 1924-1928 рр.: період активного впровадження політики коренізації; 1929-1932 рр.: інерційний, стагнаційний період коренізаційної політики; кінець 1932 р. - перша пол. 1937 р.: курс на зближення націй (намагання уніфікувати культурні та освітні процеси серед українців і представників нацменшин при збереженні національної форми освіти і культури); з другої пол. 1937 р.: впровадження курсу на „злиття націй”, русифікація [8].

Поворотним моментом в національній політиці слід вважати Х з’їзд РКП(б), який відбувся 8-16 березня 1921 року. На ньому вперше національне питання розглядалося як складова частина державної політики. Чергові завдання партії в національному питанні були викладені в доповіді Й.Сталіна. На його думку, національна проблема була породжена капіталізмом та національним гнобленням, які проявлялися у відсутності рівних прав і рівних можливостей розвитку. Разом з тим відмічалось, що знищення капіталізму та національного гноблення не знімає з порядку денного національної проблеми, яка існує і при радянській владі. Суть її полягає в наявності певної нерівності в розвитку націй (господарській, культурній, освітній тощо), що склалася історично. У доповіді не були підведені підсумки діяльності як партійних, так і радянських органів у цій галузі, нічого не говорилось про проблеми, з якими зіткнулися центральні та місцеві органи в безпосередній своїй роботі. У висновках Й.В.Сталін наголошував, що єдиним режимом, який здатний вирішити національне питання, є режим диктатури пролетаріату [9].

У постанові, прийнятій на Х з’ їзді РКП(б), „Про чергові завдання партії з національного питання” вказувалось, що завдання партії в цій галузі полягає в тому, щоб допомогти трудящим масам невеликоруських народів наздогнати центральну Росію, що пішла вперед, зміцнити радянську державність у формах, відповідних національно-побутовим умовам цих народів; розвинути на рідній мові суд, адміністрацію, органи господарства, укомплектувати їх місцевими людьми, які знають побут і психологію місцевого населення. Крім того, розвинути пресу, школи, театр, клубну справу і взагалі культурно-освітні заклади на рідній мові; розгорнути широку мережу курсів і шкіл, як загальноосвітнього, так і професійно-технічного характеру на рідній мові для прискореної підготовки місцевих кадрів, кваліфікованих робітників з всіх галузей управління і, в першу чергу, в галузі освіти. Ці заходи більшою мірою стосувались народів, які становили корінне населення республік, а щодо національних меншин, то в резолюції з’їзду з національного питання було вперше наведено визначення цього поняття. Крім націй і народностей, які мають певну класову будову і займають певну територію в межах РСФСР, - вказувалось у даній резолюції, - існують окремі національні групи, національні меншини, вкраплені в інонаціональні компактні більшості і, як правило, не мають певної території (євреї, поляки, латиші та інші) [10]. Стосовно їх подальшої долі більшовиками констатувалось право на вільний розвиток, а тому завданням партії по відношенню до трудящих мас національних меншин проголошувалось допомогти їм повністю використати це право.

17 - 25 квітня 1923 р. на ХІІ з’їзді РКП(б) були сформульовані основні положення політики коренізації: посилення уваги до підготовки, виховання та залучення кадрів корінної національності до органів влади; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури [11]. На з’їзді декларувалось, що основною метою цієї політики було сприяння розвиткові культур і мов національностей. Насправді на першому плані були інші завдання - укорінитися в національних республіках, створити відданий партії кадровий потенціал з місцевих лідерів. Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партійні функціонери повинні були розмовляти з населенням його мовою. Коренізація мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур. Таким чином, сутність політики коренізації полягала в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Державне піклування про етнічні меншини мало сприяти формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація та створення необхідних політичних і економічних умов для розвитку національних меншин. Якщо центральні території України, в основному, були етнічно однорідними, то периферійні регіони, враховуючи специфічні історико- культурні обставини, були територіями активних міжетнічних контактів, де відбувався взаємовплив культур різних народів. Україна була однією з найбільш строкатих щодо національного складу республік: найчисленнішими етнічними меншинами були росіяни, євреї, поляки, німці, греки. Росіяни України становили лише 4% загальної їх чисельності в СРСР, євреї - 52, поляки - 48, німці - 40, греки - 30%. [12]. Про пильну увагу керівництва УСРР до проблем нацменшин свідчить той факт, що лише протягом 1919 - 1925 рр. Президія ВУЦВК та РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення їх економічних, правових, культурних інтересів. Утворювались окремі адміністративно-територіальні одиниці: виділялось 13 національних районів, 954 сільради, 100 містечкових рад; відкривались школи з національною мовою викладання: у 1925 р. було 566 шкіл з німецькою, 342 - з єврейською, 31 - з татарською мовою викладання [13].

Процес реалізації політики українізації мав деякі особливості. Перша полягала в докорінній зміні статусу українців, які ставали титульною нацією. Другою особливістю було те, що процес етнічної ідентифікації, національно-культурного відродження титульної та інших етнічних груп проходив одночасно. Розглянемо реалізацію політики коренізації на прикладі українського єврейства. Вона набула різноманітних форм і методів. Були створені спеціальні державні та громадські структури:

І. По державній лінії: 1) Центральна комісія у справах нацменшостей (ЦКНМ) при ВУЦВК та її підрозділів на місцях у структурах: окрвиконкомів - окрбюро (ОБНМ), міськрад - секцій, а потім бюро, райвиконкомів - уповноважених; 2) Державний орган, що координував роботу різних відомств по переселенню євреїв на землю, - Комітет по земельному облаштуванню єврейських трудящих (УкрКОМЗЕТ).

ІІ. По партійній і громадський лінії: 1) Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У та євсекції при окружкомах КП(б)У; 2) Євсекції при ЦК ЛКСМУ та інструктори в округах; 3) Євсекції в профспілкових структурах; 4) Євсекції в кооперативних об’єднаннях; 5) Товариство по землеоблаштуванню єврейських трудящих (УкрТЗЕТ).

ПІ. По адміністративно-територіальній лінії: 1) Виділення єврейських національних районів, селищних і сільських Рад; 2) Створення змішаних районів і сільрад із чітко визначеним положенням єврейського населення в цих утвореннях.

Друга група передбачала заходи, спрямовані на корінні зміни в соціальній структурі єврейського населення України: 1) Залучення євреїв до сільськогосподарської праці шляхом переселення на цілинні землі, Південь України, до Криму, з 1928 року - до Біробіджану, а також внутрішньоокругове розселення і розвиток примістечкового землеробства; 2) Квотування робочих місць на промислових підприємствах, цільовий набір євреїв на шахти Донбасу та великі будівництва республіки; 3) Направлення безробітної і містечкової молоді на курси для одержання робочих спеціальностей із наступним працевлаштуванням; 4) Підтримка традиційних для євреїв кустарно- ремісничих промислів у матеріально-технічному, фінансовому і правовому відношенні.

Третя група включала заходи щодо пристосування державного апарату до обслуговування єврейського населення:

I. По державно-адміністративній лінії: 1) Переведення державних установ і організацій на обслуговування на ідиші; 2) Утворення судових і слідчих камер із роботою на ідиші; 3) Створення у великих містах єврейських міліцейських підрайонів.

II. По лінії просвітництва: 1) Утворення в рамках апарату Наркомпросу республіки спеціального органу (Раднацмен), що відав єврейськими навчальними закладами; 2) Створення умов для одержання безперервної освіти на ідиші.

III. По лінії культосвіти: 1) Створення державних і народних єврейських театрів і студій; 2) Формування мережі єврейських клубів, сільбудів, бібліотек; 3) Видання єврейських газет і журналів, а також книжкової продукції рідною мовою [14].

Діяльність бюро євсекцій об’єднувалась підвідділом нацменшин Агітпропвідділу ЦК РКП(б), що здійснював керівництво роботою на місцях через національні бюро і секції РКП(б), у завдання яких входила розробка і постановка перед ЦК РКП(б) питань партійного і радянського будівництва, що виходили з економічних, побутових і культурних особливостей цих національностей. На 3-й конференції євсекції (липень 1920 р.) колишні члени єврейських партій, які стали членами компартії, виступили з пропозицією перетворити євсекцію в автономну єврейську організацію усередині партії. Відповіддю було рішення конференції, що євсекції “є лише технічним масовим апаратом у партії”. Цю роль євсекції підтвердило і рішення її 4-ї конференції. В листопаді 1920 р. ЦК РКП(б) затвердив положення про національні секції і підвідділи нацменшин, завданням яких стало керівництво агітацією і пропагандою на рідній мові серед нацменшин, які знаходились поза своєю областю або республікою.

Центральне бюро євсекцій керувало діяльністю єврейських бюро на місцях і відділами при Наркомнаці, Наркомпросі, Головполітпросвіті, а також діяльністю низки громадських єврейських організацій. Євсекції РКП(б) створювались поряд з іншими національними секціями, завданнями яких було розповсюдження комуністичної ідеології в середовищі нацменшин їх рідною мовою і залучення до “будівництва соціалістичного суспільства”. Однією зі специфічних цілей євсекцій була боротьба з Бундом та іншими єврейськими соціалістичними партіями, а також із сіонізмом. Створення євсекцій знаменувало передачу від урядових органів (Єврейський комісаріат) партійним компетенції у вирішенні проблем радянського єврейства [15].

Місцеві відділи по роботі з нацменшинами почали утворювати в 1923 році за штатним розкладом після розгляду спеціальною комісією при ВУЦВК. Одним з нагальних завдань радянської влади була боротьба з пауперизацією, яка досягла серед євреїв колосальних розмірів. З 1924 року діяльність євсекцій по працевлаштуванню “декласованих елементів” виявлялась у сприянні направленню євреїв у промисловість і сільське господарство, в керівництві створенням ТЗЕТу, в пропаганді Біробіджанського проекту. Головне своє завдання члени євсекцій бачили в “комуністичному вихованні єврейських мас” і виступали на місцях ініціаторами ліквідації общинних інституцій, агітували за закриття синагог, шельмували рабинів, різників тощо. Боротьба євсекцій за створення радянської єврейської культури і впровадження комуністичної ідеології супроводжувалась нігілістичним ставленням до минулого єврейського народу, негативною оцінкою діяльності “дрібнобуржуазних і антирадянських” єврейських лівих партій, сіоністського руху. Одночасно євсекції проводили ідею “ідишизації”, допомагали створювати суди і місцеві Ради, в яких офіційною мовою був ідиш (на 1931 рік в Україні таких судів було 46, місцевих Рад більше 150, із них три - районних) [16].

Діяльність євсекцій парадоксальним чином перетворювала їх із “технічного апарату” залучення євреїв “до соціалістичного будівництва” в центр консолідації єврейського життя. Ця обставина стала головним об’єктом полеміки, яка розгорнулась на нараді євсекцій в 1926 р. Прибічники форсування асиміляції радянського єврейства оголосили будь-яку особливу роботу серед євреїв “націоналістичним ухилом”, тоді як частина членів євсекцій вважала таку роботу необхідним заходом збереження єврейського народу. ЦК ВКП(б) оцінив другий погляд як “націоналістичні тенденції в роботі євсекцій” і зразу після наради євсекцій прийняв рішення про перетворення їх в Єврейське бюро, що скорочувало їхні повноваження. У січні 1930 р. Єврейське бюро було закрито в порядку загального рішення про ліквідацію національних секцій у ВКП(б). Діяльність євсекцій була останньою спробою налагодити будь-які форми єврейського життя в межах радянського ладу і комуністичної ідеології. Досвід євсекцій показав повну несумісність будь-якої єврейської ініціативи, яка носила навіть комуністичний характер, з партійним і державним режимом, встановленим в СРСР.

В 1930 році відбулась нова адміністративно-територіальна реформа. Постановою ВУЦВКу та РНК УСРР від 2 вересня 1930 року ліквідовувалися округи. З цього часу робота райвиконкомів базувалась на двох взаємовиключаючих засадах: повній самостійності та цілковитій відповідальності за правильне і своєчасне виконання заходів партії. Була зруйнована система обслуговування нацменшин: окрбюро в справах нацменшин розформували, а нову структуру не створили. Те, що залишалось від старої (Інститут уповноважених при РВК) виявилося неефективним, бо окрбюро несли основний тягар координаційної, виконавчої і керівної роботи (на своєму рівні).

Розрив зв’язку між центральними органами у справах нацменшин та їх низовими підрозділами в районах призвів до втрати контролю з боку центру, до занепаду, а інколи і до згортання роботи на місцях. У проекті штатів РВК, розробленому ЦК РСІ, не передбачалось штатної посади в справах нацменшин, на що вказувалось у доповідній записці секретаря президії ВУЦВКу Василенка до ЦК КП(б)У від 9 жовтня 1930 року. Президія ВУЦВК видала постанову від 15 січня 1931 року „Про введення до штатів деяких РВК посади інструктора по роботі серед національних меншин”, згідно з якою в районах, де нацменшини становили не менше 10% від загальної кількості населення, вводилися штатні інструктори (виключення було зроблено для п’яти районів, в яких нацменшини становили менше 10%, але проживали компактними групами). Усього вводились 110 посад, з яких 41 - по єврейській лінії, 34 - по польській, 16 - по російській. На середину 1930-х років їх кількість зросла до 130 [17].

В 1932 р. були утворені області. Того ж року при облвиконкомах створили комісії у справах нацменшин. Перед ними ставилися завдання: здійснення заходів у галузі національної політики на території області; проведення роботи щодо забезпечення правового стану нацменшин, подальше їх залучення до радянського будівництва; сприяння економічному та культурному розвитку. Поступово робота серед нацменшин почала втрачати свою актуальність. Про це свідчить ставлення органів управління та відношення низових владних структур до цієї роботи. У цілому, як вказувалось в листі ЦК НМ до обласних комісій в справах нацменшин від 20 липня 1932 р., стан роботи і забезпечення їх кадрами у порівнянні з минулими роками значно погіршилися. Центральні органи влади стали на шлях спрощення управлінської структури. На засіданні секретаріату ВУЦВКу від 26 липня 1934 р. розглядалось питання „Про організацію відділів та встановлення посад інструкторів по роботі серед національних меншин”. Вирішили ліквідувати всі комісії по роботі серед нацменшин при обласних, районних виконавчих комітетах та при міськрадах. Натомість у Вінницькому, Дніпропетровському, Донецькому, Київському, Одеському облвиконкомах пропонувалось утворити відділи по роботі серед нацменшин у складі завідуючого та двох інструкторів; при оргвідділах міськрад, підпорядкованих облвиконкомам, - посаду інструктора; посада інструктора в справах нацменшин зберігалася при тих райвиконкомах, де вона була встановлена постановою ВУЦВК від 15 січня 1931 р. [18].

В 1930-ті роки сталінським керівництвом у країні проводилась жорстка репресивна політика, яка проходила під гаслом необхідності боротьби з „буржуазним націоналізмом”. Під час цієї боротьби були знищені національно-культурні заклади. У квітні 1938 року ЦК КП(б)У прийняв постанову „Про реорганізацію шкіл на Україні”, в якій створення навчальних закладів з викладанням мовами національних меншостей кваліфікувалося як „насадження” особливих національних шкіл, які стали осередками „буржуазно-націоналістичного впливу на дітей”, а їх функціонування визнавалося „недоцільним та шкідливим”. Учнів переводили в школи з українською і російською мовами викладання. Усю роботу щодо реорганізації національних шкіл проводили поспішно і її планувалося закінчити до серпня 1938 року [19].

В 30-ті роки відбулось повне і остаточне злиття роботи серед різних національностей України із загальнорадянською, її централізація та підпорядкування внутрішньополітичним заходам у країні, про що свідчить реорганізація органів управління в справах нацменшин. ЦК НМ при ВУЦВК проіснував до 1941 року. Починаючи з 30-х років його діяльність, як і місцевих структур, була позбавлена будь- якої самостійності та спрямована не на задоволення потреб нацменшин, а на виконання внутрішньополітичних кампаній. Зміцнення політичного режиму перетворювало вказану структуру на формальний придаток до виконавчої гілки радянської влади. Система управління справами нацменшин стала складовою частиною партійно- радянського апарату. Повна ієрархічна залежність низових ланок управління від вищестоящих не дозволила національним процесам зайняти самостійне місце в суспільному житті країни, підпорядковувала національну політику різним політичним акціям. По суті, був демонтований механізм управління національними відносинами, а сам процес їх вільного розвитку фактично загнаний в жорстко централізовані бюрократичні рамки. Грубі перекручення методів соціалістичного будівництва не могли не вплинути негативно на національні відносини. Все менше уваги приділялось багатьом назрілим питанням національного життя.

Деформація в проголошених радянською владою принципах здійснення національної політики 1930-х років відчувається і сьогодні. Існує безпосередній зв’язок сучасних проблем у національних відносинах з недооцінкою в минулому реальних суспільних процесів у національній сфері, які не враховувались у проведенні політики радянською владою в міжвоєнний період.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:

1. Якубова Л. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР. 20-і - перша пол. 30-х рр. ХХ ст. - К.: Ін-т історії України НАНУ, 2006. - С.481.

2. Кульчицький С.В., Гриневич В.А., Даниленко В.М., Лисенко О.С. Україна і Росія в історичній ретроспективі. В 3 т. Т.2: Радянський проект для України.- К., 2004.530с.; Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30 рр ХХ ст).-К.,1995.-215с; Liber G. Soviet nationality policy, urban growth and identity change in the Ukrainian SSR 1923 - 1934.Cambridge, 1992; Martin T. The Affirmative Action Empire. Nations and Nationalism in the Soviet Union. 1923-1939.-Ithaca, 2001; ЦК РКП(б)-ВКП(б) и национальный вопрос. Кн. 1. 1918-1933 гг./Сост. Л.С.Гатагова и др.- М., 2005. - 784 с.; Борисенок Е. Феномен советской украинизации. 1920-1930-е годы.- М., 2006.256 с.

3. Рафальський О.О. Національні меншини України у ХХ ст.: Історіографічний нарис. -

К., 2000.- 446с.; Якубова Л. Етнічні меншини УСРР у 20-ті- пер. пол. 30-х рр ХХ ст.: Історіографія та джерела дослідження.-К.,2006.-109с.; Васильчук Г.М. Радян Україна 20 - 30-х рр. ХХ ст.: сучасний історіографічний дискурс. - Запоріжжя, 2008.- 314 с.

4. Маркс К., Енгельс Ф. Сочинения . 2-е изд. Т.42. - М., 1974. - С.360.

5. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Т.27. - М., 1980. - С.256.

6. Вдовин А.И. Национальная политика 30-х годов // Вестник Московского университета. Сер.8. История. - М., 1992. - №4. - С.18.

7. Єфіменко Г.Г. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932 - 1938). - К., 2001. - С.5.

8. Сучкова О.Ю. Єврейська етнічна меншина в Донбасі (1920 - 1930-і роки) // Нові сторінки історії Донбасу:Зб.статей.Кн.12/Ред.З.Г.Лихолобова.-Донецьк, 2006.-С.107.

9. Десятий съезд РКП(б). Март 1921 г. Стенографический отчёт. - М., 1963. - С.183.

10. Там само. - С.603, 604, 606.

11. КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. 1898 - 1970. / За заг. ред. П.М.Федосєєва і К.У.Черненка. Т.2. 1917 - 1924. - К., 1979. - С.416 - 472.

12. Якубова Л.Д. Національно-культурне життя етнічних меншостей України (20-30-ті роки): коренізація і денаціоналізація // УІЖ. - 1998. - №6. - С.23.

13. Крутова Л.А., Рыбалко В.А. История Украины: Уч. пособие. - Донецк, 2003. - С.211. 14.Орлянський В.С. Євреї України в 20-30 роки ХХ сторіччя: соціально-політичний аспект. - Запоріжжя, 2000. - С.60 - 62.

15. Матеріали довідки: Російський державний архів соціально-політичної історії (далі - РДАСПІ). - Ф.413.

16. Матеріали довідки: РДАСПІ. - Ф.413.

17. Балуба І.А. Польська національна меншина України в 20-30 рр. ХХ ст.: Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. - К., 1997. - С.60.

18. Там само. - С.63.

19. Бритченко С.П. Деякі питання розвитку національних відносин на Україні. - К., 1990. - С.14.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь