пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)

41. Російсько-латиноамериканське співробітництво у 1992-1999 роках в контексті формування багатополюсного світу


А.В.Бредихін, ДД.Семенов

Актуальність зазначеної проблеми полягає тому, що російсько- латиноамериканське співробітництво 1990-х років є невід’ємною складовою системи міжнародних відносин, яка почала формуватись після закінчення холодної війни. Формування латиноамериканського вектору зовнішньої політики РФ у 1990-і роки тісно пов’язане з двома факторами: уявленням про подібність СРСР (і Росії) та країн Латинської Америки (однотипність внутрішніх процесів та дипломатичних завдань на міжнародній арені починаючи з середини 1980-х років), а також прийняттям обома сторонами концепції багатополюсного світу з метою протидії гегемоністським устремлінням США - єдиної наддержави після завершення холодної війни. Ці дві тези стали ключовими як для російської латиноамериканістики, так і для державних діячів. Проте реалії 1990-х років засвідчили, що незважаючи на «перспективи та значний потенціал російсько-латиноамериканського співробітництва», реалізація його була мінімальною. У пропонованій статті авторами подано спробу дати пояснення цьому парадоксу.

Мета дослідження - проблема співпраці Росії і країн Латинської Америки в 1990-і роки і причина їх відносно слабкого розвитку. Задачі дослідження: аналіз стану російсько-латиноамериканських зв´язків на початку 1990-х років, основні зовнішньополітичні російські та латиноамериканські пріоритети, їх спільні і відмінні завдання.

Історіографія проблеми. Українська латиноамериканістика є досить молодою і на сьогодні проблема російсько-латиноамериканського співробітництва 1990-х років в ній не представлена. Серед українських латиноамериканістів, чиї роботи присвячені сучасній історії континенту, слід назвати А. В. Бредихіна, Н. М. Веселу, І. І. Лаврову, О. І. Ковальову, Ю. П. Палія, Г. С. Савельєва, А. А. Самойленко, Л. О. Скворцову.

У російській історіографії дана проблема розглядається ширше і представлена у роботах В. М. Давидова, Б. Ф. Мартинова, Н. Г. Зайцева, К. Майданика, А. Н. Глінкіна, А. І. Сизоненко, А. А. Сосновського, Я. Г. Шемякіна, А. В. Харламенко, В. П. Сударєва тощо.

Порівняння горбачовського СРСР (пізніше - єльцинської Росії) з країнами Латинської Америки (особливо Бразилією) стало популярним у зв’язку з перебудовою. Підсумок таких порівнянь дав дослідник Н. Г. Зайцев: «Говорячи про наявність ряду спільних рис у розвитку країн Латинської Америки та СРСР, ми маємо на увазі перш за все загасаючі в 80-і роки темпи економічного зростання (у разі Латинської Америки - падіння регіонального ВВП у розрахунку на душу населення до рівня 1978 р.); вкрай хворобливий хід внутрішніх структурних перетворень, включаючи децентралізацію та «деетатизацію» економіки, впровадження нових важелів економічної політики; збереження переважно сировинної спеціалізації експорту і різке погіршення умов торгівлі, особливо для СРСР і латиноамериканських країн-експортерів нафти, їх загальна «маргіналізація» в світовій торгівлі; наявність у СРСР труднощів з обслуговуванням зовнішнього боргу, а у більшості країн регіону - найгостріший криза в цій сфері; наростання інфляційних процесів і, нарешті, падіння життєвого рівня населення» [4, с. 30-31]. Характерним стало порівняння Бразилії та Росії через їх приналежність до групи держав-гігантів, що, на думку А. Н. Глінкіна, слугує методологічною основою порівняльного аналізу цих двох країн, що представляють різні цивілізаційні формування. «На цьому фоні можливо простежити спільні риси і паралелі у розвитку двох країн. Перш за все, мова йде про роль історичної спадщини в їх сучасному житті, схожість основних етапів історичного шляху: монгольське ярмо - колоніальна залежність, монархія як форма державної організації, рабство - кріпацтво, еволюція і революція, характер і функції авторитаризму в Бразилії, тоталітаризму в Росії, домінування держави і її інститутів над особистістю, прихильність моделям «наздоганяючого розвитку». Привертає до себе увагу постійне скорочення тимчасового розриву при проходженні східних етапів. Якщо ліквідація іноземного панування в Росії

і Бразилії розділена століттями, то знищення кріпацтва і рабства - лише чвертю століття, а «абертура» і перебудова почалися одночасно. Причому ці два процеси мають чимало пересічних характеристик: ініціювання «зверху», типологічна порівнянність ключових завдань: лібералізація економіки, зміна ролі держави, демократизація в умовах нерозвиненості громадянського суспільства і сильного впливу традиціоналізму в соціальній психології, культурі населення, інтеграція у світове співтовариство при пріоритетному розвитку системи тісних зв´язків з «ближнім зарубіжжям» [8, с. 29-30]. Іноді співставлення носило абсолютний характер, як спроба прирівняти вибори Ф. А. Коллора президентом Бразилії та обрання Б. М. Єльцина до парламенту у 1989 р. [10]. Досить розповсюдженою, хоча і не переважаючою, була точка зору, згідно з якою рівень розвитку громадянського суспільства в країнах Латинської Америки набагато вищий, ніж в Радянському Союзі. «При авторитарних режимах, що може на перший погляд здатися парадоксальним, інститути громадянського суспільства зуміли не тільки вижити, але і значно зміцнитися. Примітно, що навіть при диктатурах правого спрямування в Латинській Америці об´єктивно існували набагато більш сприятливі умови і можливості для розвитку громадянського суспільства, ніж у нас в період застою, не кажучи вже про сталінський час» [13, с. 49].

Цікавою є точка зору К. Майданика, згідно з якою «найбільшою мірою об´єктивне «перехрещення» проблем демократизації в СРСР і Латинській Америці безпосередньо простежується в питанні про структурний кризі, що вразила обидва регіони, про пошуки виходу з неї» [13, с. 61-62]. На думку дослідника, ця криза стала наслідком підпадання країн «другого ешелону» економічного розвитку під удар процесів, пов´язаних з якісними зрушеннями в країнах «першого ешелону». Таким чином, корінні зрушення на «периферії» західного світу пов’язувались не просто з внутрішньою кризою в країнах східноєвропейського та латиноамериканського регіонів, а із зумовленістю глобальною взаємодією, для якої ідеологічні кордони між «заходом» і «сходом» та «північчю» і «півднем» виявились незначними. У середині 1990-х років, коли невідповідність сповненої ейфорії концепції Ф. Фукуями об’єктивній реальності стала очевидною, інший російський вчений Б. Ю. Кагарлицький пов’язав кризу на «периферії» із структурною кризою західної цивілізації в цілому. Порівнюючи сучасну ситуацію з пізньою Античністю, він дійшов висновку: «Заходу не варто сподіватися, ніби-то різанина, голод і економічний розвал на периферії не торкнуться центру. Падіння античної цивілізації теж починалося на периферії. У цьому сенсі минуле дає нам страшний урок. Якщо західні європейці і північноамериканці - нові римляни, то східноєвропейці і латиноамериканці, які живуть на кордоні, на периферії західного світу, - вочевидь, нові варвари» [6, с. 55].

З іншого боку, порівняння між Східною Європою і Латинською Америкою не обмежувалось політичними та соціально-економічними реаліями 1980-90-х років. Російський дослідник Я. Г. Шемякін розвинув і обґрунтував концепцію, згідно з якою як Росія, так і Латинська Америка являють собою особливий різновид «прикордонних» цивілізацій, які відносяться до великої «західної» цивілізаційної спільноти [17, с. 7]. Один з попередників Я. Г. Шемякіна, В. Б. Земсков «прикордонними» називав цивілізації, «які виникають на периферії стабільних великих цивілізацій, в зонах, де вони переходять свої кордони, вступаючи у взаємодію з іншими цивілізаціями/культурами» [5, с. 94]. Підвищення інтересу саме до «прикордонних» цивілізацій дослідник пов’язував з формуванням концепції багатополюсного світу і переходом від вивчення «класичних» «стабільних» цивілізацій до «некласичних» «нестабільних», які виявили здатність до не менш активної діяльності у всіх сферах діяльності суспільства, ніж цивілізаційні центри. В. Б. Земсков відмічав також, що природна для зон цивілізаційного переходу висока конфліктність, напруженість часто визначає нестабільність глобальної ситуації. Характерно, що ці положення співзвучні відомій концепції С. Хантінгтона про посилення цивілізаційної самоідентифікації народів у сучасному світі, яка може призвести до так званого «зіткнення цивілізацій».

Таким чином, в 1980-90-і роки було сформовано і обґрунтовано положення як про цивілізаційну спорідненість між Росією та країнами Латинської Америки, так і про однотипність процесів їх розвитку у сучасності. Відповідно до цього було зроблено висновок про спільність їх інтересів на міжнародній арені.

Тези про перспективність плідного співробітництва в торгово-економічній, політичній, науково-технічній сферах, культурно-гуманітарній сферах, а також активну участь у вирішенні глобальних проблем (миру, стабільності, безпеки, захисту навколишньої середи тощо) на міжнародній арені навряд чи можна вважати специфічними для російсько-латиноамериканського діалогу. Вони відображають намагання всіх без винятку країн співпрацювати з іншими країнами заради спільного процвітання. Найбільшою мірою специфіка російсько-латиноамериканських взаємовідносин розглядуваного періоду пов’язана з орієнтацією на формування економічно і політично багатополюсного світу. Саме така модель міжнародних відносин, на думку обох сторін, здатна забезпечити реалізацію інтересів усіх учасників на основі рівноправності, справедливості, а також попередити «маргіналізацію» менш розвинених країн (зокрема, «периферії» західного світу) в умовах глобалізації.

Разом з тим передумови для співробітництва на початок 1990-х не були абсолютно райдужними. Внаслідок холодної війни період відчуження в радянсько- латиноамериканських відносинах тривав довго, і відновлення порушених зв´язків вимагало чимало зусиль з обох сторін. Разом з тим до початку перебудови у відносинах СРСР з «великою трійкою» (Аргентиною, Бразилією, Мексикою) та рядом середніх держав регіону вже був пройдений стартовий рубіж. Іншими словами, встановилася система зв´язків і були створені договірно-правова база та інфраструктура співробітництва (міжурядові комісії, дипломатичні консультації). За межами ж цього «базису» при розвитку радянсько-латиноамериканських відносин все частіше нерідко доводиться піднімати «цілину»: відсутність історичних традицій, накопиченого досвіду, часом елементарних знань партнерів один про одного породжує чимало труднощів.

Короткий екскурс в історію дозволяє зробити висновки, що мають важливе значення для розуміння сучасного етапу. По-перше, тривалий час радянсько- латиноамериканські відносини відбивали коливання глобальної міжнародної кон´юнктури, особливо стан взаємодії СРСР-США. По-друге, «приливи» у їх розвитку синхронізувалися з успіхами демократизації в регіоні або ж спробами реформ в Радянському Союзі. По-третє, для того, щоб розморозити великий потенціал, закладений у цих відносинах, було потрібно вивести їх за рамки «магнітного» поля протистояння наддержав [2, с. 4].

Іншою важливою проблемою, яка стала на заваді російсько-латиноамериканського співробітництва, виявилось елементарне незнання сторонами одна одної. Серед негативних рис радянського періоду К. А. Хачатуров виділяв: стереотип відношення латиноамериканських країн до однорідного організму «Азія, Африка та Латинська

Америка»; слабку роботу центрів латиноамериканістики; вкрай слабке використання результатів досліджень латиноамериканістів практикою та ЗМІ [14, с. 4-5]; безсистемне, епізодичне, а іноді й елементарно неграмотне відображення в ЗМІ процесів і подій, що відбуваються в Латинській Америці, радянсько- латиноамериканських відносин [14, с. 9]; загальне ставлення всіх без винятку радянських державних відомств і громадських організацій до Латинській Америці за принципом: менше і гірше [14, с. 11]. Втім, ситуація мало змінилась і десятиліття потому: Латинська Америка залишалась вкрай слабко представлена у російських ЗМІ; недостатнім було інформаційне забезпечення посольств РФ, що обмежувало їх можливості по просуванню російських інтересів, формування позитивного іміджу Росії в регіоні [11, с. 20-21]. Аналогічною виявилась ситуація і з латиноамериканською стороною, при цьому на Росію багато в чому перенесли зовнішньополітичні пріоритети, притаманні Радянському Союзу в Західній півкулі, в першу функції «противаги» Сполученим Штатам [12, с. 21].

Вищеописані фактори стали не єдиною перешкодою для динамічного розвитку співробітництва між РФ та Латинською Америкою. До цього слід додати різне бачення та розуміння однакових, на перший погляд, проблем.

Якщо для нашого суспільства протягом століть віссю загальнопланетарних процесів була цивілізаційна дихотомія по лінії «Схід-Захід» (починаючи від дискусій щодо приналежності чи неприналежності до західного світу і закінчуючи холодною війною), то для латиноамериканських країн така вісь пролягала по лінії «Північ- Південь», а сутністю конфлікту стали нерівноправні відносини між технологічно і економічно розвиненими північними країнами та відстаючими країнами півдня.

Так, латиноамериканський політолог К. Горостіага зазначав на тому, що розвинені капіталістичні країн (США, Японія, Західна Європа) досягли не тільки монопольної концентрації фінансових ресурсів, але й технологічних. «Дана концепція капіталу відповідає характеру нової технологічної революції, при якій цикл накопичення капіталу з кожним разом все менше залежить від інтенсивності праці та використання природних ресурсів, а все більше від накопичення нових технологій. Концентрація і централізація технологічних знань має більш інтенсивний і монопольний характер, і ця обставина сприяє поглибленню прірви між Північчю і Півднем» [7, с. 40]. «В результаті посилюється наступ Півночі на Південь і Капіталу на Працю», - підбиває підсумок дослідник [7, с. 43].

Для країн Латинської Америки саме звільнення від фінансово-економічної залежності, диверсифікація торгово-економічних зв’язків була головним зовнішньополітичним пріоритетом. Більше того, кінець холодної війни сприймався якщо не негативно, то насторожено, і пов’язано це було також з фінансово- економічним аспектом. «Кінець холодної війни можливо призведе до «африканізації» Латинської Америки, відкинувши її на задвірки світового громадського інтересу і вивівши її за русло міжнародної торгівлі, інвестування та кредиту. Небезпека цього реальна, і місцеве населення і влади навряд чи можуть зробити що-небудь серйозне, щоб відвести цю загрозу», - писав інший латиноамериканський вчений Х. Кастан’єда [16, с. 36]. Якщо підсумувати такого роду побоювання, то можна коротко звести їх до наступного: індустріальні держави, особливо європейські, все більше уваги приділяють Східній Європі, що може завдати шкоди країнам третього світу, в тому числі Латинської Америки і Карибського басейну, або, кажучи словами президента Бразилії Ф. Коллором де Мело, «поворот до Сходу» може стати «розворотом» від Латинської Америки; концентрація Радянського Союзу на своїх внутрішніх проблемах, розпад військових структур Варшавського договору і, як наслідок цього, ослаблення позицій нашої країни на міжнародній арені може призвести до створення «однополюсного світу», що загрожує негативними наслідками для країн, що розвиваються як більш слабких учасників світової спільноти; перевлаштування економіки в СРСР і Східній Європі відверне на себе значну частину фінансових та інвестиційних ресурсів, призведе до «відхилення» торгівлі і в цілому буде здійснюватися як би за рахунок інтересів латиноамериканських та інших держав третього світу; модернізація економіки СРСР і країн Східної Європи, їх більш тісна інтеграція в світогосподарські зв´язку дозволять їм активно конкурувати з латиноамериканськими країнами на ринках Заходу, в той час як їх власний попит на експортну промислову продукцію, що розвиваються, буде мати тенденцію до скорочення [3, с.14].

Таким чином, на початку 1990-х років країни Східної Європи, зокрема Росія вбачались для латиноамериканців не стільки потенційними союзниками, скільки конкурентами. Щоправда, річ йшла не про військово-політичне суперництво, а про економічне. Взагалі характерною латиноамериканською рисою є пріоритетність економічної стабільності, незалежності та безпеки над військово-політичною. Цивілізаційна, геополітична і історична специфіка латиноамериканського регіону, як показує сучасна реальність, дуже сприяли більш «просунутому» засвоєнню його народами і правлячими елітами нових параметрів багаторівневої безпеки XXI століття. Католицький у своїй основі світогляд народів Латинської Америки, помножений на традиції і цінності, що збереглися від доколумбової епохи, географічна віддаленість цього регіону від традиційних світових ринків так і не змогли зробити ідею необмеженого матеріального прогресу настільки ж органічною для латиноамериканців, як, наприклад, для народів, які традиційно сповідували «протестантську етику». Їх релігійна, мовна, культурна та історична спільність, тяга до відновлення політичного та економічного союзу яка постійно простежувалась протягом XIX-XX ст., сприяли найменшій, в порівнянні з іншими регіонами Землі, кількості внутрішньорегіональних воєн і конфліктів, мінімальному рівню гонки озброєнь, а також тій важливій обставині, що парадигма забезпечення національної безпеки частіше розглядалася ними не через призму роз´єднання і самоізоляції, а з точки зору об´єднання та інтеграції. «Вторинність» латиноамериканських країн як суб´єктів світової політики кінця XIX - початку XX ст., їх залежність від «великих держав», в першу чергу - від США і постійно присутня загроза інтервенції заздалегідь виключила їх з участі в боротьбі за світовий політичний вплив шляхом нарощування військової сили, надаючи, вже в той час, функції забезпечення зовнішньої безпеки скоріше «гуманітарний» (політичний, правовий, інформаційний), ніж чисто військовий, силовий характер [9, с. 63].

Саме тому для латиноамериканських країн пріоритетними у формуванні багатополюсного світу стали економічні інтеграційні процеси - як внутрішні регіональні, так і направлені на співробітництво з торгово-економічними блоками поза Латинською Америкою. Венесуельський дослідник Х. Валеро відзначав, що «однією з відмінних характеристик нової ситуації у світі є зміцнення великих регіональних блоків (мегаринків) і отже, спроба створення великих економічних і політичних співтовариств (мегадержав)». Цю ситуацію він називав саме «економічною багатополюсністю» [15, с. 62].

Так, характеризуючи підсумки і окреслюючи стратегічні завдання Бразилії на порозі третього тисячоліття, бразильський аналітик А. Марченко зазначав: «Серед можливих стратегічних партнерів Бразилії слід назвати, по-перше, США та країни Західної Європи. Останнім часом став особливо активно розвиватись діалог по лінії Меркосур - ЄС, видні представники якого демонструють зацікавленість у поглибленні контактів як на багатосторонній, так і на двосторонній основі» [1, с. 80-81]. При цьому стосовно Східної Європи і зокрема Росії мова йшла лише про «перспективність», тобто фактично нереалізований потенціал взаємовідносин.

У той час як для латиноамериканських країн були характерні передусім зовнішньоекономічні пріоритети, головним завданням Росії було збереження політичної ваги на міжнародній арені і досягнення військово-політичної безпеки. Протягом першої половини 1990-х років головним завдання російської дипломатії було налагодження рівноправних відносин з США та їх європейськими союзниками. Латиноамериканські країни в той час не мали для РФ фактичного інтересу. Новий підхід до Латинської Америки визначився в другій половині 90-х років з приходом до керівництва МЗС РФ Є. М. Примакова. У зв´язку з цим особливо примітним є його виступ в аргентинській раді з міжнародних відносин (листопад 1997 р.), в якому він зазначив, що відтепер латиноамериканське напрям входить до числа пріоритетних для Росії [11, с. 9]. Проте цей крок носив радше політико-декларативний характер і фактичної реалізації не здобув.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що слабкий рівень розвитку російсько- латиноамериканського співробітництва у 1990-і роки пояснюється двома головними чинниками:

1) відсутність історичних передумов, міцного фундаменту для їх розвитку. Присутність Радянського Союзу на латиноамериканському континенті була пов’язана з холодною війною і представлена передусім взаєминами з Кубою після приходу до влади Ф. Кастро. Відсутність традиційних зв’язків, географічна віддаленість, незнання сторонами одна одної - все це виключало можливість стрімкого піднесення співробітництва у будь-якій сфері;

2) фактична невідповідність зовнішньополітичних пріоритетів, неможливість сторонами забезпечити потреби одна одної в умовах внутрішньої кризи та нестабільного, «маргінального» становища на міжнародній арені. Ця ситуація є наслідком як специфіки сучасного стану внутрішнього розвитку при його зовнішній однотипності, так і специфікою цивілізаційною.

Таким чином, досвід російсько-латиноамериканських взаємовідносин у 1990-і роки свідчить, що успішне співробітництво різних за своєю цивілізаційною приналежністю країн і регіонів потребує розуміння специфічних потреб і завдань партнерів, поступового, поетапного діалогу, який дозволить знайти спільну мову і взаєморозуміння.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:

1. Алешандри Марченко. Стратегическое включение Бразилии в международный сценарий // Латинская Америка. - 1999. - №4. - С. 78-82.

2. Глинкин А. Н. Постконфронтационная эпоха: новые вызовы // Латинская Америка.

- 1991. - №6. - С. 3-13.

3. Зайцев Н. Г. Перемены в СССР и странах Восточной Европы и их воздействие на Латинскую Америку // Латинская Америка. - 1991. - №6. - С. 13-19.

4. Зайцев Н. Г. Советский Союз - Латинская Америка: возможен ли сравнительный анализ? // Латинская Америка. - 1990. - №4. - С. 29-36.

5. Земсков В. Б. Культурный синтез в латинской Америке: культурологическая утопия или культурообразующий механизм? // Латинская Америка. - 1999. - №4. - С. 94102.

6. Кагарлицкий Б. Ю. Новые варвары. Латинская Америка // Латинская Америка. - 1996. - №2 .- С. 53-59.

7. Ксавьер Горостиага. Латинская Америка в контексте глобальных изменений // Латинская Америка. - 1991. - №9. - С. 39-44.

8. Куда идет Бразилия? / [материалы круглого стола] // Латинская Америка. - 1996. - №10. - С. 29-46.

9. Мартынов Б. Ф. Эволюция концепции безопасности // Латинская Америка. - 1998. - №4. - С. 60-67.

10. Сосновский А. А. Бразилия: «демократический переход» завершен. Что впереди? // Латинская Америка. - 1990. - №2. - С. 27-38.

11. Страны СНГ и ЛА. Становление политического и экономического сотрудничества / [В. М. Давыдов, Б. Ф. Мартынов, А. И. Сизоненко, В. П. Сударев, В. А. Теперман] - М.: ИЛА РАН, 2001. - 244 с.

12. Сударев В. П. Какой видят Россию на континенте: взгляд очевидца // Латинская Америка. - 1996. - №4. - С. 20-30.

13. Тоталитаризм, авторитаризм и демократия в глобальном контексте // Латинская Америка. - 1990. - №2. - С. 45-73.

14. Хачатуров К. А. Как мы знаем Латинскую Америку? - Латинская Америка. - 1990. - №8. - С. 3-14.

15. Хорхе Валеро. Интеграционные тенденции в современном мире. - Латинская Америка. - 1992. - №4. - С. 57-68.

16. Хорхе Кастаньеда. Латиноамериканские левые и крах социализма в одном регионе // Латинская Америка. - 1990. - №9. - С. 25-36.

17. Шемякин Я. Г. Европа и Латинская Америка: Взаимодействие цивилизаций в контексте всемирной истории / Шемякин Я. Г - М.: Наука, 2001. — 391 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь