пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)

34. Місце та роль агропромислових формувань ринкового типу в аграрному секторі сучасної України


М.М. Ігнатенко

В Україні у порушенні об´єктивних економічних закономірностей відбувалось забігання наперед і нав´язування селянам ведення господарства у тих чи інших формах. Мало місце прагнення позбутись великого виробництва. Багато в чому не спрацювала тут держава. У кінці XX ст. в розвинутих країнах відбувались зворотні процеси і протікали вони в руслі стратегічних інтересів, при чіткому державному управлінні. У США і Німеччині держава серйозно врегульовуючи паритет цін на сільгосп- і промислову продукцію, займалась і другою важливою проблемою, яка полягала в тому, що гальмуючи руйнування дрібних форм, штучно стримувалась концентрація виробництва і не допускалось перевиробництво.

Питання формування приватних організаційних структур в аграрному секторі вивчали Падалка С, Михалюк Н., Березівський П. Становлення та розвиток агропромислових формувань ринкового типу в сучасному українському селі досліджували Бойко В., Лазня В., Іщук О., Ткач Г. та інші.

У світовій практиці виділялось три основні форми сільського підприємництва: одноосібне володіння, партнерство та корпорація. Найбільш дієвою з них була третя форма, яка дозволяла збільшувати капітал без обмежень.

В кінці 1990 -х років у США, крім сімейних ферм, діяли партнерства, корпорації, кооперативи. В Ізраїлі "кібуци-сільськогосподарські комуни" залишалися основною формою сільськогосподарського виробництва, у якому 5% працівників виробляли 75% усієї аграрної продукції [1].

Зарубіжний досвід свідчив і про те, що дрібні і середні підприємницькі структури, які становили основу недержавного сектору економіки дуже чутливі до змін у ринковому просторі. їх переваги в тому, що відігравали новаторську роль, виявляли здатність до економії, бережливості, мали реакцію на зміну кон´юнктури ринку. Відомо, що майже кожен американський мільйонер починав свою діяльність з малого бізнесу. Водночас ця форма діяльності зберігала економічну і фінансову вразливість у конкурентних умовах. В Україні діяльність малих і середніх форм господарювання базувалась на таких принципах як: вільний їх вибір, самостійність у програмуванні, виборі постачальників і споживачів, розподілі прибутку [2].

Чи слід було могутнє аграрне виробництво перетворювати на дрібнотоварне? На основі 12,6 тис. великих підприємств створювалося 60 тис. приватних. Це питання залишалося відкритим.

В життєвих реаліях України складалось так, що головна увага політиків і управлінців спрямовувалась на забезпечення відповідних темпів виробництва. Тому в умовах світової конкуренції практично не був організований державний контроль над формами взаємовідносин великих і малих виробництв. Вважалось, що жорстку виробничу конкуренцію витримають лише великі. Про значення малих забували, зневажалась та обставина, що для багатьох сіл вони складали унікальну історичну та культурну спадщину. Багатьом країнам ЄС внаслідок спільної аграрної політики, що передбачала підтримку фермерства, вдалося зберегти своєрідність сільських територій.

Повчальним для політиків міг бути висновок відомого економіста аграрника О.Чаянова, зроблений у 1922 р.: механізм еволюції сільського господарства - це перехід одного середнього типу виробництва під тиском умов, що змінилися, в інший, пристосованіший до нових умов, середній тип [3]. За його логічними міркуваннями, сільськогосподарське виробництво будь-якої країни складається з ряду приватних господарств. Власник кожного з них складав елементи виробництва в ту систему, в ту організаційно-правову форму, яку вважає найбільш вигідною з точки зору його індивідуального економічного інтересу.

В аграрній політиці України не було сформульовано стратегії розбудови організаційної структури сільського господарства. З´явились різні за характером і власністю структури як дрібні, так і великі. Індивідуальні форми не знаходили широкої підтримки у селян. В 2004 р. економісти-аграрники схилялись до необхідності створення організаційно-економічних та правових передумов розвитку колективних форм організації праці, формування великих товарних господарств, залучаючи до цього сільськогосподарські підприємства різних форм власності, фермерські і селянські господарства. На їхню думку, доцільно було визначити в ролі основних форм - акціонерні товариства, колективні сільськогосподарські виробничі кооперативи, в основі яких буде приватна власність селян та активна участь селян-власників земельних і майнових паїв у їх створенні. Перевага їх полягатиме в тому, що селянин одержить статус не найманого працівника або, вірніше, людини, яка пасивно очікує плату на свій пай, а стане співвласником господарства з гарантією участі в організації й управлінні виробництвом, розподілі продукції та доходів.

Часто селяни при виборі форм господарювання діяли неадекватно. Опитування селян районів Черкаської області, проведені науковцями Уманської державної аграрної академії у 2000р., виявили, що більшість їх не орієнтувалась у суті змін, що протікали. На запитання "Чи розуміли Ви суть форми господарювання, вибір якої підтримали на загальних зборах" відповіли 29,7%, що "розуміли повністю", 50% - "розуміли частково". Значна частина - 20,3% селян зовсім не розуміли пропозицій. При з´ясуванні дослідниками мотивів якими керувались селяни при вступі до КСП було установлено, що 43,5% селян не бачили іншого вибору; 23,2% - діяли у руслі колективізму так, як більшість присутніх на зборах; 10,9% - умовило керівництво; 5,8% - не могли пояснити свій вчинок. Свідомий вибір зробили 13% селян. Отже, можна констатувати, що селяни до власного вибору у більшості підходили формально і неусвідомлено. На користь цього свідчить і спроба їх в подальшому переосмислити той стан речей, який був на селі. Лише 28% селян оцінили власний вибір як правильний [4].

Розпуск КСП був логічним кроком, оскільки держава утримувати їх не могла. Загально сума боргів КСП досягла 13 млрд. грн [5].

Їх функціональна природа не могла відповідати вимогам, що висувались новими умовами. Про це красномовно засвідчував і досвід кінця 1980-х років, коли виявились безуспішними спроби створити на базі колгоспів альтернативні форми виробництва через запровадження оренди, кооперативних начал.

Непродуктивністю відзначалися політичні та наукові дискусії навколо можливих варіантів реструктуризації колгоспно-радгоспної системи. Політики поділились на дві групи: одні з більш амбіційними поглядами пропонували власні проекти змін і схилялись до її ліквідації та заміни фермерськими господарствами. Поміркованіші вважали, що шлях суцільної деколективізації є згубним. Вчені-аграрії пропонували обрати шлях поступового досягнення плюралізму форм господарювання, реформуючи діючі підприємства з тим, аби зберегти й велике виробництво на селі. Практичні кроки державної влади здійснювались за схемами, скопійованими з програм російських реформ методом проб, допускаючи при цьому безліч помилок. Структурні зміни розпочалися у травні 1991 р. після того, як міністерство агропромислового комплексу України направило обласним і районним управлінням сільського господарства документ "Вдосконалення форм господарювання АПК в умовах ринкових відносин". Незважаючи на досить прогностичну спрямованість положень цього документу (навіть у назву закладалась ідея майбутнього економічного укладу) його особливе значення полягало в тому, що вперше в нових суспільно-політичних умовах наголошувалось на необхідності забезпечення законодавчо рівних можливостей для розвитку на селі всіх форм власності та господарювання. Це дозволило б більш успішно поєднувати функціонування великого, середнього і дрібного виробництва. Зазначалося також, що при збереженні колгоспів і радгоспів як основних товаровиробників слід активізувати на селі процес утворення фермерських господарств, кооперативів, орендних колективів, де б сільський трудівник міг стати співвласником засобів виробництва, одержавши в них свою частку або пай. Фактично це була чергова спроба реанімувати невдалий досвід 1980-х років - створення на базі колгоспів альтернативних форм господарювання.

У жовтні 1991 р. схвалена Верховною Радою України Програма приватизації і роздержавлення підприємств, землі, житлового фонду вперше задекларувала наміри системних організаційних змін. Передбачалося, що впродовж 1992 р. колгоспи будуть перетворені в асоціації або господарські товариства. При цьому проголошувалось право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного приватного господарства.

Від цього часу розпочався пошук різних варіантів перетворення колгоспів та радгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства (КСП). Одним із перших прикладів такої перебудови (пілотний проект) став колгосп ім. Фрунзе Запорізької області. У 1991 р. загальні збори колективу вирішили вважати власністю кожного працівника 15 га колгоспної землі. їм надавалося право особисто вирішувати: або вийти з колгоспу і господарювати самостійно, або залишитися членом колективу і передати землю у спільний обробіток. Вводилась щомісячна виплата заробітної плати за виконання необхідного виду робіт в господарстві і додаткова оплата в кінці року кожному власнику землі за використання його наділу на умовах оренди. Такий підхід, безумовно, породжував зацікавленість у високопродуктивній праці. Крім того, вводилась оцінка особистого внеску кожного трудівника у загальний прибуток господарства за останні двадцять років, окрім того до цього додавався заробіток за цей же період, і на цій базі визначилась пайова частка кожного трудівника і пенсіонера в основних фондах колгоспу. На основі коефіцієнту розподілу прибутку (пайової ставки) на особисті рахунки колгоспників нараховувалась належна їм частка приросту основних фондів виробництва. Усі без винятку члени колгоспу підтримали рішення про створення колективного сільськогосподарського підприємства [6].

Економічне і фінансове знекровлення КСП і держгоспів, головним чином, за допомогою ножиць цін на промислову та сільськогосподарську продукцію й численних податків призвело до їх масової збитковості. З функціонуючих на 1999 р. 10, 5 тис. КСП, які володіли 65 % сільгоспугідь, лише половина здійснювали господарську діяльність. У решті господарств не було в наявності техніки. Отже обробляти землю не було чим, вони залишались КСП лише де-юре, а земля здавалась в оренду приватним структурам, або зовсім не оброблялася [7].

Система господарювання на селі, що склалась на 1998 рік практично не функціонувала. Незважаючи на те, що держава вклала 4,7 млрд. грн. асигнувань в матеріально-технічні ресурси, 93% господарств залишались збитковими. В той час як приватний сектор, не маючи державної підтримки, приніс 30 млн. грн. прибутків [8]. Звичайно, збільшення частки приватного сектора у виробництві сільськогосподарської продукції свідчило не стільки про його безпосередні успіхи, скільки про розвал колективного сектора, який з кожним роком виробляв все менше продукції в абсолютному вимірі. В Україні лише 500 сільськогосподарських підприємств взяли в оренду землю і вели приватне виробництво.

Отже, виникла досить загрозлива ситуація. Щось потрібно було робити з КСП, які практично існували лише на папері. Виходячи з цих обставин, Президент України вимушений був адміністративними важелями просувати реформу і видати 3 грудня 1999 р. указ "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". Встановлювались нові завдання і жорсткі (6 місяців) терміни перетворення колективних підприємств у приватні та укладання з селянами- власниками земельних паїв договорів із обов´язковим зазначення орендної плати.

Впродовж року після введення в дію президентського указу 10,8 тис. колишніх КСП було перетворено на 13,7 тис. приватних господарських структур, серед яких господарські товариства становили 47%, кооперативи -24%, приватно-орендні - 20%, фермерські господарства - 8%. Земельні паї здали в оренду 5,6 млн. селян, за що їм було нараховано 1,5 млрд. грн. орендної плати, тобто в середньому 60 грн. за один га землі. У рахунок орендної та натуральної заробітної плати селянам було видано 5,3 млн. т зерна, тобто п´яту частину його валового збору в Україні. Понад 300 тис. селян оформили свої земельні паї актами на приватну власність, одержали їх натурою і самостійно почали господарювати на них. За рахунок оренди земельних паїв площа обробітку землі у фермерських господарствах зросла удвічі [9].

Особливістю було те, що зберігалась цілісність земельних та майнових комплексів більшості КСП. Понад 85% договорів оренди селяни укладали з правонаступниками КСП, 10% - з підприємницькими структурами і тільки 5% з фермерами [10]. Разом з тим, слід підкреслити, що в більшості випадків порушувався принцип вільного виходу з КСП селян зі своїм земельним і майновим паєм. Державні структури досить часто тиснули на селян і керівників господарств, аби ті не чинили опір ліквідації тієї чи іншої виробничої структури, примушували їх підтримувати заяви на зразок доцільності "руйнування колгоспів і продажу землі". Такий тиск могли витримати лише міцні колективні господарства, які зберегли цілісність трудових колективів, їх впевненість у власних силах та рішучість у захисті власного підприємництва.

В Україні на державному рівні неврегульованим залишалась взаємодія дрібного і великого сільгоспвиробництва. Перші знаходились у невигідному становищі, їх практично життя змушувало конкурувати з великими виробництвами. Таким чином, проявлялись недоліки ринкових регуляторів. Нав´язаний зверху адміністративний спосіб перерозподілу земель не відповідав інтересам, більшої частини селянства. Крім того не принесла бажаних результатів і передача землі тим товаровиробникам, які нібито здатні були забезпечити високі результати господарювання.

У секторі дрібного виробництва склалась парадоксальна ситуація. Виробляючи майже 60% валової продукції, в 2002 р. ОСГ одержали лише З млрд. грн. прибутку, тоді як виробництва, що мали 40% - 16 млрд. грн [11]. Це свідчило, що основна маса прибутків дрібних господарств осідала в комерційних посередницьких структурах.

Після указу Президента 1999 р. протягом 2000 - 2002 рр. майже в трьох четвертих випадках на базі КСП створювались підприємницькі структури колективного господарювання - виробничі кооперативи та господарські товариства і в дещо більше чверті випадків - приватно-орендні, які хоч і не були вже колективними, проте мали можливість максимально зберігати цілісність земельних і майнових комплексів КСП. Стримано створювались селянські (фермерські) господарства. Не набувало бажаного розмаху й виділення земельних часток для збільшення площ землекористування ОСГ. В основному найбільшого поширення набув спосіб передачі паїв в оренду, зокрема створеним раніше селянським (фермерським) господарствам.

Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" мав і зворотну дію - було зруйновано великотоварне виробництво та посіяно шкідливі ілюзії у суспільному розумінні щодо переваг фермерства і дрібних селянських господарств у продовольчому забезпеченні країни. Такий підхід призвів до монокультури ринково вигідних видів сільськогосподарської продукції.

На початку 2000-х років в аграрному виробництві майже п´ята частина недержавних підприємств функціонувала в організаційному полі не прописаному законодавством (спілки селян, агрофірми, акціонерно-пайові підприємства тощо) на основі колективної власності [12].

Протягом досліджуваних років зберігалась тенденція зменшення кількості державних підприємств. В 2002 р., за даними Держкомстату, функціонувало 1775 господарств, з яких 315 держгоспів, 673 аграрних науково-дослідних установ і навчальних закладів, решта - підсобні господарства державних підприємств установ і організацій [13].

На початок 2004 р. в Україні працювало 516 держгоспів (0,9% діючих підприємств). Більшість з яких функціонували в радянський час, були реорганізовані у КСП і приватизовані. їх майно було не стільки приватизоване, скільки розпродане. Вони втратили спеціалізацію. Оскільки чимало держгоспів - це насамперед насінні та племінні господарства, навчально-дослідні підприємства, їх доцільно було роздержавити і зберегти для наукових досліджень, підготовки кадрів, техніко- технологічних напрацювань. На думку економістів-аграрників, потенціал їх можна було розвивати через впровадження наукового менеджменту, спеціалізації (змінника власності), інноваційного інвестування.

В 2001 р. власником найбільшої кількості (47,9%) з діючих сільгосппідприємств був колектив, що складався з 2-10 осіб. Чверть - засновувались одним власником. Серед приватних підприємців було 227 (7,8%) жінок [14].

У 1999 р. працювало близько 40 великих агропромислових підприємств (фірм, концернів, агрокомбінатів тощо). Найвідоміші серед них: агрофірми "Крим" (с. Віліно Бахчисарайського району, АР Крим), "Прикордонник" (с. Петрово Виноградівського району на Закарпатті), "Лучиста" (с. Веселе Веселівського району Запорізької області), "Прут" (с. Підгайчики Коломийського району Івано-Франківщини), "Колос" (с. Нечипорівка Яготинського району на Київщині); агрокомбінати: "Азовський" (м. Бердянськ Запорізької області), "Білгород-Дністровський" (м. Білгород-Дністровський Одеської області); концерн "Рось" (м. Біла Церква на Київщині); корпорація "Липівка" (с. Липівка Томашпільського району Вінницької області) [15]. В агрофірмі "Манжелія" на Полтавщині орендна плата ставилась у залежність від рівня врожайності та рентабельності. Однією з кращих комерційних структур в регіоні аграрного профілю вважалась агрофірма "Агро-Сула", власником якої був американець українського походження Ю. Фещенко-Чопівський. Аграрій з діда-прадіда, він не лише організував сучасне виробництво орендуючи кілька гектарів землі, а й багато робив для навчання кадрів, в тому числі і в США. Але було чимало і негативного в такій практиці. Іноземні і вітчизняні підприємці вирощували на орендованих землях здебільшого соняшник і кукурудзу, які здатні були забезпечити максимальний прибуток на вкладений капітал. Тваринництво, виробництво різноманітних технічних культур, овочів, фруктів та іншого, потрібного для повноцінного харчування українців, підприємців не приваблювало. Крім того, продукція, що вирощувалась, вироблялась для експортних цілей. Не залучалися вони і до вирішення соціальних проблем села [16].

На березень 1996 р. в Україні діяли 300 агрофірм. Найбільше їх було у Чернівецькій області (33), Хмельницькій (28), Черкаській (17), Тернопільській (160, Одеській (15), Київській (14) областях [17]. Провідні фахівці з Інституту економіки НАН України були переконані, що функціонування приватних агрофірм по-перше, усувало перешкоди (через оренду) на шляху до притоку іноземних капіталів в аграрну сферу. Ставало очевидним, що для держави є вигідним створювати спільні підприємства за участю іноземного капіталу, які б виробляли різноманітну сільгосппродукцію та організовувати її переробку [18].

В практиці сільського господарства України акціонерні товариства відритого типу виникали, як правило, на основі роздержавлених радгоспів, а закритого - на основі реорганізованих КСП. Основною їх особливістю була наявність акцій як специфічного виду цінних паперів без встановленого строку обігу, що засвідчували пайову участь у статутному фонді, підтверджували членство й право участі в управлінні ним. Найбільше відкритих акціонерних товариств створювалось на Півдні та Сході країни. Лідером була Вінницька область - 98 ВАТ [19].

Проте, опираючись на висновки економістів-аграрників, слід зазначити, що акціонерна форма найменш придатна для застосування в сільськогосподарському виробництві. Головний аргумент проти полягав в тому, що вихід з такого товариства був лише один - продати акції. Тобто ті, хто заплатили за акції своїм майном і земельними паями, повністю втрачали свої паї, і переходили у власність АТ. Таким чином, втрачався сенс створення власного фермерського господарства чи іншого виду діяльності. Ця форма господарювання не набула значного поширення у сільському господарстві не лише країн з розвинутим ринковим господарством, а й пострадянських країнах.

За даними Фонду державного майна України, протягом 1998 - 2002 рр. кількість акціонерних товариств в Україні зросла з 34038 до 34424, з них відкритих - з 10879 до 12171, закритих - зменшилась з 23159 до 22255. Темпи зростання чисельності зберігались достатньо високими. Протягом 1992 - 1999 рр. зросло в 129 разів [20]. В умовах розвитку ринкового середовища функціонування цих формувань спрямовувалась в бік пошуку ніші на ринку. Слабкі, як правило, не витримавши конкуренції, припиняли своє існування.

Значне місце серед організаційно-правових форм організації посідали господарські товариства. Воно було зручним для групи осіб, які довіряли один одному та готові були нести однакову, проте не повну відповідальність за діяльність свого підприємства. Привабливою формою господарювання на селі зарекомендували себе товариства з обмеженою відповідальністю. Це досягалося внаслідок таких їх особливостей: порівняно простої процедури створення, державної реєстрації та прийому в члени; обмежена відповідальність учасників; право безперешкодного виходу з складу зі своєю майновою і земельною часткою; можливість здавати пай в оренду товариства. Головний недолік цих форм полягав у тому, що потребувала одностайності у вирішенні різного роду організаційних і виробничих питань.

На кінець 2000 р. в Україні залишалося близько 1,5 тис. колишніх КСП, які з різних причин не стали справжніми приватними господарствами [21]. Вони набули форми кооперативів із численними засновниками і мало чим відрізнялися від колишніх КСП, а точніше - від колгоспів і радгоспів. За даними офіційної статистики, у 2004 р. нараховувалось 8172 господарських товариства, 4054 приватних сільськогосподарських підприємства, 1727 виробничих сільськогосподарських кооперативів, 395 державних сільськогосподарських підприємств і 1694 господарства різних типів [22].

Отже, як бачимо, система сільського господарства, що склалася, була представлена двома соціально-виробничими елементами: дрібномасштабними і великомасштабними. Провідне місце в структурі землекористування посідали великомасштабні елементи, які охоплювали 83% загальної площі сільськогосподарських угідь.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:

1. Малік М.Й., Федієнко П.М. Корпоративні засади на селі //Економіка АПК. -2001.-№8.-0.4.(0.3-8.)

2. Березівський П.С, Михалюк Н.І. Формування приватних організаційних структур та розвиток підприємницької діяльності в аграрному секторі Львівщини //Економіка АПК. - 2002. - №1. - С.23. (С.20-24.)

3. Чаянов А.В. Основные идеи и методы общественной агрономии. - изд. 2-е, доп. -М.: Новая деревня, 1922. -С.101. (138 с.)

4. Роєнко О.А. Соціально-психологічні аспекти реформування аграрних підприємств Черкаської області //Економіка АПК. - 2002. - №2. - С.41-42. (С.40-43.)

5. Фіщук О.М. Виробничі сільськогосподарські кооперативи як чинник гармонізації інтересів і раціонального господарювання //Економіка АПК. - 2002. - №8. - С.65. (С.65-69.)

6. Бакуменко І. Колгосп пропонує вибір // Сільські вісті. -1991.-24 травня.

7. Сільський сектор України на рубежі тисячоліть. У двох томах. Т.1. Потенціал сільського сектора / Л.О. Шепотько, І.В. Прокопа та ін. - К., 2000.-С. 146.

8. Там само. - С. 162.

9. Інформація Головного управління з питань економічної політики Адміністрації Президента України // Президентський вісник. - 2000. - №19. - С.З.

10. Кульчицький С.В., Парахонський Б.О. Вказана праця. - С. 165.

11. Ткач Г.В. Співвідношення дрібного та великого сільськогосподарського виробництва //Економіка АПК. - 2004. - №11. - С.69. (С.63-70.)

12. Актуальні питання аграрної політики. Збірник робіт 1999-2000. - С.41.

13. Актуальні питання аграрної політики. Збірник робіт. 2002-2003. - С.28.

14. Актуальні питання аграрної політки. Збірник робіт. 1999-2002. - СІ 13.

15. Падалка С.С. Україна 60-90-х років XX століття. Державність в історичній площині тоталітаризму, незалежності. - К., 2000. - С 324.

16. Сільський сектор України на рубежі тисячоліть... - С 165-166.

17. Падалка С.С Вказана праця. - С 324.

18. Сільський сектор України на рубежі тисячоліть... - С 166-167.

19. Болгарова Н.К. Особливості розвитку господарських форм використання землі в сільському господарстві //Економіка АПК. - 2004. - №5. - С.50. (С.47-52.).

20. Камілова Е.Р. Розвиток акціонерних товариств в Україні //Економіка АПК. - 2003. - №3. - С.62. (С.62-64.).

21. Кульчицький С.В., Парахонський Б.О. Вказана праця. - С. 165.

22. Україна у цифрах у 2004 році. Статистичний довідник. - К., 2005. - С. 96.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь