Електронна бібліотекапідручники


Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)

6. Оцінка наслідків російсько-турецьких війн xviii ст. для козаків нової січі у науковій літературі ХХ-ХХІ ст.


Д.В.Колодчук

Історія Нової Січі обіймає період у сорок один рік (1734-1775рр.). У цей період запорозькому козацтву прийшлося брати участь у двох війнах Росії проти Туреччини. Під час цих двох російсько-турецьких війн 1735-1739 та 1768-1774рр. козацтво уславилося своїм героїзмом. Воюючи у складі російської армії, козацьке військо було однією з найкращих військових одиниць. Опинившись на вістрі протистояння Російської та Османської імперій запорозьке козацтво виконувало функцію «буфера». Військово-мілітаристські аспекти історії козацтва завжди були предметом особливої уваги дослідників історії запорозьких козаків.. Історики XVIII-XIX ст. (А.Скальковський, Д.Яворницький, Д.Бантиш-Каменський, О.Рігельман) звертаючи увагу більше на героїзм та мужність козаків, не переймалися питанням місця і ролі Війська Запорозького в бойових діях російської армії, аналізу військових операцій за участю козацьких формувань, впливу війни на погіршення соціально-економічного становища козаків. Розробкою цих питань почали займатися історики ХХ-ХХІ ст. Г.Г.Шпитальов, Т.Якубова, О.Репан та інші робили спробу проаналізувати історіографічні надбання з питань участі українського козацтва в російсько-турецьких війнах 1735-1739 та 1768-1774 р. Тому існує потреба в історіографічному аналізі питання наслідків російсько-турецьких війн XVIII ст. для козаків Нової Січі.

Дана стаття має на меті синтезувати історіографічний спадок дослідників ХХ-ХХІ ст. з питання участі козаків Нової Січі у російсько-турецьких війнах XVIII ст., наслідки цих війн для України та Січі, характеризуючи різні підходи. Джерелами статті є монографічні, дисертаційні дослідження, статті українських науковців.

У центрі уваги історіографічних досліджень ХХ-ХХІ ст. зі вказаної проблеми визначається підхід, який дозволяє розглянути війну як чинник тих сторін життя козацтва, які не проявляються опукло в мирний час. Більшість істориків радянського періоду, розробляючи козацьку тематику або, принаймні, питання, що з нею перетиналися, більше звертали увагу на перемоги козаків, завзятість, мужність, обминаючи увагою наслідки війни для Запорозької Січі та України в цілому. На цей бік проблеми звернув увагу М.С.Грушевський, який відкрито наголошував про важке становище козаків у роки цих війн. В «Історії України, приладженій до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх» науковець констатує: «.запорожці мусили покірно сповняти жадання російського уряду, що хотів розпоряджатися січовиками по своїй волі. Запорожці зносили тяжкі походи, складали свої голови у війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли різні служби, які на нього покладав російське уряд» [1, 191]. А цих служб, на думку М.Грушевського було аж занадто: походи з російською армією, партизанська війна, під’їздова війна, сторожова та інша служби, війна на своїх чайках з турецьким флотом. Така служба запорожців була «у великій пригоді» російській армії. Та все це забулося урядом, коли прийшов час вирішувати долю Війська Запорозького Низового. Бо причини невдоволення імператриці козаками переважили всі ті героїчні дійства, які проявило воно в боротьбі з Туреччиною.

Аналізу економічного стану України, Запоріжжя під час російсько-турецької війни 1735-1739рр. присвятив своє дослідження І.М.Джиджора. Отримавши наукове завдання від М.Грушевського на систематичне збирання документального матеріалу козацької доби і його опрацювання, І.Джиджора простудіював акти вищих російських установ, які дають можливість осмислити російську політику відносно України в 1726- 1737рр. Ґрунтовно опрацювавши ці документи, науковець робить висновки стосовно наслідків війни Росії з Туреччиною у 1735-1739 рр. для економіки Запоріжжя, зокрема і України взагалі. Добре орієнтуючись у фактах минулого, він вимальовує картину економічного стану козацтва під час війни: «...на Україні панувала нужда; хліба не посіяно, бо не було кому і чим» [2, 150]. Генерал Вейєбах доносив, що «вислані під його команду козаки» були дуже бідні не мали ні зброї, ні коней. Російські командири залучали козаків до різного роду робіт: постачати провіант, будувати укріплення «українські лінії» від Дніпра аж до Дону, виконувати різного роду земляні роботи. Боронити кордони Січі від татарських наскоків майже не було кому, бо всі «козацькі полки вислано до армій, а тимчасом татари нападали на південні кордони, грабуючи що попало» [3, 149]. За наказом Мініха (керуючий армією Росії) 50 тис. козаків і селян було вислано на лінійні роботи, багато людей мусили підводами перевозити провіант, військові припаси тощо. І все це на початку весни, що і викликало «загальну кризу краю». І.Джиджора звинувачував російській уряд в економічному занепаді України, Запоріжжя під час російсько-турецької військової кампанії 30-х рр. XVIII ст., наводячи документальні свідчення фактами минулого. Робота І.Джиджори в інформативному плані цінна і дає чітке розуміння наслідків війни для Запоріжжя.

Безумовно, участь запорозьких козаків у російсько-турецьких війнах не пройшла повз увагу В.О.Голобуцького. У працях «Запорозьке козацтво», «Запорізька Січ в останні часи свого існування 1734-1775рр.» немало сторінок присвячено цьому питанню: «За Нової Січі запорозьке козацтво брало участь у двох війнах Росії проти Туреччини. виявило виняткову відвагу і героїзм» [4, 429]. Це було визнано і вищими російськими воєначальниками, і урядом. Підтвердженням тому були царські грамоти, подяки, нагороди. Сама цариця запевняла запорожців, що вона ніколи не забуде їхніх заслуг - нагадує автор фактичними матеріалами дослідження. Та як тільки закінчилася війна перемогою Росії, що затвердив Кучук-Кайнарджійський мирний договір (липень 1774р.) російський уряд «віддячив» козацтву, яке сподівалося на повернення раніше забраних земель. Землі не тільки не було повернуто, більше того, одібрано було Прогноївську паланку, де козаки споконвіку безборонно користувалися сіллю для себе і продавали її чумакам, як свою власність. Та й на цьому утиски козаків з боку уряду не закінчилися. Вони послідовно вели до 1775р. - року знищення Січі. «Тривікова оборона південних кордонів України і Росії від агресії з боку Криму і Туреччини», яку невпинно вели козаки вже не мала ніякого значення [5, 449]. Дослідження В.Голобуцького, засновані на величезній кількості архівних матеріалів, надзвичайно цінні та репрезентативні.

Вагомий внесок у розробку проблеми участі козаків Нової Січі в російсько- турецькій війні 1735-1739 рр. було зроблено відомою дослідницею історії запорозького козацтва О.М.Апанович. У монографії «Збройні Сили України в першій половині XVIII ст.» на основі архівних джерел дається характеристика запорозькому козацтву як провідної збройної сили України. Науковець детально дослідила комплектування, мобілізацію, організацію, озброєння козацького війська, визначила його особливості і специфічні риси, характер служби. У книзі концентрується увага на російсько- турецькій війні 1735-1739 рр., події якої залишили глибокий і болісний слід в історії українського народу. Спостережливе дослідження відмічає, що козацькі збройні сили в цей період зазнали великих змін: поступово вони втрачали свою автономність окремої військової одиниці і перетворювалися в складову частину російської армії. Це був досить болісний процес для козацтва. Протягом століть точилася боротьба козаків проти султанської Туреччини та Кримського ханства, накопичено великий досвід цієї боротьби. Та на війні вони були на послугах російських генералів та командирів, які часом поводилися з ними не досить чемно. Будучи нерегулярним за своєю суттю, природою військом, тепер козаки - складова регулярної армії: «кошовий безпосередньо підлягав російському головнокомандуючому». І хоча «керівництво з боку російського командування обмежувалося тільки стратегічними завданнями» [6, 105], а тактичні козаки вирішували частіше самостійно, та «залежність» обурювала козаків, викликала протести, невдоволення і навіть випадки непокори. Все це мало певні наслідки для козацького війська. Заслуговує на увагу прагнення авторки показати залежність структури та матеріально-технічного забезпечення козацьких збройних сил від рівня економічного розвитку козацького господарства і диференціації козацтва, від розвитку кріпосницьких відносин. Такий соціально-економічний аспект російсько-турецької війни подається на базі вивчення широкого кола архівних матеріалів, літератури, джерел. Все це робить працю О.Апанович надзвичайно інформативною і цінною для вивчення історії України XVIII ст.

Більш детальне, комплексне дослідження участі запорозьких козаків у російсько- турецьких війнах здійснено науковцями нової генерації. Так, значну цінність становить стаття Т.Якубової «Участь запорозького козацтва в Очаківській військовій операції 1736року», в якій використано широке коло джерел, що дає можливість відтворити історичну подію 1736р. - боротьбу російських військ за місто Очаків. Історія цього міста, на думку дослідниці, «пов’язана з історією козацького війська» [7]. Українське козацтво брало активну участь у довготривалій військовій кампанії в 30-ті роки XVIII ст. і виявило високий рівень військового мистецтва. Козацьке військо було найрухливішою частиною російської армії. Маючи військовий досвід боротьби з турками й татарами, козацтво в очаківському поході було задіяно у найважливіших військових операціях - військовій розвідці, штурмі фортеці, стриманні військових нападів татар і турок, морських походах Такого висновку дослідницявчена дійшла, спираючись на ряд положень, які є наслідком осмислення історіографічних надбань

С.Орешкової «Русско-турецкие отношения в начале XVIII в.», М.Костомарова «Императрица Анна Иоановна и её царствование», Г.Некрасова «Роль России в европейкой международной политике 1725-1739гг.», А.Байова «Русская армия в царствование императрицы Анны Иоановны. Война России с Турцией в 1735-1739гг. Первые три года войны» та ін. Кожен з цих авторів, запевняє Т.Якубова, прагнув обґрунтувати своє бачення історичних подій. Поданий ними багатий матеріал надзвичайно цінний і дає можливість відтворити військові дії і російської, і турецької армій, а також участь у цих діях козаків Нової Січі, які «виявили високий рівень військового мистецтва» [8].

Найповніше втілення місця і ролі Запорозької Січі у воєнно-політичних подіях 1735-1739 рр. знайшло у праці Г.Г.Шпитальова «Запорозьке військо в російсько- турецькій війні 1735-1739 рр.» Дана розвідка є спеціальним дослідженням з історії запорозького козацтва перших років існування Нової Січі. На підставі певного кола джерел, виявлених насамперед в архівосховищах Росії, висвітлено організацію військової служби та аспекти військового мистецтва запорожців. Детально реконструюючи і аналізуючи події російсько-турецької війни 1735-1739 рр., автор створює цілісну картину цієї історичної події, відтворює фактичну сторону війни, враховуючи всі історичні умови того періоду.

Повернувшись під російську протекцію у 1734 р., запорожці підписали у Лубнах з Росією договір, одним з пунктів якого було «залишатися вірними російському престолу і бути на сторожі кордонів Російської держави» [9]. Таким чином, констатує Г. Шпитальов, з моменту підписання умов договору і складання присяги запорожці фактично увійшли до складу збройних сил Російської держави. Вчений підтримує твердження багатьох істориків з приводу того, що «приймаючи запорожців на службу, царський уряд керувався міркуваннями щодо майбутньої війни з Туреччиною» [10]. Російське командування цікавила не військова сила козаків, а той досвід, якого вони набули, перебуваючи в межах Кримського ханства протягом двадцяти п’яти років. На Запорозьке військо була покладена розвідувальна та прикордонно-сторожова служби. Також вони (козаки) мали бути в повній готовності до татарських нападів. А загроза атакування турецько-татарськими військами Запорозької Січі мала місто постійно протягом усієї війни. Козацький гарнізон у Січі був нечисленний і «ледве міг утримувати передові пости довкола Січі» [11]. Російський уряд такою проблемою не переймався і вимагав від кошового отамана все нових козаків до армії. Та мобілізація Запорозького війська протягом 1735-1739 рр. проходила дуже повільно - запевняє автор і «при комплектації команд старшинам доводилося прикладати багато зусиль» [12], а все це тому, що відбувалося розорення козаків, неспроможність їх власним коштом забезпечити себе необхідним спорядженням. Значна частина козаків переселялась на Лівобережжя і тому ухилялась від військової служби. Вчений об’єктивно висвітлює той факт, що «серед козацьких формувань Російської імперії Запорозьке військо відзначалося найнижчим рівнем дисципліни» [13]. Запорожці виявляли непослух і навіть фізично розправлялися з начальниками, а ще дезертирство, злочинність, ухилялись від воєнної служби. Все це, розмірковує вчений, звичайно «не робить честі Запорозькому війську» і намагається пояснити причини незацікавленості запорожцями війною: розлад господарства, зубожіння, не дотримання обіцянок російською стороною, давні економічні зв’язки з татарами. І все ж, робить висновок вчений, воєнні дії 1735-1739 рр. показали, що Запорозьку військо відіграло значну роль в обороні України, що попередній бойовий досвід запорожців, знання ними місцевості і воєнних звичаїв супротивника забезпечити успішні дії росіянам і виправдати надії російського уряду тим самим «довело доцільність свого існування як окремої воєнної структури» [14].

Вагомий внесок у розробку питання участі козаків у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. було зроблено О.А.Репан. Цій темі було присвячено його дисертаційне дослідження, новизна якого полягає в тому, що вперше в історіографії поставлено проблему становища козацтва як військової спільноти у 30-ті рр. XVIII ст. і визначено основні тенденції його еволюції. Конкретного наповнення в праці набуло й питання впливу російсько-турецької війни 1735-1739 рр. на еволюційні процеси, які відбувалися в козацькому стані. Еволюція українського козацтва як війська відбувалася, на думку науковця, в протилежному напрямку. Висвітлюючи участь, козаків у походах під час цієї війни він на основі залучення нового фактичного матеріалу визначив становище козацтва як військової спільноти взагалі, окреслював статус різних категорій козацтва, зокрема, їхню участь у бойових діях, ступінь боєздатності, мобілізаційні можливості, життя в похідному таборі тощо. Своє бачення еволюційного розвитку козацтва «навпаки» вчений висловлює у третьому розділі дисертації. «Аналіз положення різних категорій козацтва як соціального стану» надав досліднику можливість зробити висновок: військове самоусвідомлення козаків у цей час вже зазнало суттєвих змін. Цьому сприяла реформа імперського керівництва 1735 р., «за якою було здійснено поділ козаків на виборних та підпомічників» [15]. Підпомічник, фактично, мусив сплачувати державі не «податок кров’ю», а інші, матеріальні види податків і це виводило його поза коло «людей меча». Старшинська верства, як станова еліта, ухилялася від виснажливих походів. Для неї війна вже не була органічною частиною життя, усвідомленим обов’язком. У XVIII ст. кар’єра козацької старшини зовсім не залежала від успіхів на полі бою. Хоча, підкреслює дослідник, російсько-турецька війна 1735-1739 рр. і призвела до оновлення персонального складу старшини, даючи шанс для кар’єрного зростання ініціативним козакам. Та еволюція свідомості старшинського козацького прошарку від лицарського положення до сприйняття себе як людей праці змінила ставлення старшини до військового обов’язку. Російський уряд мав потребу фактичного примусу козацької старшини до служби через зменшення чисельності козацтва протягом війни, а також через катастрофічне зниження здатності наявних козаків забезпечити себе для походу. Опрацювавши широке коло архівних джерел, історичних праць О.Репан робить висновок, що російсько-турецька війна 17351739 рр. засвідчила, що «козацтво в цей час перебувало на етапі перетворення з військового стану на стан, у якому переважають цивільні ознаки, які все більше домінували» [16].

Слід відзначити роботу Л.Мельника «Участь українського козацтва в російсько- турецькій війні 1735-1739рр.», яка безпосередньо висвітлює весь перебіг подій війни Росії з Туреччиною в 30-ті рр.. XVIII ст. Автор відзначає, що саме в контексті підготовки до війни з Туреччиною російський уряд дозволив козакам повернутися на землі Запоріжжя у 1734 р. й заснувати Нову Підпільненську Січ. Бо «у майбутній війні царизм покладав серйозні надії на використання козацьких військ», - запевняє Л.Мельник [17]. На його погляд, досягти мети війни - отримати вихід до Чорного моря та встановити свій протекторат над Молдовією та Валахією - без козацьких військ Росія не змогла б. Детально висвітлюючи всі військові дії головнокомандувача російських військ фельдмаршала Б. Мініха, дослідник схиляється до думки, що російсько-турецька війна була проведена «бездарно» і виявила «неспроможність стратегії і тактики». Це проявилося, на думку автора, «в невдалому виборі операційної лінії та безцільності воєнних дій, коли після певних походів російська армія відводилася на свої бази в Україні» [18]. Безпосередньо козаки Нової січі проявляли приклади мужності, героїзму, і Мініх був ними задоволений. «Поступками запорожских казаков я очень доволен», - писав він до Петербургу. Україні, Січі ця війна коштувала дуже дорого. Велика кількість загиблих, зубожіння населення, занепад господарства, знесилення населення - це далеко не повний перелік усіх бід, що спіткали внаслідок війни. Козаки клали свої голови заради імперії, не знаючи, що через кілька років вона їх поглине. Цінний фактичний матеріал статті Л.Мельника являє собою неабияку цінність.

Перетинається певною мірою з участю козаків у російсько-турецьких війнах і дисертаційне дослідження С.С.Андрєєвої «Взаємини Запорожжя і Кримського ханства періоду Нової Січі (1734-1775рр.)». Зокрема авторка аналізує співіснування запорожців з кримськими татарами. Зроблена вдала спроба детального аналізу запорозько- кримських відносин XVIII ст. Четвертий розділ дисертації «Запорозька Нова Січ і Кримське ханство в системі міжнародних відносин XVIII ст.» дає відповідь на питання про причини масового ухилялися козаків від військової служби, чим були зумовлені такі антивоєнні настрої козаків [19]. Причини криються в економічних зв’язках запорожців з татарами, які були взаємовигідні. В ході війни ці зв’язки порушувалися: запорожці несли великі збитки. Безумовно, російський уряд це не цікавило. Балансуючи на межі протиріч Росії з Туреччиною за Крим запорозьке козацтво для себе майже не мало ніякої користі, а тільки втрачало. Хоча дослідження С.Андрєєвої опосередковано стосується теми нашої статті, та воно проливає світло на окремі аспекти участі в російсько-турецьких війнах запорозьких козаків.

У ракурсі українсько-російських відносин тему російсько-турецької війни 17681774 рр. і участь в ній українського козацтва, хоча і фрагментарно, досліджує

І.О.Ільєнко. У праці «В пазурах у двоглавого» історик малює картину взаємин між Запоріжжям і царською Росією. Автор намагається довести, що «глибока різниця між самодержавно-кріпосницьким устроєм імперії та волелюбним демократичним устроєм Запорожжя» були однією з причин зруйнування Січі у 1775р. [20]. Чому ж аж до 1775 р. російський уряд «терпів» козаків, які являли собою загрозу для кріпацького господарства Росії, бо відмовлялися повертати втікачів. А ще, Запорожжя являло собою осередок революційних рухів, а ще конкурентна спроможність запорозької економіки. Та й землі Запорожжя були ласим шматочком для російських чиновників. Ставлячи це питання, І.Ільєнко знаходить відповідь на нього: «не зважаючи на всі ці обставини, Запорожжя залишалося потрібним як міцний бар’єр, що захищав Росію від нападів збоку Криму та Туреччини» [21]. Росія розуміла, що війна з Туреччиною рано чи пізно обов’ язково буде, бо уряд не залишала мрія про вихід у Чорне море. От тоді і виникне потреба у запорожцях. І.Ільєнко досить детально описує участь у війні Росії з Туреччиною 1768-1774 рр. запорозьких козаків. «Січовики, козацтво, що жило по паланках, козаки, що працювали наймитами - все рушило на війну» [22]. 7 тис. козаків, на чолі з кошовим отаманом билися в авангарді корпусу князя Прозоровського під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеєм. Запорозька флотилія діяла на Дунаї. Військові заслуги запорожців високо відзначалися вищим командуванням. Сама Катерина ІІ обіцяла «усугубить милости». Для Запорожжя ця війна була, запевняє автор, великим тягарем. Безпосередньо для козаків, на думку І.Ільєнка, Кучук-Кайнарджійський мирний договір мав як позитивні - татари перестали бути постійними ворогами, так і негативні наслідки - Запорожжя припинило бути форпостом у боротьбі з Кримом і Туреччиною, «перестало бути бар’єром, що захищав Україну та Росію від татарських нападів, воно втратило свою цінність для Росії» [23]. Доля Січ була вирішена імператрицею не на користь першої.

Вивченню історії українського війська, української військової традиції, що яскраво проявила себе саме в добу існування козацтва, присвячене дисертаційне дослідження Д.В.Журавльова «Військова справа в Слобідських козацьких полках у другій половині XVI - першій половині XVIII ст.». Хоча дослідник більше звертає увагу на слобідські козацькі полки, цінною є інформація про запорозьких козаків, які подаються в порівнянні з слобідськими. Стосовно російсько-турецької війни 1735-1739 рр. і участі в ній козаків дослідження автора не значні, фрагментарні, не сприяють створенню широкої картини військових дій. Він концентрує увагу більше на бойовому шляху слобідських полків. Висновок, який робить Д.Журавльов, стосується і козаків Запоріжжя: «козаки, не маючи бажання воювати за чужі інтереси, виявляли все ж чимало зразків мужності, відваги та вміння, воюючи проти регулярних турецьких військ» [24]. Ця війна, на його думку, призвела до руйнації козацьких господарств, людських втрат, неспроможності нести службу, різкому погіршенню боєздатності. Уже в 30-ті рр. XVIII ст. старшина та заможні козаки намагалися відкупитися від участі в походах. Таким чином, на думку вченого, широке залучення козацтва до участі в імперській війні, його залежність від російського військового керівництва сприяли поступовому знищенню боєздатності та зубожінню широких верств козацтва.

Отже, уявлення про російсько-турецькі війни XVIII ст. і участь у них запорозького козацтва, представлені працями науковців ХХ - ХХІ ст., подають війни Росії Туреччиною - з різних точок зору: військової, організаційної, економічної, політичної. Синтетичної роботи, яка б ґрунтовно висвітлила Нову Запорозьку Січ у зазначений період, не створено. Участь козаків Нової Січі в російсько-турецьких війнах XVIII ст. потребує комплексного вивчення.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:

1. Грушевський М.С. Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх. - К.: Вид. дім «КМ Akademia», 1994. - С.191.

2. Джиджора І. Україна в першій половині XVIII ст.: Розвідки і замітки. - К., 1930. - С.120.

3. Там само. - С.149.

4. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. - К.: Вища школа, 1994. - С.429.

5. Там само. - С.449.

6. Апанович О.М. Збройні Сили України в першій половині XVIII ст. - К.: Наук. думка, 1969. - С. 105.

7. Якубова Т. Участь запорозького козацтва в Очаківській військовій операції 1736 року // Вісник Книжкової палати. - 2003. - №6. - С.42.

8. Там само. - С.45.

9. Шпитальов Г.Г. Запорозьке військо в російсько-турецькій війні 1735-1739рр. - Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2002. - С.5.

10. Там само - С.5.

11. Там само. - С.12.

12. Там само. - С.14.

13. Там само. - С.20.

14. Там само. - С.39.

15. Репан О.А. Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735- 1739рр.: Автореф. дисерт. ... канд. істор. наук. - Дніпропетровськ, 2003. - С. 10.

16. Там само. - С.14.

17. Мельник Л. Участь українського козацтва в російсько-турецькій війні 1735-1739рр. // Історичний журнал. - 2005. - №1. - С. 75.

18. Там само. - С.82.

19. Андрєєва С.С. Взаємини Запорожжя і Кримського ханства періоду Нової Січі (1734- 1775рр.): Автореферат. дисер. ... канд. істор. наук. - Запоріжжя, 2006. - С. 12-13.

20. Ільєнко І.О. В пазурах у двоглавого. Українство під російським гнітом (1654- 1917рр.). - К., 2004. - С. 136.

21. Там само. - С.136.

22. Там само. - С.141.

23. Там само. - С.147.

24. Журавльов Д.В. Військова справа в Слобідських козацьких полках у другій половині XVI -першій половині XVIII ст.: Автореферат. дисер. ... канд. істор. наук. Харків,2003. - С.16.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь