пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історичні записки (збірка наукових праць)

18. Початок грошової реформи 1922-1924 рр. в УСРР - введення червінця


Носань Н.С.

Стаття присвячена аналізу початку грошової реформи 1922-1924 рр. в УРСР. Автор досліджує підготовку і введення в обіг радянської твердої валюти - червонця.

Актуальною проблемою сучасного розвитку вітчизняної фінансової системи є проблема збереження стабільності вітчизняної грошової одиниці. Тому важливо звернутися до досвіду регулювання грошового обігу у періоди вітчизняної історії, які мали багато спільних рис із сьогоденням. Період НЕПу відзначався тривалою боротьбою за стабілізацію грошової одиниці. Грошова реформа 1922-1924 рр. розпочалася із введення стабільної валюти - червінця при збереженні попередньої падаючої грошової одиниці - радника. Вивчення реформи важливе через необхідність збереження досвіду цієї надзвичайно складної операції, яка вимагала ґрунтовної підготовки й чіткої організації усієї фінансової системи держави.

У радянській історіографії тема грошової реформи 1920-х рр. плідно розроблялася ще у період її проведення. Необхідно відзначити, що багато праць цього періоду носили насамперед або ж пропагандистський характер, або ж мали за мету розкрити економічні аспекти проведених заходів. Тому серед доробку радянської історіографії доби НЕПу слід виділити праці, що якісно відрізнялися від загалу комплексним підходом до проблеми й базувалися на широкій джерельній базі. Насамперед це ґрунтовні праці Л. Юровського [1], та Г. Сокольникова [2]. Вони дозволяють відновити істинний масштаб грошової реформи 1920-х рр. автори підкреслюють, що це була найскладніша операція, в процесі якої були відновлені й уніфіковані усі складові грошової системи країни.

У повоєнний період тема грошової реформи 1922-1924 рр. у радянській історіографії розглядалася як однин з великих успіхів соціалістичної форми господарювання [3, 4, 5, 6]. На кінець 1980-х - початок 1990-х рр., тобто на період, коли проблема стабілізації грошової системи набула гострої актуальності, тема грошової реформи 1920-х рр. набула особливої актуальності. Проте дослідники економічної історії розглядали заходи грошової реформи в добу НЕПу дещо ідеалізовано, залишаючи поза увагою кризові явища, що виникали в ході її проведення [7, 8].

У сучасній вітчизняній історіографії визначена тема не набула належного висвітлення. До її розробки зверталися, зокрема, Т. Дерев’янкін й Р. Толстов [9], О. Пиріг [10], які у хронологічній послідовності розкриваються хід реформи, а також звертаються до її місця у політиці правлячої більшовицької партії.

Завданням статті є аналіз підготовчих заходів по введенню червінця, законодавчих актів, що регулювали його обіг, та особливих умов грошового обігу УСРР, що сформувалися внаслідок реформи.

На середину 1922 р. економіка Радянської держави мала у своєму розпорядженні валюту (радзнак), що швидко знецінювалася. Відсутність твердого еквівалента вартості перш за все робило неможливим складення чітких фінансових планів через швидке падіння реального значення фіксованих дохідних надходжень й недостатність асигнувань по витратам. Будь-які розрахунки господарських організацій, що працювали на ринок, не могли спертися на міцну основу. Так, часто складені калькуляції цін, доводилося переглядати вже через тиждень. Те ж саме стосувалося й зарплати робітників і службовців - встановлені в радзнаках, вони швидко знецінювалися, а їхні реальні значення падали.

Радикальним вирішенням усіх труднощів, що постали перед радянською економікою внаслідок існування інфляційної валюти, могло стати впровадження в обіг твердої валюти. Однак, для підготовки надійного ґрунту для цієї акції, необхідно було насамперед пристосуватися до падаючої валюти таким чином, щоб звести до мінімуму труднощі, пов’язані з її існуванням.

У зв’язку із цим постало питання пошуку нового стабільного еквівалента цінності. За влучним висловом Ю. Ларіна, якщо не існувало стійкої розрахункової одинці, необхідно було її вигадати [11, 221].

Потреба у стабільній розрахунковій одиниці була визнана під час складання бюджету на 1922 р. Падаючий радзнак не міг слугувати основою для налагодження економічного механізму. Тому з’явилася думка щодо впровадження умовної одиниці. Домінуючим на той час було переконання, що основою грошового обігу може виступати, як у період, що передував Першій світовій війні, лише золото. Система ціноутворення, яка відроджувалася у добу НЕПу, мала своєю природною історичною основою дореволюційну цінову структуру, сформовану у межах грошового механізму золотомонетного стандарту на базі російського золотого карбованця. Дореволюційні прейскуранти слугували вихідною точкою відліку для багатьох підприємств і фірм, які налагоджували виробництво й торгівлю в нових умовах вільного ринку. Нарешті, золота грошова система із усіма її цінностями була ще у всіх на пам’яті. Тому для більшості людей „довоєнний карбованець” був добре знайомою і конкретною величиною [12, 19]. Крім того, побутувала спрощена уява щодо можливості повернутися до довоєнної грошової одиниці.

Ці чинники стали причиною вибору у якості умовної одиниці довоєнного карбованця. Практика його використання у якості сталого еквіваленту вже існувала. Так, селяни Полтавської губернії нараховували заробітну плату найманим робітникам у відповідності до існуючого курсу царського карбованця [13, 95]. Це не дивно, адже не дивлячись на усі негаразди революційних і воєнних років, на руках у населення залишався ще досить солідний запас металевих монет старого карбу [12, 19].

Інструкцію про ведення усіх державних розрахунків у золотих (довоєнних) карбованцях запропонував Ю. Ларін. Проте НКФ не відразу її прийняв. Сам Ю. Ларін пояснював це тим, що „це був час великих надій на стихію ринку, яка „сама улагодиться”, і часом послаблення уваги до вимог планового господарства” [11, 221]. Тому знадобилася особиста записка В.І. Леніна до Народного комісара фінансів РСФРР М.М. Крестинського (датована 17 жовтня 1921 р.), у якій вказувалося: „.чи неможна перевести на золото наш видатковий бюджет і порівняти. із довоєнними цифрами” [14, 275]. У результаті Постановою уряду від 14 листопада 1921 р. та іншими законодавчими актами передбачалося складення фінансового плану на наступний рік у довоєнних золотих карбованцях. Систему складення твердого бюджету у золотому обчисленні остаточно схвалив ІХ Всеросійський з’їзд Рад 28 грудня 1921 р. Обрахування зобов’язань, що виникали у господарському обігу, також передбачалося здійснювати у цих одиницях, із переведенням їх на радзнаки по курсу моменту розрахунку [15, 49]. Слід підкреслити, що це був не реальний, а абстрактний, умовний карбованець.

Калькуляція проводилася на основі середньої ринкової ціни усіх товарів і послуг у 1913 р. Для переведення „довоєнних карбованців” на радзнаки суми кредитів повинні були множитися на визначений коефіцієнт, який визначався величиною індексу товарних цін. У грудні 1921 р. цим коефіцієнтам присвоїли назву „курс Народного Комісаріату Фінансів”, який встановлювався на один місяць. Так, у листопаді 1921 р. він дорівнював 60 000 крб. (радзнаків), у грудні - 80 000 крб., у січні 1922 р. - 100 000 крб., у лютому - 150 000 крб., у березні - вже 200 000 крб. [16, 23]. Проте навіть щомісячний перегляд курсу „довоєнного карбованця” не міг відобразити реальний процес знецінення радзнаків. Якщо на початку місяця курс НКФ ще міг у деякій мірі продемонструвати реальні цифри, то вже в середині місяця, а тим більш у кінці цей курс вже значно відставав від індексу цін. Наприклад, у січні 1922 р., в той час як курс золотого довоєнного карбованця дорівнював 100 000 крб., за індексом цін він відповідав 288 000 крб. [15, 51]. Тому обрахунки за так званим „курсом НКФ” чи „довоєнним карбованцем” було визнано неефективними і припинено у березні

1921 р. Хоча Ю. Ларін крах своєї ідеї покладав на безпорадність НКФ: „У той час Наркомфін не володів достатнім запасом „державної фантазії” і тому не дуже був схильний пустити в обіг монету невідчутну й невидиму, „умоглядну” й „статистичну ’ [11, 221].

З квітня 1922 р. почав використовуватися інший вимірювач вартості товарів - так званий „офіційний курс золотого карбованця Держбанку”. Він обчислювався на основі ціни, за якою золото купувалося Державним банком РСФРР. Прив’язуючи усі розрахунки у сфері державних фінансів і народного господарства до коливань ціни на золото, новий еквівалент, як і його попередник, не був ідеальним вимірювачем вартості товарів. Крім того, ціна на золото постійно коливалася відносно цін інших товарів, а ціна на золото, яке купував Держбанк, розходилася із вільною ціною на цей дорогоцінний метал. Тому одночасно виникли обрахунки у „товарних” чи „індексних” карбованцях, які базувалися на індексах цін на предмети широкого вжитку, перш за все на хліб [15, 51]. Природно, що й ціни на сільськогосподарські продукти й промислові товари в існуючих економічних умовах не могли бути стабільними.

Фактично, існування визначених умовних вимірювачів вартості було наслідком дискусії тогочасних економістів щодо ролі золота в умовах радянського господарства. На практиці ж до листопада 1922 р. „товарний карбованець” довів свою неспроможність й був відмінений [17, 155]. Це пояснюється тим, що за роки війни і революції змінився не лише масштаб цін, але й структура витрат. Тому стосовно одних товарів „товарний карбованець” перевищував собівартість, а стосовно інших - применшував її [18, 146]. З іншого боку, фахівці НКФ чітко розуміли, що запорукою економічного розвитку країни має стати її входження до світового ринку, валютою якого залишалося золото, а не певний товар. „Маючи на увазі більшу перспективу на включення нас у світове господарство і на можливість виходу нашої валюти на світовий ринок, - вказував Г.Я. Сокольников, - необхідно було із самого початку йти на те, щоб випускати не товарні, а золоті банкноти, і прагнути до того, щоб встановити у якості мірила вартості золотий карбованець” [2, 389].

На практиці ідея забезпечення грошових знаків хлібним фондом здійснилася у досить цікавій формі - у випуску „хлібно-трудових грошей” київським кооперативом „Разум и совесть”. Кооператив, що називав себе „натурально-розрахунковим союзом”, визначив у своєму статуті, що замість грошових знаків він користується хлібними чеками і приймає гроші як товар зі змінною цінністю, а хліб як валюту із постійною цінністю. Організація випустила мідні бони номіналом в 1, 2, 5, 10 і 50 копійок, а також паперові купюри від одного до двадцяти карбованців. „Пуд хліба - карбованець праці”, - красномовно проголошував напис на бонах. Цінність грошей визначалася працею, що отримувала матеріальну форму у вигляді хліба. У зверненні натурсоюзу вказувалося: „Найменша купюра натурчека Союзу рівна 1 натуркопійці, яка складає 1/100 пуду житнього борошна, 10 натур копійок складають 1 пай, 100 натуркопійок - 1 натуральний карбованець (пуд житнього борошна)”. Проте ця єдина спроба випуску хлібних бон була нетривалою й провалилася, як і „товарний карбованець” [6, 46].

Отже, досвід продемонстрував, що стабільний грошовий обіг може спиратися не на умовний еквівалент, а на реальну тверду валюту. Серед ряду співробітників НКФ РСФРР сформувалося реалістичне розуміння методу виходу і фінансової кризи саме в кінці 1921 - на початку 1922 р. До цього кола належали насамперед фахівці-фінансисти дореволюційного періоду, залучені радянською владою до роботи в НКФ, не дивлячись на їхню партійну приналежність й ідеологічні переконання. Це Л.Н. Юровський, І.М. Леонтьєв, О.О. Дезен, С.С. Меклер, М. Кутлер, В. Тарновський та інші.

Можна із впевненістю сказати, що остаточно НКФ став на шлях підготовки до проведення грошової реформи після призначення його наркомом Григорія Яковича Сокольникова (Брилліанта) 10 січня 1922 р. Не дивлячись на те, що він не був фахівцем у фінансовій сфері, йому належить заслуга у згуртуванні навколо себе професійних кадрів із „дореволюційних спеців”, які фактично й провели грошову реформу. Нарком фінансів їм не заважав, приставши на їхні ідеї [19, 201-202].

ХІ з’їзд ВКП(б) (березень-квітень 1922 р.) прийняв резолюцію „Про фінансову політику”, у якій вказав на необхідність стабілізації цін і припинення знецінення грошових знаків, вважаючи це можливим лише на основі упорядкування усієї фінансової системи. Не ставлячи задачі негайного повернення до золотого обігу, з’їзд рішуче орієнтував усю радянську економічну й фінансову політику на відновлення золотого забезпечення грошей, здійснення грошової реформи та інших заходів, направлених на зміцнення народного господарства [20, 329-330]. На практиці це мало виразитися у політиці збереження недоторканного золотого фонду й розвитку видобутку дорогоцінних металів.

Спробою обмеження і скорочення емісії було введення безгрошових розрахунків для усіх центральних урядових установ, державних промислових, торгівельних і комунальних підприємств та установ. Зокрема, у Всеукраїнській конторі Держбанку було створено відділ взаємних розрахунків [10, 97].

Практичним кроком по впорядкуванню грошового обігу стала заборона у вересні 1922 р. випуску в обіг із запасів Держбанку грошових знаків усіх емісій, що курсували до цього часу. Ця заборона мала за мету ліквідувати існуючу різноманітність у грошовому обігу, залишивши в силі лише грошові знаки зразка 1922 р. [21, 76]. Проте слід підкреслити, що усі паперові грошові знаки, випущені до 1922 р., зберігали силу законних платіжних засобів й їхній обіг не заборонявся. Суть заходу полягала в тому, що, потрапивши до Держбанку, ці грошові знаки в обіг вже не поверталися.

Першим, хто запропонував конкретний шлях реформування грошового обігу, був М. Кутлер - відомий державний і громадський діяч дореволюційної Росії. У кінці травня 1921 р. він виступив на засіданні фінансової секції Інституту економічних досліджень (ІЕД) із доповіддю „Про відновлення податків”, у якій запропонував перейти до системи золотого обігу, випустивши золоті монети й припинивши подальшу емісію паперових грошей [22, 35].

Приблизно через місяць по тому в ІЕД був представлений дещо інший варіант реформи грошового обігу, автором якого був В. Тарновський, також добре відомий діяч у банківській справі дожовтневого періоду. Він запропонував створити емісійний банк, який би випускав банкноти, розмінні на золото. Одночасно зберігалися б і вже випущені паперові гроші, але подальший їх випуск мав би припинитися. На думку автора проекту, це дозволило б встановити із самого початку твердий курс паперових грошей на увесь період їхнього співіснування із банкнотами. Таким чином, В. Тарновський пропонував ввести систему подвійної валюти. Паперові гроші пропонувалося поступово вилучати з обігу шляхом прийому у сплату податків та обміну їх на зобов’язання державних позик. Їх використання для фінансування бюджетного дефіциту негайно мало припинитися. Цю роль мали виконувати банкноти [23, 55].

Проте пропозиції як М. Кутлера, так і В. Тарновського, не отримали підтримки з боку тогочасного керівництва НКФ, яке й дала в усьому покладалося на друкарський верстат.

Лише у середині жовтня 1921 р. В. Тарновський представив у ІЕД нову доповідь, у якій розвинув викладені раніше ідеї про випуск другої валюти. Він прийшов до висновку щодо неможливості негайної відмови від подальшої емісії радзнаків для покриття бюджетного дефіциту із встановленням твердого співвідношення між обома грошовими одиницями. Таким чином, ідею подвійної валюти було замінено на систему паралельного обігу двох валют. Згідно неї держава не повинна фіксувати постійне співвідношення між двома валютами, а мусить орієнтуватися на ринкові умови [22, 46]. Цікаво, що В. Тарновський із самого початку уявляв собі нову грошову одиницю як світову валюту [24, 66].

Хоча керівництво НКФ продовжувало триматися за радзнак як єдину грошову одиницю, у Держбанку весною 1922 р. вже був складений проект грошової реформи, в основу якого була покладена ідея В. Тарновського, дещо доповнена М. Кутлером. Він обговорювався у процесі цілого ряду засідань НКФ і Держбанку у травні 1922 р. [24, 66].

Базування майбутньої валюти на золоті зумовили зміну радянського законодавства щодо обігу дорогоцінних металів й іноземної валюти. Золото й платина повинні були стати основою торгівельних відносин Радянської Росії із західними країнами. Тому одними з перших декретів НЕПу (23 червня 1921 р.) була заборона вільних торгівельних операцій із дорогоцінними металами. 31 жовтня, коли вже намітився перехід від товарообміну до вільної торгівлі, новим декретом РНК дозволила усім громадянам, кооперативам, артілям та іншим об’єднанням здійснювати пошук, розвідку й видобуток золота й платини, хоча держава зберегла за собою монопольне право на купівлю цих металів, а їхній обіг всередині країни й вивезення за кордон були заборонені. Після організації Державного банку монополія на операції із золотом, до якого було додано й іноземну валюту, було передано цій установі [25, 265].

Легалізація операцій із золотом та іноземною валютою відбулася після допущення приватного капіталу у торгівлю й промисловість. Декретом від 4 квітня 1922 р. відмінялася обов’язкова здача державі золота, срібла, платини, дорогоцінного каміння й інвалюти, натомість дозволявся вільний обіг цих цінностей [26, 318-319].

25 липня 1922 р. був прийнятий декрет РНК „Про надання Державному банку права випуску в обіг банківських білетів” [27, 578]. Держбанк почав посилено готуватися до емісії. 9 жовтня на засіданні колегії НКФ було заслухано й затверджено проект Наказу Держбанку про порядок випуску банкнот. Через два дні - 11 жовтня - РНК прийняв ще один декрет, який надавав Держбанку право випуску в обіг банківських білетів [28, 827]. Щоб попередити можливість зловживань червінцями у односторонніх казенних інтересах, його навмисно не наділили статусом законного платіжного засобу [12, 18].

Банківські білети не менш ніж на 25% забезпечувалися дорогоцінними металами й іноземною валютою й на 75% - товарами, що легко реалізовувалися, й короткостроковими зобов’язаннями. Випуск в обіг банкнот допускався лише у суворій відповідності із об’ємом товарообігу [21, 76].

На засіданні Політбюро для нових банківських білетів було затверджено назву „червінець”. Пропонувалася також назва „гривна золотом” [23, 59]. Але вона була відхилена з політичних міркувань, так як гроші з такою назвою випускалися в Україні урядами Центральної Ради, Гетьманату й Директорії. Робилися також спроби порвати із сторичними назвами, а ввести нові, революційні. Зокрема, співробітниками НКФ пропонувалася назва „федерал” [29, 19].

,Червінцями” в Росії із XVI ст. називали іноземні золоті монети (дукати, цехіни тощо), які карбувалися із високопробного „червоного” золота. На початку XVIII ст. карбувалася вже власна російська золота монета червінець, потім назва закріпилася у побуті за будь-якими золотими монетами. Таким чином, назва „червінець” повинна була викликати довіру у населення, асоціюючись із поняттям про тверде золоте забезпечення грошей.

Були випущені п’ять купюр банківських білетів номіналом у 1, 3, 5, 10 і 25 червінців. Один червінець прирівнювався до десяти золотих карбованців царського карбу й мав той самий золотий вміст - 1 золотник 78,24 долі (7,742 г) чистого золота [21, 76].

Мета випуску червінців полягала у посиленні обігових засобів Держбанку для його комерційних операцій. Банкнотами короткострокові позики видавалися казначейству лише в тому випадку, якщо ці позики були забезпечені дорогоцінними металами не менш, ніж на 50%. Держбанк отримав право вимагати погашення зобов’язань, виражених у червінцях, лише червінцями. У сплату державних податків і зборів червінці приймалися за лицевим номіналом лише в тому випадку, коли згідно закону платежі були виражені в золоті. На радзнаки червінці обмінювалися Держбанком безперешкодно за визначеним курсом [16, 25-26].

Випуском банківських білетів був зроблений вирішальний крок на шляху стабілізації радянських фінансів. Створення системи паралельних валют - радзнака і червінця - було продиктоване умовами тогочасного стану грошового обігу. Основною причиною, що спонукала зберегти радзнак й допустити одночасний обіг двох валют, була неможливість відмовитися на той момент від емісії паперових грошей для покриття значного бюджетного дефіциту [16, 26]. Червінець був призначений не для роздрібної чи дрібнооптової торгівлі, а для крупних оптових угод і в першу чергу для оздоровлення кредиту. Держбанк остерігався, що із запровадженням його у середню й дрібну оптову торгівлю, курс неможливо буде втримати від падіння [18, 147]. Проте остерігатися цього на початку 1922 р. було марно - мінімальна купюра в 1 червінець приблизно дорівнювала середньомісячній зарплаті робітника [23, 59]. Насамперед через це її широкий обіг був ускладнений.

Банківський білет - червінець відразу визнали кілька держав. Першою країною, у якій з’явилася радянська валюта, стала Латвія. 8 серпня 1923 р. червінець почав котируватися на Ризькій біржі [8, 72]. Надалі операції із червінцем розпочалися в Англії, Литві, Естонії, Китаї, Персії, Туреччині, Італії. Проте у багатьох інших країнах продовжувала котируватися царська золота „десятка” [18, 148]. Тому було прийнято рішення (26 жовтня 1922 р.) про випуск золотих червінців у вигляді монет. За вагою й пробою дорогоцінного металу вони прирівнювалися до золотих десятикарбованцевих монет дореволюційного зразка. Важливо зазначити, що у внутрішній обіг радянські золоті монети не випускалися і їм не було присвоєно платіжної сили [30, 68]. Пропагованого у недалекому майбутньому обміну паперового червінця на золотий так і не відбулося.

У каналах грошового обігу УСРР нові банкноти почали з’являтися у грудні 1922р. [24, 67]. Своєрідними умовами господарського життя України було те, що його фінансування здійснювалося не через єдиний державний апарат, а через ряд установ. Основний потік, який і визначав значний вплив на розмір грошової маси республіки, йшов через НКФ УСРР, кредитні заклади із їхніми філіалами (Держбанк, Промбанк, Укрсільбанк, Роскомбанк). Окремо фінансувалися господарські організації із їхніми відділами (Донвугілля, Південсталь, ЮМТ, ЮРТ, Коксобензол, Цукротрест, Хлібопродукт, Льоноуправління, Металооб’єднання, Центропаперотрест), пошта (Народний комісаріат пошти й телеграфу УСРР із усіма його відділеннями), транспорт (Південно-західна й Донецько-Катеринославська залізниці, Київ-ріка, Херсон- Ріка, Водошлях у Києві, Перша й Третя відновлювальні компанії у Києві) й торгівельні порти (Одеський, Миколаївський, Херсонський, Маріупольський, Бердянський і Таганрозький). Інші кредитні заклади, як державні, так і кооперативні, отримували грошові знаки тільки через НКФ, перелічені банки й пошту [31, 105].

Основні грошові потоки з союзного центру в Україну йшли через Всеукраїнську контору Державного банку СРСР - 60,2% від загальної суми [31, 111; 32, 13]. При цьому на відміну від НКФ, який постачався в основному радзнаками, ВКДБ отримував червінці. Це пояснюється тим, що Держбанку відводилася роль головного поширювача банкнот серед населення [32, 13]. Разом із тим, слід відзначити, що порівняння кількості засобів, отримуваних Україною з центральних джерел (НКФ та ВКДБ) і окремих установ й організацій, показує, що роль останніх у процесі формування грошової маси республіки була досить значною.

Після запровадження червінця для впорядкування грошового обігу й полегшення розрахунків уряд провів другу деномінацію радзнака. Згідно декрету РНК від 24 жовтня 1922 р. грошові знаки зразка 1922 р. були замінені грошовими знаками 1923 р. по курсу 100 : 1. Одночасно з обігу остаточно вилучалися грошові знаки усіх попередніх радянських випусків. Держаний грошовий знак 1923 р. прирівнювався до 1 000 000 крб. знаками попередніх зразків. Спершу було випущено сім купюр від 50 копійок до 100 карбованців, що відповідало курсуючим купюрам грошових знаків 1922 р. від 50 до 10 000 крб. Хоча від початку планувався випуск дрібніших купюр, потреба в них відпала у зв’язку зі знеціненням радзнака. Тому замість них довелося додатково випускати купюри вищих номіналів. Вже в лютому 1923 р. з’явилися купюри номіналом 250, 500 і 1000 карбованців [21, 77-78].

Порядок обрахунку, введений за другої деномінації, виявився зручнішим для обігу, ніж за першої. Відкидання шести нулів не викликало складнощів (наприклад, один новий карбованець дорівнював мільйону старих) [16, 23].

Проте суть другої деномінації була тією ж, що і річної давнини. Вона зводилася лише до зовнішнього впорядкування грошового обігу й аніскільки не зміцнила радзнак, який продовжував знецінюватися.

Отже, практика регулювання грошового обігу в ринкових умовах довела необхідність запровадження стабільного мірила цінності. Вирішити це завдання можна було лише шляхом проведення грошової реформи. Фактично, випуском банківських білетів - червінців розпочався перший її етап. Він полягав у створенні системи паралельних валют - твердої (червінця), призначеного для обслуговування державного кредитування й крупнооптових операцій, та падаючої (радзнака), на яку покладалося покриття бюджетного дефіциту.

Література

1. Юровский Л.Н. Денежная политика Советской власти (1917-1927). - М., 1928.

2. Сокольников Г.Я. Финансовая политика революции: В 2 т. - М., 2006. - Т. 1.

3. Атлас З.В. Тридцатилетие денежной реформы 1924 года / З.В. Атлас // Деньги и кредит. - 1954. - №11.

4. Николотов С.Н. Денежная реформа в СССР (1922-1924 гг.). - М., 1958.

5. Мец Н. Наш рубль. - М., 1969.

6. Мельникова А.С. Твердые деньги. - Изд. 2-е, доп. - М., 1973.

7. Белоусов Р.А. Червонец - валюта твердая // Правительственный вестник. - 1989. - №6.

8. Ефимкин А.П. Из истории червонца // Деньги и кредит. - 1991. - №2.

9. Дерев’янкін Т., Толстов Р Грошова реформа початку 20-х років та її роль у введенні сталої валюти в країні // Економіка України. - 1995. - № 12.

10. Пиріг О.А. Місце грошової реформи 1922-1924 рр. у здійсненні нової економічної політики // Український історичний журнал. - 2000. - №3.

11. Ларин Ю. Итоги, пути, выводы новой экономической политики - М., 1923.

12. Борисов С.М. Червонец - валюта нэпа // Деньги и кредит. - 1992. - №1.

13. Центральний архів вищих органів влади і управління України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1203.

14. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. - М., 1958. - Т. 53.

15. Маневич В.Е. Проблемы теории денежного обращения в советской экономической литературе 1917-1926 годов. - М., 1979.

16. Наше денежное обращение: Сборник материалов по истории денежного обращения в 1914-1925 г.г. / Под ред. Л.Н. Юровского. - М., 1926.

17. Пиріг О.А. Неп: більшовицька політика імпровізації. - К., 2001.

18. Бокарев Ю.П. Денежные реформы в России и Европе 20-х годов // Нэп в контексте исторического развития России ХХ века. - М., 2001.

19. Русский рубль. Два века истории. XIX-XX вв. - М., 1994.

20. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. 1898-1970. Изд. 8-е, доп. и испр. - М., 1970. - Т. 2.

21. Сенкевич Д. Государственные денежные эмиссии РСФСР 1919-1923 гг. // Советский коллекционер. - 1967. - №5.

22. Голанд Ю.М. Дискуссии об экономической политике в годы денежной реформы. 19211924. - М., 2006.

23. Голанд Ю. Финансовая стабилизация и выход из кризиса. Уроки советского червонца // Коммунист. - 1991. - №3.

24. Ефимкин А.П. Идею рождает время // Деньги и кредит. - 1991. - №1.

25. Далин С.А. Инфляции в эпохи социальных революций. - М., 1983.

26. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства (далі - СУ). - 1922. - №28.

27. СУ - 1922. - №46.

28. СУ - 1922. - №64.

29. Щелоков А.С. Монеты СССР: Каталог. - 2-е изд., перераб. и доп. - М., 1989.

30. Лунц Л.А. Деньги и денежные обязательства. Юридическое исследование. - М., 1927.

31. Сигал Б. Опыт исчисления денежной массы, находящейся в обращении на Украине // Кредит и денежное обращение Украины. - Х., 1925.

32. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. - Ф. 337. - Оп. - Спр. 811



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь