пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історичні записки (збірка наукових праць)

16. Зовнішні впливи на соціально-політичну структуру України ХVІ - першої половини ХVІІІ ст.


М’ягка Г.О.

Розглядаються впливи на розвиток української державності з боку сусідніх держав, інших козацьких спільнот та кочових народів (XVI - перша половина XVIII ст.).

Становлення сучасної незалежної української держави відбувається в умовах налагодження нових взаємовідносин з державами, що її оточують. Історично склалося так, що після розпаду СРСР по відношенню до України всі держави світу стали поділятися на близьке та далеке зарубіжжя. Між ними та молодою незалежною українською державою встановлюються відносини економічного, політичного та ін. характеру. При цьому за всю свою багатовікову історію на етапах переддержавного та державного самостійного існування був накопичений значний як позитивний, так і негативний досвід. Звертання до нього, аналіз та пошук найбільш оптимальних варіантів обумовлює не тільки наукову, але й практичну значимість проблеми зовнішніх впливів на соціально- політичну структуру України XVI - першої половини XVIII ст. Ця проблема постала як мета вивчення даної статті. Під час її підготовки авторка враховувала наукові здобутки попередників [1].

Широкий спектр поглядів на ґенезу козацтва пояснюється наявністю різноманітних свідчень про його попередників на терені південноукраїнського степу. Наявні джерела не дають підстав для твердження про пряму спадковість козацтва від войовничої давньоруської людності, яка проживала в цьому регіоні. Водночас недоцільно ігнорувати близькість соціальних і політичних чинників, що сприяли формуванню своєрідного захисного поясу на межі зі степом у різні історичні епохи [2, с. 160].

Класичний період козацтва вчені позначають активною колонізацією південних степів, боротьбою з Кримським ханством та Оттоманською імперією, уходництвом й національно-визвольною боротьбою проти іноземних загарбників. Саме тоді змінювалася ситуація в степу. Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії сприяла його формуванню на першому етапі розвитку української державності часів Запорозької Січі. Життя на Дикому Полі перетворилося у своєрідну форму протидії степовикам з метою збереження своїх позицій. Разом з тим, Левассер де Боплан, характеризуючи господарські зайняття запорозьких козаків, зазначає, що „всі вони вміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м’ясні вироби, варити пиво, робити хмільний мед, брагу, горілку тощо... Взагалі слід визнати, що всі вони здатні до різних ремесел... Словом, усі вони досить розвинуті, але насамперед беруться до того, що необхідно й корисно в сільському житті. Земля їх вельми родюча...” [3, с. 8].

Слід зазначити, що із Золотої Орди постійно ішли молоді воїни. Уже в XIII ст. частина їх оселилася на Кримському півострові. У 1443 р. Кримське ханство відокремилося від Золотої Орди, а в 1449 р. стало незалежним.

Спочатку кримські татари жили мирно й навіть зблизилися зі слов’янами. При хані Хаджі-Давлет-Гиреї, який правив у Криму 39 років, відбувалися „мирні торгові угоди між слов’янами й татарами, хан навіть допомагав християнським монастирям”. Поведінку людей степового порубіжжя регулювали мораль і військова етика [4, с. 11].

А. Кримський вказує, що перші п’ятдесят років свого існування Кримське ханство не було „бичем для своїх християн-сусідів”, а систематичні спустошливі набіги в українські землі почалися за турецькими наказами через чотири роки після початку правління Менглі-Гірея (1478 - 1515) [5, с. 183]. З кінця 70-х рр. XV ст. почалася відкрита ворожнеча татар і запорозьких козаків” [6, с. 280]. Справа в тому, що татари вели кочове життя, мало займалися торгівлею, а ще менше - промислами. Вони знаходилися зовсім поруч з козаками. Джедишкульська орда кочувала лівим берегом Дніпра, причому верстах у 30 від Запорозької Січі, а від запорозьких зимівників по Конці й Дніпру - верстах у 5 - 10. Оскільки підвладних народів для стягування данини (як у Золотій Орді) вони не мали, то заняття скотарством і насамперед конярством сприяло тому, що в першому зручному випадку вони чинили набіги на землі сусідніх народів. На думку А.Кримського, у XVI ст. для козаків питання про віру стояло „геть на задньому плані”, бо тоді козацтво було, з одного боку, „протестом демосу проти панських порядків Польсько-Литовської держави”, з іншого - самообороною проти татарських вторгнень. Відомий орієнталіст навіть султана Сулеймана І Пишного не вважає за „бусурмена- фанатика”. Навіть після завоювання Константинополя султан Мехеммед постановив, щоб православні обрали нового патріарха, що робилося для впорядкування зборів хараджа та джизйе. Патріархом обрали Георгія Схоларія. Турки всіляко підносили його авторитет, щоб грецька людність більше „не хилилася до католицького заходу” [7, с. 90].

У процесі поширення турецьких володінь важливе місце належить венеціансько-турецькій війні, яка тривала 16 років (1463 - 1479), коли туркам протидіяла сильна антиосманська ліга. Унаслідок військових дій турки прилучили до своїх володінь у 1475 р. Кримське ханство. Справді, сильні позиції в Криму мали не венеціанці, а генуезці. Політичні контакти папських емісарів з кримським ханом, якого вони намагалися умовити увійти до антиосманської ліги, примусили султана Мехеммеда ІІ оволодіти Кримом. Тим самим було припинено васальну залежність кримського хана Менглі-Гірея від польсько-литовської держави. Хан став васалом турецького султана, однак ханство зберегло власну династію й значно поширило територіальні володіння. Менглі-Гірей у 1502 р. остаточно розгромив Велику орду, з володарями якої точилася жорстока боротьба, оскільки вони вважали себе прямими спадкоємцями золотоординських ханів. Значні фортеці охоронялися турецькою залогою, а в Кафі з метою політичного догляду оселився беглер-бег, який здійснював функції генерал-губернатора [8, с. 116 - 117].

Військові набіги татари робили тільки взимку й улітку, причому узимку завжди йшли великими силами. Зазвичай татари вибирали січень, коли лягав глибокий сніг і не було ожеледі. „Їхньою метою була не перемога, а здобич” [9, с. 183, 185, 188]. Одну десяту частину ясиру татари віддавали хану як податок.

Коли Кримське ханство потрапило під владу міцної й войовничої Оттоманської Порти, основним промислом, ураховуючи багатовікову практику, у татар залишалося людоловство. Головним місцем торгівлі невільниками була Кафа (Феодосія). За підрахунками сучасних дослідників періоду феодалізму в Україні, з середини XV ст. до середини XVII ст. на невільницький мусульманський ринок потрапило від 2 до 2,5 млн. українців (на думку вчених, загальна чисельність населення України становила 4 млн. чоловік) [10, с. 73].

Зазначимо, що кримці й козаки мали потребу одні в інших. Якби татар поруч не було, ані Річ Посполита, ані Московська держава не терпіли б у себе під боком свавільну Січ.

Незважаючи на небезпеку, люди продовжували жити на землях Дикого Поля. Звичайно, щільність населення зменшувалася. Але це примусило козаків, які залишилися, з’єднувати свої сили й удосконалювати засоби боротьби.

Між козаками й кочовиками схожість суто зовнішня. Внутрішнє життя кочовиків відбувалося в межах феодального суспільства, хоча протягом тривалого часу й зберігалася подоба патріархальних відносин для маскування експлуатації земляків. Окрім того, головною відмінністю між козаками й татарами була навіть не різна віра, а відсутність рабоволодіння.

Південні й південно-східні кордони Запоріжжя межували зі Степом. Східні кордони - з донськими козаками, соціальна й політична організація яких сформувалася приблизно тоді ж, коли й на українських землях.

Якщо порівнювати процес формування запорозького й волзького та верхового донського козацтва, можна побачити, що між ними було багато схожого. Це пояснюється однаковим прикордонним життям, кримськотатарською загрозою.

Характерно, що перші вільні козацькі поселення виникли в Поволжі, на північ від Астрахані. Заснування поселень біля царських фортець було великою помилкою, оскільки уряд одразу ж повів наступ на козацькі свободи. У XVI ст. було засновано фортецю Царицин з міцним військовим гарнізоном для контролю за волзькими козаками. Після цього й жорстокої кари за напад на човни перських послів козаки вимушені були перейти на Дон, Терек та Яїк [11, с. 93-94].

Російські дослідники підкреслюють, що XVI ст. можна вважати і часом виникнення донського козацтва. За цей період процес формування козацтва на Дону й перетворення його в стан ще не закінчився, однак літописи повідомляють про козаків того часу вже як про самостійну й активну силу. В другій чверті XVI ст. з’являються перші козацькі містечка [12, с. 105]. На думку В. Брехуненка, „ключова роль у ґенезі донського козацтва належить українським козакам”, хоча „субстрат волзького та верхового донського козацтв утворився за переваги вихідців з московсько-рязанського прикордоння” [13, с.17].

Ще наприкінці XVI ст. зусилля московської дипломатії були спрямовані на підкорення вільних козацьких окраїн. Козаки оселилися на Нижній Волзі, у басейні Дону й Сіверського Дінця, а також на Яїку, Іргизу й Тереку. З цією метою царський уряд побудував фортецю Воронеж, а також щорічно наймав козаків на військову службу. Причому, якщо виникали дипломатичні утруднення, царизм від козаків одразу ж відмовлявся.

Тоді ж московський уряд уже намагався перетворити козацтво на служилий стан, поставити його на царську службу, у зв’язку з чим на Дон постачали гроші, продовольство, військові припаси. Уперше донські козаки отримали платню в 1570 р. Вони говорили, що „все земли нашему казачьему житью завидовали”.

Оборона південних кордонів одержала більш чітку організацію після того, як у 1571 р. було створено статут сторожової й станичної служби. Для служби в містах-фортецях і на сторожових посадах уряд широко залучав вільних людей, за що вони одержували землю в довічне користування і жалування. Ці люди іменувалися городовими і станичними козаками й „за своїм положенням мало чим відрізнялися від стрільців, пушкарів та інших дрібних служивих людей... Але для більшості такий швидкий шлях був закритий, а залишатися в цьому районі на нелегальному становищі було важко” [14, с. 14].

Козаки займалися переважно рибальством і полюванням. Характерно, що козацька верхівка забороняла займатися землеробством з метою „дабы воинским промыслам помехи не было” [15, с. 5 - 7]. До початку XVII ст. „тихий Дон у Москвы, как жить, не спрашивался”.

Різка різниця в майновому становищу донських козаків проявилася вже наприкінці XVI ст., коли домовиті козаки стали вірними провідниками інтересів царату на Дону. Однак намагання царського уряду підкорити донських козаків економічними методами успіху не мали.

Слід зазначити, що саме наприкінці XVII ст. відбувався розквіт донської козацької вольниці, тобто тоді, коли Гетьманщина вже зазнала суттєвих обмежень з боку царського уряду.

Перші незалежні від царської влади козацькі поселення було засновано ще в XV ст. між Азовом і річкою Медведиця. Наприкінці XVI ст. донські козаки, які визнали владу російського царя, залучалися до справи охорони кордонів від нападів кочовиків. Охорона кордонів відбувалась за допомогою мобільних станиць, що нараховували 60 - 100 вершників.

У 1592 р. царський уряд намагався дати козакам свого отамана. Ним було призначено Петра Хрущева, який як голова козацького війська прибув у Раздори. Однак козаки його не прийняли. Надалі царизм будував укріплені містечка й фортеці, продовжуючи наступ на козацтво.

Порівнюючи процес формування запорозького й донського козацтва, ми виділяємо багато спільних рис, що пояснюється однаковим прикордонним життям, кримськотатарською загрозою. Серед донських козаків мешкала велика кількість переселенців із Запорожжя.

Військова демократія як головна риса „пограниччя”, властива російським козакам, хорватським і угорським граничарам. Але лише запорозьке козацтво виступило провідною силою в здійсненні найважливіших завдань, які постали перед нацією. Саме воно стає станом, спроможним виконати історичну місію будівника національної держави.

Литовські впливи виявилися у військовій справі, в організації життя „на волості”. Звичай робити засіки як надійний засіб боротьби проти ворожої кінноти козаки запозичили в литовців, оскільки татарам така військова тактика не була потрібна. Навряд чи ідея лицарства прийшла з Литви чи Польщі, оскільки культ вершника здавна існував у степу. Можна лише казати про його трансформацію під християнськими впливами.

Релігійність та аскетизм січового товариства, колективне володіння земельними угіддями навряд чи слід пов’язувати з духовно-лицарськими чернечими орденами середньовічної Європи, оскільки орденський рух за часи формування козацтва був уже явним анахронізмом.

Порівняння таборитів з козаками ґрунтується на чисто зовнішній подібності, тактиці військових дій таборитів. До того ж організація похідного табору у вигляді кола найчастіше трапляється в кочовиків.

Річ Посполита з її політичним устроєм була ближчою до козацтва, ніж деспотична російська царська влада. Навіть православ’я не мало змоги змінити ставлення козаків до гнобителів волі. Однак, слід констатувати наявність такого впливу з боку Речі Посполитої. Саме організація загонів реєстровців порушувала ідеї рівності й майнової, і політичної. Особливо це проявилося за часів існування Гетьманщини.

Таким чином, зовнішні впливи на соціально-політичну структуру України XVI - першої половини XVIII ст. були багатогранними, мали свої особливості як в часі, так і в змісті періоду, що досліджується. Накопичений досвід та його вивчення і врахування може сприяти розробці наукових засад сучасної зовнішньої політики України в контексті подальшого державотворення.

На погляд автора, дослідження зовнішніх впливів на соціально-політичну структуру України XVI - першої половини XVIII ст. можна продовжити шляхом проведення порівняльного аналізу періодів Гетьманщини та революційних подій 1917 - 1920 рр.

Література

1. Див., напр.: Брехуненко В.А. Взаємини козацьких спільнот Східної Європи в XVI - середині XVII ст.: Автореф. дис. ... д-ра іст. наук / НАН України. - К., 2000. - 25 с.

2. М’ягка Г.О. Впливи на соціальну організацію козацького суспільства // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. - 2003. - № 5 (63). - С. 159 - 163.

3. Левассер де Боплан. Опис України // Пригоди, подорожі, фантастика - 89: Зб.: Повісті, оповід., нариси / Упоряд. М.П. Семенюк. - К.: Молодь, 1989. - С. 5 - 28.

4. Грибовський В. Неопалима купина козацька (До 350-ї річниці заснування Чортомлицької Січі. 1652 - 2002 роки). - Нікополь, 2002. - 26 с.

5. Кримський А. Історія Туреччини. - 2-е вид., випр. - К. - Л.: Олір, 1996. - 288 с.

6. Там само.

7. Там само.

8. Там само.

9. Рябчиков В.Л. На рубежах памяти. Незавершенная книга об истории Крыма. - Симферополь: СОНАТ, 2003. - 248 с.

10. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. - К.: Либідь, 1999. - 480 с.

11. Скрынников РГ. Россия накануне „смутного времени”. - М.: Мысль, 1981. - 205 с.

12. История Дона (с древнейших времен до падения крепостного права) / Отв. ред. А.П. Пронштейн. - Ростов: Изд-во РГУ 1973. - 297 с.

13. Брехуненко В.А. Вказ. праця.

14. Там само.

15. Города и районы Ростовской области: Историко-краеведческие очерки. - Ростов-н/Д.: Кн. изд-во, 1987. - 320 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь