Електронна бібліотекапідручники


Історичні записки (збірка наукових праць)

9. Земельна оренда як одна з форм підприємницької діяльності аграрного сектору лівобережної України в 90-і рр. ХІХ ст. - на початку ХХ ст.


Кравець Ю.А.

Автор оцінює умови існування земельної оренди на Лівобережній Україні в період капіталізму, їх вплив на рівень та ефективність підприємницького сільськогосподарського виробництва.

Для історичної науки поняття актуальності передусім означає виявлення та з’ясування стану наукової розробки малодосліджених проблем, особливостей використання ученими модерних теоретико-методологічних підходів, а не формальна констатація того чи іншого історичного досвіду або його адаптації до сучасних умов. Наукове знання про минуле завжди є актуальним, якщо воно поповнює скарбницю інтелектуальної історії

В наш час, коли в сільському господарстві нашої держави відбуваються бурхливі ринкові реформи, актуальним постає питання про застосування та впровадження різноманітних форм господарювання на землі. Одним з таких пріоритетних напрямків є підприємницька діяльність окремих селян. Вона є сьогодні невід’ємною частиною стабільного економічного розвитку країни.

Історії становлення та розвитку орендних відносин на Україні періоду капіталізму в історіографії приділено ще недостатньо спеціальних досліджень вчених (хоч, звичайно, не можна сказати про неї як про «білу пляму» минулого). Оренди, як важливого показника умов життєдіяльності селянства, торкалися практично всі дослідники, які вивчали питання соціально-економічного розвитку різних регіонів України. А ось про їхній вплив на рівень добробуту селянської родини та підприємницької діяльності історики знають мало, хоч фактів, необхідних для відповідних висновків, цілком достатньо.

Центральне місце серед джерел займають матеріали земських і державних сільськогосподарських переписів, на основі яких автор головним чином і побудував свої розрахунки та простежив ґенезу орендних відносин на Лівобережній Україні в даний історичний період як важливий чинник підприємницької діяльності аграрного сектору. Про те, що селяни України наприкінці XIX - на початку XX ст. тяжіли до оренди, свідчать, зокрема, дані табл. 1.

З неї видно, що колишні поміщицькі селяни, а це 50% усіх сільських жителів України, мали у своєму розпорядженні майже в 2 рази менше землі, ніж колишні державні. Але і ця категорія експлуатованого населення, до якої належали й так звані «малоросійські козаки» Полтавської та Чернігівської губерній, не мала достатньої кількості землі. Згідно з офіційно визнаною мінімальною нормою, середній селянській родині у чорноземних губерніях країни на кожну особу чоловічої статі необхідно було мати не менш як 5 дес. [1]. Як свідчать дані табл. 1, у Київській губернії на одного чоловіка із складу колишніх державних селян у середньому припадало по 3,2 дес., Харківській - 3,8, Чернігівській - 3, а Полтавській - 2,6 дес. Тільки у степових губерніях півдня України ця цифра коливалася від 5,2 у Катеринославській до 6,5 дес. у Таврійській губерніях. І це в той час, коли середній розмір дворянського землеволодіння наприкінці XIX ст. досяг 721,4, а в окремих місцях у Таврійській і Катеринославській губерніях - більш як 1000 дес. Польські аристократи у цих місцевостях володіли 167 тис. дес. землі. Український магнат та цукрозаводчик Терещенко у Київській, Чернігівській та Харківській губерніях - 141 тис., а Фальц-Фейни на півдні України - 200 тис. дес. тощо [2]. Основна частина великих землевласників на своїх землях не займалася власним господарством. В одних випадках поміщики були нездатні після реформи 1861 р. перебудувати останнє на нових принципах, а в інших - це було просто невигідно. Величезна армія малоземельних і безземельних селян майже чатувала на кожну десятину землі, що потрапляла на ринок. Загальна картина орендних відносин наприкінці XIX ст. мала такий вигляд: всього селяни орендували понад 4,2 млн. дес. землі, що становило 21,3% від їх надільного землеволодіння [3, с. 315].

Зауважимо при цьому, що абсолютно точних даних щодо кількості орендованої землі як наприкінці XIX ст., так і на початку XX ст. немає. Одні автори завищували загальні показники орендного фонду, а деякі інші (в основному дослідники дожовтневого періоду) з тих чи інших причин, навпаки, занижували їх. На думку П. М. Першина, у 1887 р. площа землі, яку селяни України орендували у поміщиків, дорівнювала 6,5 млн. дес., а орендний фонд разом з надільною землею досяг 7-7,5 дес. [4, с. 93]. Протягом наступних тридцяти років селянство України, хоч і встигло купити у них близько 6 млн. дес., але орендний фонд при цьому практично не скоротився. Згідно з розрахунками, що М. А. Рубач зробив на основі матеріалів перепису 1917 р., орендними відносинами на Україні було охоплено 43,2% селянських господарств, які орендували 6287 тис. дес. Це становило близько 20% площі землекористування селян (бідняки мали у своєму розпорядженні 10,6, середняки - 32,3 і куркулі - 57,1 %) [5, с. 18-19].

Зрозуміло, що далеко не всю орендовану у поміщиків землю відводили під посіви. На надільних землях Полтавської, Харківської, Чернігівської, Катеринославської та Таврійської губерній в 1912-1913 рр. під останні пішло 7342,4 тис. дес., у той час як на куплених - 1541,4 тис. (21%) та орендованих - 932,9 тис. дес. (12,7%) [6, с. 193-194].

До орендного фонду входили не тільки поміщицька, а й частина селянської земель. Дехто з малоземельних селян не мав чим обробляти власну ділянку, інші - вважали за краще віддати свій клаптик в оренду й іти на заробітки у міста. Були й такі, хто належав до категорії заможних селян, але частину своєї землі з тих чи інших причин віддавав в оренду. Певне уявлення про це можуть дати матеріали земських подвірних переписів 1910-1912 рр. Здавання землі було найбільш поширене на півдні України. У Таврійській губернії в 1911-1912 рр. таких господарств виявилося 30,2%, а в Полтавській - 9,7%, або в 3 рази менше. Коли ж ми оцінюватимемо їхню площу, то виявиться, що хоч на Полтавщині господарств, які віддавали землю в оренду, було в 3 рази менше, але її загальна площа дорівнювала 146,9 тис. дес. В Таврійській губернії 15% всього селянського землеволодіння йшло в оренду, у Полтавській - 6,1,% [7, с. 254-256]. Здавалось б, що наведені цифри не такі вже й великі. Але ще В. І. Ленін, посилаючись на дані земських переписів 80-х років XIX ст., довів, що аналогічні показники «тільки здаються незначними». Він підкреслив: «Далеко важливіший, ніж абсолютні цифри оренди й здачі, ніж середні проценти здаваної землі або хазяїв, які здають землю, той факт, що здає землю головним чином біднота, а орендують найбільшу кількість землі заможні» [8, с. 86].

Чітке уявлення про роль тих або інших соціальних груп сільських жителів в орендних відносинах дають матеріали сільськогосподарського перепису 1917 р. на Лівобережній Україні. Вибірковий підрахунок дав такі результати: 43% без посівних господарств віддавали землю в оренду. В міру зростання посівної площі зменшувалася кількість родин, які здавали свої ґрунти іншим власникам. Тих з них, де засівали до 3 дес., було 31,3%, від 3 до 6 - 10,8%, від 6 до 9 - 5%, від 9 до 15 - 4,9%, понад 15 дес. - 5% [9, с. 108-109]. Переважна більшість землі наймалася строком на рік. У Слов’яносербському повіті Катеринославської губернії, наприклад, річна оренда у 1904 р. становила 89,2%, у Бердянському повіті Таврійської губернії - 75,9, у Харківській (без Старобільського повіту) - 63, а в Полтавській - 56,4% [10, с. 258].

На яких же умовах селяни орендували землю? Найвищою питома вага оренди за гроші була на Правобережній Україні - 96,5% усіх урахованих в 1901 р. її випадків. Трохи нижчою вона була па півдні України - 94,9%. Хоч у трьох губерніях Лівобережжя цей показник був значно меншим, але і там оренда переважала - 70,7%. Зовсім інша ситуація склалася в Чернігівській губернії: тільки 22,6% орендної плати вносилося грошима [11, с. 118]. Панівною на цій території була здольщина - 56% усіх випадків [12, с. 71]. Іншу частину становила відробіткова система, або змішана форма оплати орендованої ділянки. Причини поширення відробітків у Чернігівській губернії яскраво виклав у своїй доповідній записці на ім’я міністра внутрішніх справ місцевий губернатор. На початку 1884 р. він писав, що «нестача оборотного капіталу, невміння вести грошове господарство, нестача енергії в боротьбі з перешкодами, неминучими у всякому новому ділі, та інші подібні причини послужили масі поміщиків непереборною перешкодою до прямого переходу від натурального господарства до грошового і примусили їх шукати виходу з такого становища у зміні не способу ведення господарства, а способу одержання прибутку від землі». Таке становище привело до того, що «маса поміщиків повинна була припинити своє господарство й вдатися... до віддачі земель для обробітку селянам за певну частину врожаю. Таким чином, у Чернігівській губернії встановилася так звана половинна система господарства, яка, розвиваючись з кожним роком, стає пануючою» [13, с. 73].

Виникає запитаний: як та чи інша форма оренди впливала па життєвий рівень трудящих? При грошовій, що була найбільш поширена в районах швидкого розвитку капіталістичних відносин (на півдні України), господар міг в окремі (врожайні) роки мати деяку частину прибутку. Відробітки ж не залишили селянинові жодних надій на це. Кабальною була для його родини й оренда з частки врожаю (найчастіше - з половини).

Відробітки й здольщина, гальмували економічний прогрес сільського господарства, а, отже, і всієї країни. «...Головна й основна причина сільськогосподарської відсталості Росії, застою всього народного господарства і небаченого на світі приниження землероба, - підкреслив В. І. Ленін, - є відробіткова система, тобто прямий пережиток кріпосництва» [14, с. 126]. Відробіткова система поміщицького господарства означала збереження надто відсталих методів землеробства, увічнення варварства і в агрокультурі, і в усьому суспільному житті Росії.

Що ж до рівня життя орендарів із середовища трудящого селянства, то фактів, що проливають світло на це, можна відшукати чимало. Наведемо кілька з них. «В деяких місцях нашого повіту, - писали в 1915 р. «Константиноградские сельскохозяйственные известия», - потреба в орендній землі виняткова. Багато господарів змушені брати землю, не рахуючись з вартістю орендної плати...».

Виснажені й забур’янені землі, які, як правило, лише й віддаються в оренду і тільки в окремих випадках скуповуються. Але й цього замало. Господарі, які здають ґрунти, не задовольняються високою орендною платою. Щоб забезпечити себе робочою силою у період жнив, вони роблять це лише за умови відробітку покосом. Унаслідок цього ще більше підвищуються ціни на оренду. Орендарі «змушені насамперед приступити до збирання хліба у власника, а потім вже братися за свій» [15, с. 5]. Умови оренди на Україні, як і на всій території Європейської частини царської Росії, були в основній масі нестерпними. В Лохвицькому повіті Полтавської губернії чиста прибутковість десятини орендної землі, враховуючи прибутки з толоки, на початку XX ст. дорівнювала 14 крб. Ціни при користуванні землею протягом року досягали 16 крб., а при багаторічній оренді - 9 крб. 70 коп. [16, с. 13] Отже, тільки при тривалій оренді селянин міг сподіватися на прибуток. Але ж, як було зазначено вище, основна маса селян мала змогу орендувати ґрунти лише на один посів.

Полтавський селянин Василь Загородній у 1914 р. писав: «Оренда землі при існуючих цінах є справжнім лихом. Я знаю багатьох господарів із числа середніх, які захоплювалися орендою останні 5-6 років, І що ж? Вони зараз напівзлидарі: оренда остаточно їх розорила» [17, с. 27].

Харківські статистики, оцінюючи землі, відмовилися від визначення прибутковості за орендними цінами, оскільки при їхньому зростанні під час оренди приватновласницької землі певну роль відігравало черезсмужжя. Останнє було прямим наслідком реформи 1861 р. «Орендні ціни непомірне зростають і, звичайно, результат таких «голодних» оренд не може бути критерієм для висновку про дійсну прибутковість земель всіх категорій власників» [18, с. 6]. Тому оцінщики взяли за основу спосіб «виручок і затрат».

Старобільський повіт, маючі загалом непогані чорноземні ґрунти, відносився до району екстенсивного характеру землеробства. Але багато хто з малоземельних селян, не маючи можливості орендувати землю, щорічно орав свою, не віддаючи її під пар. Нестача у них робочої худоби приводила до того, що 45,3% дворів зверталися до супряги. Про агротехнічний рівень землеробства свідчить врожайність зернових: в 1900-1904 рр. середній урожай жита становив 31 пуд з десятини, ярової пшениці - 39, ячменю - 40, причому в найбідніших групах з однопіллям ці показники відповідно дорівнювали 26, 35 і 36 пудам (порівняйте: у групах з багатопільними сівооборотами - 33, 44 і 43 пуди) [19, с. 25, 47]. Враховуючи те, що витрати виробництва па одиницю продукції у великих господарствах були меншими, а умови реалізації - кращими, ніж у дрібних, різниця у прибутковості землеробства повинна бути значною. Це, між іншим, оцінщики не брали до уваги.

На півдні України в період капіталізму сформувалася категорія населення, що займалася орендою приватновласницької землі. Вона навіть мала окрему назву - десятинщики. «Десятинщик, - читаємо в одному з довідників того часу, - дрібний орендар чужої землі, що користується останньою з тієї або іншої частки врожаю» [20, с. 258]. Тільки в Таврійській губернії на початку XX ст. їх налічувалося понад 10 тис. дворів. У перші пореформені роки вони були більш- менш забезпеченими. Орендарі платили тільки десяту частину врожаю (звідси і термін - «десятинщик»). Але згодом, коли попит на землю в процесі заселення південноукраїнських степів зріс, їхнє становище почало неухильно погіршуватись. «Розмір частки врожаю, що її виплачували власникові землі орендарі, зріс з 1/10 до 1/2 і більше, причому, - як зазначалося в цьому ж довіднику, - в практику широко ввійшла вже система грошових і відробіткових приплат. Десятинщик, таким чином, залишився у повній залежності від сваволі поміщика, виявився приреченим па постійні перекочовування від одного власника до другого» [21, с. 259].

Кабальні умови оренди створювали умови, за яких навіть у районах з відносно високим рівнем розвитку капіталістичних відносин, консервувалася напівфеодальна відробіткова система. «Грошова плата за. «хату», - читаємо в одному із статистичних довідників по Таврійської губернії, - у чистому вигляді практикується у 13 селищах... Що ж до випадків поєднання грошової винагороди з виконанням натуральних повинностей, то їх налічується до 9 селищ» [22, с. 17]. Додаткові повинності найчастіше виступали у вигляді перевезення дров з лісу, транспортування хліба на базар, а інколи в якійсь іншій визначеній формі роботи (наприклад, обгороджування тином саду). Коли десятинщик страждав від неврожаю, то щоб мати позичку від земської управи йому, скажімо, в Таврійській губернії, потрібно було знайти не менш як «двох благонадійних селян, або одного землевласника» (мається па увазі поміщик). Тільки за умови, коли вони зможуть переконати дільничого виконавця земської управи, що позичку буде повернуто до вказаного останньою строку, орендарі могли розраховувати на допомогу [23, с. 215].

Ще до революції оренда дістала назву продовольчої. Таке поняття утвердилося в радянській історичній та економічній літературі, хоч, на думку А. М. Анфімова, правильніше було б її називати споживчою [24, с. 290].

Отже, її основною рисою був вимушений характер. Це була відчайдушна спроба селян без переселення до інших місць забезпечити свій продовольчий бюджет. Як наслідок, продовольча оренда стала економічним абсурдом, бо приносила селянам меншу винагороду за працю у порівнянні з цінами на робочу силу на ринку праці.

Незважаючи на це, люди не відмовлялися від неї. У результаті, орендні ціни зростали [25, с. 20, 164, 111-121]. У середньому по Україні за 18811901 рр. вони збільшилися приблизно удвічі, а протягом наступних одинадцяти років - ще на 70%. У 1881-1912 рр. найвищі темпи їх збільшення спостерігалися на півдні України, особливо в Таврійській губернії, з 3 руб. 37 коп. до 19 руб. 5 коп., тобто майже в 6 разів.

Земельна рента навіть у грошовій формі на початку XX ст. становила третину селянського врожаю. Зрозуміло, що такий рівень її був не стільки наслідком розвитку капіталізму, скільки результатом земельного голоду мільйонів людей [26, с. 268].

Розрахунки показують, що на Лівобережній Україні, де зосереджувалося близько 40% сільського населення України, селянин міг бути більш-менш самостійним при наявності 8-10 дес. землі. Цікаві дані в зв’язку з цим одержали члени Харківського сільськогосподарського товариства, які на початку XX ст. вивчали фактори, що вплітали на рівень орендних платежів і витрат на оплату вільнонайманої робочої сили. Порівнюючи витрати з прибутками, дослідники встановили, що при землекористуванні у 8-10 дес. прибутки від сільського господарства на одне господарство становили 418,9 руб., що в середньому дорівнювало витратам подібних господарств (418,5 руб.). Деяке переважання прибутків над витратами спостерігалося лише в тих, хто мав 10-12 дес. землі: відповідно 485,3 та 445,1 крб. [27, с. 91, 108-109, 111].

Яку ж ділянку треба було мати, щоб задовольнити основні потреби середньої селянської родини за умови приватної власності на землю? Відповідні дані влітку 1917 р. зібрали економісти Полтавського губернського земства. Якщо людина володіла від 3 до 6 дес. орної землі, вона в середньому мала 364,24 крб. прибутку, а витрати дорівнювали 538,43 крб. Тільки ті, в кого було від 6 до 9 дес., могли розраховувати на певний прибуток (737,24 руб. мінус 619,36 руб. = 117 руб. 88 коп.) [28, с. 210, 212]. Якщо ж в орендаря не було вільних коштів, то він практично не міг взяти на певний строк оці 8-10 дес.

Про рівень матеріально-технічної бази сільського господарства свідчив, зокрема, подвірний господарський перепис 1900 р. у Полтавській губернії. Орендарі мали, як правило, найгірші знаряддя праці. Скажімо, серед тих, хто в 1899-1900 рр. купував залізні плуги, 44% мали понад 6 дес. власної землі, а безземельних був тільки 1% [29, с. 48]. Що ж до парових молотарок, жниварок і снопов’язалок, то їх могли придбати виключно заможні землевласники.

Селянські господарства, як відомо, були у своїй основній масі дрібнотоварними. Найпершою метою їх існування було задоволення елементарних потреб сім’ї. Через високі платежі ті з них, які вважалися малозабезпеченими, змушені були продавати на ринку навіть частину зерна, необхідного для харчування родини. А звідси - недоїдання, хвороби, значна смертність. Темпи економічного прогресу сільського господарства в самодержавній Росії виявилися вкрай низькими. Тільки докорінне перетворення аграрних відносин могло створити принципово нові умови його розвитку.

В Україні вони виникли після запровадження в 1921 р. непу. Як свідчить статистика, протягом 1922-1928 рр. продуктивність праці у сільському господарстві почала зростати небаченими до тих пір темпами. Проте курс на «надіндустріалізацію» за рахунок селянства, який визначився в рік (1929) так званого «великого перелому», завдав непоправної шкоди всьому сільськогосподарському виробництву, що негайно відбилося й на життєвому рівні народу. Як на селі, так і в місті не вдалося здійснити ленінську програму будівництва «ладу цивілізованих кооператорів», під яким Володимир Ілліч розумів соціалізм.

Уроки минулого дають підстави викласти деякі міркування щодо вдосконалення орендних відносин у сучасній Україні. По-перше, орендар повинен здобути право на користування землею безпосередньо від органів державної влади, а не від місцевої адміністрації, які в даному випадку є зайвою ланкою. Будь-яка юридична особа (фермер, СТОВ, кооператив, індивідуальне сімейне господарство) повинна мати рівне право на оренду землі. По-друге, ставки орендної плати мають встановлюватися диференційовано, залежно від родючості земельних ділянок та їх розташування. По-третє, орендар має здобути повну господарську самостійність. Таким чином відроджується володіння землею, юридичне й практично відокремлене від власності на неї. Держава економічно реалізує право власності на землю шляхом присвоєння орендної плати та прибуткового податку, а орендар - привласнення чистого прибутку, що залишився після виплати власнику землі орендної суми й прибуткового податку. Строки орендної плати повинні стимулювати інтенсифікацію землеробства. Індивідуальним фермерським господарствам потрібно надати право передачі орендованої землі своїм спадкоємцям.

Система орендних відносин може багато що змінити в нашій економіці. Вона створює економічну й юридичну основу тієї господарської самостійності товаровиробника, яка проголошена в ряді нових аграрних законів України. Але щоб її можна було реалізувати на практиці, необхідно пам’ятати той гіркий досвід, який нагромаджений в минулому, в тому числі й у період становлення і розвитку капіталістичних відносин на селі в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Література

  1. Якименко Н.А. Переселенческая политика царизма в 1861-1881 годах // Крестьянство Сибири периода разложения феодализма и развития капитализма. Сб. научных трудов. - Новосибирск, 1981. - С. 63-67.
  2. Нариси розвитку народного господарства Української РСР. - К., 1949. - С. 75.
  3. Иванов Л.М. О капиталистической и отработочной системах в сельском хозяйстве помещиков на Украине в конце ХІХ в. // Вопросы истории сельского хозяйства, крестьянства и революционного движения в России. Сб. статей. - М., 1961. - С. 315.
  4. Першин П.Н. Аграрная революция в России. От реформы к революции. - Кн. 1. - М., 1966. - С. 93.
  5. Рубач М.А. Очерки по истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине. - К., 1956. - С. 18-19.
  6. Ковальченко И.Д. Соотношение крестьянского и помещичьего хозяйства в земледельческом производстве капиталистической России. Сб. статей. - М., 1971. - С. 193194.
  7. Земские подворные переписи. 1880-1913. Поуездные итоги // Сост. З.М. и А.Н. Свавицкие. - М., 1926. - С. 251-258.
  8. Ленін В.І. Аграрне питання в Росії на кінець ХІХ ст. // Повне зібр. творів - Т. 17. - К., 1980. - С. 86.
  9. Підсумки вибіркового сільськогосподарського перепису 1917 року. - Х., 1931. - С. 108-109.
  10. Земские подворные переписи. 1880-1913. Поуездные итоги. - С. 258.
  11. Материалы высочайше учрежденной 16 ноября 1901 г. Комиссии по исследованию вопроса о движении с 1861 по 1900 г. Благосостояния сельского населения среднеземледельческих губерний сравнительно с другими местностями Европейской России.
  12. СПб., 1903. - Ч. 1. - С. 114-128.
  13. Сельскохозяйственный обзор Черниговской губернии за 1904 г. - Чернигов, 1906. - С.
  14. 71.
  15. Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталізму (60-90-і рр. ХІХ с.). - К., 1970 - С. 73.
  16. Ленін В.І. Проект промови з аграрного питання у другій Державній думі // Повне зібр. творів. - Т. 15. - С. 126.
  17. Константиноград. сельхоз. известия. - 1915. - № 8. - С. 5.
  18. Земли Полтавской губернии и их доходность: Лохвицкий уезд. - Полтава, 1911. - Т. VII. - С. 13.
  19. Константиноград. сельхоз. известия. - 1915. - № 2. - С. 27.
  20. Материалы для оценки земель Харьковской губернии. Старобельский уезд. Вып. III: Доходность крестьянской пашни. - Харьков, 1997. - С. 6.
  21. Там само. - С. 25, 47.
  22. Полное географическое описание нашего отечества / Под ред. В.П. Семенова- Таньшанского. - Т. XIV: Новороссия и Крым. - СПб., 1910. - С. 258.
  23. Там же. - С. 259.
  24. Сборник статистических сведений по Таврической губернии. - Симферополь, 1886. - Т. 3. - С. 17.
  25. Систематический свод постановлений Херсонского губернского собрания. 1865-1888 гг. - Одесса, 1890. - Т. 2. - С. 215.
  26. Анфимов А.М. К вопросу об аренде земли и земельной ренте в Европейской России в конце XIX - начале XX в. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. - М., 1961. - С. 290.
  27. Ставровский Я.Ф. и Алексеев В.В. Переселение в Сибирь. - Спб., 1908. - Вып. XXXI.
  28. С. 20; Анфимов А.М. Земельная аренда в России в начале XX века. - М., 1961. - С. 164; Стоимость производства главнейших хлебов: Вып. 1. Статистические сведения по материалам, полученным от хозяев. - Пг, 1915. - С. 111 - 121.
  29. Слабченко М. Матеріали до економічної історії України XIX ст. - Харків, 1925. - С. 268.
  30. Челинцев А.Н. Теоретические основания организации крестьянского хозяйства. - С. 91, 108 - 109, 111.
  31. Статистический справочник по Полтавской губернии на 1917 г. - Полтава. - С. 210,



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь