пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)

46. Голод 1921 - 23 років на матеріалах Баштанського району Миколаївської області.


Ольга Баковецька

2008 рік - рік подвійної трагедії, що спіткала українське суспільство в 20-30 роках минулого століття. Виповнюється 85 років голоду 1921-1923 роках, 75 - голодомору 1932-1933 років.

Тема голодів 20-30-х років в Україні не може залишити байдужим будь-кого з громадян нашої країни. Нарешті відкриті таємні партійні фонди, документи відомчих організацій, доступу до яких раніше не було. На основі архівних матеріалів аргументовано, на підставі неоспорених доказів доведено - факт штучного голоду на території України у 1921- 1923 та 1932-33 роках є беззаперечним. Для вшанування пам’яті загиблих, в наш час розроблено програму, яка має на меті зібрати по крупицях інформацію про події не лише 1932-1933, а й 1921-1923 та 1946-1947 років. Мета - оживити мову документів, закрити чорні плями, які виникли внаслідок знищення частини інформації по вказаних періодах, нарешті дати можливість людям, що пережили жахіття голодоморів, розповісти про трагедію майбутнім поколінням. На диво, родини, яким вдалося вижити, незважаючи на заходи партійного керівництва радянського союзу, направлені на реалізацію вкрай цинічного плану - винищення українського народу, як носія української національної ідеї і державотворення, сьогодні продовжують потерпати від тиску з боку представників, вже української комуністичної партії. Всупереч нормам моралі, закону, звичайної логіки, представники даного політичного напряму стоять на позиції нігілізму - всі факти по означених періодах ігноруються. Але найбільш жахливим в цьому фарсі, є спроби змусити осіб, які пережили голод, через тиск на них, їх родини, відчути почуття сорому за те, що вони залишилися живими. Саме такі прояви цинізму окремих політичних сил сучасної України в черговий раз вимагають повернутися до документів.

На сучасному етапі проблеми народної трагедії, що пройшла на території Південної України, почали комплексно досліджуватися українськими істориками. Протягом 90-х років XX ст. - початку XXI ст. з’явилося чимало наукових праць присвячених цій темі. Історією голодів 1921-1923, 1932-1933 років на території Миколаївської області займаються українські вчені: Шитюк М.М., Шкварець В.П., Горбуров Є.Г., Котляр Ю.В., Мовчан О.М. та інші1.

Останнім часом все більше дана проблема знаходить своє відображення на регіональному рівні. Саме такий рівень дає можливість багатогранно і об’єктивно висвітлити тему голоду в українській історії. Метою даної роботи є спроба, на основі раніше не задіяних архівних матеріалів, розкрити рівень руйнації в регіоні, методи боротьби із проявами голоду, наслідки штучного голоду для майбутнього української нації.

Одна із причин голоду 1921 - 23 років - аграрна політика більшовиків, яка орієнтувалася на продрозкладку в сільському господарстві, заборону ринкової реалізації хлібних запасів і примусового вилучення їх по розпорядженню державних органів. Руйнівні наслідки продрозкладки навіть перевищували збитки, спричинені війною, спочатку імперіалістичною а потім громадянською. Фактично, політику продрозкладки в Україні продовжувала постанова ВУЦВК (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет) V скликання від 27 березня 1921 року „Про заміну продовольчої розверстки натуральним податком”2. Згідно із постановою РІЖ УССР (Рада народних комісарів) від 28 травня 1921 року „Про натуральний податок на хліб, картоплю і олійне насіння” загальна сума податку становила 126 млн. пуд. зерна для України замість 180 млн. пуд. згідно з продрозкладкою . Мета цих рішень - вивести сільське господарство із кризи шляхом підвищення матеріальної зацікавленості селянина. Однак не слід забувати, що сплата продподатку у повному обсязі лягала на плечі, так званих, заможних селян. А методи стягнення мало чим відрізнялися від тих, що використовувалися ще за часів кріпосного права - вводилась колективна відповідальність селян за виконання плану. З кожної волості брали від 15 до 20 чоловік заручників із заможних селян. У випадку якщо село відмовлялося дати підписку про кругову відповідальність, або не виконувало продподаток за 48 годин, жителі населеного пункту оголошувалися ворогами радянської влади. Половину заручників засуджували, до окремих осіб застосовували навіть вищу міру покарання розстріл. Після цього брали нову групу заручників. Таким чином, введення продподатку можна розцінювати не як зміну відповідної політики, а як її продовження. Миколаївська губернія відразу ж після закінчення засівної компанії 1921 року повинна була здати в розпорядження державних продовольчих органів 3 млн. пуд. зерна. Всупереч кризової ситуації, яка склалася в губернії, влада вимагала постійного збільшення обсягів зерна, що вивозилося з регіону4.

Миколаївська область знаходиться в ряду регіонів України найбільш постраждалих від голоду. Передусім, це пояснюється специфікою економіки краю, яка була зосереджена, в основному, на сільському господарстві.

Перші прояви голоду в губернії зафіксовано у червні 1921 року. На засіданні губернської військово-продовольчої наради від 18 червня 1921 року повідомлялося: „Стан по всій губернії безрадісний. В Миколаївському повіті в радіусі 60 верст від Миколаєва загинули усі сходи.” На нараді було прийнято рішення просити наркомпрод припинити вивіз продовольства з Миколаївщини і не призначати додаткового завдання до з’ясування розмірів неврожаю в губернії, залишити врожай озимини на насіннєві потреби потерпілих від посухи. Однак, на беручи до уваги реальний стан речей, ЦК КП(б)У зобов’язав губком партії щоденно вантажити по п’ять вагонів хліба і вивозити їх з України5.

Одним з районів сучасної Миколаївської області, який так само як і інші, постраждав від злочинної політики, направленої на винищення цивільного населення, є Баштанський.

В період голоду 1921-23 років на території сучасного Баштанського району створено, як і в інших територіально-адміністративних одиницях, ряд об’єднань - Балацківський і Привільнянський волосні комітети допомоги голодуючим (Волкомдопгол) та волосні і сільські комітети незаможних селян (Волкомнезамож і Сількомнезамож). Мета - допомогти голодуючим вижити. Однак вивіз зерна та інших продуктів з території Миколаївщини, поряд із неврожаєм, значно ускладнює це завдання.

З документів, що зберігаються в Миколаївському обласному державному архіві (в більшості своїй це протоколи засідань вищеназваних організацій), можна з точністю відтворити картину минулої трагедії.

На черговому засіданні Мар’ївського сількомнезаможу Балацківської волості, 17 січня 1922 року на підставі доповіді голови об’єднання О.Петрова, про „...селян, що голодують...” винесено рішення: „... приймаючи до уваги факт, що в селі виявлено 60 домогосподарств, які потерпають від смертельного голоду і в терміновому порядку потребують продовольчої допомоги, так як через неврожай 1921 року, окрім благодаті, тобто води у нас в будинках більше нічого немає. У кого з нас було якесь рухоме майно, а саме сільськогосподарський реманент, побутове майно, скот, коні, птиця, все це продано і використано для їжі. Тепер продавати більше нема чого, тепер починаємо продавати домівки за один-два пуда борошна. Щоб використовувати у їжу конину - у нас коней немає, через те що, багато з них загинуло від голоду. На сьогоднішній день ми знаходимося на межі смерті. З приводу їжі нами неодноразово передавалися клопотання через Балацківський волкомнезамож. Все це залишилось «гласом волаючих в пустелі». Стукаємо - нам не відкривають, і тому постановили: поставити питання перед Миколаївським повітовим комнезаможем і комдопголом про відкриття в нашому селі харчового пункту, а також видати для харчування продукти...”6.

Діяльність комнезаможів і комдопголів різних рівнів, створених для боротьби із голодом була малоефективна. Вони виконували роль посередника, але не між державним продовольчим фондом і громадянами. Відбувався лише перерозподіл особистого майна громадян за участю представників комітетів. Влада не поспішала відпускати на боротьбу із голодом кошти. Відповідно, ефективність допомоги означених організацій у боротьбі із голодом викликає певний сумнів. До цього додається притаманний радянським часам бюрократизм у вирішенні питань. Наприклад, на кількох засіданнях Балацківського волкомпомголу більше місяця вирішувалася доля трьох бочок капусти, які залишені Привільнянським райпродкомом у волосному комітеті через бездоріжжя. За означеним питанням заслуховували неодноразово доповіді голови комітету т. Рубіна, ставили питання про термінове клопотання перед Укомдопголом про дозвіл залишити одну, а згодом всі три бочки капусти голодуючим волості, „через абсолютну відсутність хліба і овочей”7. На жаль, в документах не залишилося інформації про долю цих бочок. Однак, сам факт такого довготривалого вирішення питання із харчуванням, в той час, коли люди помирають від голоду, говорить сам за себе.

Єдиним порятунком від голодної смерті, який влада мала можливість запропонувати у приказному порядку, стало перекладення відповідальності та обов’язку забезпечення їжею селян, що вмирали від голоду, на громадян, яких вважали заможними. Термін „заможний” розповсюджувався на всіх, хто мав хоча б мінімальну кількість їжі, необхідної для життя.

0 січня 1922 року Привольнянським волкомдопголом розроблено і прийнято план проведення тижня допомоги голодуючим. Основними пунктами цього документу були:

„1. Безпосередня і термінова допомога: а) розділити все населення на 3 категорії - голодуючих, тих що можуть прожити, заможних; б) чітко

і точно провести перерахунок перелічених категорій; в) після перерахунку, першу категорію абсолютно голодуючих розподілити пропорційно на останні дві категорії, з розрахунку не більше однієї родини кількістю 5 чоловік на 10 домогосподарств і однієї родини кількістю до 10 чоловік на 15 домогосподарств, та зобов’язати останніх утримувати до нового врожаю родину, яка була до них прикріплена.

2. Утворення резервного фонду: а) зобов’язати третю категорію заможних провести самостійне додаткове оподаткування себе із розрахунку - зібрати додатково продуктів з 15 домогосподарств на утримання 5 чоловік голодуючих до нового врожаю; б) розробити план оподаткування торговців і приватних підприємців; в) провести збір видатків і пожертвувань установ; г) зобов’язати відділ народної освіти (Наросвіт) і політраду влаштувати платні концерти, вистави з повним збором на допомогу голодуючим.

3. Відкрити додаткові пункти харчування для постраждалих від голоду...”8.

Такий захід не поодинокий в той час. Починаючи з листопада - грудня 1921 року на заклик ЦК РКП/б/ про організацію шефства над голодуючими більш заможних громадян відгукнулись усі місцеві комітети допомоги голодуючим різних рівнів. 22 березня 1922 року на об’єднаному засіданні членів Балацківського волкомпомголу і членів сількомнезаможу Христофорівки вирішувалося питання про розподіл 1000 пайків, які повинні в терміновому порядку стягненні із заможних громадян волості, відповідно до циркулярного розпорядження Укомпомгола. За рішенням зібрання жителів Христофорівки стягувалося 165 пайків, Бородачево - 82, Пески - 228, М.Мар’ївки - 84, Марьянівки - 111, Константинівки - 87, Доброї Криниці - 109, Багацького — 43 9. І все це при тому, що мешканці перелічених сіл вмирали від голоду. Навесні 1922 року ситуація була найстрашнішою.

Рішення влади про залучення незаможних верств до експропріації під гаслами порятунку селян від голодної смерті, мали на меті роз’єднати село на ворогуючі групи і посилити ефективність боротьби за хліб. Незаможним селянам надавалося право на реквізицію сільськогосподарської продукції у заможних селян, за що експропріатори отримували певну частку реквізованого майна.

Одним з найжахливіших проявів голоду в Україні на початку 20-х років стало виживання дітей - найбільш незахищеної частини суспільства.

17 вересня 1922 року відбулася 3-тя губернська нарада комдопголу і губробіткомдопголу Миколаївщини. Згідно із протоколом на засіданні оприлюднена така інформація: „...через неотримання фінансування із центру та його повної відсутності на місцях - дитячі будинки на Миколаївщині являють собою сумне видовище. Діти, що перебувають в них приречені на вимирання... З наближенням зими постає ще одна проблема - дитячі будинки мають жахливий вигляд, вікна без скла, не відремонтовані системи обігріву, відсутність одягу, постільної білизни. Народний комісаріат просвіти одягом не забезпечує, сподівається, що цим повинен займатися гупкомдопгол....”10.

Наведена характеристика розкриває реальний стан дитячих установ на початку 20-х років. Доповнює картину такий факт - до 80% дітей дитбудинках хворіли на сухоту. Але, не зважаючи на всі жахи дитячого існування в спеціалізованих установах, перелічені в документі, поза їх межами було ще гірше. Свідченням цього є спроби батьків, які не в змозі прокормити своїх дітей, отримати дозвіл на їх перебування у дитячих будинках11. На думку багатьох, це був порятунок. І зрозуміло чому. В даний період рівень голоду став настільки неймовірним, що одним із найжахливіших його проявів стають випадки людоїдства12.

Існувало два найпоширеніших варіанти вирішення проблеми: перший - прикріплення голодуючих дітей до окремих громадян з метою їх утримання.

У протоколі Балацьківського волкомдопголу від 13 лютого 1922 року мова йдеться про термінове надання необхідної допомоги 6-ом сиротам, що проживали в селі Балацьке: „...в селі перебуває шість дітей, які знаходяться на порозі голодної смерті. Враховуючи той факт, що ніхто із місцевих жителів не приходить їм на допомогу, окрім громадянина В. Завадського, який забрав до себе на годування одного з сиріт, а в місцевій секції волкомдопголу продуктові ресурси відсутні, комітет постановляє: дітей, що залишилися без допомоги в примусовому порядку прикріпити до забезпечених селян: Шкурати Михайла, Дорошенко Анастасії, Мошинця Митрофана, Терещенко Сергія, Комашки Іллі. Розподіл сиріт по родинам і спостереження за якісним годуванням закріпити за Багацьким Селкомдопголом”13. В квітні місяці цього ж року Балацьківський волкомдопгол приймає рішення про розподіл 200-т гостро голодуючих дітей між жителями сіл, а саме до Бородачєво направлено 22 особи, Мар’ївка - 42, Мала Мар’ївка - 14, Добра Криниця - 42, Марьянівка - 20, Христофорівка - 37, Балацьке - 23 дитини .

Другий варіант вирішення проблеми - розширення мережі дитячих будинків і відкриття додаткових пунктів харчування. Для виконання цього завдання насамперед створювали комісії, які працювали в усіх волостях Миколаївської губернії. Метою їх роботи було вивчення ситуації в окремо взятому районі. На основі результатів медичних обстежень голодуючих дітей, зазвичай від 1 року до 15, складали звіти і згодом виносились рішення про виділення коштів на відкриття їдалень, надходження додаткових продуктових пайків для сиріт, збільшення фінансування дитячих будинків, або відмова у допомозі. Так для голодуючих дітей (віком від 2-х до 16 років) Христофорівки і Багацького в березні 1922 року відкрито харчовий пункт на 100 чоловік в будівлі Волвиконкому. Утримувати його мусили за рахунок продуктів місцевого походження15. Пізніше, в квітні, в результаті двотижневої роботи комісії, до якої входили голова волкомдопголу Рубін, голова волосвіти Даценко, лікар Балацківської медичної частини Телепнев і голова волкомнезаможу Бондаренко, виявлено 200 голодуючих дітей волості. Мета роботи - закріпити голодуючих для харчування за їдальнями американської благодійної організації «Ара». Постановою Христофорівського сількомдопголу було визначено - дітям, що помирали від голоду, віком від 1 до 13 років - видавати через день 1/4 фунта борошна (113,3975 грамів) на душу16.

В 1923 році ситуація з дитячими будинками не покращується. Висновки комісій констатують погіршення становища. Заходи, направлені на перевід дитячих будинків з державного і місцевого бюджетів в статус установ, що утримуються приватними особами, проф. організаціями і установами, не змінило ситуації. Страждали діти, а разом з ними і працівники дитячих установ. В Миколаївську окружну інспектуру народної освіти регулярно надходили листи з учбових закладів, в яких службовці дитячих будинків скаржились на тяжкий матеріальний стан, на значну заборгованість по заробітній платі. Прохання про допомогу, що містилися в листах, були останньою надією для цих людей: „...просимо виділити нам мануфактури на одяг або білизну і сподіваємося, що ви не відмовите в нашому проханні, за що будемо вам дуже вдячні...”, „...просимо виділити нам насіння для проведення посівних робіт на городі дитячого будинку...”17.

Перелічені документи вказують на абсолютну безпорадність місцевої влади перед існуючою бідою. Згодом, розуміючи, що виправити ситуацію не вдається, а допомога дітям шляхом додаткового оподаткування „не голодуючих” громадян, які вже виплачували на той час окрім податків ще й голпайки (пайки голодуючим), місцеві чиновники повертаються до ідеї поступового повернення дитячих будинків на утримання місцевого і державного бюджетів. В рішенні Миколаївського Окрвиконкому від 20.06.23 р. зазначається: „...через скорочення відсоткових відрахувань з членів профспілок, визнати необхідним прийняти на місцевий бюджет школи і дитячі будинки. Переведення закладів освіти, що патронують профорганізації, проводити поетапно, в залежності від існуючих ресурсів...”18.

Державного фінансування позбавлені не лише дитбудинки. Дитячі колонії, школи також змушені вирішувати проблему харчування самотужки. З метою впорядкувати ці поодинокі спроби, рішенням Одеського Губвиконкому від 18.04.23 р. дозволено засівати шкільні ділянки. Також зазначалося, що необхідно прийняти негайні заходи щодо виявлення та обліку фондів шкільного зерна і у випадках неправильного його використання, розслідувати ці факти . Рішення доведено до відома Миколаївського Губвиконкому і розіслано по відповідним установам.

Продовженням цієї програми став наказ від 30.06.23 р. Окрнаросвіти, направлений всім районним відділам народної освіти, в якому говорилося: „...ви повинні пам’ятати, що зібраний врожай зі шкільних ділянок на протязі всього майбутнього учбового року, буде єдиним джерелом господарського життя школи... ОкрВНО попереджає - облік посівів своєчасно був проведений. Відповідно намагання приховати врожай не може бути здійснено. Самостійний розподіл або не своєчасне використання збіжжя буде вести до карної відповідальності... ”20.

12 січня 1924 року на засіданні секції Наросвіти Міськвиконкому прийнятий план дій по реформуванню системи Соцвиху. Характер цього документу значно відрізняється від попередніх постанов або планів. На зібранні піднімалися питання про необхідність підняття педагогічної кваліфікації працівників дитбудинків, потребу викоренити положення, при якому дитбудинки міста Миколаєва являють з себе харчові осередки. Планувалося на початку частково приблизит дитячі будинки до їхнього справжнього призначення - установ соціального виховання. Для виконання цього завдання, на думку чиновників, необхідно було зменшити навантаження педагогічного персоналу з 25 дітей на одного вихователя до 15, відповідно до операційного плану Окрінспектури Наросвіти, який було прийнято губернською плановою комісією21. Різка зміна завдань в планах пояснюється не стільки значним покращенням в справі боротьби із наслідками голоду, скільки із зміною політичної ситуації в країні.

Згідно із статистичними даними, які були озвучені на засіданні Миколаївського міськвиконкому у вересні 1924 року по місту Миколаєву у 1920 році зареєстровано 3896 померлих, 1921 - 5163, 1922 - 10617 22. В звіті Миколаївської губернської комісії наводились такі факти: „Дорослого населення на кінець жовтня 1922 року 773180 чоловік, дітей 490332, всього 1263512 чоловік, голодувало дорослих 248805, дітей 229753, всього 478558 чоловік, хворих дорослих 34550, дітей 25375, всього 59925 чоловік, смертність серед дорослих становила 21977, дітей 23722, всього 45699 чоловік”. А у січні 1923 року на території губернії зареєстровано близько 60 тисяч голодуючих23.

Період голоду 1921-1923 років, безумовно мав руйнівні наслідки. Але насамперед це випробовування, яке пройшов український народ, претендувало на таке, що може, без перебільшення, надламати волю, самоповагу, гідність будь-якої людини. В той же час, голод 1921 - 23 років відрізняло від голоду 1932 - 33 років, насамперед, визнання владою факту масового вмирання людей від нестачі їжі. В 1921 - 23 роках компартія, яка своєю політикою спровокувала кризову ситуацію, змушена була, через ряд обставин, в тому числі проблеми міжнародної ізоляції, визнати голод і звернутися по допомогу до міжнародних благодійних організацій.

Голод 1921-1923 років на території Баштанського району Миколаївської області, його причини, наслідки не мали регіональних відмінностей. Однак дослідження народної трагедії саме на регіональному рівні відображає проблему в комплексі. Завдяки архівним працівникам, частина документів по періоду була збережена, як згадка про жахливе минуле, яке ніколи не повинно повторитися. Однак, нажаль, відповідний масив документів, який вперше введено до наукового обігу, є досить обмеженим, що значно ускладнює завдання дослідницьких робіт.

Примітки:

1. Мовчан О.М. Голод 1921-1923 років в Україні //Український історичний журнал. - 1990. - №10; Голод 1921-1923 pp. В Україні / Історія України в особах. Частина друга. За редакцією проф.. В.П.Шкварця. - Миколаїв:ТВП”ТЕГАС”, 1993; Котляр Ю.В. Канібалізм під час голоду 1921-1923 pp.: історико- психологічний аналіз// Проблеми історії України: факти, судження, пошуки (Інститут історії України НАН України). Випуск 7: Спеціальний. - К.:Інститут історії України НАН України, 2003; Мовчан О.М. Терор голодом в Україні в 1921-1923 роках //Геноцид українського народу: історична пам’ять та політико- правова оцінка. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. - Київ-Нью-Иорк: Видавництво М.П.Коць, 2003; Шитюк М.М., Горбуров К.Є. Миколаївщина в голодних 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 роках. - Миколаїв:Видавництво Ірини Гудими, 2007.

2. Миколаївщина: літопис історичних подій. - Миколаїв. - «Олді-плюс». - 2002. - с.270-271.

3. Котляр Ю.В. Запровадження нової економічної політики в Україні //Наукові праці. - Т.37. - Миколаїв: Вид-во МДГУ імені П.Могили. - 2005. - с. 41.

4. Миколаївщина: літопис історичних подій... - с.271, 273.

5. Там само. - с.272.

6. ДАМО. - Ф.614. - Оп. 1. - Спр. 54. - Арк. 24.

7. Там само. - Арк. 73,74,76.

8. Там само. - Арк. 3.

9. Там само. - Арк. 76.

10. Там само. - Ф,- Р-1167. - On. 1. - Спр. 14. - Арк. 133.

11. Там само. - Ф,- Р-6. - Оп.1. - Спр.473. - Арк.41-42.

12. Там само. - Ф. -Р-1287. - Оп.1. - Спр.2. - Арк.5.

13. Там само. - Арк. 21.

14. Там само. - Арк. 122.

15. Там само. - Арк. 76.

16. Там само. - Арк. 122.

17. Там само. - Ф. - Р-2753. - Оп.1. - Спр.З. - Арк.149.

18. Там само. - Арк.170-171.

19. Там само. - Ф,- Р-1167. - On. 1. - Спр. 14. - Арк. 13.

20. Там само. - Ф. - Р-1287. - Оп.1. - Спр.2. - Арк.4.

21. Там само. - Ф. - Р-1175. - Оп.1. - Спр.33. - Арк.58.

22. Там само. - Ф. - 99. - Оп.1. - Спр. 14-6. - Арк. 185.

23. Миколаївщина: літопис історичних подій... - с.284.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь