Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)

45. «Якщо чехословаки..., то й ірландці...»: політична імплікація як стратегія Ірландської парламентської партії в 1916-1918 pp.


Олександр Сахновський

«Імплікативні висловлювання «якщо..., то...»´ широко вживаються як в повсякденних, так і в наукових міркуваннях. Останнім часом вони розповсюджуються і на політику. Сучасний конфлікт в Косово - вельми показовий у плані актуальності використання політичної імплікації. Відгомін подій у цьому маленькому куточку Балкан рознеслося по світу набагато гучніше, ніж від усіх попередніх югославських розводів. Косово - перший суб’єкт у ранзі автономії, який отримав державний суверенітет, створивши таким чином небезпечний прецедент (такий собі «косоворот»): можна відірвати частину незалежної країни і заснувати державу всупереч бажанню і уряду, і частини населення відірваної території. Його наслідки фактично змінили міжнародну систему, кинули виклик регіональній безпеці Євразії і спровокували ланцюг подій, що призвели до самої руйнівної війни на Кавказі з часу розпаду СРСР. За логічним правилом імплікації («якщо..., то...»): якщо західні країни вважали за необхідне визнати незалежність Косово, то чому б Росії на тих же засадах не визнати незалежність Абхазії і Південної Осетії, навіть якщо де-юре ці території належать Грузії? У міжнародних відносинах не може бути одних правил для одних, й інших правил для других - стверджує російська дипломатія2.

У зв’язку з вище окресленою сучасною політичною ситуацією слушно поставити запитання: а чи не було подібних (аналогічних) випадків в минулому? А якщо були, то які висновки можна зробити? Пошуки відповіді на ці питання визначили мету даного дослідження, а також коло джерел, залучених для її досягнення. Найбільш цінними серед них є стенографічні записи дебатів у Палаті громад британського парламенту за 1914 - 1918 рр3.

Цікавий і, до певної міри, повчальний прецедент використання імплікації як засобу політичної боротьби можна знайти в історії Першої світової війни, яка, як відомо, стала потужним каталізатором суспільних процесів, наклавши помітний відбиток на історію багатьох країн і народів. Чільне місце серед них посіло національне питання, якому, окрім багатьох інших рис, притаманна надзвичайна різноманітність та поєднання в неймовірно складних комбінаціях. Зокрема, визвольні прагнення народів однієї з воюючих сторін використовувалися противником з корисливою метою. Але, з іншого боку, ці ж самі національні прагнення (особливо певні ознаки їх реалізації) викликали солідарну реакцію політичних лідерів пригнобленого народу в стані противника, які, широко використовуючи стратегію політичної імплікації, сприяли викриттю лицемірства «свого» уряду, тиску на нього, радикалізації вимог тощо.

Від свого заснування (70-ті роки XIX ст.) Ірландська парламентська партія (далі - 11111) добивалася «гомруля» (англ, home rule), тобто самоврядування Ірландії у межах Британської імперії. Напередодні війни ця мета, здавалося б, була досягнута, принаймні формально. У травні 1914 р. Палата громад ухвалила відповідний білль. І хоча його дія призупинялася у зв´язку з воєнним часом, можливо саме цей успіх став підставою для проімперської, власне проанглійської, позиції керівництва ІПП, що суперечило історичній традиції ірландського визвольного руху4. Внаслідок „кипучої" діяльності гомрулерів по набору добровольців у британську армію (до початку 1916р. у Британії не було військової повинності) за ними закріпилася репутація «англійських запроданців». І саме під час цієї кампанії лідер партії, Джон Редмонд, за влучним виразом українського автора, «остаточно розминувся з власним народом»5 .

Невдалий політичний старт на початку війни супроводжувався втратою впливу 11111 і в урядових колах. Хоча партія гомруля мала третю за чисельністю парламентську фракцію (більше 80-ти місць), вона залишилася поза сформованою у травні 1915 р. коаліцією. Натомість у сформований лібералом Гербертом Асквітом уряд увійшли противники гомруля з числа «вождів консервативної партії» .

Подією, що остаточно змінила політичні пріоритети в Ірландії на користь більш радикальних організацій, зокрема Шин-Фейн (ірл. Sinn Fein - «ми самі»), стало квітневе повстання в Дубліні 1916 року. «Шість днів, які потрясли Імперію» - так назвав цю непересічну подію ірландський історик7. І саме ці «Дні» у поєднанні з надмірно жорстокими каральними заходами уряду винесли остаточний вирок як ідеї гомруля, так і партії, що відстоювала її на протязі декількох десятиліть. Віднині й до самого кінця 1918 року, тобто до остаточної поразки на виборах, гомрулери могли скористатися лише закулісними інтригами та парламентською трибуною. Та попри все їх політична риторика не позбавлена інтересу.

Втрачаючи після Квітневого повстання вплив в Ірландії, лідери 11111 обрали своєрідну тактику: вони апелювали до принципів міжнародного права і заяв британських політиків щодо «прав малих націй». Справа в тому, що різні варіанти таких заяв («реалізація національного принципу», «свобода вільного розвитку малих народів» тощо) лягли в основу широкої пропагандистської кампанії для виправдання вступу і подальшої участі Великої Британії у війні. Тон задавав сам глава уряду - великий майстер жонглювання терміном «nation» (в англійській мові це слово має декілька значень: нація, народ, держава, країна, народність). Як влучно підмітив К. Колдер, у своїх публічних виступах Асквіт «допускав недбалість у підборі слів». Він говорив спочатку про «брутальне попрания прав малих націй», маючи на увазі, як видно з контексту, малі держави, що піддалися агресії з боку противника - Бельгію і Сербію. Але з часом, продовжує К. Колдер, «мабуть йому набридло повторювати одне й те саме і він заговорив про малі нації взагалі»8. Аналогічні словесні «вільності» допускали й інші відповідальні політики, вже не кажучи про коментаторів газет та часописів. Загалом, рух за реорганізовану за національними ознаками «нову Європу» набирав силу. Російський посол граф О. Бенкендорф повідомляв з Лондона на початку 1916 року: «Національний принцип пустив тут таке глибоке коріння, що визнається майже повсюдно причиною вступу Англії у війну. Таке враження склалося в усіх громадських колах, уряд повністю його поділяє...»9.

Ірландські націоналісти з числа 11111 спочатку були очевидно дезорієнтовані вище згаданими заявами та їх пропагандистською інтерпретацією. Та після Квітневого повстання й надмірно жорстокої розправи з його учасниками наступило прозріння. Вже в жовтні 1916р. Дж. Редмонд виступив в парламенті з промовою, в якій детально обґрунтував належність ірландців до «малих націй». У запропонованій ним же резолюції констатувалось наступне: «Визнати, що існуюча система правління в Ірландії несумісна з принципами, за реалізацію яких воюють союзники...» . Резолюція, звичайно, не пройшла, але гомрулери, цілком імовірно, розраховували на резонанс, причому не тільки в Британії.

Тим часом, на кінець 1916 року значно загострилася ідеологічна боротьба на міжнародній арені. Прихід до влади у Великій Британії нового уряду на чолі Д. Ллойд Джорджем співпав з ініціативою президента СІЛА, який закликав воюючі сторони оприлюднити воєнні цілі. Припущення про те, що вони суттєво не відрізняються, викликало найбільше занепокоєння у Лондоні і Парижі. Союзники дуже опікувалися моральною перевагою над противником.

Відповідаючи на американську ініціативу, антантівські політики намагалися максимально «демократизувати» спільну заяву. У ноті від 10 січня 1917 p., окрім загальних висловлювань про майбутню свободу всіх націй, «великих і малих», була й більш-менш конкретизована, хоча й логічно недолуга, фраза, спрямована безпосередньо проти Австро- Угорщини. Йшлося про необхідність «визволення італійців, слов´ян, румунів і чехословаків від чужоземного панування»11. Не вдаючись в детальний аналіз союзницької ноти, відзначимо лише її провокативно пропагандистську спрямованість. В СІЛА доволі швидко розібралися, що то є блефом, не вартим уваги12.

Зовсім інакше реагували політичні лідери зацікавлених «малих націй», які ще з самого початку війни знайшли притулок у Лондоні. Під опікою англійських поборників «нової Європи» тут діяли різного роду комітети (польський, чеський, югославський). Враховуючи їх заяви про підтримку Антанти і готовність їй служити, контролюючі органи британської влади виділили політичних емігрантів такої орієнтації в особливу категорію «friendly enemy allies» («союзники з ворожого табору»). Серед них особливою активністю відрізнялися чехи на чолі з відомим вже тоді професором Т. Г. Масариком. Поява в союзницькій ноті етноніма «чехословаки» - своєрідний «презент» за їх послуги у сфері розвідки і пропаганди. На жаль, український комітет заявив про себе ще напередодні війни13, але в подальшому особливої активності не проявляв.

Офіційно оприлюднені воєнні цілі не відображали дійсних намірів воюючих держав, вони скоріше служили ефективним засобом пропаганди. Нині цей висновок загальновизнаний. Але тоді, в 1917 році, нота союзників, особливо згадана вище фраза, викликала далеко неоднозначну, а то й бурхливу реакцію. Зокрема, на черговому засідання Палати громад група пацифістів рішуче виступила проти «розвалу Австро- Угорщини», який неминуче передбачається, на їх думку, фразою про «визволення італійців, слов´ян...». Але найбільше здивування викликала, звичайно ж, поява в ноті «чехословаків». Обуренню зазвичай стриманих англійців, здавалося, немає меж. Особливо після заяви ірландського депутата, який під кінець дискусії нагадав їм таке: «Ми тут багато чули про битву за малі нації. Є лише одна нація, яку ця країна (тобто Велика Британія - О.Є.) може звільнити негайно - Ірландія. Ірландці мають надію, що з ними будуть поводитися так само, як і з іншими малими націями»14.

На наступній сесії дебати проходили в присутності глави уряду, який вислуховував нагадування про права ірландців і лицемірство імперських державників. При цьому якось непомітно у виступах зник термін «гомруль», натомість вимога «визволення» все частіше трактувалася як «незалежність». Характерною у цьому плані стала промова Т.П. О´Коннора, яка закінчувалась такими словами: «Важко навіть уявити, як це уряд Великої Британії бореться за незалежність Сербії і Бельгії, і всіх малих націй Європи... і водночас так безглуздо, вперто й несправедливо заперечує те ж саме для Ірландії»15.

Навесні 1917 року ірландське питання явно перетворювалося на міжнародну проблему. У зв´язку із вступом у війну СІЛА президент та його радники неодноразово нагадували Лондону, що „ірландський фактор серйозно підриває імідж Британії". Тиск заокеанського союзника змушував уряд шукати вихід із скрутного становища на шляху т.зв. «ірландської конвенції», але й ця спроба провалилася.

А тим часом під кінець 1917 року кардинальні зміни відбулися на сході Європи. В Росії владу захопили більшовики, які свідомо ідеологізували зовнішньополітичні відносини, розпочавши «революційно-політичний наступ на імперіалізм». Одним з його ефективних засобів стало втілення в практику міжнародних відносин універсального принципа «національного самовизначення». Зокрема, про це йшлося у «Зверненні до народів і урядів країн Антанти і США», з яким у грудні 1917 року виступив Народний комісаріат закордонних справ16.

У Лондоні ініціативу більшовиків сприйняли як небезпечну акцію проти Британської імперії, яка включала в себе пригноблені народи і у Європі (ірландці), і за її межами (в британських колоніях). Тому тут старанно готували відповідь на більшовицьке «Звернення...» у формі оновленої Заяви про воєнні цілі. У зв´язку з міжсесійною перервою роботи парламента глава уряду зачитав її делегатам Британського конгресу тред-юніонів 5 січня 1918 року. Але попередньо текст заяви «шліфувався» буквально по кожному реченню. Напрямок обговорення визначив сам Ллойд Джордж: «Заяву слід сформулювати у відповідності з демократичними принципами, проголошеними більшовиками і до певної міри прийнятими противником»17.

Особливо скрупульозно обговорювався пункт з приводу принципу «національного самовизначення». Досвідчені політики настирливо шукали можливості пристосувати його до британських інтересів. Завдання далеко не з легких, якщо врахувати таке протиріччя: треба було визнати доцільність національного самовизначення народів у таборі противника і водночас не визнати його в Ірландії та британських заморських колоніях. Отже, у ході детального обговорення принцип національного самовизначення пропонувалося визнати у наступних варіантах: а) в цілому, б) тільки відносно європейських народів, в) тільки відносно народів майбутньої «нової Європи» (тобто території Австро- Угорщини і Балкан), г) обмежити «самовизначення» у Європі виключно «окупованими територіями»18. Останнє формулювання запропонував міністр колоній Уолтер Лонг. В кінцевому рахунку англійська «політична мудрість» знайшла таки можливість поєднати «формулу Лонга» з «правом на самовизначення» туземців колишніх німецьких колоній. А ірландців вдалося виключити з числа тих «малих націй», які мають на це право. Текст заяви побудований у цьому фрагменті таким чином: спочатку говориться про «туземців колишніх німецьких колоній» (їх інтереси тощо), а зразу ж після цього йде речення: «Тому загальний принцип національного самовизначення застосований до них так само, як і до окупованих європейських територій» .

Отже, в контексті Заяви про британські воєнні цілі ірландці формально виявилися ніби непричетними до «національного самовизначення», їх ізолювали від інших «малих націй». Але словесні виверти незабаром втратили всякий сенс, Реальний хід подій знову вкрай загострив ірландське питання. Навесні 1918 року в результаті великого наступу німецьких військ на західному фронті союзники зазнали величезних втрат. В квітні ситуація стала настільки безвихідною, що британський уряд вдався до крайніх заходів, а саме: розповсюдити військову повинність на ірландців, обіцяючи водночас увести в дію Білль про гомруль. Та було вже пізно. Навіть гомрулери відкинули спробу такого компромісу і приєдналися до загальноірландського руху опору. Тепер вони все частіше звертали погляди на схід Європи, де під натиском національно-визвольної боротьби «малих націй» та в результаті воєнних поразок доживала свій вік Габсбургська імперія. Влітку-восени 1918 року будь-яка згадка представників британської влади про Австро-Угорщину негайно викликала гостру реакцію колишніх прибічників гомруля. Остаточно зневірені в здатності англійських політиків конституційно вирішити ірландське питання, вони змушені були визнати свою справу програною і недвозначно висловились, насамкінець, за незалежність Ірландії. Коли Ллойд Джордж 5 листопада 1918 р. зачитав у Палаті громад «Заяву про умови перемир´я з Австро-Угорщиною» і від себе додав декілька фраз про підтримку «малих націй, які скинули ярмо гноблення»20, гнів і обурення ірландців не знали меж. Знову розгорілися гострі дебати, які логічно завершив Джон Діллон. Від імені всієї партії він підвів остаточний підсумок: «Ситуація змінилася, змінилася саме у ході війни. І ніщо мене так не дивує, як те, що наші міністри говорять як завжди, ніби й не було війни і ніби ніяких змін не відбулося у Європі, де нові держави створюють в усіх кінцях народи, яких у цій країні ніхто навіть не знав - чехословаки, югослави, поляки... То чому ж ірландці, як найстаріша нація Європи, не мають на це права? Доволі з нас обіцянок. Ми вимагаємо незалежності! Повних національних прав!»21.

Таким чином, в умовах інтенсивного ідеологічного протиборства на міжнародній арені процес національного відродження та державотворення вийшов далеко за межі імперських кордонів. В мирний час ця тенденція інтернаціоналізації визвольних рухів залишалася малопомітною та фрагментарною. Перша світова війна виявила її зі всією очевидністю.

У контексті сучасності політична імплікація нагадує про далекосяжні наслідки подвійних стандартів у сфері етнонаціональних конфліктів. Сучасні інформаційні технології неймовірно розширюють можливість застосування релевантно! (доречної) політичної імплікації. У цьому сенсі досвід ІПП періоду Першої світової війни є уроком для політиків, які, на жаль, далеко не завжди здатні їх враховувати.

Примітки

1. В межах класичної логіки імплікація (від лат. Implico - тісно пов’язую) - логічна зв’язка, що відповідає конструкції «якщо..., то...», за допомогою якої з двох простих висловлювань утворюється с кладне. Не продовжуючи далі вправ з логіки, зауважимо лише, що основною функцією умовного висловлювання у повсякденній мові є обґрунтування чогось посиланням на дещо інше (Горский Д.П. и др. Краткий словарь по логике. - М.: Просвещение, 1991. - С. 60).

2. Сабов А. Независимость Косово и его политический подтекст. Российская газета. Федеральный выпуск №4592 от 19 февраля 2008 г. 15.01.08. http//: www. rg. ru/gazeta/rg/2008/02/19.

3. Great Britain Parliament. House of Commons. The Parliamentary Debates (Hansard). Official Report. - 5-th Series. - Vols. 65-110. - London, 1914-1919.

4. Сахновський О. Втрачений шанс: Ірландська парламентська партія між імперським лоялізмом та націоналізмом на початку Першої світової війни // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 173 - 174. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Чернівці, 2003. - С. 402- 412.

5. Григорович М. Як Ірландія здобула собі волю. - Ляйпціг, 1924. - С. 51

6. Цогоев В.Г. Майский кризис 1915 г. в Великобритании и образование коалиционного правительства // Первая мировая война: дискуссионные проблемы истории. - М., 1994. - С. 248.

7. Duff Ch. Six days to shake an Empire. - L., 1966.

8. Caider K. J. Britain and the Origins of the New Europe. 1914 - 1918. - Cambridge, 1976.-P. 15-16.

9. Между народные отношения в эпоху империализма. Документы из архивов царского и временного правительств. 1878 - 1917. - Сер. 3: 1914 -1917. - Т.

10. - М, 1940. - С. 440

11. Great Britain Parliament. House of Commons. The Parliamentary debates. Official report.- 5th series. - Vol. 90, col. 675-686.

12. Official statements of War aims and peace proposals. Dec. 1916 to Nov. Ї9І8 / Ed. by J.B. Scott. - Westport (Conn.), 1984. - P. 36-37.

13. Фісанов В.П. Програмне суперництво (СІЛА та Австро-Угорщина у Центральній Європі в роки Першої світової війни). - Чернівці, 1999. - С. 65

14. Memorandum on the Ukrainian Questoin in its National Aspect / Compiled by Y. Fedortchouk. -L., 1914.

15. Great Britain Parliament. House of Commons. The Parliamentary debates. Official report.- 5th series. - Vol. 90, col. 1787.

16. Ibid.-Vol. 91, col. 431.

17. Документы внешней политики СССР. - Т. 1. - М. 1957. - С. 68-69.

18. The Mirage of Power. British foreign policy. 1902 -1922. Vol. 3. The Documents / Ed. by C. J. Lowe and M.L Dockrill.- L., 1972. - P. 600

19. Ibid. - P. 604-606

20. Official statements of War aims and peace proposals...- P. 231-232.

21. Great Britain Parliament. House of Commons. The Parliamentary debates. Official report.- 5th series. - Vol. 110, col. 1961.

22. Ibid. - Vol. 110, col. 2058.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь