Електронна бібліотекапідручники


Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)

38. Мікроісторія в постмодерному зарубіжному дискурсі


Алла Киридон, Сергій Троян

У попередній публікації1 зверталась увага на розмаїття новаторських підходів у сфері теорії та філософії історичної науки, методології історичних досліджень і контекстуального аналізу історичного процесу в дослідженнях зарубіжних авторів2. Професор історичного факультету Центральноєвропейського університету в Будапешті Альфред Рибер у доповіді, виголошеній на Міжнародній науковій конференції «Виклики сучасної історіографії: світовий та український контексти» (Львів, 9-10 листопада 2001 року) виокремив принаймні п’ять основних моделей історіографічної практики, які найчастіше використовують західні історики: цивілізаційну, історико-соціологічну, глобалістську, емпірицистську і «дифузіоністську»3. Водночас здійснюються активні пошуки такого синтезу методологічного досвіду в історичному пізнанні, який відкидає як сцієнтизм з його вірою в об’єктивність, так і абсолютний скептично-релятивістський оптимізм постмодернізму. Цей синтез скерований зокрема у напрямку того, що називають культурологічним підходом в історії. Можна також говорити по надання переваги методологічному еклектизму того типу, який часто зустрічається у сфері історичної антропології.

Не можемо не відзначити, що українська історична наука останнім часом розвивається у руслі відповідних європейських і світових тенденцій4. Це, на наш погляд, не суперечить і двом уповні обґрунтованим точкам зору на сучасний стан справ в українській історіографічній практиці. Перша належить академіку НАН України, директору Інституту історії України НАН України Валерію Смолію, який констатує цілковите переважання прикладних розробок над теоретичними, есеїстичний та афористично-публіцистичний, а не аналітичний характер «теоретизування», ідейну автаркію з її пристрастю самотужки «винаходити велосипед»5. Натомість заступник директора Інституту українознавства імені І.Крип’якевича професор Леонід Зашкільняк дає визначення реалій сучасного стану розвитку української історіографії «як перехідного: від заідеологізованого історіописання в рамках радянського «марксистсько-лєнінського» дискурсу до нових підходів, властивих світовій історичній думці»6. Назагал уважаємо за доречне констатувати, що характер, внутрішню суперечливість і драматизм цієї ситуації доволі влучно передають міркування французького історика Франсуа Доса: «Новий історичний дискурс, достоту, як і попередній, пристосовується до влади та навколишньої ідеології. [...] Ця історія вбирає у себе сновиддя, притлумлені інстинкти, намагаючися досягти консенсусу з проблемами нашого сучасного суспільства, а на історика покладено обов’язок розгребти всі ці аномалії...»7 Водночас, не поділяючи песимізму автора наведеної цитати, переконані, що попри всі умовності та висловлені зауваги стосовно сучасного стану української історичної науки, не можна не помітити таких очевидних позитивів, як істотне розширення «території історика» (термін за назвою написаного в 1973 році нарису Леруа Ладюрі), збагачення арсеналу пізнавальних технік і успішне використання методологічних підходів з арсеналу новітньої світової історичної думки.

Одним із таких методологічних підходів, який з кінця XX століття - «століття екстремізму» і «карнавалу революцій» - особливо активно поширився у працях насамперед західних науковців, став постмодерністський історичний дискурс. Він був однією із спроб істориків подолати «бар’єр німоти» (фантазії, брехні, напівправди, лукавства) джерел. «Постмодерністський виклик» почав формуватися ще з 1960-х років і призвів до виникнення «нової філософії історії» («наративістської філософії історії»), сприяв повороту в бік антропологізації історії та започаткуванню ери «постструктуралізму» і наративізму, дав поштовх зростанню інтересу до антропологічних аспектів «нової культурної історії» тощо. Справжнім народженням «нових зірок» у горнилі «постмодерністського виклику» стали праці американського історика Гейдена Байта «Метаісторія. Історична уява в Європі XIX ст.» і французького філософа Поля Рікера «Час і оповідь»8.

Назагал постмодерністи запровадили кілька засадничих позицій: 1) образ дійсності несе інформацію не про саму цю дійсність, а про її сприйняття в межах конкретного культурно-історичного простору; 2) історичне пізнання насамперед дає знання про стан свідомості того, хто сприймає та інтерпретує дійсність, а не про саму цю дійсність (на думку голландського теоретика історії Франка Анкерсміта, джерельне свідчення не є підтвердженням того, що в минулому щось справді відбулося - воно вказує не на саме минуле, а лише на його інтерпретації); 3) кількість історій відповідає числу інтерпретаторів дійсності; 4) історичний текст є не стільки відображенням минулого, скільки насамперед представленням індивідуального сконструйованого на основі історичних джерел і власних уявлень образу минулого (знаменита формула Жака Дериди стверджувала: «не існує нічого поза текстом»); 5) праця історика схожа на творчість письменника, без претензій на об’єктивність і науковий статус; 6) історія - це мистецтво або інтелектуальна гра9. Звідси можна висновувати, що основною ознакою постмодерну і постмодерністських історичних праць фактично виступає абсолютизація ствердження відносності наших знань про минуле і заперечення пізнавальних шансів істориків.

Проте, непоодинокі негативні оцінки постмодернізму з боку вельми авторитетних науковців. Як приклад, наводимо слова професора Йоркського університету і автора неординарного наукового дослідження «Сексуальне дисидентство» Джонатана Долімора: «Як правило, теорії постмодернізму Грунтуються або на спрощених концепціях, що з’явились у нові часи, або на таких ретроспективних моделях, що не викликають довіри. Чим повнішою стає історія різних модерністських течій, тим менш переконливим виглядає потрактування постмодерну як прориву до чогось радикально нового чи незнаного. Відповідно, сама концепція постмодернізму також таїть у собі ризик завищеної оцінки сучасності, надання їй значущості, якої вона не посідає: отой уявний радикальний прорив насправді виявляється більш-менш закономірним, принаймні прогнозованим наслідком того, що мало місце раніше»10.

Але і в контексті висновку, і в сенсі сказаного вище вважаємо за доречне зацитувати завідувачку кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» професора Наталю Яковенко: «Проте запозичене від постмодернізму сприйняття будь-якого джерела як тексту з власного внутрішньою логікою прислужилося й історикам, підштовхнувши їх до детального вивчення контексту, в якому виникло й функціонувало джерело або історіографічний твір, - його мови, культурних навичок і позиції автора, обставин написання тощо»11.

Нарешті, ще однією знаковою рисою постмодернізму стала мода на «мікроісторію» (класичною з-поміж інших тут можна вважати відому працю історико-антропологічного спрямування Роберта Дарнтона «Велике побоїще котів»12).

Власне термін «мікроісторія» вперше вжив у 1959 р. американський учений Джордж Стюарт у книзі про громадянську війну в США. Далі він перекочував у французьку історіографію, де згодом його почали культивувати представники так званого третього покоління Школи «Анналів» (П.Рікер, Б.Лепеті, А.Буро, Ж.Ревель, С.Черутті та інші. З другої половини 1970-х років італійські історики надали поняттю «мікроісторія» нового дихання. Вони дефініювали ним спеціальний напрямок, що вивчає конкретні епізоди минулого «з близької відстані», «великим планом»13. Праці «мікроісториків» засвідчили про остаточний перехід від створення узагальнювальних студій до унікального й особистісного в історії. Мікроісторія робить виразний акцент на «маленьких людях» на основі щільного аналізу соціального контексту, в якому вони діють (зауважимо, що в цьому плані мікроісторія практично збігається з англійською марксистською так званою «історією знизу» або «історією простолюдинів», спрямованою на вивчення звичайних, пересічних людей). Окрім того дослідження в галузі мікроісторичного аналізу насамперед спрямовані на пізнання сфери думок, намірів і світосприйняття конкретної людини з її переживаннями, внутрішніми суперечностями і правом вільного вибору з урахуванням «щілин» у панівних нормах поведінки.

У контексті сучасного постмодерністського, насамперед «мікроісторичного» дискурсу, серед свого роду брендових постатей істориків помітне місце займають польські науковці, які виросли на сприятливому Грунті методології історії і фахового авторитету вченого з світовим ім’ям Єжі Топольського (1928 - 1998)14. До аналізу його праць і визначення місця в світовій історичній науці звернулися також українські часописи15.

У фокусі постійної уваги перебувають і учні, продовжувачі справи Є.Топольського. Насамперед маємо на увазі Єву Доманьську. Зокрема, публікація її оригінальної статті нещодавно з’явилася на сторінках журналу «Ейдос»16. Дослідниця з Познані і від 2002 року професор департаменту соціальної і культурної антропології Стенфордського університету цілком справедливо, як на наш погляд, називає себе «теоретиком історії та критиком історіографії», який прагне «рухатися поза дебатами про історичну нарацію, історичну репрезентацію та, мовлячи загально, стосунками між текстом та минулою реальністю, дебатами, котрі домінували в історичній теорії з середини 60-х до середини 90-х pp. XX ст.»17

Ще раз відзначимо, що характерною з точки зору постмодерністського прочитання історії, виконаною в руслі сучасної методології історичного пізнання є монографія Єви Доманьської «Мікроісторія»18. Вона має показовий і звучний підзаголовок - «Зустрічі у міжсвітах». Варто нагадати, що ця книжка є не стільки власне монографією, скільки насамперед працею, яка пропонує методи аналізу та інтерпретації в рамках напрямку відомого як «мікроісторія». Тобто це свого роду критика історіографії, яка уявляється у вигляді діалогу, що точиться між минулим і сучасним, а його екстраполяцією виступає майбутнє. В «Мікроісторії» історіографія стає, в першу чергу, критикою культури у контексті рефлексії над людиною (філософія), відображення того, ким є людина (антропологія) і що означає бути людиною (етика). Тобто, в основі аналізу польської дослідниці, якщо скористатися влучною фразою з ессе В.Гандельсмана «Творчість і час», знаходяться як правило «ледь помітні для історика безперервні зусилля людського духу зрозуміти таємницю людського буття»19.

У цьому сенсі розуміння концептуальної схеми і теоретико- методологічного підходу в «Мікроісторії» Єви Доманьської автори хочуть запропонувати Читачеві вступну частину з праці польської дослідниці, яка присвячена теоретичному аналізу змін у сучасних підходах до розуміння і вивчення історичного минулого. При цьому, як і раніше, ми мали на меті, з одного боку, запрезентувати нові уривки з «Мікроісторії» Єви Доманьської в українському перекладі; з іншого - якомога повніше, доступніше та у строгій відповідності із авторським текстом передати зміст частини вступу з «Мікроісторії», присвяченої роздумам над теоретико-методологічними аспектами дослідження.

Примітки:

1. Киридон А.М., Троян С.С. Нове прочитання історії: сучасний зарубіжний дискурс // Історична панорама. - Чернівці, 2007. - Вип. 5. - С. 136-142.

2. Див., напр.: Рикёр П. Время и рассказ. Т. 1. - СПб, 1999; Т. 2. - М., 2000; Рікер П. Історія та істина. - К., 2001; Компаньон А. Демон теории. - М., 2001; Данто А. Аналитическая философия истории. - М., 2002; Уайт X. Метаистория: Историческое воображение в Европе XIX века. - Екатеринбург, 2002; Хапаева Д.Р. Время космополитизма: Очерки интеллектуальной истории. - СПб., 2002; Анкерсмит Ф. Нарративная логика. Семантический анализ языка историков. - М., 2003; Семья, дом и узы родства в истории /

3. Европейский университет в Санкт-Петербурге, Институт истории общества им. Макса Планка (Гёттинген). - СПб., 2004; Нові перспективи історіописання / За ред. Пітера Берка. - К., 2004; Гуревич А. История - нескончаемый спор. - М., 2005; Методологические проблемы истории: Учебное пособие / Под ред. В.Н.Сидорцова. - Минск, 2006; Козеллек Р. Минуле майбутнє: Про семантику історичного часу. - К., 2005; Козеллек Р. Часові

4. пласти: Дослідження з теорії історії. - К., 2006.

5. Рибер А. Сучасні підходи до вивчення всесвітньої історії 11 Україна модерна. - К.-Львів, 2005. - Ч. 9,-С. 15-33.

6. Див., напр.: Підгаєцький В. Основи теорії та методології джерелознавства з історії України XX століття. - Дніпропетровськ, 2000; Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст. - К., 2002; Яковенко Н. Одна Кліо - дві історії 11 Критика. - 2002. - № 12; Удод О.А. Україна: філософія історії. - К., 2003; Соколова М. Інтелектуальна історія як наукова дисципліна // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. - Харків, 2004. - Т. 10; Таран Л.В. Новые тенденции в мировой и украинской историографии // Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. - М., 2004. - Вып. 13; Зашкілъняк Л. Виклики сучасної історіографії: світовий та український контексти // Україна модерна / За ред. Я.Грицака, Л.Зашкільняка, Е.Гийдела. - К.-Львів, 2005. - Ч. 9; Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки / Гол. ред. В.Смолій; відп. ред. І.Колесник. - К., 2006. - Вип 2. - Ч. 1.; Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 - 1886). - К., 2006; Зашкілъняк Л. Сучасна світова історіографія: Посібник для студентів історичних спеціальностей університетів. - Львів, 2007; ЯковенкоН. Вступ до історії. - К., 2007.

7. Від Редакції // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. - К., 2006. - Вип 2. - Ч. 1.-С. 7.

8. Зашкілъняк Л. Виклики сучасної історіографії: світовий та український контексти. - С. 8.

9. Цит. за: ЯковенкоН. Вступ до історії. - С. 223.

10. Рикёр П. Время и рассказ. Т. 1. - СПб, 1999; Т. 2. - М., 2000; Уайт X. Метаистория: Историческое воображение в Европе XIX века. - Екатеринбург, 2002.

11. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія. - С. 53 - 54; Поморський Ян. Між наукою і мистецтвом: історія на зламі тисячоліть // Україна модерна. - К.-Львів, 2005. - Ч. 9. - С. 34.

12. Долімор Дж. Сексуальне дисидентство. Від Августина до Вайлда, від Фройда до Фуко. -К., 2004.-С. 40-41.

13. ЯковенкоН. Вступ до історії. - С.225.

14. Дарнтон Р. Великое кошачье побоище и другие эпизоды из истории французской культуры. - М., 2002.

15. ЯковенкоН. Вступ до історії. - С. 213.

16. Topolski Jerzy. Jak si? pisze і rozumie historic Tajemnice narracji historycznej. - Warszawa, 196; Topolski Jerzy. Wolnosc і przymus w tworzeniu historii. - Poznan, 2004; Topolski Jerzy. Wprowadzenie do historii. - Poznan, 2005.

17. Поморський Ян. Як займатися методологією історії? Довкола концепцій Єжі Топольського // Ейдос. - 2006. - Вип 2. - Ч. 1. - С. 87 - 97.

18. Доманьська Єва. Речі як Інші 11 Ейдос. - 2006. - Вип 2. - Ч. 1. - С. 125 - 143.

19. Там само. - С. 125.

20. Domanska Ewa. Mikrohistorie. Spotkania w mi^dzyswiatach. Wydanie drugie uzupelnione і uaktualnione. - Poznan, 2005.

21. Гандельсман В. Творчество и Время. Эссе // Интерпоэзия. - 2004. - № 1 (http://magazines.rass.rU/interpoezia/2004/l/gal.html)



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь