Електронна бібліотекапідручники


Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)

34. Феномен соборності і регіоналізму за революційної доби 1917-1919 pp. в інтерпретаціях сучасної української історіографії


Володимир Великочий

Зазначений у назві статті феномен передусім полягає у тому, що в період новітньої державної незалежності тема українського соборництва стала одним з пріоритетних напрямів дослідження різних суспільних наук. Це явище, з одного боку, зумовлюється і стимулюється об’єктивними національно-політичними чинниками, зокрема соборницько-патріотичними волевиявленнями широких кіл громадськості та їх підтримкою лідерами держави (“живий ланцюг Злуки” 1990 p., президентський указ 1999 р. про відзначення 22 січня Дня соборності України тощо). З іншого боку, питання національно-територіальної єдності постійно обговорюється різними політичними силами у своїх партійних інтересах (виборчі кампанії, особливо 2004р., загострення “конфлікту еліт” на загальнодержавному та регіональному рівнях тощо). Така політизація проблеми соборності України, яка завжди розглядалася через призму взаємин між її окремими регіонами, не могла не позначитися на її власне науково-історичному осмисленні.

У цій статті ставимо за мету з’ясувати головні підходи української історіографії до вивчення проблеми соборності і регіоналізму за переломної доби українського державотворення 1917-1919 р. Зважаючи на її різновекторність і поліваріантність, акцентуємо увагу на головному зрізі, що представляє взаємостосунки між Наддніпрянщиною (УНР) з одного боку та Галичиною (ЗУНР й іншими західноукраїнськими землями) з іншого. Науково-пізнавальна значущість і новизна означеної теми полягають в тому, що вона віддавна потребує комплексного Грунтовного дослідження, тож його підготовці сприятиме з’ясування вже нагромадженого творчого здобутку. Крім того, історичний досвід може бути корисним для вирішення сучасних суперечностей, що виникають у взаєминах між різними чинниками суспільно-політичних процесів в різних регіонах України.

Науково-теоретичне осмислення таких взаємопов’язаних, взаємовиключних, взаємопроникаючих явищ, як соборність і регіоналізм, здійснюється на різних рівнях. Ця проблема обговорювалася на представницьких наукових зібраннях, серед яких відзначмо міжнародний форум, присвячений регіональній політиці України (Київ, 1995)1, а також четверту з черги конференцію, що відбулася в рамках реалізації проекту “Духовна вісь України” (2004-2005)2. Вона стала предметом дослідження як узагальнюючих3 і спеціальних4 монографічних праць, так і численних статейних публікацій з історії державотворення в Україні на початку XX ст.

Вивчення українського соборництва у 1917-1919 pp. загалом збігається з характером і головними тенденціями історіографічного осмислення суспільно-політичного руху цієї доби, але водночас має свої особливості. З одного боку, воно розглядається у широкій “діахроній” площині, де головні віхи національно-консолідаційного поступу українства становлять періоди Києворуської державності, Козаччини, існування Карпатської України, події 1939 року на Західній Україні та ін. У цьому хронологічному ланцюгу одне з чільних місць відводиться добі Української революції, коли соборницька ідея здобула перший досвід практичної реалізації. З іншого боку, у “синхронній” площині досліджуються різні територіальні “вектори” соборницького процесу самої революційної доби, що охоплюють Наддніпрянщину, Кубань, Донецьку Криворізьку республіки, Галичину та інші західноукраїнські землі тощо. За такого підходу головна “тематична лінія” вивчення цієї проблеми проектується на відносини між Наддніпрянщиною (УНР) та Галичиною (ЗУНР), а апогеєм соборницьких прагнень визнається Акт злуки 22 січня 1919р.

Побутуючі в історіографії другої половини 1990-х років погляди на відносини між різними українськими державницькими формаціями: Директорією, УНР, ЗУНР, Кубанщиною - репрезентують дві монографічні праці знаних науковців. Попри різну глибину їхнього осмислення видається, що до з’ясування регіональних аспектів української соборності за 1918-1919 pp. вони підійшли із заздалегідь готовими висновками, які пропонувалися без урахування інших, подекуди досить відмінних наукових поглядів.

Автори першої праці — В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко у розділі з промовистою назвою “Отаманщина” в єдиному історичному руслі дають характеристику діяльності “трьох українських держав”: Директорії УНР, ЗУНР, Кубанщини. Про оцінки стосунків між двома першими республіками засвідчують емоційні, властиві публіцистиці, фрази: “Ось тобі й акт Злуки!”, “Нечуване зухвальство!” і т. ін. Ставлення галицького політикуму до проблем соборності, зокрема об’єднання з Наддніпрянщиною, розглядається головно через призму його партійного складу: націонал-демократи і радикали через Українську Національну Раду (УНРаду) виступали “проти” приєднання до України, а соціал-демократи разом зі студентством та “січовиками” виступали “за”. Відтак без усіляких застережень стверджується безрезультатність об’єднавчого процесу, бо галичани за будь-яку ціну прагнули мати окрему область для свого суверенного керівництва5. Такі “однозначні”, “однолінійні” оцінки зустрічаємо і в багатьох інших узагальнюючих працях; це значно спрощує складні, суперечливі реалії національно-консолідаційного руху й не наближає до його виваженого неупередженого осмислення.

Цікаве історіософське осмислення зазначеної проблеми запропонували у своєму монографічному дослідженні І. Курас та В. Солдатенко. Вчені поставили завдання розкрити сутність доцентрових і відцентрових тенденцій у розвитку українства 1917-1920 pp., адже його вирішення наближає до розуміння заплутаної логіки внутрішнього конфлікту між соборництвом і регіоналізмом, які за тієї доби переплелися в тугий клубок й зумовили складність протікання всіх національно-суспільних процесів. З’ясувавши причини дистанціювання кубанської гілки українців від національного середовища України, автори зосередили увагу на конфлікті між соборницькими прагненнями українців та регіональними орієнтаціями лідерів ЗУНР і УНР, що призвели до руйнації єдиного національного фронту. В розрізі проблеми “соборність — регіоналізм” учені розкрили обставини й мотиви, якими, на їхню думку, керувалися очільники двох республік при вирішенні питань щодо його створення. Вони дійшли висновку, що досягненню соборницького єднання “рівною мірою” перешкодили як вкрай несприятлива зовнішньополітична ситуація, так і “абсолютизація регіонального начала”, бо всі їхні розрахунки “базувались на незмінному приматі регіональних, егоїстичних інтересів над загальнонаціональними завданнями”. Науковці вважають, що практичні кроки і формальні рішення про злуку здійснювалися головно під тиском широкої громадськості, що, таким чином, ставить під сумнів щирість політичних дій самих провідників ЗУНР6

Віддаючи належне авторам книги “Соборність і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 pp.)” за змістовний оригінальний аналіз окресленої у назві теми, звернемо увагу на те, що він Грунтується передусім на історико-мемуарних працях діячів УНР (В. Винниченка, М.Шаповала, П. Христюка, І. Мазепи), а також сучасних дослідників революційних подій у Наддніпрянщині. Важко, на нашу думку, повністю погодитися із запевненнями вчених стосовно виваженості оцінок цих перших літописців Української революції, які “просто називали речі своїми іменами”7. Вірогідно, що оцінки дій галицького політикуму були б більш виваженими, якби при цьому враховувалися твердження не лише їх політичних опонентів з табору УНР, але й також позиція мемуаристів ЗУНР, які стали її першими дослідниками.

Видаються перспективними і компаративістські дослідження, які розкривають ставлення окремих регіональних державно-політичних утворень до національної консолідації за доби Української революції. У зв’язку з цим відзначимо публікацію В. Ткаченка «Акт Злуки: уроки історії», який порівнює ставлення Наддніпрянщини, Галичини та Кубані до соборницького процесу. Першій віддається провідна роль у його розгортанні, впливи і значення Галичини в ньому, вважаємо, явно недооцінюються, а Кубань представляється у вигляді відвертого “аутсайдера“, бо вона лише декларативно вітала “братів українців“, тоді як на практиці національну солідарність тут вочевидь переважили станові локальні інтереси кубанського козацького війська8´

У сучасній історіографії наростає тенденція до розширення проблемного спектру вивчення соборницького процесу за доби Першої світової війни та періоди існування Центральної Ради і Гетьманату, але головна увага повсякчас зосереджується на взаєминах між Директорією УНР та ЗУНР. У цьому контексті розглядається комплекс питань щодо укладення Акту злуки 22 січня 1919 p., який вважається “апогеєм”, “найвищим піднесенням” усього соборницького процесу, а також наслідків цієї події. При їхньому з’ясуванні потрапляємо в “історіографічний калейдоскоп”, де на численні ідеологічні й теоретико-методологічні підходи накладається тематичне розмаїття досліджень. Усе це ускладнює вироблення чіткого “історіографічного образу” стосунків між УНР і ЗУНР.

Переважає тенденція, коли в працях з історії ЗУНР вона посідає значно більше місця, ніж у публікаціях, присвячених Директорії УНР. Про це свідчать праці відомих дослідників західноукраїнської державності 1918- 1919 pp. — І. Васюти, О. Вівчаренка, О. Карпенка, О. Красівського, М.Литвина і К. Науменка, С. Макарчука, В. Кондратюка, О. Павлишина,

О.Павлюка9, В. Регульського, М. Сеньківа, В. Тищика та ін. Вони пропонують детальну документальну реконструкцію національно- консолідаційного процесу, а його значення оцінюється у привабливіших фарбах, аніж у працях з історії УНР. Головна парадигма соборницького руху представляється як двобічний зустрічний процес, що відображав закономірні прагнення до об’єднання двох українських державно-політичних формацій, але на перешкоді цьому стали численні об’єктивні та суб’єктивні чинники.

У працях, присвячених Директорії, як і в узагальнюючих розвідках з історії Української революції, питання про злуку УНР і ЗУНР часто висвітлюється, так би мовити, “принагідно” або ж як “складова” інших “центральних” суспільно-політичних подій, зокрема Трудового конгресу, тощо. Це явище більш-менш виразно випливає з праць В. Верстюка, В.Литвина, О. Копиленка, М. Копиленка, В. Лозового, О. Реєнта, О. Рубльова, В. Солдатенка, В. Яблонського, М. Яцюка та ін.10 Водночас працям як з історії УНР, так і ЗУНР притаманна одна показова риса: державотворчі процеси в обох українських республіках розглядаються майже цілком відокремлено одна від одної. Це явище до певної міри відображає реальний стан речей, що, як не парадоксально на перший погляд, значно приземлює і нівелює численні аргументи, які висуваються при доведенні “закономірного”, “природного” характеру національно-консолідаційного процесу.

В історіографії простежується підхід, коли події, котрі відбувалися “до” Акту злуки 22 січня 1919 p., подаються в розрізі наростання доцентрових сил, а ті, що “після” нього, — у зворотному напрямі — як посилення відцентрових тенденцій. Відповідним чином змінюються й акценти у відтворенні динаміки національно-об’єднавчого руху: від показу наростання “соборницьких прагнень” і “зустрічних кроків” до наголошування на відмінностях, суперечностях та “об’єктивних чинниках”, що призвели до невдач. За такої історичної парадигми авторам важко витримувати логічну лінію викладу подій, що породжує численні контроверсійні погляди та полярні оцінки.

На окреме з’ясування заслуговує концепт так званого галицького “п’ємонтизму”, який в історіографічних джерелах подається в найрізноманітніших суспільних площинах — регіонально-соборницькій, міжнародній, партійно-політичній тощо. Незважаючи на такий “універсалізм”, він завжди відображає важливий, принциповий момент, пов’язаний з роллю Галичини в загальноукраїнському національному русі. З таких позицій представники інтелектуальної еліти українського зарубіжжя обгрунтовували своє бачення її значення і місця у державно-соборницьких змаганнях українського народу за воєнно-революційної доби. Відтак ідеї “п’ємонтизму” в різних інтерпретаціях знайшли послідовників і критиків у сучасній вітчизняній історіографії.

Помітний вплив на визначення ролі Галичини в українському соборницькому процесі періоду Української революції мали погляди С.Рудницького — знаного ученого-енциклопедиста, географа, історика, який був радником при уряді ЗУНР, а згодом, у першій половині 1920-х років, репрезентував празький науковий осередок — Український вільний університет. Попри незначний етнотериторіальний потенціал Галичини С.Рудницький надавав їй вирішального значення у боротьбі за відновлення української державності, що аргументувалося високим рівнем національної свідомості українців краю, його особливим геополітичним становищем, місцем у європейських міжнародних відносинах та ін. Зважаючи на ці та інші чинники, учений доводив, що Галичина мала великі шанси здобути окрему, нехай навіть “загумінкову”, державність й таким чином вона зробила б значно більше для втілення в життя ідеї Соборної України, аніж втрата незалежності її обома частинами. Укладення Акту злуки 22 січня 1919 р. він вважав “передчасним”, бо поєднавши справу “австрійської спадщини” зі “справами Східної Європи” (тобто Галичини і Наддніпрянщини. - В.В.), великі держави отримали “твердий горіх”, тому й вирішили “українську справу” на користь Польщі11.

З дещо відмінних позицій ідею галицького “п’ємонтизму” обстоював один з відомих діаспорних дослідників ЗУНР С.Ярославин (І.Сохоцький). Він поставив риторичне питання, над яким і досі ламають списи історики: що для галицького політикуму було сильнішим (важливішим): інстинкт самозбереження (заради загальноукраїнської справи) чи соборність?

С.Ярославин дав на нього чітку відповідь: якби Україну заполонили більшовицькі орди, а Австро-Угорщина зберегла існування, то Галичина могла б увійти до її складу (федерації) як окремий коронний край і таким чином відіграти у майбутньому роль українського “П’ємонту” та бази для відновлення національної державності. Звідси і намагання керманичів ЗУНР зберегти автономію після злуки з УНР, що, за думкою історика, було наслідком реальної оцінки тодішньої ситуації12.

Ідеї галицького “п’ємонтизму”, зокрема в інтерпретаціях

С.Рудницького та С.Ярославина, проглядаються в сучасній українській історіографії. Для дослідників “проунрівського напряму” вони дають привід для критики галицького “сепаратизму”, що став мало не головною причиною поразки національно-соборницького фронту. Представники “прозунрівського напряму” намагання зберегти “окремішність” Галичини пояснюють різними “об’єктивними обставинами”. Правда, питання про “перспективу”, тим більше доцільність “збереження в краї окремої державної формації вже практично ставиться навіть з позицій “альтернативності історичного процесу”, бо воно навіює “сепаратистські тенденції” та не узгоджується із сучасними національно-патріотичними почуваннями істориків.

Численні тематично різнопланові праці представляють історіографічний зріз вивчення національно-консолідаційних процесів у межах західноукраїнських земель. “Доцентрові” і “відцентрові” тенденції в них висвітлюються передусім під кутом приналежності істориків до певних територіальних наукових осередків. Таким чином, вирізняємо два головні підходи: київські науковці розглядають соборницький процес з позицій визнання Директорії УНР (Наддніпрянської України) як центру тяжіння окремих регіонів; історики Буковини, Галичини, Закарпаття висвітлюють прагнення “своїх теренів” до національного єднання з Києвом або переключають увагу на взаємини між названими історико-географічними регіонами, в яких головною притягальною силою виступає Львів.

Проблему української соборності цілеспрямовано вивчають учені- історики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Результати їх творчих зусиль відображає низка наукових праць (В. Ботушанського, О. Добржанського, А. Круглашова, Ю. Макара, І. Піддубного та ін.) та колективних монографій13, в яких питання єдності та соборності етнічних земель розглядається передусім у розрізі зовнішньої політики України 1917-1918 pp. За такої постановки проблеми роль і місце Галичини та Буковини в зовнішній та військово-політичній діяльності Центральної Ради і Директорії висвітлюються з акцентом на достатньо відомих процесах і явищах (діяльність Д. Дорошенка на посаді крайового комісара, створення корпусу Січових стрільців, перемовини в Брест-Литовському тощо). При цьому “червоною ниткою” проводиться теза, що наддніпрянський політикум завжди і скрізь захищав інтереси галицьких та буковинських українців, намагаючись приєднати їхні землі до України14.

Для наукового осмислення цієї проблеми представляє інтерес з’ясування деяких суперечностей соборницького процесу, що залишаються поза увагою істориків. Цілком слушним видається вияснення того моменту, що у прийнятому 22 січня 1919 р. Акті злуки Буковина згадувалася серед інших українських земель, які мали об’єднуватися в одну державу, однак в Законі про владу, ухваленому Трудовим конгресом, про неї вже не йшлося через окупацію краю румунськими військами. Зрештою, і законодавчі акти УНР щодо кредитування продовольчих операцій у Галичині та Буковині й Хотинщині для двох останніх носили символічний характер15. Такі “історичні колізії” слід ураховувати при реставрації соборницького процесу, який не завжди мав “всеохоплюючий” характер, бо в силу певних військово- політичних реалій на різних етапах з нього, так би мовити, “випадали” окремі етнічні землі України.

В контексті загальних державотворчих процесів чернівецькі вчені розглядають і стосунки між Галичиною та Буковиною. Про обопільне національно-політичне тяжіння цих країв свідчать акти масового народного волевиявлення, участь буковинців в урядовому апараті ЗУНР та, врешті, її законодавчі акти тощо. Однак при цьому науковці стверджують, що Буковина входила до складу ЗУНР лише формально, а не фактично. Причини головних “труднощів” і “невдач” соборницького процесу традиційно вбачаються у несприятливій міжнародній обстановці.

Вивченню взаємозв’язків між Галичиною та Закарпаттям в період існування ЗУНР багато уваги присвятили ужгородські та інші вчені (М.Вегеш, І. Гранчак, М. Мушинка16). Чи не вперше це питання знайшло Грунтовне висвітлення в колективному дослідженні “Нариси історії Закарпаття”15 (1995). Для історіографічного аналізу ця праця цікава ще й тим, що відображає перші трансформаційні підходи до вивчення зазначеної проблеми у пострадянській історичній науці. Показуючи розгортання “буржуазно-демократичної революції” на Закарпатті, автори нарисів повсякчас наголошують на солідарності “спільноти”, “населення”, врешті “русинів” краю з “угорським народом”. З іншого боку, з огляду на специфічність національно-політичного становища та альтернативність історичного процесу окреслюються різні можливі шляхи реалізації соборно- державницьких прагнень українців краю: збереження в складі Угорської держави, приєднання до України чи до Галичини тощо17.

На відміну від дослідників інших регіонів України, які часто “виключають” Закарпаття із соборницького процесу або ж висвітлюють це питання занадто спрощено, ужгородські вчені підходять до нього з урахуванням специфіки внутрішньої національно-політичної ситуації краю. Вони доводять, що в його західній частині (Мукачівщина) ідея єднання з Галичиною не набула популярності, на відміну від східних районів Закарпаття, де поширилися впливи створеної на початку 1919 р. Гуцульської республіки з центром у с. Ясіня. Ця подія трактується як визначна віха національної консолідації українства. Приєднання Гуцульської республіки до ЗУНР представляється як важливий етап розвитку державно-політичного життя не лише Закарпаття, а й усього західноукраїнського регіону та України загалом18.

Феномен Гуцульської республіки та розгортання соборницьких процесів на Закарпатті висвітлюються в різних суспільно-політичних та історичних контекстах. Одна частина авторів досліджує Гуцульську республіку як складову державного будівництва ЗУНР (П. Арсенич, В.Піпаш19 та ін.); друга — через призму міжнародних відносин у Центральній Європі (М. Кірсенко20 та ін.); третя — під кутом воєнно- політичної діяльності ЗУНР. Так, М. Литвин вивчав етноконсолідаційні процеси на Закарпатті у зв’язку з направленням туди Галицької армії для допомоги братам-українцям, які прагнули до об’єднання з Україною (УНР і ЗУНР). Дослідник зазначає, що ініціатива і саме рішення про січневий 1919 р. наступ галицького війська виходили виключно із середовища військових, хоча далі аргументовано показується, що й урядові чинники ЗУНР так само брали активну участь у вирішенні цієї справи21. Втрату української влади на Закарпатті історики пов’язують із утручанням у цю справу Чехословаччини, до якої прихильно ставилася Антанта. Отже, у міжнародному чиннику знову вбачається головна перешкода втіленню у життя соборницьких прагнень українців, що знаходили вираження у численних формах волевиявлення — масових вічах, народних зборах тощо.

У руслі етноісторичних досліджень у лоні івано-франківського наукового осередку народжуються праці, де проблеми української соборності та регіоналізму представляється на, так би мовити, “мікрорівні”. Попри деяку “натягнутість” самої постановки проблеми загалом цікавими і продуктивними видаються спроби показати утвердження ідеї соборності в окремих історико-етнографічних регіонах — Гуцульщині22, Лемківщині23, Покутті24 та з’ясування їхньої ролі і місця у загальнонаціональних інтеграційних процесах. Для таких публікацій властиві схожі послідовність викладу подій, аргументація, висновки. Названі терени розвивались у фарватері різних неукраїнських державно-політичних систем, мали відмінний етнічний склад населення та свою культурно-етнографічну специфіку. Це зумовило особливості сприйняття і підтримки ідеї національної єдності та її практичної реалізації, хоча при цьому постулат українського соборництва залишався невід’ємною складовою національної свідомості гуцулів, лемків, покутян.

Отже, проблема соборності та регіоналізму в державно- консолідаційному процесі за доби Української революції 1917-1919 pp. знайшла певне відображення в сучасній науковій літературі, однак її подальша розробка не втрачає актуальності для вітчизняної історіографії. Висвітлення цієї теми здійснювалося в таких головних “територіально- регіональних” ракурсах: відносини між Наддніпрянщиною і Галичиною (УНР — ЗУНР); об’єднання всіх українських етнічних територій; консолідація західноукраїнських земель; вияви загальнонаціональної єдності на рівні окремих історико-етнографічних регіонів тощо. Цілком закономірним стало зосередження головної уваги на відносинах між Наддніпрянщиною (УНР) та Галичиною (ЗУНР), які, втім, залишають найбільше невирішених, дискусійних питань. До їхнього розв’язання на нашу думку слід наближатися шляхом адекватного аналізу всього комплексу джерельних матеріалів та наукових напрацювань, що висвітлюють суспільно- політичні процеси в обох республіках. Доволі продуктивним видається підхід до цієї проблеми з позицій “історичної альтернативності”, який сприятиме відмові від спрощеного “однолінійного” трактування різних аспектів національно-консолідаційного руху. З іншого боку, при його висвітленні у працях узагальнюючого характеру варто повніше враховувати особливості “відцентрових” і “доцентрових” тенденцій в окремих регіонах, що стали невід’ємною складовою загальноукраїнського консолідаційного руху.

Зважаючи на науково-пізнавальну та суспільно-політичну значущість і актуальність проблеми соборності та регіоналізму для сучасного українського державотворення, реальним внеском у вирішення цієї проблеми може стати підготовка Грунтовного комплексного дослідження, яке б підсумувало багатостолітній історичний досвід українського народу, котрий, перебуваючи в межах різних політичних утворень, завжди прагнув до відновлення і збереження духовної і етнотериторіальної єдності.

Примітки:

  1. Регіональна політика України: концептуальні засади, історія перспективи: Міжн. наук.-практ. конф. 10-11 лист. 1994 p. - К., 1995. - 368 с.
  2. Україна соборна: 36. наук, статей. - К., 2005. - Вип. 2. - Ч.ІІІ. Історична регіоналістика в контексті української соборності. -468 с.
  3. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). - К.: ARS-UKRAINE, 1996. - 793 с.
  4. Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Соборництво і регіоналізм в українському
  5. державотворенні (1917 — 1920 р.). - К., 2001. - 245 с.
  6. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). - К.: ARS-UKRAINE, 1996. - C.226-230.
  7. Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні. -С.65-200.
  8. Там само.-С.І07,109.
  9. Ткаченко В.М. Акт Злуки: уроки історії // Проблеми соборності України у XX столітті. - К., 1994. - С. 90-98.
  10. 9
  11. Васюта І. Національно-визвольний рух у західній Україні (1918-1939 pp.) // Український історичний журнал. - 2001. - №5. - С. 22-42; Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Історія / Кер. авт. кол. О.Карпенко. - Івано- Франківськ: Сіверсія, 2001. - 628 с.; Красівський О. Галичина у першій чверті XX ст. Проблема польсько-українських стосунків. - Львів, 2000. - 416 с.; Литвин М. P., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1995. — 368 с.; Макарчук С. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. - Львів: Світ, 1997. - 192 с.; Кондратюк В.О., Регульський В.Л. ЗУНР: становлення і захист. — Львів: Світ, 1998. - 95 с.; Павлишин О. Об’єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. — перша поовина 1919 р.) // Вісник Львівського університету. - Серія історична. - Львів, 2002. - Вип. 37. - Ч. 1. - С. 327- 349; Павлюк О. Від злуки до розриву. Взаємини урядів УНР і ЗУНР у 1919 році // Наука і суспільство. — 1994. — № 4-6. — С. 7-8; Сеньків М., Думинець І. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1919 pp. - Дрогобич, 1996. - 96 с.; Тищик Б. И., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923 (До 75-річчя утворення). — Коломия: Вік, 1993. — 120 с.; Тищик Б. И., Вівчаренко О. А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні (1917-1922 pp.). - Львів - Івано- Франківськ, Світ, 2000. -230 с.
  12. Верстюк В.Ф. Концептуальні проблеми вивчення історії Української революції // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2000. - Вип. XI. - С. 15-30; Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Державо і право України. 1917-1920. - К., 1997; Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914-1920). - К., 2003; Лозовий B.C. Кам’янецька доба Директорії Української Народної Республіки (червень — листопад 1919 p.): Автореф. дис... канд. іст. наук:- К., 1998. - 19 с.; Його ж Політико-ідеологічна криза в добу Директорії УНР // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету. Історичні науки. - Кам’янець-Подільський, 2001. - Т.5. - С.255-260;
  13. Рубльв О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917 - 1821 pp. - К.: Видавничий дім “Альтернативи", 1999. - 320 с.; Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. - К.: Либідь, 1999. - 976 с.; Яблонський В. Директорія УНР: формування засад української державності в 1918-1020 pp.: Автореф. дис... канд, іст. наук: 07.00.01. - К., 1998. - 20 с.; Яцюк М.В. Військово-політична діяльність Директорії УНР (1918-1920 pp.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01.
  14. Харків, 2000. - 20 с. та ін.
  15. Рудницький С. Чому ми хочемо Самостійної України. - Львів: Світ, 1994. - С.373- 383.
  16. 12
  17. Ярославин С. (о. Ісидор Сохоцький). Визвольна боротьба на західно-українських землях у 1918-1923 роках. — Філадельфія, 1956. — 184 с.; Його ж. По лінії з’єднання не було двох думок // Америка. - Філадельфія, 1945. - Ч. 2, 3.
  18. Ботушанський В. М. Буковина і Хотинщина в зовнішній політиці європейських держав у роки Першої світової війни і боротьби українців краю за українську державність // Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (з давніх часів до середини XX ст.) Кол. монографія за ред. В.М.Ботушанського. - Чернівці:
  19. Рута, 2005. - С. 299-481; Ботушанський В., Макар Ю. Буковина в українських національно-визвольних змаганнях // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 6. - Львів, 2000. - С. 123-127; Добржанський О., Макар Ю., Масан О. Хотинщина. Історичний нарис. - Чернівці: МБ, 2002. - 464 с.;
  20. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половиниХІХ —початку XX ст. - Чернівці, 1999. - 573 с.; Круглашов А.М. Проблеми післявоєнного устрою в громадській думці українців Галичини і Буковини (1914-1918 pp.) // Питання історії Великої війни 1914-1918 pp.: 36. наук, статей. - Чернівці, 1995. - С.
  21. 19-24.; Піддубний І. Проблема возз’єднання українських земель в суспільно-політичній думці Буковини (1918-30 pp.) // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. (До 80-річчя Акту злуки 22 січня 1919 р.). - 36. К.: ІПіЕНД, 1999. - С. 271- 282; Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (з давніх часів до середини XX ст.) Кол. монографія за ред. В.М.Ботушанського. - Чернівці: Рута, 2005. 744 с.
  22. Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (з давніх часів до середини XX ст.).- С.361-391.
  23. Там само,-С.361-391.
  24. Вегеш М. Громадсько-політичні взаємовідносини Східної Галичини і Закарпаття в 1918-1919 роках. - Ужгород, 1996. - 62 с.; Мушинка М. Взаємини Гуцульської Республіки із Західноукраїнською Народною Республікою // Наукові записки Тернопільсього державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка, серія: Історія.
  25. Тернопіль, 1999. - Вип. VIII. - С. 34-36; Нариси історії Закарпаття / Відп. Прін.
  26. І.Гранчак. - Ужгород: Закарпаття. - 1995. - Т. II. - 1918-1945. - С.38-74.
  27. Нариси історії Закарпаття. - С.38-74.
  28. Там само.
  29. Арсенич П. Гуцульщина у визвольних змаганнях 1914-1920 років // Хрестоматія з гуцульствознавства. - Косів: Писаний камінь, 2001. - Снятии: Прут прінт, 2001. - С. 251-256; Піпаш В. Гуцульська Республіка — предтеча Карпатської України //
  30. Розбудова держави. - 1995. - №7-8. - С. 21-24.
  31. Кірсенко М. Чеські землі в міжнародних відносинах Центральної Європи 1918-1920
  32. років: Політично-дипломатична історія з доби становлення Чехословацької республіки. - К., 1997. - 335 с.
  33. Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Інститут Центрально-Східної Європи, 1998. — С .245-252.
  34. Арсенич П. Гуцулыцина у визвольних змаганнях 1914-1920 років 11 Хрестоматія з гуцульствознавства. - Косів: Писаний камінь, 2001. - Снятии: Прут прінт, 2001. - С. 251-256; Костючок П. Національно-визвольні змагання 1917-1920 pp. на Гуцульщині та ідея української соборності // Україна соборна: 36. наук, статей. - К., 2005. - Вип. Ч.ІІІ. - С.270-278.
  35. Любчик І. Лемківщина під час національно-визвольних змагань українського народу
  36. у 1918-1919 pp. // Українознавчі студії (Івано-Франківськ). - 2005-2006. - № 6-7. - С. 368-373.
  37. Монолатій І. Коломия в часи Західно-Української Народної Республіки. - Коломия, 2000.-80 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь