пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)

29. Посадові ранги та внутрішня стратифікація молдавського боярства (XVIII - перша половина XIX ст.)


Лілія Циганенко

Проблема становлення й розвитку станової системи в нашій державі є одною з ключових в сучасній історіографії. Одним із завдань є висвітлення ролі молдавських боярських родів Бессарабії в суспільно-політичних та економічних процесах кінця XVIII - першої половини XIX ст. Дворянство Бессарабії завжди відрізнялося поліетнічністю, а також соціальною та культурною неоднорідністю, тому всебічне його дослідження передбачає використання синтезованого підходу. Дослідження історії виникнення та становлення посадових рангів молдавського боярства є невід’ємною частиною дослідження соціально-економічного та культурного розвитку Бессарабії кінця XVIII - першої половини XIX ст.

Виступаючи в якості основного суб’єкту процесу модернізації владної системи Бессарабії, політична еліта в ході адміністративно-судових та економічних реформ кінця XVIII - початку XIX ст., сформувала цивільний апарат управління з носіїв раціонально мотивованого компромісу загальноімперських та регіональних інтересів.

Відомості про молдавські посадові ранги та внутрішню стратифікацію бессарабської аристократії містять роботи видані під редакцією віце - голови Російського географічного товариства П. П. Семенова-Тян-Шанського1, а також роботи П. П. Свіньїна і П. В. Батюшкова2. Цінна інформація щодо особливостей становлення молдавської «табелі про ранги» наведена в «Трудах» Бессарабської губернської ученої архівної комісії3.

За радянських часів історія зародження, становлення, розвитку і діяльності шляхетного стану на теренах України, у тому числі в Бессарабії, була однією з найбільш заідеологізованих та майже не досліджувалась. Однак останнім часом з’являються публікації, автори яких намагаються подолати існуючі стереотипи4. Звернення до відповідної проблематики істориків, політологів, правознавців зумовило накопичення значного за обсягом фактичного матеріалу. Проте українськими науковцями досі не створено цілісного уявлення про основні тенденції та особливості процесу формуванню регіональної дворянської спільноти. Україна тривалий час являла собою, за висловом відомого історика О. Оглоблина, «конгломерат кількох відмінних історично-географічних територій, що з них кожна мала власну історичну долю»5. Конкретно-історичні умови розвитку Бессарабії позначилися на її політичному, економічному, культурному, національному, демографічному та соціальному розвитку й обумовили появу низки регіональних відмінностей. Це в повній мірі стосується й соціальних еліт, що очолювали в різні періоди історії регіональні суспільства.

Приєднання Бессарабії до Росії в 1812 р. стало переломним моментом в житті місцевого населення, визволеного з-під багаторічного турецького підпорядкування. В нових умовах під впливом Росії - держави більш економічно розвинутої - в Бессарабії відбувався прискорений процес створення передумов для прискореного переходу до нових прогресивних суспільних, соціально-політичних та економічних відносин. Бессарабія, як частина Причорномор’я, з геополітичних міркувань була дуже важливою для Російської імперії. Водночас, включення цих земель в існуючу імперську адміністративну систему було питанням дуже проблематичним.

Після закінчення російсько-турецької війни, перед урядом Олександра І постало дуже складне завдання. З одного боку, демонструючи «батьківську» турботу, було необхідно докласти максимальні зусилля для розвитку добробуту місцевого населення; а з іншого - забезпечити собі стійку соціальну опору в краї. У зв’язку із нечисельністю російського дворянства на цих землях, царському уряду було потрібно заручитися підтримкою з боку місцевого нобілітету. Це зближення імперської влади та місцевого дворянства було можливе лише за умов збереження влади, привілей та пільг за місцевою аристократією, при поступовому й дуже обережному приведенні цієї частини населення до загальноімперських рамок і норм.

Правляча еліта Молдавського князівства зазнала значних трансформацій. На деяких його етапах можна віднайти одинакові риси з процесом формування російського дворянства.

Важливі зміни в стані молдавської знаті відбулись в XV - середині XVII ст. На початку цього періоду зникають представники старої племінної знаті, що мали титули «княз», «жуде» і «ватаман». Вони були головами селянських общин, старостами селищ, головними суддями. Поступово вони перетворюються на великих бояр-землевласників (їх іноді ще називали «панами») або «малих» бояр. Разом з боярами зростали верстви нових землевласників, які отримували землю за свою службу. Основним ядром цієї групи були дворові служилі люди. Господар називав їх просто «слуги». Документи, починаючи з XVI ст., іменують їх куртенями (дворянами)6.

Служилим людям землі дарувались господарем за військову службу в умовне землекористування, їх не можна було успадкувати та розпоряджатися ними. Ці «слуги» були зобов’язані своїм становищем тільки господарю і ставали його соціальною опорою. Військово-служилі люди поділялись на декілька категорій: «куртяни» - дворяни, що складали особисту гвардію господарів; «калараші» - кіннота, що знаходилась під командуванням гетьмана; «барабани» - піхотинці з особистої гвардії господаря. Д. Кантемір називав куртянів та каларашів привілейованим населенням. Останні повинні були постійно супроводжувати господаря в його походах за власний рахунок.

Однак практика розміщення служилих людей на господарській землі не отримала значного розвитку. До того ж османське завоювання, яке спричинило скорочення молдавської армії, в кінцевому результаті призвело до того, що військово-служилі люди не отримали ані остаточного правового оформлення, як дрібне дворянство, ані відповідної земельної власності. Молдавські господарі в XVI - XVII ст. вже не володіли необхідною кількістю землі для роздач і дарувань, обсяг земельних володінь служилих людей був вельми обмеженим. А це, в свою чергу, змушувало їх осідати на боярських та церковних землях. Зрозуміло, що цей факт не сприяв становленню багатоступінчастої ієрархії правлячого феодального стану. Служилі люди, крім спеціальних державних податей (куртянська та каларашська даждія), повинні були сплачувати натуральну десятину землевласнику, на землях якого осідали. Згодом це призводило до розорення військово-служилого стану та його змішування з селянством. Частина державних «слуг», збагатившись та посівши важливі посади, переходили до стану боярства.

В XVI ст. частина привілейованих землевласників, яка не увійшла до складу боярства або до будь-якої категорії служилих людей (наприклад, куртянів), стала називатись «немешами», тобто «знатними». Історик Г. Уреке порівнював молдавських немешів з польськими шляхтичами XVII ст. На відміну від бояр, немеші були податним станом, хоча селянського податкового гніту вони не несли, а сплачували особливу, так звану «немешську подать» і жили в основному за рахунок сеньйоральних прибутків від своїх вотчин. В XVII ст. термін «немеш» поступово виходить з ужитку7.

Юридичне оформлення привілейованих верств на території Молдавії, до складу якої входили й бессарабські землі, припадає на кінець XVI - середину XVII ст. В цей час спостерігається зростання ролі молдавського боярства в політичному житті регіону, що зумовлювалось його економічним статусом, з’являються міцні родинні клани: Уреке, Костіни, Кантакузіно, Бузеску та інші, які мають значні вотчинні володіння (від 70 до 130 сіл)8 Однак економічна могутність молдавських бояр не давала їм політичної влади. До того ж, на початку XVIII ст. Молдавія поступово позбулася самостійності у питаннях державного управління. Після декількох років нестабільного правління, яке було обумовлене боротьбою між угрупованнями великого боярства, до влади прийшов Дмитро Кантемір (1710- 1711), який користувався великою довірою у турків - він фактично виріс у Константинополі (де був заручником) й отримав відповідну освіту і виховання.

Д. Кантемір, намагаючись проводити самостійну політику і враховуючи нові політичні реалії, звернувся по допомогу до Росії, яка в свою чергу намагалася пробити собі шлях до Чорного моря. Коли наприкінці 1710 р. Туреччина оголосила війну Росії, Д. Кантемир перейшов на бік останньої. 13 квітня 1711 р. в місті Луцьку делегація молдавського господаря, очолена боярином Стефаном Лукою, запропонувала Росії угоду, що передбачала спільні військові дії проти Туреччини, перехід Молдавії під покровительство Росії, поступове відновлення суверенітету і територіальної цілісності князівства, передачу влади династії Кантемірів. Ці пропозиції були прийняті Петром І, і в травні 1711 р. російські війська перейшли Дністер. Господар звернувся до жителів країни, закликаючи їх підтримати християнського царя у боротьбі проти невірних турків. Петра І було урочисто прийнято в Яссах. Однак, як відомо, ця війна склалася не зовсім вдало для Російської держави, тому вже у липні 1711 р. було підписано мир, за яким російська армія залишала Молдавію. Що ж до Д. Кантеміра, він із своєю родиною переїхав до Росії, де, отримавши титул князя, зайнявся активною дипломатичною і науковою діяльністю.

Закінчення війни не дуже сприятливо позначилося на становищі Молдавії. З другої половини 1711 року Порта безпосередньо почала призначати господарів у країні, більшість з яких були греками за походженням. Серед господарів були також і румуни (Раковіце, Калімахі (Кемангул) і представники молдавської аристократії - Маврокордати. Однак не етнічна приналежність господарів визначала нову стратегію в управлінні, а новий етап османського панування в краї. Найбільшого розквіту новий режиму досяг в першій половині XVIII ст. Турки та греки були вороже налаштовані до молдавських бояр, вважаючи їх більш небезпечними, ніж селян. Справа в тому, що боярство являло собою певну політичну силу, яка впливала на суспільне і політичне життя держави і за певних обставин могла скласти конкуренцію офіційній владі.

Введення нової системи управління дало можливість османському уряду «перефарбувати» національно-родове молдавське боярство в новий колір, змішавши його з грецькими царедворцями та чиновниками. Крім того, введення системи призначення на посади сприяло поширенню станової конкуренції та суперництва: бояри першого класу похвалялися своєю розкішшю та марнотратством перед боярами нижчих рангів. Сучасник зазначав, що вони «трусливы и пресмыкаются перед высшей властью, невыносимо горды с их подчиненными; деньги влекут их ко всяким низостям; они жестоки со своими подчиненными и тираны в своем доме»9.

Раніше боярський чин, який був пов’язаний з військовими заслугами або економічною могутністю, переходив у спадок від батька до сина. Відтепер, коли султан безпосередньо займався призначеннями майже на всі державні посади, молдавські бояри переходили до категорії звичайних державних службовців османської адміністрації, яких в будь-який час могли усунути від влади.

До цього слід додати економічну пасивність молдавського боярства, яке вважало непотрібним займатися промисловим виробництвом або торгівлею, прикриваючись кастовою шкаралупою шляхетного походження. Тому більшість торгівельних і промислових підприємств знаходилися в руках іноземців, що об’єктивно стримувало процес формування молдавської міської буржуазії. Простежується чітке розмежування: серед мешканців міст більшість складали іноземні дворяни, а на селі - молдавські.

Особливістю нового станового устрою Молдавського князівства було те, що боярські титули й ранги не передавалися в спадок і тому ніяких громадських або фінансових привілеїв не передбачали. Це призвело до поступового зменшення кількості боярських родин: частина емігрувала до сусідніх країни, частина розорилася й перейшла до інших станів, частина поступово згасла.

Ці зміни в структурі молдавського боярства дуже чітко підмітив Д.Кантемір, який в своєму майже енциклопедичному «Описі Молдавії», написаному в 1716 p., назвав лише 75 боярських родин, які зберегли свої домінуючі позиції і на початку XIX ст. Це боярські роди: Абаза, Арбуре, Асан, Арапо, Бантиш, Башор, Бальні, Богдан, Боул, Бухуш, Бургеля, Буцур, Вирлан, Ганя, Гинга, Гоян, Дарій, Доніч, Доні, Драгош, Жоро, Зоря, Жаческо, Кантакузіно, Кантемір, Карабаш, Карп, Катарджі, Клучереско, Костакі (Гавриліца), Костін, Крупенський, Кіріяк, Міклеско, Мілло, Міреско, Міхулец, Мовіла, Моцок, Мургулец, Накко, Нікулеско, Палладі, Петраліф, Пілат, Писоцький, Пражеско, Разу, Раковица, Ропченеско, Россеті, Стурдза, Ставер, Стирчя, Талпа, Танський, Тотоєско, Тудорі, Туркулець, Талобеско, Тома (Стаматі), Теут, Урекі, Фратіца, Хінку, Хабашеску, Хазареско, Христоверчі, Цибан, Туфеско, Черкез, Чоголя, Шептелич, Сипотоняну і Шолдон 10

З розоренням старої земельної знаті посилювався вплив служилого боярства, яке поступово захоплювало найбільш вигідні посади в державному апараті. Служиле боярство складало основне ядро нової боярської аристократії часів османського завоювання. Важливо підкреслити, що більшу частину своїх прибутків місцева аристократія отримувала не стільки від здійснення своїх сеньйоральних прав на землю, скільки за рахунок фіскального присвоєння певної частки в централізованій системі стягування державних податків та повинностей.

Залишаючись провідним станом правлячої еліти, молдавське боярство в другій половині XVIII ст. було порівняно малочисельним. В князівстві проживало близько 300 боярських родин, або 0,3 % всього населення. Це значно менше, ніж, наприклад, в Росії, де в той період дворянство складало приблизно 2,2 % населення, або в Австрії, де воно складало 6,7 %. Незначна кількість молдавського боярства пояснюється декількома чинниками. В другій половині XVIII - на початку XIX ст. в Молдавії не було свого війська, а відтак фактично був відсутнім прошарок служилого дворянства, яке б мало поповнювати боярську верству. Крім того, важливо пам’ятати, що господар надавав боярський чин, виходячи з власних міркувань, не враховуючи попередні заслуги, а користуючись лише своїм власним бажанням. Тому ніякого зв’язку між відданим служінням державі і отриманням боярського статусу не існувало, що зводило нанівець привабливість державної служби. І наостанок, якщо окремій особі і вдавалося отримати вигідну посаду та відповідний боярський чин, вона не могла передати їх у спадок (як це було в інших європейських країнах). Наявні боярські чини поділялись на три розряди. Діти бояр перших двох розрядів створювали окрему станову групу - «нямур», і в перспективі мали можливість залишитися в боярському стані, а діти бояр третього розряду виключалися з цього стану й переходили до інших станових груп. Всі бояри звільнялися від сплати посімейного податку та від виконання державних повинностей (раніше бояри час від часу підлягали тимчасовому оподаткуванню).

Попри малочисельність, молдавське боярство відігравало важливу роль в економічному житті князівства. Сила та вплив боярства визначались наявністю земельної власності. Боярство володіло 969 селами (50,8 %), в яких проживало 280 тис. населення (51,2 %)п. Однак в середині XVIII ст. позиції молдавського боярства стають набагато слабшими, ніж в попередній період, що було спричинено соціальною та фіскальною політикою османських господарів. За фіскальною реформою скасовувались раніше існуючі чисельні податки, які замінялися єдиним обов’язковим фіксованим податком, поділеним на чотири частини: одна йшла до державної скарбниці, друга складала доходи князя, третя частина - на утримання дружини князя і четверта - на потреби бояр. Зрозуміло, що головна частина суми йшла господарю або князю, який міг сам визначати розміри податків або вводити нові статті своїх особистих витрат. Об’єктивно ця реформа призвела до зменшення боярської частки в земельній ренті - головній доходній статті боярства. Розуміючи, що реформи можуть остаточно підірвати боярський стан, турецький уряд вдався до більш активного залучення боярства до державної служби.

Деяке полегшення ситуації відбулося за часів правління господаря Костянтина Маврокордата, освіченого правителя, який був добре обізнаний з західноєвропейськими порядками. К. Маврокордат призначався господарем Молдавії 4 рази (і ще 6 разів - господарем Валахії), що дало йому можливість протягом майже тридцяти років (1730-1769) проводити низку реформ соціального, фіскального та адміністративного характеру. Реформи були здійснені на підставі Уложення 7 лютого 1740 р.

Велике значення для князівства мала адміністративна реформа. Територія князівства, зокрема Бессарабія, була поділена на повіти або цинути. У Молдавському князівстві було встановлено посаду повітового або цинутського справника з адміністративними, судовими та фіскальними функціями. Справник призначався Диваном терміном на рік і отримував фіксоване жалування. Реформа мала встановити чіткий нагляд з боку держави за всіма сферами життя в краї, особливо за збиранням податків. Крім того, реорганізація державних інститутів торкнулася і судочинства. Відтепер вводилося обов’язкове письмове протоколювання ходу судового процесу, що мало обмежити свавілля місцевої влади.

Важливе місце серед реформ К. Маврокордата займали соціальні або селянські, які скасовували кріпацтво. Спочатку звільнення селян відбувалося за бажанням бояр - або безкоштовно, або за викуп в 10 талерів. Однак такі умови звільнення не задовольняли більшість селян, що призводило до посилення міграції. Це змусило боярство (за ініціативою К. Маврокордата) оголосити на Великому зібранні у серпні 1749 p., в присутності 120 бояр і 32 представників духівництва, про обов’язкове звільнення селян без всякого викупу.

Соціальні реформи закріплювали й зміни в середовищі молдавського боярства. Відтепер боярський титул остаточно ставав звичайним рангом, пов’язаним з державною службою. Всі боярські звання були поділені на три категорії, що передбачало відповідні економічні, податкові та соціальні привілеї для бояр, серед яких найбільш значною було звільнення від сплати податків. У 1742 р. господар К. Маврокордат призначив платню державним чиновникам. Таким чином бояри, втративши частину сталих доходів від вотчин, отримали можливість компенсувати частину власних збитків шляхом зайняття прибуткових посад в адміністративному апараті управління. Цей крок з боку уряду призвів до чергового розшарування боярського стану. Ініціатива господаря викликала протидію земельної боярської аристократії і тих бояр, які не були допущені до управління. Незадоволене молдавське боярство починає все частіше озиратися в пошуках підтримки з боку сусідніх європейських країн.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. у правлячій верхівці Бессарабії відбулося ще більше розшарування. Власниками більшої частини земель і найбільш впливовими в краї були молдавські бояри, яких ще іноді називали «войладами» або «бойладами». Боярами називали сановників, які займали вищі посади (військові та адміністративні) в державі. Боярський стан був наслідком заслуг, а не спадкового права. Ієрархія боярських ступенів та посадових рангів склалась ще в XIV-XV ст. під впливом болгарського та візантійського двору, а частково навіть Київської Русі і збереглася до початку XIX ст. (Див. табл. 1). Не зважаючи на відсутність юридичного закріплення станових прав, бояри та їх нащадки фактично складали дуже уособлене родинне коло. Бояри в свою чергу поділялися на окремі групи. М. Надєждін у своїй роботі «Прогулка по Бессарабии» стверджує, що в князівстві Молдавії та Валахії збереглась давня та доволі довга табель про ранги, до якої входили логофет, ворник, вестіар, спатар, постільник, стольник, пагарник (або пахарник), ключер (або клучер), медельничер, служер12.

В архіві Сенаторів, головуючих в Диванах князівств Молдавії та Валахії за 1808-1813 pp. є декілька документів, які детально описують різні молдавські посадові ранги і титули. Згідно з ними, перший клас бояр називався «веліци». Особливо почесною вважалась посада «вел-бана». Він був членом Дивану, разом з іншими боярами брав участь у розгляді цивільних тяжб, здійснював контакт з османським урядом. Через нього османський уряд видавав розпорядження всім членам Дивана, суддям Малої Валахії та п’яти повітів за річкою Олтом, «запчиликам» (становим) та іншим нижнім чинам, що знаходились у підпорядкуванні Дивану. В 1808 р. ця посада належала Манолакі Кречулеско, який отримував жалування в розмірі 666 піастрів на місяць13.

Згідно з середньовічними молдавськими традиціями, «вел-логофетом» вважався керівник державної канцелярії та Боярської ради, посередник між боярами та господарем, охоронець великої державної печатки. Існувало декілька категорій логофетів.

Зокрема, «вел-логофет де Цара де Сус» - член Дивану. До його функцій належав розгляд скарг мешканців, контроль за всім діловодством в Дивані, виконанням його розпоряджень та контроль за діяльністю місцевих чиновників підвідомчих йому повітів, що разом складали Цара де Сус (Верхню (Північну) Молдавію); через нього Диван призначав суддів до департаментів та повітів, повітових «кондикаріїв» (регістраторів) Цара де Сус. В 1808 р. цю посаду обіймав Ісаак Ралет з жалуванням 350 піастрів на місяць.

«Вел-логофет де Цара де Жос» також вважався членом Дивану, керував усіма диванними чиновниками, тобто здійснював аналогічні повноваження, але тільки в межах Цара де Жос або Нижньої (Північної) Молдавії. Цей ранг мав Дімітракій Гіка з жалуванням 350 піастрів. Існувала також посада «вел-логофета де обічеюр», або охоронця звичаїв. Він був членом Дивану, до його обов’язків входило внесення до спеціальної книги всіх звичаїв та реєстрація всіх державних документів. В 1808 р. на цю посаду було призначено Костакі Штюбея.

Однією з найвпливовіших була посада «вел-ворника» - головного судді, якому підпорядковувалися всі нижчі судові інстанції. Він мав право виносити смертні вироки розбійникам, вбивцям та грабіжникам церков. Ворнику підпорядковувались також куртяни та інші дворові слуги. У відсутність господаря він командував військами. Іноді ворник також вважався керівником двору господаря. На початку XIX ст. в Молдавії та Валахії було декілька ворників. «Вел-ворник де Цара де Сус» та «вел-ворник де Цара де Жос» вважались членами Дивану, розглядали народні скарги, мали право вести всі справи, що стосувалися плаїв (округів) гірських повітів, суміжних з Трансільванією, куди ними призначалися «ватави» плаїв - охоронці кордонів. У кожного з них в підпорядкуванні було по 8 ворників, які здійснювали слідство та вирішували земельні спори.

Вел-ворник третій і четвертий займалися розглядом кримінальних справ, мали в своєму підпорядкуванні по 6 ворників - помічників у веденні слідства. «Вел-ворник ал обштірилор» (громад) або охоронець каси доброчинних та благодійних закладів, відав прибутками, що поступали від митрополита, деяких посадовців, бояр; роздавав за списком жалування і милостиню біднякам, жебракам, сиротам. До обов’язків «вел-ворника де поліцие» входило збір податків, контроль за виконанням державних повинностей, що призначались по місту Бухаресту. В його розпорядженні був корпус «запчіїв» та «службашів» (сержантів). На посади ворників були призначені Степан та Барба Вакареско, Істрат Кречулеско, Костянтин Балатіян, Манолакі, Іоанн Команіан. Всі вони отримували жалування від 400 до 500 піастрів на місяць.

До привілейованих належали й інші посади в князівстві. Зокрема, «вел- вістіар» - головний скарбничий держави, через якого уряд здійснював будівництво доріг та мостів, контроль за виконанням земських повинностей. Головним обов’язком вістіара був нагляд за тим, щоб всі податки вносились в чітко встановлений час, щоб всі недоїмки були погашені. Диван призначав справників до цинутів не інакше як за рекомендацією вістіара. Під його управлінням знаходилися всі чиновники Вістерії (казначейства) та аваміши»

- збирачі податків в повітах. За цю посаду було встановлене найбільше жалування - 2.000 піастрів на місяць. В 1808 р. цю посаду обіймав Костянтин Варлам14.

«Вел-спатарь» із середньовічних часів - охоронець зброї господаря, керівник арсеналів, командуючий каларашами. На початку XIX ст. його функції дещо змінились: спатарь брав участь у судочинстві, зокрема, розбирав скарги «магалажиїв» (міщан), вважався начальником поліції в Бухаресті. Проте, головним його обов’язком був пошук злочинців за допомогою «запчіїв» (приставів), капітанів та служиторів. В 1808 р. на цю посаду Диваном був призначений Григорій Гіка. Членом Дивана був і «вел- хатман» - керуючий поштовими пунктами. Ця посада з’явилася лише наприкінці XVIII ст. і значний час була лише номінальною.

«Вел-постільник» - найбільш близька до господаря особа, відав внутрішніми помешканнями, керував усіма дворовими слугами, зокрема каларашами та ліпканами (кур’єрами), на нього покладався обов’язок прийому послів та представлення їх господарю. На посаду вел-постільника призначались здебільшого бояри з князівським титулом. На початку XIX ст. постільник відав перепискою зі Стамбулом, через нього всі чиновники подавали скарги, під час церемоній він представляв чиновників господарю. Вел-постільнику підпорядковувалися другий та третій, а також 12 молодших постільників, яких направляли в повіти для здійснення покарань. На цю посаду Диваном в 1808 р. було призначено Іордакія Філіпеско, який отримував жалування 1.000 піастрів на місяць. Як пізніше зазначав в своїй роботі «Описание Бессарабской области» П.П.Свиньїн, за молдавськими звичаями бояри, які були удостоєні звання «вель», звільнялися від усіх податей та повинностей 15.

Нижче названих посад розташовувалися багаточисельні помічники двору господаря, які виконували різні адміністративні та військові функції і складали групу бояр другого класу. Це, зокрема, «клучер» - суддя між боярами 1-го класу (жалування - 260 піастрів в місяць); «камінар» - димний, що мав свої прибутки з частини подушної податі та тютюнового мита; «камараш» (буквально - служник) - це звання жалували особам, що постійно знаходились при господарі і розпоряджались всіма видатками двору, з чого отримували і свої доходи); «медельничер» - чиновник з особливих доручень, отримував жалування 100 піастрів в місяць; «слуджер» - начальник дворової стражі, мав жалування 100 піастрів; «коміс» (обер-шталмейстер) - керівник господарськими конюшнями, що організовував постачання сіна та ячменю, розпоряджався всіма видатками на конюшні, чітко встановленого жалування у нього не існувало; «сердар» - придворний провіантмейстер, мав жалування 100 піастрів на місяць; «армаш»- головний наглядач за в’язницями, він також виконував вироки Дивану щодо злочинців, мав у своєму розпорядженні службашів, запчіїв, стрільців, міщан та вільних циган, які проживали на землях господаря і з яких збирав податки та передавав їх господарю, «шатрар»- шатровий службовець у військовий час, отримував жалування з вістерії 60 піастрів на місяць; «питар» - наглядач за конюшнями господаря, зокрема за екіпажними кіньми, він також купував для них сіно, овес.

Важливими були посади «стольника» та «пагарника» (чашника) - особи, на яких покладалося постачання до двору продуктів та напоїв, керівництво трапезою господаря, пагарник відав також всіма виноградниками господаря. Стольник отримував жалування 100 піастрів на місяць, пагарнік - 160 піастрів. «Ага» - спостерігач за ринками, слідкував за продажем товарної продукції, за її цінами та наявністю у торговців відповідного патенту, розбирав суперечки між міщанами, оберігав мешканців від пожеж, злочинців, командував корпусом запчіїв та служи торів16.

У молдавській посадовій ієрархії існувала посада «гетьмана» - командуючого кіннотою та всім найманим військом. В XV ст. гетьман мав ще й інше найменування - сучавського портаря. Гетьманом називався також начальник столичного гарнізону. Звання «поштаря» (буквально - сторожа) пізніше набуло нового значення. Так почали називати турка, який призначався як наглядач при молдавському господарі. Крім цих, існувало ще досить багато незначних посадових рангів. Таких як: «пиркалаб» - начальник гарнізону фортець та фортечної округи, «граматик» - секретар молдавського господаря, «ослухар» - чиновник, що збирав штрафи за невиконання розпоряджень влади, «глобник» - збиральник судових штрафів; «ілішар» - збиральник військових податків; «десятничар» (діжмар) - збиральник десятини.

Третю велику групу бояр становило дрібне служиле боярство. Як правило, воно користувалось тими ж титулами і званнями, що і бояри перших двох груп, але з приєднанням до звання назви тої чи іншої посади без додатку «вел». Наприклад, стольник Алеко Ніцулеско валши векю ал вістеріей (старший збиральник податків при Вістерії) або вістіар Петракій Ріторідіс логофет хавалелілор (збиральник земельних податків). Ці категорії молдавського боярства виплачували деякі податки: десятину, гоштину (податок з овець), вадрарит (податок з винограду). Крім обмеженого оподаткування, для них вводилися інші обмеження - на кількість власної землі, худоби тощо.

Як справедливо зауважує А. М. Крупенський, ці звання складали надбання окремих посадових осіб, а не родів, хоча для молдавською знаті також була характерна тенденція спадкового облагороджування своїх нащадків. Діти бояр успадковували від батьків їх привілейований статус і під час призначення на посади мали істотні переваги перед іншими кандидатами. З часом, особливо в другій половині XVIII - на початку XIX ст., боярські звання стали приналежністю певного кола родів17.

Всі ці представники пануючої верстви отримували за свою службу спеціальне винагородження. Вони збирали на свою користь спеціальні податки та користувалися частиною різних штрафів, що фактично складало їхню зарплатню й нагадувало російську «систему годувань». Становище бояр та інших представників правлячого стану визначалось не тільки рівнем посадової ієрархії, але й обсягом права власності на землю (бояри називали її «отниною» або «дединою»). Зростання боярського землеволодіння йшло трьома основними шляхами: купівля землі; привласнення общинних земель, що закріплювалось дарчими та підтверджувальними грамотами господарів; внаслідок пожалувань земель господарем за військову або адміністративну службу.

Основними прибутками еліти були: натуральна рента (або десятина), яка дублювалась відробітковою системою, а згодом грошовою рентою; баналітети (право боярина на монополії), наприклад монопольне право на млини, риболовство; система штрафних санкцій та доходи від митниці («мито» від торгу). Юридичним атрибутом земельних прав молдавської аристократії був феодальний імунітет.

На початку XIX ст. значних змін в системі посадовій ієрархії молдавського боярства не відбулось. Головні посади обіймали вісім думних бояр (боєрій де сфат) - великий логофет, правитель Верхньої Молдавії, правитель Нижньої Молдавії, гетьман, великий спатарь та інші. Далі йшла чисельна група диванних бояр (боєрій де диван) - коміс, медельничер, клучер, сердар, сулджер, житничер, питар, шатрар, армаш та інші, які в свою чергу поділялись на три групи. Думні та диванні бояри першого розряду мали суттєві привілеї, які відрізняли їх від інших бояр (право носити бороду, шапки особливого покрою, певний колір одягу тощо). Одним з основних станових привілей молдавського боярства було право мати власних васалів - скутельників, бреслашів, слуг.

У 1803 р. в Молдавії з 927 сіл, що належали боярам, 470-ма селами володіли 28 сімей. За висловом В. Я. Гросула, це була своєрідна боярська олігархія. Зокрема, боярська династія Стурдза мала 65 сіл, Балш - 60 сіл, Росетті - 57, Гіки - 52. У Валахії в 1820 р. у Григорія Бринковяну було 53 села, у Ш.Беллу - 16. Саме цей прошарок задавав тон в політиці18.

Якщо порівняти боярський стан Дунайських князівств з дворянством Англії та Франції до буржуазних революцій, можна помітити, що спосіб життя молдавського боярства більше нагадував французький і являв собою приклад того, як багато представників пануючого класу залишали сільську місцевість та від´їжджали до міст; деяка частина молдавського боярства більше знаходилась в маєтках і займалась сільським господарством самостійно. В цьому сенсі вони стояли ближче до дворян Англії. Але якщо проаналізувати в цілому статус бояр краю до 1829 p., то він був схожим на статус дворянства Франції - на це вказують і поширена система оренди землі, і те явище, що після грецького повстання 1821 р. більша частина великих бояр емігрувала за кордон і мешкала там від 5 до 10 років; на це також вказують постійна боротьба між боярами за державні посади, продаж боярських титулів тощо19.

До наступної привілейованої групи вищого стану належали бояринаші (дрібні бояри), які несли внутрішню службу при дворі. їх ряди поповнювалася не тільки вихідцями з бояр, а й з числа незнатних людей. Це були дрібні землевласники, які у свій час за ті чи інші заслуги отримали від молдавських господарів права особистого дворянства. Як і бояри, бояринаші не підлягали тілесним покаранням. Бояринаші - переважно чиновники нижчого рівня - полковничелі, постельничелі. Більшість бояринашів походили з боярських родин і користувалися наступними привілеями: зберегли за собою право на володіння землею і маєтками; мали право володіння кріпосними циганами, отримали звільнення від сплати державних і суспільних податків та від виконання повинностей. Таким чином, бояринашиі користуватися дворянськими привілеями лише особисто, їх нащадки втрачали ці права і переходили до інших станів. За своїм статусом категорія бояринашів нагадувала російських особових дворян. В перші роки після приєднання Бессарабії до Росії ця категорія зберігала свою чисельність, хоча згодом склад цієї групи постійно скорочувався, оскільки була змінена система надання цього статусу.

У доповіді новоросійського і бессарабського генерал-губернатора міністру внутрішніх справ від 16 травня 1838 р. «Про права і привілеї усіх станів жителів Бессарабії» бояринашам дається таке визначення: «Під іменем бояринашів розуміються клас недворянського походження і такий, що не досяг вищих боярських посад, але отримав нижчі чини до вел-шатраря... Вони користуються правом особистого шляхетства, але нащадки їх вступають вже в звання мазилів, не утримуючи за собою батьківського майна... Бояринаші звільняються від тілесного покарання і взагалі всіх платежів, казенних і суспільних податей»20.

Закон 1845 р. уточнив становище бояринашів, які користувалися правами особистих дворян. їх діти зберігали права на дворянство лише у випадку, якщо поступали на службу. Ті, що не служили, переводились в категорію мазилів. У виписці з журналу Державної ради від 18 січня та 10 лютого 1847 р. у справі про права бессарабських мешканців було вказано: «бояринаші користуються правами особистого дворянства... Сини бояринашів поступають на державну службу на правах дітей особистих дворян; якщо ж хтось з них до 22-річного віку не визначиться зі службою, той переходить в мазильське звання без присвоєння йому майна їх батьків». В 1842 р. нараховувалось лише 202 бояринашів21. Остаточно їх статус було врегульовано в 1847 р. Згідно з указом 10 березня 1847 р. бояринаші були зрівняні в правах з російськими особистими дворянами і так же, як і останні, могли користуватись правом обіймати військові та цивільні посади .

Одним з наслідків приєднання Бессарабських земель, були зміни в соціальній структурі краю: з одного боку значно збільшилася кількість російського дворянства, а з іншого - російському уряду потрібно було виробити чітку лінію поведінки щодо місцевої аристократії. Специфічність ситуації ускладнювалася ще й тим, що включення Бессарабії до складу імперії відбулося саме напередодні вторгнення Наполеона, що надовго відволікло царський уряд від внутрішніх справ взагалі, і від Бессарабських зокрема.

Крім того, початок XIX ст. знаменувався для Російської імперії черговою зміною політичних уподобань: політична культура олександрівської епохи зазнала сильного впливу ідей Просвітництва. Більшість політичних проектів цього часу об’єднувалися загальним принципом: закони, що встановлюються в імперії, повинні відповідати характеру та звичаям народу, а також характеру управління та природним умовам країни. За словами Монтеск’є, «народы, как правило, очень привязаны к своим обычаям, и лишать их этих обычаев при помощи насилия, значит делать их несчастными: поэтому надо не изменять обычаи народа, а побуждать народ к тому, чтобы он сам изменил их.” Відповідно, “государь, который пожелает произвести большие перемены в своем народе, должен преобразовать посредством законов то, что установлено законами, и изменять посредством обычаев то, что установлено обычаями. Изменять же посредством законов то, что должно быть изменено посредством обычаев, - очень дурная политика”22. Виходячи з нових орієнтирів, перед урядом постало дуже складне завдання - з’ясувати специфіку та сутність наявних звичаїв, а Бессарабія в цьому відношенні являла собою дуже складний та специфічний приклад.

Крім названих груп, серед місцевого населення, існували ще категорії мазилів і рупташів. Надвірний радник П.Свіньїн, який був непогано обізнаний з ситуацією в Бессарабії, визначав їх становище наступним чином: «Мазили... належать також до класу дворян, ... їх становище можна порівняти із становищем польських шляхтичів...»23. Деякі російські історики кінця XIX ст. називали мазилів і рупташів напів-боярами, радянські історики (І.Анцупов, В. Зеленчук) відносили ці категорії до привілейованого населення. В якості доказів виступали наявні для цих категорій привілеї та земельна власність. Однак ми повинні виходити з того, що вже фактично в середині XIX ст. ці верстви втратили своє окремішнє правове і соціальне обличчя і були прирівнені до категорії однієї з селянських податних верств - однодворців. Російська влада рахувалась з їх статусом в першій половині XIX ст. передусім задля укріплення своїх позицій і забезпечення соціальної стабільності в регіоні. Проте цілком очевидно, що мазили і рупташі, як за своїм правовим і економічним становищем, так і за становими правами, випали з привілейованої правлячої верстви, до якої колись належали. Російська влада пішла на визнання прав лише для бояр і бояринашів.

Таким чином, на час включення Бессарабії до складу Російської імперії ми можемо виділити дві основні привілейовані верстви місцевого населення бояр і бояринашів, які пізніше і склали ядро бессарабського дворянства.

Примітки:

1 Семенов-Тян-Шанский П. П. Россия. Т. XIV. Новороссия и Крым. - СПб., 1892; Живописная Россия / Под ред. П. П. Семенова. Т. V, ч. 2 (Бессарабская губерния). - СПб.-М., 1898.

2 Свиньин П. Описание Бессарабской области // Записки Одесского общества истории и древностей Т. VI. - Одесса, 1867; Батюшков П. Бессарабия. Историческое описание. - СПб., 1892.

3 Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. - Том I. - Кишинев, 1900.

4 Баринова, Е. П. Власть и поместное дворянство России: Дис. ... д-ра ист. наук : 02 - Самара, 2003; Белебеха І. О. Українська еліта. - X., 1999; Галь Б.О. Інтеграція української еліти до політико-адміністративних структур Російської імперії у XVIII - першій третині XIX ст.: Дис. канд. іст. наук : 07.00.01. - Дніпропетровськ, 2000; Гончаренко Н. Національне дворянство та національна самосвідомість (за матеріалами родинних архівів малоросійського дворянства) //Українська генеалогія: теорія, методологія, історія та практика. - К., 1996.

6 Оглоблін О. Студії з історії України. Нью-Йорк: Торонто, 1995. -С.5.

7 Истории Молдавии / Под ред. А.Д.Удальцова, Л.В.Черепнина. - Том 1. - Кишинев, 1951.-С.103-104, 106.

8 История Молдавской ССР: в 2-х т. - Том 1 / Под ред. Л.В.Черепнина, Я.С.Гросула, Ю.И.Иванова и др. - Кишинев, 1965. - С.191.

9 Ожог И.А., Шаров И.М. Краткий курс лекций по истории румын. В 4 частях. 4.2. - Кишинев, 1992.-С.217.

10 Борецкий Н., Бергфельд Р. История Румынии. - СП-б., 1907 г. - С.165 - 166.

11Крупенский А. Н. Краткий очерк о Бессарабском дворянстве. 1812 - 1912. К столетнему юбилею Бессарабии. - СП-б., 1912. - С. 5.

12 История Молдавской ССР: в 2-х т. / Под ред. Л.В.Черепнина и др... - С.327.

13 Надеждин Н. И. Прогулки по Бессарабии // Одесский альманах на 1840 г. - Одесса, 1839.-С. 390.

14 Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. - Том первый. - Кишинев, 1900.-С.337.

15 Там само. - С.339 - 340.

16 Свиньин П. Описание Бессарабской области... - С.357-358.

17 Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии... - С.339-340.

18 Крупенский Я.Н. Краткий очерк о бессарабском дворянстве... - С.6 - 7.

19 Гросул Я. С. Крестьяне Бессарабии (1812 - 1861). - Кишинев, 1956. - С.139.

20 Гросул В.Я. Реформы в Дунайських княжествах и Россия (20-30 гг. XIX в.). - М., 1966,- С.88-89.

21 Зеленчук B.C. Население Бессарабии и Поднестровья в XIX веке. (Этнические и социально-демографические процессы). - Кишинев, 1979. - С.142-143.

22 Будак И.Г. Гросул Я.С. Очерки истории народного хозяйства в Бессарабии в 1812- 1861 гг. - Кишинев, 1967. - С.87-88.

23 Шарль Луи Монтескье. О духе законов. Книга XIX. Глава 14.

24 Свиньин П. Описание Бессарабской области....- С. 272-273.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь