пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)

18. Структура та функції бессарабського дворянства (друга половина XIX - початок XX ст.)


Лілія Циганенко

Дворянство Російської імперії становило собою замкнену верству із власним стилем життя, кодексом поведінки, своєрідними політичними інтересами і системою цінностей. На початок XIX ст. воно утвердилося в якості повновладної соціальної еліти суспільства. Проте з прискоренням у другій половині XIX - на початку XX ст. політичних та соціально-економічних процесів, відбулася руйнація феодально-традиційної станової ієрархії, політичне і економічне домінування дворянства змінилось на слабкість і залежність від влади. Пошук свого місця в суспільстві в умовах пореформенно! капіталістичної трансформації супроводжувався глибокими змінами у дворянському середовищі, розподілі його політичного впливу, структурі та компетенції корпоративної організації, внутрішньому складі. Для ілюстрації громадського та організаційного статусу дворянства нами був обраний окремий регіон - Бессарабія, дворянство якої характеризувалося як особливими рисами, так і дублюванням схожих загальнодержавних тенденцій. До того ж, у зв’язку з розширенням джерельної бази виникла необхідність перегляду деяких висновків та інтерпретацій, зроблених в свій час радянською історіографією щодо місця дворянства в історичному розвитку.

Не зважаючи на те, що історія дворянського стану порубіжжя століть має значну історіографію, робіт, які б так чи інакше торкалися проблем регіональних особливостей становлення дворянських корпоративних організацій, лічені одиниці. Тому ми не маємо можливості запропонувати будь-яку їх класифікацію. В цілому, в літературі з історії дворянства зібрано різноманітний фактичний матеріал, висвітлено широке коло питань, які торкаються становища дворянства у пореформений період і на початку XX ст.

Чимало праць і статей, присвячених дворянському питанню, вийшло наприкінці XIX - на початку XX ст.1, коли інтерес до нього був особливо великий. Роботи радянських істориків, які висвітлювали різні сторони проблеми, також не втратили свого значення в силу значної джерельної бази та глибокого аналізу фактичного матеріалу2. Значно зріс інтерес до історії дворянської верстви останнім часом3; визначилися нові підходи до її дослідження. Характерною рисою сучасної історіографії історії дворянства є розгляд окремих питань або хронологічно обмежених періодів, а також наявність різних, іноді прямо протилежних точок зору. Однак досі в історіографії відсутні розробки, присвячені формуванню регіональної дворянської спільноти, не визначені структуроутворюючі елементи, особливості статусного оформлення регіональних дворянських організацій, інтеграції місцевої еліти в російський дворянський стан.

Саме з’ясування регіональних особливостей процесу організаційного становлення і розвитку корпоративної організації дворянства Бессарабії, характеристика структури та компетенції її органів, аналіз поточної роботи та визначення пріоритетів в діяльності дворянської спільноти краю є завданням даної статті.

Джерельна база дослідження охоплює широке коло архівних та опублікованих джерел. Першу групу складають архівні джерела Ізмаїльського архіву. Найбільш репрезентативні джерела з історії дворянської верстви були виявлені в фонді Акерманського повітового предводителя дворянства (ф. 770). Це, передусім, списки спадкових дворян Акерманського повіту з повідомленням їх майнового, сімейного стану, освіти, розміру земельної власності (спр. 6), списки присяжних засідателів (спр. 14; 16; 27; 28), почесних мирових суддів (спр. 39), земських начальників (спр.9; 15; 17), дворян, що мали право участі у дворянських виборах та відомості про склад повітових дворянських зборів (спр. 34), переписка з губернським предводителем дворянства, земськими управами, циркуляри бессарабського губернатора (спр. 4; 11; 21). До іншої групи джерел належать опубліковані документи, зокрема збірники документів, статистичні огляди, адрес-календарі, періодичні видання. Багато статистичних даних містяться в «Трудах Бессарабської губернської вченої архівної комісії». Ґрунтовним джерелом послужили також дані, які відображають службову діяльність губернського і повітового дворянства, що містяться в «Иллюстративном адрес-календаре Бессарабской губернии на 1913 год», «Адрес-календаре Бессарабской губернии на 1916 год». У статті також була використана періодична преса, передусім, «Бессарабские губернские ведомости», в яких наведений список спадкових дворян, що мали право участі у дворянських виборах; «Аккерманская жизнь» з інформацією про перебіг повітових дворянських виборів; «Бессарабская жизнь» з матеріалами про боротьбу дворян під час виборів до Державної думи.

В другій половині XIX - на початку XX ст. зберігалися основні риси організації дворянської верстви Російської імперії, які склалися ще за часів «Жалуваної грамоти» (1785 p.). Дворянство і царський уряд були взаємно зацікавлені в існуванні дворянської корпоративної організації, яка була своєрідним мостом між вищою привілейованою верствою та російською урядовою системою. Крім того, за допомогою закритої станової організації відбувалося включення дворянства в систему місцевого управління.

Корпоративні права дворянства імперії були зафіксовані в російському законодавстві, яке дозволяло існування організаційних інститутів дворянства на рівні губерній та повітів. Формально, всі представники дворянської верстви, які мешкали в межах губернії, складали окреме дворянське товариство. Вищим органом влади дворянської громади були губернські та повітові дворянські збори. Крім того, законодавством передбачалося існування повітових (окружних) дворянських опік, дворянських депутатських зборів та посад губернських і повітових предводителів дворянства4.

Дворянські збори могли бути звичайними (збирались раз на три роки), або надзвичайними, які скликалися в разі необхідності, однак за наявності попередньої згоди губернатора. Порядок денний зборів, а також всі обрані особи затверджувалися владою. Губернатор відкривав збори, приводив їх учасників до присяги, але потім, згідно із законом, не мав права бути присутнім на засіданнях5.

Завдання повітових дворянських зборів полягали в обранні делегатів для участі в губернських зборах та необхідності вирішення деяких фінансово-господарських питань. Губернські дворянські збори мали більш широкі повноваження. До їх компетенції входив розгляд різних клопотань дворян губернії, перевірка документів і заяв щодо включення до губернської родовідної книги, розпорядження майном дворянського товариства. Але головним питанням під час зборів було висування та обрання місцевих дворян на основні посади інститутів дворянської влади: губернських та повітових предводителів дворянства, депутатів дворянських зборів, секретаря і засідателів дворянських опік, посередників для розмежування земель і кандидатів на заміщення деяких посад в місцевому управлінні почесних піклувальників навчальних закладів регіону.

На звичайні дворянські збори, в роботі яких брали участь дворянські депутати від повітів під головуванням губернського предводителя, було покладено функції ведення родовідних книг, зв’язок у цьому питанні з Департаментом герольдії Сенату, видача грамот та свідоцтв щодо внесення дворянських родів до губернської книги, а також розгляд питань про виключення окремих осіб з дворянських зборів і участь в оформленні опік на маєтки.

Для участі у виборах і роботі місцевих корпоративних організацій, дворянство імперії було поділено на три категорії з урахуванням майнового, вікового та службового стану. Першу категорію складали спадкові дворяни, які мали в губернії власний маєток, або іншу нерухомість, оцінену не менше 15 тис. крб.; дворяни, які володіли будь-якою нерухомістю, але за умови, якщо вони мали чин дійсного статського радника або полковника; дворяни, які прослужили одне триріччя на посаді предводителя дворянства. Саме представники цієї категорії були основними виборцями і відігравали вирішальну роль при вирішенні питань. До другої категорії належали спадкові дворяни, які володіли в межах губернії нерухомим майном довічно або на іншому праві власності, мали чин не менше XIV класу, або орден; мали атестат про закінчення вищого (середнього) навчального закладу. Представники цієї групи мали право голосу у всіх постановах зборів, крім виборів. До третьої категорії відносилися всі повнолітні спадкові дворяни, внесені в родовідну книгу губернії, які не знаходились під судом і не були виключені з дворянського товариства. їх право участі в зборах обмежувалося лише присутністю на зібраннях.

Центральна влада намагалась надати дворянським корпоративним органам управління бюрократичного характеру, тісно зв’язавши їх з місцевою урядовою адміністративною машиною. Сама служба в дворянських зборах стала прирівнюватись до державної. Крім того, в їх діяльності не допускалось ніякого політичного елементу. Дворянські повітові і губернські збори згодом були поставлені під ще більший контроль з боку губернських та повітових властей: по суті вони перетворилися на своєрідний додаток до місцевого бюрократичного апарату, а губернські предводителі дворянства - на помічників керівників губерній6.

До середини XIX ст. російське дворянство набуло значного соціального та адміністративного досвіду, остаточно сформувалося як управлінський та служилий стан, з якого формувалася політична еліта країни. Дворянство зновприєднаних до Росії територій входило до складу російського дворянства (із збереженням деяких місцевих особливостей, а іноді з низкою обмежень): німецьке остзейське лицарство, польські магнати і шляхта, українська козацька старшина, грузинські тавади й азнаури, мусульманські князі і хани.

З приєднанням Бессарабії до складу Російської імперії перед місцевою аристократією постала проблема формування відповідних станово-корпоративних структур дворянства регіону, юридичне оформлення яких відбулося в травні 1818 р. Особливу активність щодо участі в роботі корпоративних організацій краю бессарабське дворянство виявило у 40 - 60-х pp. XIX ст., під час проведення загальноімперських реформ.

У зв’язку із змінами в економічному розвитку Росії в пореформений період, ускладненнями в середині дворянської верстви, необхідністю перегляду застарілих принципів формування депутатських дворянських зборів, царський уряд влітку 1861 р. запропонував дворянам обговорити певне коло питань, в тому числі переглянути положення Статуту про вибори.

Однак дворянство, зайняте в своїй більшості пристосуванням до нових умов пореформеного побуту, не приділило тоді особливої уваги питанням про ценз. До Статуту була внесена лише одна поправка: замість наявності 100 душ кріпаків для участі у виборах, відтепер вимагалося володіння маєтком, в господарській діяльності якого брали участь не менше 100 душ тимчасовозобов’язаних селян. Указ Сенату від 6 лютого 1865 р. встановлював, що втрата навіть значної частини колишніх земельних володінь не позбавляла поміщиків їх виборчих прав.

Але необхідність врахування загальних змін у майновому стані дворянства, збільшення потреб держави в кандидатах від дворян для заміщення посад у місцевому управлінні, неузгодженість майнових вимог до таких кандидатів з дворянським виборчим цензом, а також бажання уряду активізувати роботу дворянських станових організацій призвели до створення спеціальної комісії для розробки нового Статуту про дворянські вибори. Складений комісією проект Статуту було передано для обговорення 23 дворянським зборам.

Після жвавих дискусій дворяни імперії внесли до комісії свої пропозиції, які іноді мали діаметрально протилежний зміст - від зрівняння в правах всіх спадкових дворян незалежно від майнового та службового цензу до недоторканості і збереження всіх положень старого Статуту. Однак більшість пропозицій зводилася до необхідності обмеження доступу до дворянських станових організацій представників від чиновницького безземельного елементу. Дуже чітко виявилося бажання дворянства імперії не допустити в свої кола «інородців» та зберегти замкненість і кастовість своїх владних структур.

Прийнятий 1 липня 1870 р. закон зрівняв умови участі в дворянських зборах із земським виборчим цензом, встановленим Положенням про земські установи від 1 січня 1864 р. Майнові вимоги для поміщиків були знижені і складали 200 - 300 десятин в землеробських та столичних губерніях та 300 - 600 десятин в промислових, лісних і степових губерніях. Для категорій дрібнопомісних дворян, дворян - власників іншої нерухомості, виборчий ценз залишився без змін. Збереження високого майнового цензу і в нових господарських і соціальних умовах гарантовано забезпечувало перевагу великого спадкового дворянства в сфері місцевого управління. Водночас, за новим законом, розширювалися виборчі права представників вищого військового складу, які отримували виборчі права незалежно від розміру нерухомості і навіть у разі її відсутності, якщо вони отримували пенсію у розмірі не менше 900 крб. на рік. Намагаючись вижити в нових умовах держава шукала підтримки серед найбільш відданих верств.

Нові умови виборів спочатку не викликали незадоволення серед дворянства. Навпаки, їх введення призвело до збільшення чисельності повноправних членів дворянських зборів. Про це свідчать донесення губернаторів, які відмічали багатолюдність дворянських зборів в перші роки після видання нового закону.

Але поступово дворянське питання стало одним з найбільш важливих і подекуди навіть болючих для центральної влади. Пошук оптимального алгоритму відносин в системі влада-дворянство відбувався в надзвичайно суперечливій і конфліктній дискусії. Послаблення позицій дворянства під впливом капіталізму, зростання протиріч в його середовищі, посилення розладу між правлячими верхами та їх соціальною опорою, розбіжності у верхах з питання про ставлення до дворянства - все це було ознаками кризи відносин влади і вищої верстви. Уряд вже не міг повністю підкоряти свою соціально-економічну політику консервативному дворянству. Але той факт, що інтереси саме цього дворянства залишались пріоритетними для уряду, позбавляв його здатності адекватно відповідати вимогам часу. Російський публіцист М. Н. Катков досить влучно зауважив: «сила російського дворянства живуча, як сама Росії, як її народ, як її державний устрій; послаблення дворянства в цьому устрої послаблює і його»7.

За новим Земським Положенням від 12 липня 1890 р. земельний ценз було зменшено до 150 - 200 десятин в основних землеробських губерніях і до 300 - 500 десятин - в промислових, лісових і степових. Наприкінці XIX ст. (в січні 1896 р.) уряд знову підтвердив дійсність норм земського виборного цензу для дворянських зборів, а рішення Державної Ради від 31 травня 1899 р. надало йому сили закону.

Яскравою ілюстрацією загальноімперських тенденцій розвитку корпоративних дворянських організацій, є документи дворянських органів влади Бессарабії. Якщо у 1872 р. в Акерманському повіті нараховувалося 29 осіб, що мали право участі в дворянських зборах, то на 1890 р. - їх кількість складала вже 38 8. Як і в масштабах всієї імперії, однією з головних проблем дворянських організацій залишалася низька активність дворян у роботі місцевих станових зборів. Статистичні звіти акерманського предводителя дворянства дозволяють порівняти кількість дворян, що брали участь у зборах із загальною чисельністю дворян краю, які мали на це право (див. таблицю 1).

Протягом наступного десятиріччя цей показник тримався приблизно на рівні 45 %. У дворянських зборах 1881 р. брали участь 20 спадкових дворян, з яких 8 - за особистим повним майновим цензом, 10 - за дорученням від осіб жіночої статі, 2 - в якості опікунів малолітніх дітей, що володіли повним майновим цензом. Із 20 вищезгаданих осіб 14 були дворянами (або представляли дворян), які мали від 1 до 10 земельних цензів, і 5 - дворяни, що мали понад 10 земельних цензів або нерухомості на суму більше 100 тис. крб. Для порівняння, наведемо аналогічні дані за 1896 р. З 14 дворян, які брали участь у повітових зборах, 10 володіли особистим повним майновим цензом, З-за дорученням, 1 в якості опікуна. З цих 14 осіб 11 (або переважна більшість) володіли від 1 до 10 земельних цензів, і лише 2 - мали понад 10 земельних цензів. Наведені цифри свідчать про зменшення кількості великих дворян - землевласників .

Відомості по Бессарабській губернії не виходять за рамки загальноросійських показників. Наприкінці XIX ст. в 26 губерніях європейської частини Росії правом участі в дворянських зборах володіли 276177 дворян. З них лише 58707 осіб, або 21,3 % користувалися цим правом. За особистим правом участі в зборах були присутніми 73,7 % дворян, решта - за дорученням або в якості уповноважених дрібних власників. З числа учасників зборів 9 % володіли майном менше 1 цензу, біля 76 % мали від 1 до 10 цензів і майже 15 % - понад 10 цензів10. Наведені дані яскраво свідчать, що переважна більшість учасників дворянських органів управління на місцях представляла інтереси середніх та великих власників, які дуже насторожено ставилися до перспективи розширення прав дрібнопомісного дворянства.

На початку XX ст. ситуація залишалася майже незмінною. За даними дворянських зборів Акерманського повіту, найбільший майновий ценз у 1913 р. мали І. О. Баллас (1400 десятин), М. І. Мазарович (2000 дес.), К. П. Баллас (1910 дес.), Л. В. Пуришкевич (1401 дес.). Одним з найбільших власників в Акерманському повіті був князь Олександр Петрович Волконський, який володів в межах повіту 5376 десятинами землі п. До речі, землі маєтку Маринівка він успадкував після смерті батька - Петра Волконського у 1896 р.12. Цікаво, що більшість дворян, яким належала власність в Акерманському повіті, мешкали за його межами. В. М. Пуришкевич, О. І. Сталь-фон-Гольштейн, І. О. Баллас проживали в Петербурзі, О. П. Волконський - в м. Рівне, М. І. Мазарович - в м. Красне, Смоленської губернії, П. О. Демідов - в Житомирі, решта - переважно в Одесі

Важливим органом в системі дворянського місцевого управління були депутатські збори, яким належало право - і це вважалося їх головним привілеєм - подавати через предводителів або депутатів клопотання та скарги губернському керівництву, міністрам та безпосередньо імператору. Закон (06.12.1831 р.) дозволяв дворянству звертатися до уряду із скаргами на зловживання місцевої адміністрації. Пізніше це право дворянської верстви неодноразово переглядалося, отримавши свій завершений вигляд у законі від 14 квітня 1888 р.

Наприкінці XIX - початку XX ст. у складі депутатських дворянських зборів стала дуже помітною така риса, як родинні зв’язки. Проаналізуємо склад та структуру Бессарабських дворянських депутатських зборів станом на 1913 р. Головою Бессарабських дворянських депутатських зборів в той час був губернський предводитель дворянства, камергер імператорського двору, титулярний радник О. К. Леонард. До складу зборів входили депутати від дворянства, зокрема: від Кишинівського повіту - колезький радник М. М. Катаказі, від Оргіївського - поручник В. І. Катаржи, від Бендерського - губернський секретар Д. Д. Писаржевський, від Бєльцського - надвірний радник М. Є. Крупенський, від Сорокського - статський радник П. М. Кантакузін, від Хотинського - дійсний статський радник Г. М. Крупенський, від Акерманського - А. А. Ярошевич. Обов’язки секретаря Бессарабських дворянських депутатських зборів виконував колезький асесор Г. С. Гоната14. Наведені дані ілюструють, що на початку XX ст. провідний губернський дворянський орган фактично знаходився під контролем декількох дворянських родин - Леонардів, Крупенських, Катаржи, Кантакузіних, Катаказі.

Після чергових виборів у 1916 р. склад Бессарабських дворянських депутатських зборів суттєво не змінився. Головою був губернський предводитель, камер-юнкер імператорського двору, колезький радник Р. Г. Доліво-Добровольський, який паралельно виконував обов’язки кишинівського повітового предводителя дворянства, почесного мирового судді Оргіївського повіту та чиновника особливих доручень V класу при Міністерстві внутрішніх справ15. Депутатами від дворянства були обрані: від Кишинівського повіту - М. М. Раза (проживав в Кишиневі), Оргіївського - Г. Г. Крісті (проживав в с. Телешово), Бендерського В. Окуліч (проживав в Акермані), Бєльцського - М. Є. Крупенський (проживав в Одесі), Сорокського - Н. М. Макареско (проживав в м. Сороки), Хотинського - дійсний статський радник Г. М. Крупенський (проживав в Ліпканах), Акерманського - А. А. Ярошевич (проживав в Акермані) 16.

Іншою становою установою, яку дворяни намагались використати для вирішення проблем економічного характеру, була дворянська опіка, що існувала з 1775 р. Основним її призначенням було піклування неповнолітніми сиротами, похилими дворянами та дворянками, які були визнані «явними марнотратниками свого майна». Питання функціонування дворянських опік в Бессарабії остаточно було врегульовано лише на початку 1869 p., коли на постійній основі терміном на 3 роки почали обирати двох засідателів опік. Загальне керівництво опіками належало повітовому предводителю дворянства. Так, засідателями Кишинівсько-Оргіївської опіки були відомі в повіті молдавські дворяни Дмитро Руссо, Костянтин Россет, Павло Россет, Іван Доніка-Іордакеско, Сократ Томулець, а також підполковники Олексій Проташинський, Онуфрій Червинський, дворяни Дмитро Писаржевський, Антон Марков, Петро Шумський, Віктор Шафіров, відставний поручник Митрофан фон-Гольбах. У Хотинській повітовій опіці домінували молдавські дворяни. Найвідомішими з них були Іван Скорделі, Леонід Крушеван, Михайло Александрі, Харитон Стаматі, Михайло Руссо, Василь Мунтян та ін. .

У 1913 р. в Бессарабії діяли три дворянські опіки:

Кишинівсько-Оргіївська, Сороксько-Бєльцська та Хотинська. До складу Кишинівсько-Оргіївської окружної дворянської опіки входили: голова - кишинівський повітовий предводитель дворянства О. К. Леонард; засідателі - дворяни К. К. Крісті і О. М. Разу та письмоводитель - М. М. Островський. Компетенція цієї опіки поширювалась на чотири повіти - Кишинівський, Оргіївський, Бендерський та Акерманський. Сороксько-Бєльцська окружна опіка складалася з: голови - бєльцського предводителя дворянства І. М. Бузни, двох дворянських депутатів - М. К. Стаматі і М. К. Бузни; секретаря - почесного громадянина Ф. І. Стоянова. Хотинську повітову опіку очолював повітовий предводитель дворянства колезький асесор М. М. Крупенський, членами були М. І. Руссо та Б. В. Сонседський, секретар - колезький асесор Ф. 3. Петров . В Ізмаїльському повіті, у зв’язку з нечисельністю представників дворянської верстви, опіки не було.

Із всіх дворянських владних структур, дворянські опіки були найголовнішим інструментом перерозподілу дворянських капіталів і майна, і мабуть тому саме в їх роботі була зафіксована найбільша кількість зловживань. Ілюстрацією заявленого положення є скандальний випадок з майном Андрія Микитовича Томачинського, який у 1896 - 1899 pp. займав посаду акерманського предводителя дворянства, що відбувся у 1905 р. Враховуючи тяжке захворювання, Одеське лікарське управління визнало А. М. Томачинського психічно хворим. На той час у власності А. М. Томачинського була ділянка в 1000 десятин землі на території Акерманського повіту, на якій розміщувався паровий млин, сукновальна фабрика та землеробський інвентар, а в Акермані йому належали два великих будинки. З метою збереження майна, при подібному діагнозі передбачалося призначення дворянської опіки. Проте, спроба встановити контроль над майном й не дозволити його «марнотратство» виявилася досить проблемною. З’ясувалося, що за місяць до відправлення у психіатричну лікарню, А. М. Томачинський одружився з місцевою міщанкою Феодосією, яка працювала в нього прислугою. На момент спроби встановлення опіки вона встигла розпродати або закласти більшу частину нерухомого майна А. М. Томачинського. Після клопотання дворянської опіки правління Херсонського земельного банку відмінило продаж 696 десятин маєтку А. М. Томачинського за несвоєчасний внесок відсотків по закладним. Нарешті, в червні 1905 р. Кишинівсько-Оргіївська дворянська опіка встановила опікунське управління майном А. М. Томачинського, призначивши спочатку опікуном дійсного статського радника М. К. Балласа, а потім дворянина Л. Є. Левицького19.

У діяльності дворянських опік виникало багато непорозумінь і конфліктів. На підставі наказу Сенату від 8 червня 1894 р. дворянка Теофілія Стоянова була визнана «марнотратною». Рішенням Кишинівсько-Оргіївської окружної дворянської опіки її майно в Акермані було передано під контроль дворянського товариства, а опікуном призначено Миколу Беліковича. У 1901 р. Т. Стоянова подала скаргу до Кишинівського окружного суду на дії Кишинівсько-Оргіївської опіки за відмову видати кошти на лікування тяжкої хвороби її 12-річної доньки Ніни. На суді опікун М. Белікович заявив, що дворянка Т. Стоянова категорично відмовилась від медичного обстеження її дочки20.

Певний штрих до розуміння ролі дворянських опік додасть аналіз так званої «коржеуцької справи», яка була пов’язана із дворянським кланом Крупенських і переросла в справжній скандал, який дійшов і до Петербургу. Групою бессарабських земських гласних в жовтні 1911 р. було порушено питання про долю дворянського маєтку Коржеуци в Хотинському повіті, який належав померлому дворянину Василю Калмуцькому. При розгляді питання були виявлені численні факти зловживання з боку опікунів. Звинувачення були пред’явлені губернському предводителю дворянства Олександру Крупенському, його брату - депутату Державної Думи Павлу Крупенському, їх племіннику - хотинському предводителю дворянства Миколі Крупенському та ін. Дворянин В. Калмуцький заповітом більшу частину земель передав у спадок своїм синам - Єгору та Михайлу, а іншу, розміром 8 787 десятин, залишив в постійне користування своїх двох синів, проте передбачив, що у разі відсутності у них прямих нащадків, ця частина повинна перейти у власність бессарабського земства. Виконавцями своїх розпоряджень В. Калмуцький призначив губернського предводителя дворянства і голову губернської земської управи. Але на перших порах губернське земство не було ознайомлено з умовами заповіту.

У 1905 р. в Одесі помер син В. Калмуцького Михайло, не залишивши спадкоємців. За заповітом маєток Коржеуци, що знаходився в його користуванні, мав би перейти в розпорядження бессарабського земства. Проте, користуючись невизначеністю, маєток Коржеуци в обхід закону поступив в опікунське управління Хотинської дворянської опіки, де повітовим предводителем дворянства був Павло Крупенський. Опікуном маєтку було призначено родича П. Круп енського - князя Г. Ю. Кантакузіна. У 1907 р. опікун здав на шість років (до 1912 р.) маєток в оренду за щорічну плату в 35 тис. крб. В серпні 1909 р. Хотинська дворянська опіка, в якій головував повітовий предводитель дворянства Микола Крупенський (племінник Павла Крупенського), знаючи, що права на маєток відстоює бессарабське земство, дозволив опікуну (князю Г. Ю. Кантакузіну) подовжити термін оренди маєтку ще на 10 років за 40 тис. крб. на рік21.

Після тривалих судових засідань, в 1911 р. право власності на маєток Коржеуци було визнано за губернською земською управою. Під час судових слухань була встановлена суттєва невідповідність орендної плати з дійсною вартістю майна. Перша була значно занижена. Іншими словами, хотинська дворянська опіка заключила збитковий для дійсного власника маєтку - земства - договір оренди. Справа набула надзвичайного резонансу по всій імперії і негативно вплинула на авторитет родини Крупенських. Вона також свідчила про реальний стан справ в дворянських опіках Бессарабії, їхню фактичну безконтрольність та чисельні фінансові зловживання.

Аналіз діяльності корпоративних дворянських організацій буде неповним без характеристики ролі найвпливовішої посади в дворянському місцевому керівництві - предводителя дворянства.

Інститут предводителів дворянства виник раніше юридичного оформлення дворянської корпоративної організації. Створений виключно для виконання внутрішньо-станових функцій, майже з самого початку він почав використовуватися владою для виконання спочатку окремих тимчасових, а згодом і постійних адміністративних доручень. Обов’язки предводителя були обширними і різноманітними. На предводителів дворянства покладався контроль за веденням родовідних книг; складення списків дворян, що мали право участі у станових зборах; спостереження за поведінкою членів дворянського товариства, їх «моральністю»; здійснення по відношенню до дворян певних дисциплінарних заходів; видача дворянам характеристик для вступу на державну службу тощо. Предводителі дворянства значною мірою були і виконавцями постанов зборів, представляючи все дворянство повіту або губернії в урядових інстанціях, суспільних та приватних установах. Крім того, предводителі були охоронцями дворянських капіталів, відповідали за їх правильне використання, очолювали депутатські збори, опіки, готували матеріали для дворянських зборів та головували на них. Лише перелік комітетів і комісій, в яких вони були зайняті, свідчить про причетність їх в тій чи іншій формі майже до всіх сфер місцевого управління та господарства.

Царський уряд, продовжуючи започатковану політику прискореної інкорпорації і об’єднання місцевого нобілітету приєднаних територій, з перших років включення Бессарабії до складу Росії намагався вирішити питання про введення в краї посади предводителя дворянства. За словами Я. М. Крупенського, до 1818 р. бессарабське дворянство фактично не було організованим. Однак, ще з 1816 р. в документах часто зустрічається прізвище надвірного радника Дмитра Костянтиновича Ришкана, який беручи участь у різних комісіях, підписувався як «маршал дворянства». Вочевидь його і потрібно вважати першим бессарабським предводителем дворянства, тим більше, що з червня 1818 р. він отримав цей статус на законних підставах (див. таблицю 2). З 1836 р. предводителі дворянства Бессарабської області затверджувались імператором, повинні були мати чин IV класу і титулувались як «превосходительство».

Чергові вибори обласного предводителя дворянства відбулися в серпні 1841 року. На цих виборах місцеві дворяни практично одностайно віддали перевагу Івану Михайловичу Стурдзі, який перебував на цій посаді три трирічних виборчих терміни. Досить тривале перебування Стурдзи на цій посаді багато в чому пояснюється його особистими якостями, вмінням ладити і з владою, і з місцевими дворянами. За роботу І. М. Стурдзу було нагороджено орденами Св. Анни (II ст.) та Св. Володимира (IVст.), а в 1842 р. пожалувано чином дійсного статського радника.

У червні 1850 р. новим предводителем бессарабського дворянства було обрано Єгора Олександровича Бальша, який виконував свої обов’язки до лютого 1857 р. Є. О. Бальш народився в м. Ясси, в родині знатного молдавського боярина у 1805 р. Отримав дуже добру для свого часу освіту, з 1828 р. перебував на російській службі. На початку кар’єри виконував обов’язки чиновника Азіатського департаменту міністерства іноземних справ, був представником російського уряду в Греції, а з 1832 р. вийшов у відставку в чині надвірного радника. Понад 18 років він проживав у Бессарабії, налагоджуючи господарство в своїх бессарабських маєтках. В 1844 р. його внесли до родовідної книги бессарабського дворянства. В 1845 р. Є. О. Бальш організував благодійну акцію, яка вже при житті створила йому добру славу і довго підтримувала престиж роду після його смерті - відкрив в Кишиневі дитячий притулок для хлопців (перший в Бессарабії приватний благодійний заклад).

В особі Єгора Бальша до вершини обласної дворянської станової влади прийшов древній боярський рід, відомий далеко за межами Бессарабії, який мав найбільш показові атрибути знатності: красивий родовід й легендарне багатство - після його смерті нащадкам залишилося 14,5 тис. десятин землі, вартістю в 300 тис. крб. В одному з документів про походження Бальша вказується: «Из княжеской фамилии, по происхождению от родоначальника, бывшего в глубокой древности владетельным князем и господарем княжества Цынтей» 22.

Представники іншого молдавського роду - Кантакузино також обиралися на посаду предводителів бессарабського дворянства, а Михайло Олександрович Кантакузин двічі обіймав посаду бессарабського предводителя дворянства (квітень 1857 - березень 1866; березень 1869 - лютий 1872). Після закінчення військової кар’єри у 1842 р. в чині штаб-ротмістра він переїхав до Бессарабії, де Кантакузини здавна мали земельну власність. У Бессарабії Михайло Олександрович брав активну участь в діяльності дворянських станових організацій. У 1844 р. його було обрано хотинським повітовим предводителем дворянства. Серйозним аргументом при обранні було князівське походження Михайла Олександровича. Вже в наш час, у 1992 p., в Парижі вийшла в світ книга французького дослідника, румуна за походженням, Жана- Мішеля Кантакузина «Міііе aus dans les Balcans» («Тысяча років на Балканах»), Автор зібрав значний фактичний матеріал з історії роду Кантакузино, простеживши його розвиток ще з візантійських часів XI ст. до сучасності. В книзі добре представлена бессарабська гілка роду.

Одним з відомих предводителів дворянства Акерманського повіту був спадковий дворянин, дійсний статський радник Василь Григорович Навроцький, який народився у 1839 p., виховувався в Кишинівській гімназії, проте навчання не закінчив. Свою управлінську кар’єру В. Г. Навроцький розпочав у 1859 p., коли отримав чин колезького регістратора. В 1868 р. указом Сенату був приведений в чин титулярного радника, і вже через рік Акерманськими повітовими земськими зборами був обраний почесним мировим суддею по Акерманському судово-мировому округу. Згодом В. Г. Навроцький став одним з найвідоміших дворян повіту, заслуги якого були високо оцінені і в губернському правлінні. В 1871 р. Навроцький став почесним членом Бессарабської обласної Опіки дитячих притулків. В. Г. Навроцький знаходився біля витоків розбудови земських установ у краї, в 1884 р. обраний головою Акерманської повітової земської управи. На цю посаду він обирався ще тричі - у 1887, 1891, 1894 pp. Маючи вагомий авторитет серед акерманського дворянства, В. Г. Навроцький 15 січня 1899 р. був обраний повітовим предводителем дворянства, паралельно виконуючи обов’язки почесного мирового судді. В. Г. Навроцький був представником великих землевласників краю: мав в Акерманському повіті родовий маєток площею 1.012 десятин, в Акермані - кам’яний дім, три виноградних сади; в Бендерському повіті - 1.212 десятин землі. Діяльність В. Г. Навроцького не залишилася поза увагою уряду - він був нагороджений орденами Св. Станіслава II ступеня, Св. Анни II ступеня, Св. Володимира IV ступеня, двома срібними медалями, темнобронзовою медаллю за працю під час першого всеросійського перепису населення 1897 р.23 Після В. Г. Навроцького посаду Акерманського предводителя дворянства на протязі 1905-1911 pp. обіймав відомий бессарабський поміщик Михайло Євгенович Понсе.

Згідно із російським законодавством, вищий стан імперії не мав власної загальноросійської організації. Повітові дворянські органи, маючи певну свободу дій, не дуже ретельно виконували розпорядження губернських органів влади. Спочатку таке становище відповідало природі російського самодержавства, яке намагалося не допустити об’єднання будь-якої суспільної групи, і до певного часу влаштовувало і дворянство, інтереси якого в дореформену епоху рідко виходили за рамки партикуляризму місцевого життя. Питання про створення загальноімперського дворянського представництва виникало декілька разів: наприкінці 50-х - початку 60-х pp. та в середині 80-х pp. XIX ст., коли, у зв’язку із підготовкою та проведенням буржуазних реформ, окремі прошарки дворянської верстви висловилися за більш широке залучення її представників до управління країною, однак самодержавство категорично відкинуло ці домагання.

Зміни відбулися в 90-х роках XIX ст., коли, у зв’язку із потребами зміцнення влади, уряд дав згоду на створення загальнодержавної дворянської організації - в лютому 1896 р. в Петербурзі відбулась перша загальна нарада губернських предводителів дворянства. Під час роботи наради було розглянуто біля 80 питань, які стосувалися потреб стану та окремих регіонів. Крім цього, обговорювалося питання про створення загальноросійської дворянської організації, про що Особливій нараді у справах дворянства були направлені відповідні пропозиції. З цього часу наради предводителів почали проводитись регулярно і навіть кілька разів на рік.

Працюючи з 1897 по 1901 pp. під керівництвом І. М. Дурново і В. К. Плєве, Особлива нарада у справах дворянського стану в першу чергу домагалася від уряду змін щодо фінансово- економічної стратегії по відношенню до дворянства, намагаючись врятувати дворянське землеволодіння, укріпити статусу дворянства та його позицій у владних структурах, припинити наплив до дворянського стану представників чиновництва і буржуазії.

Проведення нарад керівників місцевих дворянських органів не вирішувало проблему загальнодворянського представництва. Уряд, як і раніше, не мав бажання поступатися принципом нероздільності верховної влади, категорично відкидаючи саму ідею громадського представництва. Крім того, в середовищі дворянської верстви з цього питання існували суттєві розходження. Ліберальне дворянство висловлювалося за введення у вигляді всеросійських земських з’їздів загальностанового представництва. Відомий земський діяч і один з засновників партії прогресистів князь М. М. Львов вказував: «чимало ворогів існуючого порядку є і в середовищі дворянства. Уряд жорстоко помиляється, уявляючи, що шляхом підкупу він прив’язав до себе дворянство. Смутна ненависть до уряду відчувається і в дворянському середовищі... Насущні інтереси дворян-землевласників тісно пов’язані з розквітом провінції, а уряд обезголовив, розграбував провінцію»24.

Однак більша частина дворянства виступала проти будь-яких змін. Як писали «Московські відомості», дворяни як служилий стан є частиною уряду, а тому всяке дворянське питання, що виходить за межі губернії, є питанням урядовим. Саме тому надання дворянству права вирішувати урядові питання надасть йому роль, схожу з урядом, а це, на думку газети, є небезпекою для режиму. Консервативні настрої запанували і в комісіях при Особливій нараді у справах дворянства, яка згодом взагалі відмовилася від ідеї створення всеросійської дворянської організації та загальностанового дворянського представництва.

Демократичні настрої революційного часу знов поставили на порядок денний питання про створення організації Об’єднаного дворянства, і в травні 1906 р. розпочав роботу І з’їзд уповноважених дворянських товариств 29 губерній імперії, в якому взяли участь 135 представників вищого стану держави. Активну участь у з’їзді взяли і представники бессарабського дворянства, зокрема П. Крупенський. Головні питання, які обговорювалися на з’їзді, торкалися необхідності підпорядкування селянства дворянському ідейному впливу, подолання революційної смути, донесення до царя своїх вимог. Однак ідея створення загальнодержавної дворянської організації так і залишилася не вирішеною.

На II з’їзді Об’єднаного дворянства (листопад 1906 p.), який зібрав представників 31 губернії, досить жорстко лунала критика політики уряду П. А. Столипіна, особливо його плану реорганізації системи місцевого управління, критика діяльності Державної Думи та виборчого законодавства. Бессарабські представники зуміли привернути до себе увагу: бессарабський дворянин, один з лідерів чорносотенців В. М. Пуришкевич, коментуючи подальшу долю дворянства, заявив: «Ми повинні залишатись на ґрунті касти і бути тим, чим ми є, тому що та держава, в якій дворянства немає, в якій дворянство розріджено сторонніми елементами, не має світлого майбутнього». На думку бессарабця «...дворянство є оплотом трону, носієм закону та традицш всієї нації» . Заявами про необхідність збереження недоторканним права дворянства на місцеве управління був пронизаний і III з’їзд Об’єднаного дворянства в березні-квітні 1907 р. Не дивлячись на те, що відбулося 12 з’їздів Об’єднаного дворянства, створити загальноросійську організацію так і не вдалося.

У діяльності дворянських корпоративних органів Бессарабії другої половини XIX - початку XX ст. неодноразово траплялися помилки та зловживання. Найчастіше це було пов’язано із питаннями включення нових членів до дворянського стану краю та списками дворян - учасників повітових та губернських зборів. У циркулярі міністра внутрішніх справ на ім’я бессарабського губернатора від 14 грудня 1893 р. зверталась увага на поширення фактів заміщення виборних дворянських посад із порушенням «Закону про состояния», а особливо її 118 статті. Зокрема, мова йшла про те, що в губернії траплялися випадки, коли особи, не визнані в дворянському достоїнстві, обирались на посади предводителя або депутата дворянства.

Особливо погіршилася ситуація із списками на початку XX ст. Відомо, що затвердженням списків дворян, які мали виборчі права, займалися спільні збори предводителів та депутатів дворянства. Так, у грудні 1901 р. губернські збори допустили до дворянських виборів 1902 р. по Акерманському повіту 16 спадкових дворян26. Напередодні губернських виборів 1905 р. нарада предводителів і депутатів дворянства в грудні 1904 р. затвердила по Акерманському повіту вже 18 спадкових дворян, з яких 10 - по особистому повному праву і 8 - через уповноважених27. Незрозуміле щорічне збільшення кількості дворян, які мали виборчі права, викликало підозри в махінаціях із виборчими списками. Наступні дворянські вибори 1910-1911 pp. фактично завершилися скандалом.

По Акерманському повіту ще в жовтні 1910 р. було складено список спадкових дворян повіту, в кількості 51 особи, які мали право участі в дворянських виборах. Цей список підписали акерманський повітовий предводитель дворянства М. Є. Понсе, дворяни М. Ц. Белікович, С. Т. Зінов’єв, В. Г. Новгородов та ін. Але група дворян повіту, до якої увійшли таємний радник М. К. Баллас і дворянин А. А. Ярошевич, відмовилися визнати цей список, вказуючи на помилки. І дійсно, як згодом з’ясувалося, до списку помилково було внесено 13 осіб, які взагалі не мали на той час ніякого відношення до дворянства Бессарабії (генерал-майор Д. І. Гангарт, полковник М. Д. Заботкін, дворяни М. Д. Хаперський, О. К. Самофалова та ін.), та 5 осіб, які не мали відповідного цензу, і навіть одна іноземна громадянка - Ганна Григорівна Гагаріна- Стурдза28. Дворяни Митрофан і Володимир Пуришкевичі та Михайло Понсе направили до Сенату скаргу з наміром опротестувати результати губернських дворянських виборів.

Сенатським указом від 1 липня 1913 р. результати січневих виборів 1911 р. в Бессарабській губернії було скасовано. Головною причиною прийнятого рішення було виявлення чисельних порушень вимог закону щодо процедури публікації та обговорення списків. За законом, списки дворян, що мали право участі у виборах, потрібно було опублікувати не пізніше як за місяць до відкриття губернських дворянських зборів. Це давало змогу своєчасно виявити помилки і внести виправлення та доповнення. Саме ці норми були порушені під час дворянських виборів 1911 р.29. Таким чином, протягом 1911-1913 pp. робота дворянських корпоративних органів Бессарабської губернії була фактично заблокована. Як зауважував невідомий автор брошури «Коржеуцькі опікуни», відміна Сенатом результатів дворянських виборів по всій Бессарабській губернії - «явище, яке ще не було відоме в історії благородного дворянства і яке стало можливим завдяки зловживанням, вчиненим в Бессарабських дворянських зборах губернським предводителем дворянства, камергером Олександром Крупенським та його найближчим родичем, бендерським предводителем дворянства Федором Крупенським» .

Становище було виправлене вже під час підготовки до дворянських виборів в 1913-1914 pp. 16 жовтня 1913 р. на повітових дворянських зборах в Акермані були складені нові списки, до яких увійшло 27 дворян, що мали право участі у виборах на основі особистого повного цензу, один дворянин, що мав право голосу у всіх інших постановах, крім виборів, та 11 дворянок, що брали участь у губернських зборах через уповноважених31. Проте і на цей раз не обійшлося без боротьби за вплив. Як зазначала газета «Акерманская жизнь», «інтерес до цієї боротьби в теперішній час особливо посилився завдяки несподіваній появі в ролі акерманського предводителя дворянства колишнього предводителя М. Є. Понсе». Голова акерманської повітової земської управи дворянин А. Ярошевич зауважував, що на дворянські збори були підготовлені списки, складені попереднім предводителем М. К. Балласом32. Боротьба за посаду акерманського предводителя між дворянами повіту завершилась на користь Івана Олександровича Балласа. Саме його затвердили бессарабські губернські дворянські збори XXXIII чергової сесії в січні 1914 р. на наступне триріччя. Кандидатом предводителя повітового дворянства обрали Михайла Костянтиновича Балласа, а кандидатом в депутати від дворянства Олександра Ярошевича .

10 грудня 1913 р. збори предводителів та депутатів бессарабського дворянства провели ревізію списків дворян по Акерманському повіту, внаслідок якої зі списку були виключені дворяни Зінов’єв (через відсутність службового цензу), К. П. Шумський та М. Ц. Белікович (через непредставления дворянським зборам доказів про існування нерухомого майна), натомість включені А. К. Демянович, дійсний статський радник Царегородцев, генерал Д. С. Бредихін, дійсний статський радник Понсе де Сандоль, генерал О. В. Резухін. Крім того, збори предводителів та депутатів затвердили списки спадкових дворян для участі в дворянських зборах. Наприклад, по Бендерському повіту були допущені до виборів 20 дворян, з яких по особистому повному цензу - 12, через уповноважених - 8. Як і раніше, домінуюче становище тут мав дворянський клан Крупенських (в списку по Бендерському повіту значились аж чотири представника цієї родини). Серед дворян цього повіту слід також відзначити баронів В. Д. і О. Ф. Стуартів, М. Є. Понсе, С. О. Лєрмонтова, В. Г. Навроцького, княгиню Є. Ф. Вяземську, дворянку О. І. Писаржевську34.

Внутрішньостанова діяльність дворянської корпорації в Бессарабії в середині XIX - на початку XX ст. повністю була підпорядкована головному завданню - утримати пануюче становище в господарстві, в соціальній системі імперії, в її політичній структурі. Корпоративна організація бессарабського дворянства, будучи засобом станової консолідації, на початку XX ст. переживала кризу. Використовуючи її можливості, дворянство краю намагалося перешкодити проведенню селянської реформи, блокувало ініціативи щодо лібералізації громадських відносин в краї. Залишаючись пережитком становості, закритості і консервативності, корпоративна організація стала гальмом для подальшого суспільного прогресу. Відносини між бессарабським дворянством та російською владою складались зовсім не безхмарно. Періодично спалахували непорозуміння та конфлікти між різними групами бояр, між дворянством краю і владою, між окремими боярами і російськими чиновниками, що було породжено боротьбою за владу і вплив, певним чином особливостями історичного розвитку регіону.

Отже, враховуючи місцеві особливості краю і, головним чином, інтереси бессарабського дворянства, російський уряд на початковому етапі зберігав в Бессарабії вигідний йому адміністративний устрій, наявні до цього поземельні відносини, закони, звичаї, суд та особливості управління. Однак в подальшому політика царизму зводилась до поступової ліквідації місцевих особливостей, до запровадження єдиної системи управління за зразком губерній Росії. Бессарабське дворянство поступово інтегрувалось у стан російської еліти, отримало статусні привілеї та адміністративну владу в обмін на покірність та вірність Російській імперії.

Протягом всього XIX - початку XX ст. в Російській імперії дворянські депутатські збори, дворянські опіки, губернські та повітові предводителі дворянства були провідною адміністративно- становою опорою для утримання дворянством своєї влади, власності та політичного впливу.

Примітки:

1. Альманах современных русских государственных деятелей. - СПб, 1897; Андреевский И. Е. О наместниках, воеводах и губернаторах. - СПб., 1864; Барсуков А. П. Обзор источников и литературы русского родословия. - СПб., 1887; Батюшков П. Н. Бессарабия: Историческое описание. - СПб., 1892; Яблочков М. История дворянского сословия в России. - СПб., 1897.

2. Дякин B.C. Буржуазия, дворянство и царизм в 1911-1914 г. Ленинград, 1988; Кабузан В. М., Троицкий С. М. Изменения в численности, удельном весе и размещении дворянства в 1782-1858 гг. // История СССР. - 1971. - № 4.-С. 153-169; Корелин А. П. Институт предводителей дворянства. О социальном и политическом положении дворян // История СССР. - 1978. - № 3.-С.31-48; Соловьев Ю.Б. Самодержавие и дворянство в конце XIX в. - Ленинград, 1973.

3. Лебеденко О.М., Тичина А.К. Українське Подунав’я. - Книга II. - Ізмаїл, 2000; Яковкина Н.И. Русское дворянство первой половины XIX века. - СПб., 2002; Опанасенко В.В. Роль чернігівського дворянства в суспільно-політичному та культурно-освітньому житті України 1785-1860 pp. Автореф. ... канд. істор. наук. - Харків, 2003; Курков К. Н. Адаптация российского дворянства к условиям модернизационного процесса начала XX в. - М., 2005.

4. Дворянство // Большая энциклопедия: В 20-ти т./ Под ред. С.Н.Южакова. - Том 8. -СПб., 1902,- С.208.

5. Корелин А.П. Дворянство в пореформенной России 1861-1904 гг.: состав, численность, корпоративная организация. - М.: Наука, 1979. - С.132-133.

6. История России XIX - начала XX в. / Под ред. В.А.Федорова. - М., - С. 142.

8. Соловьев Ю.Б. Самодержавие и дворянство в конце XIX в. - Ленинград, 1973,- С. 177.

9. Муніципальне підприємство «Ізмаїльський архів» - ф. 770 (Акерманський повітовий предводитель дворянства), оп.1, спр. 8, арк. 24-31 зв.

10. Там само. - оп.1, спр.6, арк. 16.

11. Корелин А.П. Вказ. праця. - С. 143.

12. Муніципальне підприємство «Ізмаїльський архів» - ф.770, оп.1, спр.34, арк. 30.

13. Там само. - оп.1, спр.6, арк. 139.

14. Там само. - оп.1, спр. 34, арк. 85.

15. Иллюстративный адрес-календарь Бессарабской губернии на 1913 год. Издание Бессарабского губернского статистического комитета под ред. Б.А.Топиро. -Кишинев, 1912. -С.18, 31.

16. Адрес-календарь Бессарабской губернии на 1916 год. Издание Бессарабского статистического комитета под ред. Н.Н.Бобровского. - Кишинев, 1916. - С.2.

17. Там само. - С. 17.

18. Крупенский Я.Н. Краткий очерк о бессарабском дворянстве. 1812-1912. К столетнему юбилею Бессарабии. - СПб., 1912. - С. 69.

19. Иллюстративный адрес-календарь Бессарабской губернии на 1913 год-Кишинев, 1912. - С. 124-173.

20. Муніципальне підприємство «Ізмаїльський архів» - ф.770, оп.1, спр.20, арк. 2-16.

21. Там само. - оп.1, спр. 15, арк. 38.

22. Коржеуцкие опекуны. Страницы общественной деятельности Крупенских в Бессарабии. - СПб., 1911. - С.4-13.

23. Національний архів республіки Молдова. - ф. 88, on. 1, спр. 1119, арк.37зв.-38.

24. Муніципальне підприємство «Ізмаїльський архів» - ф.770, оп.1, спр. 13, арк.2-12.

25. Соловьев Ю.Б. Самодержавие и дворянство в 1902-1907 гг. - Ленинград, 1981. - С.22.

26. Дякин B.C. Самодержавие, буржуазия, дворянство в 1907-1911 гг. - Ленинград, 1978,- С. 84.

27. Муніципальне підприємство «Ізмаїльський архів» - ф.770, оп.1, спр.34, арк. 62-63.

28. Там само. - оп.1, спр.34, арк. 70-71.

29. Там само. - оп.1, спр.34, арк. 31.

30. Там само. - оп.1, спр.34, арк. 21.

31. Коржеуцкие опекуны. Страницы общественной деятельности с.г. Крупенских в Бессарабии. - СПб., 1911. - С.З.

32. Бессарабские губернские ведомости. - 1913. - № 135. - 1 (14) октября.

33. Аккерманская жизнь. - 1913. - 1913. -№ 11. -2 октября.

34. Муніципальне підприємство «Ізмаїльський архів» - ф.770, оп.1, спр.34, арк. 56.

35. Там само. - ф.770, оп.1, спр.34, арк. 52; 61.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь