Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)

13. Становления та діяльність кафедри історії нового та новітнього часу Чернівецького державного університету в 1940-1955 pp.*


Василь Холодницький

У квітні 1947 р. року до читання курсу історії нового і новітнього часу був залучений викладач Чернівецького військового училища, кандидат історичних наук Петро Кирилович Морочко, який мав за своїми плечима чималий життєвий і педагогічний стаж. З автобіографії дізнаємося, що народився він у містечку Бітень, Барановичської області в 1902 р. Походив з робітничої сім’ї. Пройшовши через горнило громадянської війни в рядах Червоної армії і продовжуючи службу в ній до 1926 p., у 1923 р. він вступив в ряди РКП(б)1. Дана обставина відкривала для нього чималі перспективи. Однак за станом здоров’я П. К Морочко звільнився зі служби в армії і поступив в Могелівську радпартшколу II ступеня, де навчався протягом 1926-1928 pp. Освіта дала йому можливість із 1928 р. працювати суспільствознавцем на залізничній станції м. Златоуст. Проте брак знань привів його до Комуністичного університету викладачів суспільних наук, у котрому він і навчався з 1930 по 1933 pp. Після закінчення навчання працював в.о. доцента філософії й одночасно заступником директора з навчальної частини Московського історико-архівного інституту. З вересня 1933 р. навчався в інституті Червоної професури, а з вересня 1938 р. - в аспірантурі при Московському державному інституті історії, філософії і літератури, яку успішно закінчив в 1939 р із захистом кандидатської дисертації „Боротьба Маркса і Енгельса з прудонізмом у І Інтернаціоналі”. Одночасно з 1937 по 1939 pp. працював в.о. доцента нової історії у Вищій школі пропагандистів при ЦК ВКП(б). З 1939 року працював доцентом кафедри нової історії Московського державного педагогічного інституту імені Леніна, в Учительському інституті, в Другому Московському інституті іноземних мов. З жовтня 1941 р. пішов добровольцем на фронт2. Волею долі йому судилося бути причетним до військової справи аж до завершення своєї трудової діяльності, але не в якості командира, а викладача історії.

На час зарахування його викладачем історії нового часу Чернівецького університету він мав (з перервою на війну) 15-літній стаж науково- педагогічної роботи. Погодився працювати в університеті на правах сумісництва. Згодом характеризувався керівництвом університету як такий, що добросовісно ставиться до своїх обов’язків, знає свій предмет, курс лекцій читає на високому ідейно-політичному рівні, здатний самостійно вирішувати питання навчання і виховання студентства в університеті, повністю відповідає своєму призначенню3. Так було сказано в характеристиці, підписаній ректором ЧДУ М. П. Каніболоцьким. Причому, враховуючи його професійні здібності та високоморальні якості, його одразу було зараховано на посаду завідувача кафедри історії нового часу. В наказі ректора за № 60 від 21 квітня 1947 р. сказано: „Кандидата історичних наук Морочка Петра Кириловича призначити з першого березня на посаду доцента і зав. кафедрою нової історії на 0,5 ставки за сумісництвом”4.

Отже, П. К. Морочко став першим діючим завідувачем кафедрою нової історії в Чернівецькому державному університеті. Але ненадовго, бо влітку 1947 р. із Москви до університету на постійну роботу прибув молодий і перспективний викладач Сімха Шмулевич Грінберг. Саме в наказі ректора за № 175 від 30 серпня 1947 р. йдеться про його призначення. Зокрема, в ньому йдеться: „...Кандидата історичних наук доцента Грінберга С.Ш. призначити завідувачем кафедри нової історії з 25 серпня з оплатою 3000 крб. на місяць”5.

За своїми плечима С. Грінберг також мав певний життєвий і науково- педагогічний досвід. Народився в містечку Любомль, Волинської губернії в 1913 р. Походив із робітничої родини. Після закінчення Бердичівської семилітньої школи в 1927 p., вчився в школі ФЗУ при Бердичівському машинобудівному заводі „Прогрес”. Працюючи токарем даного заводу, одночасно навчався на вечірньому робітничому факультеті, а з 1934 р. - на історичному факультеті Московського державного інституту історії, філософії і літератури. Після блискучого закінчення істфаку в 1939 р вступив до аспірантури Інституту історії Академії наук СРСР за спеціальністю нова історія, яку довелося перервати у зв’язку з воєнними діями. Молодий аспірант не потрапив на фронт, а до червня 1943 р. викладав історію в школі № 2 на ст. Раєвській Альшевського району Башкирської АРСР. В червні 1943 p., за викликом Інституту Історії АН СРСР, він поновився на навчання в аспірантурі, яку успішно закінчив у 1945 р.6. Саме 21 травня йому довелося захищати дисертацію на тему: „Вступ Болгарії в Першу світову війну”. Захист проходив на Вченій Раді Інституту історії АН СРСР, головою якої був академік Б.Д.Греков. Рішенням цієї ради від 21 травня 1945 р. йому присвоєний науковий ступінь кандидата історичних наук7.

Після завершення навчання в аспірантурі С. Ш. Грінберг працював у ряді наукових установ Москви в якості молодшого наукового співробітника. Зокрема, з травня 1945 по грудень 1946 р. працював в Інституті історії АН СРСР, в секторі слов’янознавства, а з січня по вересень 1947 р. - в щойно відкритому Інституті Слов’янознавства АН СРСР. Одночасно перебував на викладацькій роботі в Московському державному університеті ім. М.В. Ломоносова8. Проте гостра потреба в молодих перспективних науково- педагогічних кадрах вищої кваліфікації в повоєнний час та й власний квартирний інтерес привели молодого науковця до Чернівецького держуніверситету.

В штатному розкладі на 1947-1948 н.р., оформленого наказом ректора за №184 від 8 вересня 1947 р., по кафедрі нової історії проходять завідувач кафедрою доцент, к.і.н. С.Ш.Грінберг, доцент, к.і.н. П.К.Морочко, який продовжував працювати в університеті на 0,5 ставки за сумісництвом, та доцент В. К. Литвинов, якого, очевидно, з метою посилення щойно створеної кафедри перевели з кафедри історії стародавнього світу, у рамках якої він продовжував читати історію середніх віків і загальнофакультетський курс з методики викладання історії,9.

Таким чином, 1947 р. став поворотним у становленні кафедри історії нового часу. На початок 1947-1948 н.р. зусилля керівництва історичного факультету та й університету в цілому увінчалися серйозним успіхом. На відміну від попереднього навчального року кафедра нової історії не тільки була задекларована як структурна одиниця історичного факультету, але й наповнена реальним змістом і здатна була виконати ті завдання, які покладалися на неї.

На посаді завідувача кафедрою С. Ш. Грінберг докладав значних зусиль до організації кафедри та забезпечення навчального процесу з курсу історія країн нового часу. Одночасно працював за сумісництвом доцентом кафедри історії Чернівецького державного вчительського інституту. Паралельно виконував чимале громадське навантаження: був членом місцевкому університету, членом партбюро парторганізації історичного факультету, відповідальним редактором багатотиражної газети університету „За сталінські кадри”, а також позаштатним лектором міськкому КП(б)У10. Роботи було багато, особливо в першому семестрі 1948-1949 н.р., оскільки йому одному випадало читати практично всі предмети з історії нового та новітнього часу. Справа в тому, що П. К. Морочко, пропрацювавши на кафедрі трохи більше року, написав заяву на звільнення і наказом ректора за № 170 від 19 квітня 1948 р. був звільнений з роботи за власним бажанням з 1 липня цього ж року11. Причиною була та обставина, що він перейшов на роботу до Військової академії хімічного захисту12. В результаті Грінберг, як спеціаліст з нової історії, залишається на кафедрі один.

Щоб належно підготуватися до наступного 1948-1949 н.р., ректор М. П. Каніболоцький рекомендує на посаду асистента кафедри історії нового часу випускника історичного факультету 1948 р. Г. С. Іванушко13, який проявив себе за роки навчання в університеті як чудовий студент і талановитий організатор студентської молоді. З цією метою останній навіть дипломну роботу з історії СРСР, яку виконував на випускному курсі, за три місяці до завершення університету змінив на тему „Боротьба Маркса і Енгельса з бакунізмом у І Інтернаціоналі”14. Однак цим планам не судилося бути реалізованими. По завершенні навчання і за рекомендацією того ж керівництва університету, Г.С. Іванушко направляють на кафедру політекономії, де кадрова ситуація на даний час значно загострилась. Аргументом, який остаточно вплинув на долю Г.С.Іванушко, був той факт, що він протягом навчання в університеті на старших курсах був старостою студентського наукового гуртка з політекономії15. Отже, спроба вирішити кадрову проблему за рахунок випускників ЧДУ закінчилась для кафедри невдачею.

У таких надзвичайно складних умовах для полегшення ситуації з читанням курсів нової історії, на кафедру було запрошено вчителя Чернівецької середньої школи № 1 Георгія Михайловича Страхова16. Народився він 1 грудня 1900 р. в с. Медвежому Ставропольської губернії. Походив із селянської родини. Вчився спочатку в міському училищі, а згодом перейшов у Медвезьку земську гімназію, яку закінчив у травні 1919 р. зі срібною медаллю. За режиму білих служив у мировому суді в якості розсильного. Після звільнення села від білих, у лютому 1920 p., вступив на службу до повітового відділу народної освіти в якості інструктора. А з вересня 1920 р. і по 1923 р. знаходився в рядах Червоної армії, де з червня 1921 р. навчався на воєнно-інженерних курсах у м. Баку. Та військова кар’єра виявилась не для нього і вже в листопаді 1923 р. він демобілізувався з армії за віком. Працював на різних роботах: спочатку інструктором укому і райкому РКП(б) в с. Біла Глина, Краснодарського краю, далі заступником головного редактора газети „Сальский пахарь”, згодом викладачем суспільствознавства в школі II ступеня в м. Сальську, Ростовської обл. У вересні 1930 p., закінчивши суспільно-економічне відділення педагогічного факультету Північно-Кавказького університету, в Ростові-на-Дону з присвоєнням йому кваліфікації викладача суспільствознавства в трудових школах другого ступеня і аналогічних до них навчальних закладах, працював директором музичного технікуму в м. Ставрополі. З жовтня 1932 по жовтень 1933 р. викладає історію СРСР у Ставропольському педінституті17. Після працював заступником начальника політвідділу МТС в с. Соломенському, Степновського p-ну, Ставропольського краю, завідувачем районного відділу народної освіти, інструктором райкому ВКП(б), учителем історії у середній школі в с. Степному, Степновського p-ну, а після - в станиці Горячеводській, поблизу П’ятигорська Ставропольського краю18. З червня 1941 р. по серпень 1945 р. воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, після завершення якої опинився в Чернівцях і на запрошення Чернівецького обкому КП(б)У з серпня 1945 р. погодився обійняти посаду учителя історії в чоловічій середній школі № 1. До вересня 1948 р. був також секретарем первинної партійної організації цієї ж школи19.

Отже, Г. М. Страхов до кінця 40-х років пройшов багатогранний і складний трудовий шлях, однак серйозного вузівського науково- педагогічного стажу не мав. Тим не менше, саме у вересні 1948 р. його було запрошено до роботи на кафедру нової історії в якості викладача. Тут Г. М. Страхов читав історію країн Англії, Франції і Німеччини на філологічному факультеті20. Пропрацювавши рівно рік, наказом ректора він був переведений на посаду диспетчера навчальної частини. Одночасно він продовжив працювати на умовах погодинної оплати викладачем кафедри нової історії, а з 1950 р. - старшим викладачем уже кафедри історії СРСР21. Та й коло його наукових інтересів на цей час збігалося саме з цією кафедрою. ТобтоГ.М.Страхов на кафедрі історії нового часу був тимчасовою людиною. Але його поява на кафедрі у досить непростий для неї час була доцільною.

А тим часом, за направленням Міністерства вищої освіти СРСР до Чернівецького державного університету прибув кандидат історичних наук Залман Мойшович Гершов22. Народився він 20 жовтня 1915 р. у м. Вітебську в сім’ї службовця. У неповних 15 років (вересень 1930 р.) став учнем ФЗУ ГОМЗу імені ВДПУ (м. Ленінград), який закінчив в 1932 р. і в якості оптика- механіка приступив до трудової діяльності на цьому ж заводі. З 1-го січня 1935 р. - уповноважений у справах партдруку Володарського райбюро Союздруку (м. Ленінград). Така різка зміна роду занять приводить молодого 3. Гершова до Ленінградського державного університету ім. Данова. Тут він протягом 1935-1940 pp. здобував фах історика, а у вересні 1940 р. став аспірантом історичного факультету. Та в листопаді 1940 р навчання довелося надовго перервати у зв’язку з мобілізацією до Червоної армії. Пройшовши різними фронтовими дорогами, в 1945 р. поновлюється на навчання в Ленінградському університеті, на кафедрі міжнародних відносин. Сферою наукових інтересів стає історія зовнішньої політики США XX століття. Наполеглива робота над даною темою завершилась у листопаді 1948 р. успішним захистом кандидатської дисертації „Американська політика нейтралітету в 1914-1917 pp.”23.

У грудні 1948 р. 3. М. Гершов прибув до Чернівецького державного університету на посаду старшого викладача кафедри нової історії, а з березня 1950 р. перебував на посаді доцента цієї ж кафедри. Він розробив і читав лекції з історії країн нового часу. З цього ж предмета проводив семінарські заняття зі студентами III курсу. Крім того, студентам ІУ курсу читав спецкурс і спецсемінар з міжнародних відносин і спецкурс з історії зовнішньої політики СІЛА на ІУ курсі та оглядові лекції з історії нового часу для студентів У курсу як денної, так і заочної форм навчання24.

Водночас завідувач кафедрою С.Ш.Грінберг продовжував роботу над поповненням її складу висококваліфікованими кадрами. В цьому плані наступним етапом став 1949 рік. Саме в цей час до ЧДУ прибув старший викладач Благовєщенського педінституту Мамедкесір Алекберзаде Алекберлі25. Уродженець 1914 р. м. Дербент (Дагестан), у 1930 р. він успішно закінчив Дербентське педучилище, а в 1937 р. історичний факультет Московського державного університету ім. Ломоносова. Працював на викладацькій роботі. Після закінчення Великої Вітчизняної війни, безпосереднім учасником якої він був, працював на посаді старшого викладача спочатку в Нальчинському, а потім у Благовєщенському педінститутах26. До Чернівців М.А.Алекберлі прибув у відрядження в кінці 1948-1949 н.р. за рекомендацією виконуючого обов’язки декана історичного факультету В.К.Литвинова і на запрошення керівництва університету для читання курсу історії країн Сходу з погодинною оплатою27. Він справив приємне враження як на студентів, так і на керівництво історичного факультету, яке задалося метою залишити його в університеті на постійній роботі. Не останню роль у цьому плані, за спогадами Г. С. Іванушко, відіграли витрати університету на оплату його відрядження, котрі, як казав ректор К. М. Леутський, перевищували суму на утримання штатного викладача протягом усього навчального року28. Іншими словами, їздити з Далекого Сходу до західних кордонів СРСР було надто дорогою справою навіть для такої організації, як Чернівецький державний університет. Та й М.А.Алекберлі, якому сподобався колектив факультету, добре розумів цю проблему і сам бажав залишитися в Чернівцях. Його бажання, на наш погляд, викликане було не лише особистими уподобаннями, але і прагматичними цілями. Справа в тому, що ним рухав власний науковий інтерес, адже наукова тематика, яку він розробляв, стосувалася визвольної боротьби українського народу проти турецько-татарських поневолювачів, епіцентром якої була Хотинська війна 1621 р. А Хотин, як відомо, на час його прибуття до Чернівців був одним з районних центрів Чернівецької області. Як справжній історик, для відновлення повної картини цієї війни, М. Алекберлі прагнув з урахуванням географічного розташування самого Хотина і його околиць уявити собі картину подій більш ніж трьохсотлітньої давнини і відобразити їх у наукових працях. Ректор університету затіяв з цього приводу листування з Міністерством освіти і за підтримки партійної організації університету добився переведення М. Алекберлі до Чернівців. Згідно наказу ректора № 324 від 29 серпня 1949 p. М. Алекберлі був призначений на посаду старшого викладача по кафедрі нової історії з 23 серпня з окладом 1200 крб. на місяць29. З нового навчального року він почав читати курс історії країн Сходу. Одночасно активно працював в науковому плані. З цією метою восени 1950 p. М.Алекберлі, як сказано у звіті кафедри нової історії за 1950- 1951 н.р., був „відкомандирований у річну кандидатську аспірантуру до Інституту історії АН УРСР”30. Його наполеглива праця завершилась у 1951 р. успішним захистом кандидатської дисертації „Боротьба українського козацтва проти турецько-татарської агресії в 1600-1621 pp.”. Захист відбувся 16 листопада на засіданні спеціалізованої ради Інституту історії України АН УРСР31. Отже, кафедра історії нового часу отримала досить суттєве і вагоме поповнення, придбавши молодого і перспективного вченого і педагога.

Здавалося, що на початку 50-х років колектив кафедри історії нового часу сформований з міцних і перспективних кадрів вищої кваліфікації і йому гарантоване прекрасне майбутнє. Однак таке враження було, як з’ясувалося згодом, помилковим. Кінець 40-х - початок 50-х років у Радянському Союзі позначений черговим „гонінням на відьом”. На відміну від 1946-1947 pp., коли осуду були піддані так звані „послідовники школи Гру шевського”, на цей раз ними стали особи єврейської національності. Боротьба проти космополітизму, яка розгорнулася в кінці 40-х років у Радянському Союзі, торкнулася невеличкого колективу кафедри нової історії Чернівецького держуніверситету.

Першим під „караючий меч революції” потрапив один із найталановитіших працівників цієї кафедри, її завідувач С. Ш. Грінберг, який, перебуваючи на даній посаді, регулярно отримував від керівництва факультету та університету прекрасні і цілком заслужені характеристики.

Наприклад, у характеристиці, підписаній ректором ЧДУ Каніболоцьким у травні 1948 p., дізнаємось про те, що Грінберг „є серйозним науковим працівником, добросовісно відноситься до своїх обов’язків, добре знає свій предмет, лекції читає на високому ідейно-теоретичному рівні. ...бере активну участь у громадській роботі, є членом місцевкому профспілок, виконує окремі доручення парторганізації, читає лекції в університеті марксизму- ленінізму при МК ВКП(б) м.Чернівці. Користується авторитетом серед професорсько-викладацького складу і студентів. Грінберг повністю відповідає призначенню завідувача кафедрою історії нового часу”32. Це ж саме знаходимо і в характеристиках від 28 листопада 1948 р.33, від 25 лютого 49 р.34. Таку ж позитивну характеристику отримує він 12 квітня 1950 р. і від декана істфаку Сопільнюка. До попередніх позитивних якостей останній додає інформацію і про те, ттто С.ТТТ.Грінберг успішно організував науково- дослідницьку роботу членів кафедри, керує секцією історії обласного товариства по розповсюдженню наукових знань, виступає з доповідями і лекціями на політичні і науково-популярні теми тощо35. Цікаво, що всі характеристики підписувалися не тільки керівником вузу, але й секретарем партійної організації. Без підпису останнього характеристика вважалась недійсною. Тим більше, що мова йшла не про рядову людину, а про кандидата історичних наук, доцента, завідувача однієї з кафедр історичного факультету, члена ВКП(б), тобто про одного з активних працівників так званого „ідеологічного фронту”. Тому наявність підпису секретаря партійної організації на характеристиках С. Ш. Грінберга, як і інших комуністів, свідчить про те, що все написане в них було предметом детального обговорення на партійному бюро історичного факультету чи університету і затверджувалося ними.

Однак уже з травня 1950 р. тут знаходимо і критичні зауваження парадоксального характеру. Зокрема, як завкафедрою Грінберг погано організує науково-дослідну роботу кафедри. Рідко контролює якість лекцій і семінарських занять членів кафедри36. Це саме знаходимо і в характеристиці, підписаній ректором К. М. Леутським та секретарем парторганізації А.В.Агєєвим від 18 листопада 1950 р.37.

Таким чином, Грінберг із провідного спеціаліста перетворюється поступово в людину, яка не справляється з покладеними на нього обов’язками. Він добре розуміє „натягненість” висунутих звинувачень. У такій обстановці йому не залишається іншого виходу, як написати заяву на звільнення з університету за власним бажанням. Більше того, він добивається дозволу на звільнення в Міністерстві освіти СРСР. Зокрема, у його особовій справі знаходимо листа начальника Головного управління університетів Міністерства вищої освіти СРСР, професора К. Жигача, датованого 16 березнем 1951 р. і адресованого одночасно С. Грінбергу та ректору університету К. М. Леутському. В листі сказано, що „Головне управління університетів не заперечує проти Вашого звільнення від роботи в Чернівецькому університеті згідно з Вашою заявою”38. Виходячи зі змісту даного листа, 7 квітня 1951 р. С. Ш. Грінберг пише заяву на ім’я ректора, в котрій просить звільнити його з роботи в ЧДУ з 10 квітня. Але, враховуючи те, що це вже кінець навчального року, ректор на його заяві написав: „Звільнити з роботи в ЧДУ зав. кафедрою нової історії доц. Грінберга з 18 червня 1951 р. згідно з його заявою”39. Тобто, С. Ш. Грінбергу продовжують термін роботи до закінчення навчального року всупереч його проханню. На цей час він продовжує читати лекційний курс з нової історії, веде семінарські заняття, а також спецкурс з історії Болгарії, і звільняють його за наказом ректора № 195 від 10 червня 1951 р.40.

Отже, С. Ш. Грінберг припинив свою роботу в ЧДУ. Тим не менше, навіть після звільнення з університету його прізвище ще довго „відмінювали” на партійних зборах та в різних довідках, які відправлялись у вищестоящі органи, і в яких з’ясовуються нові, цікаві факти. Наприклад, із характеристики, підписаної ректором К.М.Леутським і секретарем парторганізації університету А.В.Агєєвим від 16 жовтня 1951 p., дізнаємось, що „Партійне бюро Держуніверситету неодноразово розглядало діяльність доцента Грінберга і в своєму рішенні вказувало, що він погано керує науковою роботою членів кафедри, недостатньо працює над підвищенням свого ідейно-теоретичного рівня, дуже рідко за ці роки виступав з доповідями на наукових сесіях і як комуніст фактично не виконував своєї авангардної ролі в питаннях ідейного росту, відмовлявся від громадської роботи. Роботу кафедри запустив, вона являє собою жалюгідний вигляд. Відпущені асигнування не були ним реалізовані.... Рада університету відзначила недоліки його викладання”41.

Отакої! Ні більше, ні менше. І партійне бюро неодноразово розглядало, і вказувало і попереджало, і погано керує науковою роботою, і роботу кафедри запустив і т.п. Тобто те, що Грінбергом ще донедавна було зроблене позитивного і ставилось йому в заслугу, тепер оцінювалось зовсім протилежно. Чим не парадокс? Безперечно, дана характеристика різко контрастувала з усіма попередніми.

Разом з тим, з цих довідок довідуємося і про те, що ще в січні 1949 р.

С.Ш.Грінберг був відряджений до Центрального воєнно-історичного архіву СРСР для збору матеріалів по темі „Російсько-болгарські відносини після Берлінського конгресу”, де він працював протягом січня-лютого 1949 р. і за недоброякісне використання документів „ворогів нашої Батьківщини був видворений з архіву”42. 5 вересня 1951 р. на засіданні Чернівецького партійного активу також зазначалось, що викладач історичного факультету доцент С. Грінберг допустився хибної трактовки принципових положень, „багаторазово стверджував про роль Наполеона”43 тощо. Тобто мотивів для звільнення з роботи, як на той час, було більш ніж достатньо. Тому, перехопивши ініціативу, С. Грінберг вирішив діяти на випередження і добровільно звільитисяся з роботи в ЧДУ.

Наступною жертвою став доцент 3. М. Гершов, який з самого початку також характеризувався керівництвом університету з позитивної сторони. Так, у характеристиці, підписаній в.о. ректора доцентом К. Г. Мигалем та секретарем парторганізації В.Ф.Макаровим 12 жовтня 1949 p., читаємо: „...У викладанні курсу нової історії і курсу історії міжнародних відносин тов. Гершов З.М. проявив достатньо глибокі знання свого предмету і вміння застосовувати марксистсько-ленінську методологію у викладанні і оцінці історичних явищ, за що користується на факультеті заслуженим авторитетом. ...систематично працює над підвищенням свого ідейно-теоретичного рівня, ідеологічно витриманий”44. У характеристиці від 1 червня 1950 p., підписаній ректором М. П. Каніболоцьким, також знаходимо інформацію про те, що Гершов 3. М. лекції читає на високому ідейно-теоретичному рівні. систематично працює над підвищенням свого ідейно-теоретичного рівня, бере активну участь у суспільно-політичному житті університету45. В партійній характеристиці за підписом секретаря партбюро університету Г.С.Іванушко від 11 червня 1950 р. знаходимо, крім усього іншого, й такі рядки: „Партійні доручення виконує добросовісно. Партійних стягнень немає. Відданий справі партії Леніна-Сталіна”46. Разом з тим тут вказується і на те, що 3. М. Гершов у справах кафедри не зовсім дисциплінований. У чому полягав саме зміст цієї недисциплінованості, з наявних документів важко зрозуміти. Але цей припис супроводжував усі наступні його характеристики. Тим не менше 13 березня 1951 р. у партійній характеристиці, підписаній А.В.Агєєвим, наголошувалося на тому, що „тов. Гершов читає лекції на рівні університетської освіти”47. 24 березня 1951 p. К. М. Леутський та А. В. Агєєв також відзначали, що „лекції тов. Гершова задовільняють запити студентів і слухаються останніми з великою цікавістю”48. Така прискіплива увага до 3.Гершова не була випадковою. Але на даний час ще ні він сам, ні, очевидно, керівництво університету, яке давало, на наш погляд, цілком об’єктивні характеристики, нічого поганого не підозрювали в цьому.

Хмари стали збиратися над З.Гершовим у 1952 р. Він усе більше характеризується з негативного боку. У цьому навчальному році його не було введено до складу ДЕК, як викладача з нової історії. Це вже був хоч і не дуже помітний, але серйозний симптом. А вже в травні 1952 р. наказом ректора К.М.Леутського на нього було накладено адміністративне стягнення за непредставления рецензії на наукову роботу студента Хижняка, яка була подана на міжобласний конкурс студентських наукових робіт49. На такі дії керівництва університету 3. М. Гершов вимушений був миттєво прореагувати. У відповідь він пише заяву на ім’я ректора університету, в якій говорить про свою непричетність до даної рецензії і просить зняти з нього необгрунтовані звинувачення. Як згодом з’ясувалося, це була справді абсолютна нісенітниця. Завідувач кафедрою нової історії В. К. Литвинов, якому було доручено розібратися зі скаргою Гершова на безпідставне покарання, 3 липня 1952 р. доповідав ректору: „Я встановив, що ніяких завдань по рецензуванню наукової студентської роботи Хижняка тов. Гершову не давалось. ...Вважаю, що адміністративного покарання доцент Гершов 3. М. не заслуговує”50. Треба віддати належне і ректору Леутському, який на основі доповідної записки В. К. Литвинова скасував своє покарання51.

Таким чином, спроба діяти через адміністративні покарання і на їхній основі звільнити з роботи викладача на цей раз провалилася. Тоді вдалися до іншого, також випробуваного, способу - віднайти недоліки у його лекційній роботі. Для цього зачастили відвідувачі на заняття, щоправда, не тільки до нього, а до всього колективу історичного факультету. І, як наслідок, у звіті університету за 1952-1953 н.р. знаходимо про викриті суттєві недоліки лекції З.М.Гершова „СІЛА в період імперіалізму до Першої світової війни”. Серед багатьох недоліків, які при бажанні можна було приставити до будь-якої лекції і будь-якого викладача, називалися, на наш погляд, і недоліки абсурдного характеру. Зокрема, його звинувачували в невисвітленні агресивної політики СІЛА у здійснені доктрини Трумена „Відкритих дверей”, у тому, що не дано сталінської характеристики американського імперіалізму, зовсім недостатньо і поверхнево висвітлювалась антиросійська суть агресії кривавого американського імперіалізму тощо52. Всього було зроблено 9 зауважень, над якими З.М.Гершов повинен серйозно попрацювати. Подібні зауваження стали суттєвою підставою для зміни змісту характеристик на викладача. В них знаходимо інформацію про те, що З.М.Гершов у своїх лекціях допускає „методологічні помилки”, „серйозні методологічні помилки”, „грубі помилки методологічного характеру, які межують з викривленням основних положень марксизму-ленінізму”, що „в роботі кафедри проявив себе тільки з негативної сторони”, „не працює над удосконаленням курсу лекцій, користується застарілими конспектами, перевантаженими цитатами”53 тощо.

Звичайно, це були також натягнуті звинувачення. Іншими словами, готувався Грунт для звільнення з роботи. І вже в червні 1954 р. вчена рада історичного факультету не вибирає 3. М. Гершова за конкурсом на посаду доцента кафедри історії нового часу. Більше того, рішенням ЦК КП(б)У його було виключено з рядів КПРС за обман партії, який полягав у тому, що З.М.Гершов приховав своє соціальне походження, вказавши, що він походить із робітничої родини, тоді, як згодом з’ясувалося, він походив із родини торговців-непманів54. Безперечно, це було серйозне звинувачення. Як відомо, виключення з партії тягнуло за собою й інші репресивні заходи. Але, щоправда, обійшлося без них. Це вже був початок так званої „хрущовської відлиги”. У витягу з наказу ректора по університету від 26 червня 1954 р. говориться про те, що доценту кафедри нової історії Гершову З.М. треба надати відпустку з 1 липня на 48 робочих днів, після чого звільнити з роботи в ЧНУ, як не обраного за конкурсом. Спроби 3. М. Гершова відновитися на роботі в ЧНУ через Головне управляння університетів, економічних і юридичних вузів Міністерства вищої освіти СРСР в кінцевому підсумку нічого не дали. Необрання його за конкурсом пояснювалося „тими збитками, які він наносив, працюючи в колективі історичного факультету”55, - так трактував дану ситуацію начальникові головного управління університетів, економічних і юридичних вузів М. А. Прокоф’єву ректор К. М. Леутський у серпні 1954 р.

Усе ж, враховуючи професійні здібності 3. М. Гершова, йому була запропонована робота на вибір: у Хотинському педучилищі або в Сторожинецькому технікумі лісового господарства. Проте З.М.Гершов не зміг зійти до такого рівня і відмовився від даних пропозицій. А вже 8 лютого 1955 р. в характеристиці, підписаній ректором К. М. Леутським і секретарем партбюро університету P. С. Коптєвим, написано, що за весь час роботи в Чернівецькому університеті (з грудня 1948 р. по липень 1954 р.) Гершов показав себе тільки з негативного боку. І „як з’ясувалося тепер, Гершов за час перебування в університеті був організатором склок і нездорових взаємовідносин в колективі університету”56 і т.п. Суть цих „склок і нездорових взаємовідносин” полягала в тому, що 3.Гершов, на відміну від інших, не терпів несправедливих зауважень, а надто покарань. І завжди відстоював свою честь і гідність. Можливо, робив це дуже емоційно. Так чи інакше, але як Грінбергу, так і Гершову після їх звільнення дається різко негативна характеристика на запити керівників тих організацій чи закладів, куди вони пробували влаштуватися на роботу. Зрозуміло, з такими характеристиками перспектива працевлаштування за фахом була надто малою.

Отже, кафедра нової історії впродовж першої половини 50-х років утратила двох перспективних викладачів і науковців московської та ленінградської шкіл. А це знову породжувало проблему кадрового забезпечення читання курсів з історії нового часу, в першу чергу для керівництва кафедри.

Слід сказати, що після звільнення С. Ш. Грінберга, за пропозицією декана історичного факультету В. О. Голобуцького, ректор університету К.М. Леутський виконання обов’язків завідувача кафедрою нової історії з 18 червня 1951 р. покладає на старшого викладача, кандидата історичних наук, безпартійного В. К. Литвинова57. Крім вирішення кадрової проблеми, саме на період його керівництва і припадає уточнення назви кафедри. При яких обставинах усе це відбувалося і в який саме час, не відомо. З особової справи В.К. Литвинова дізнаємось, що 1 серпня 1952 р. він затверджений на посаді в. о. завкафедрою нової історії Головним управлінням університетів Міністерства вищої освіти СРСР58. А вже 25 серпня він пише, що є завідувачем кафедри історії середніх віків та нової історії59. Хоча зміст роботи кафедри під новою назвою абсолютно не змінився ні в якісному, ні в кількісному відношенні, за винятком одного моменту.

Справа в тім, що ще на початку 1951 р. кафедра нової історії отримала завдання підготуватися до читання нового курсу - історії південних і західних слов’ян, який не читався в університеті протягом усього попереднього часу. Читання даного предмету було доручено В.К.Литвинову, як спеціалісту з історії середніх віків. Саме до цієї частини історії, згідно з тодішнім навчальним планом, належала й історія південних і західних слов’ян. Можливо, що якраз ця обставина і привела до уточнення назви кафедри. Щоправда, В. К. Литвинов до початку нового навчального року так і не підготувався до належного читання даного курсу, що, поряд з іншими причинами, стало підставою його особистого звернення 8 липня 1952 р. до керівництва університету з проханням звільнити його від завідування кафедрою і залишити на посаді старшого викладача кафедри60.

За погодженням з партійними органами на цю посаду був рекомендований і згодом затверджений М. А. Алекберлі, який залишився єдиним представником московської історичної школи на факультеті. З приводу його призначення ректор ЧДУ Леутський писав до начальника управління університетів і юридичних вузів Міністерства культури СРСР М.А.Прокофьева: „...Оскільки на цій кафедрі працює кандидат історичних наук Алекберлі М.А., член КПРС з 1941 p., який має серйозні пізнання і з історії, і філософії і активно працює в науковій галузі, а тов. Литвинову треба більше уваги приділити науково-дослідній роботі, ректорат і парторганізація університету вважають таку заміну доцільною”61. Так М.Алекберлі став завідувачем кафедрою історії середніх віків і нової історії.

При таких обставинах в 1952 р. на кафедрі історії нового часу за направленням Міністерства освіти УРСР з’являється молодий і перспективний викладач Іван Михайлович Теодорович. Про нього відомо, що народився у польському місті Тересполі 6 червня 1923 р. в родині службовців. До війни встиг закінчити гімназію в Перемишлі. З лютого 1940 р. вчився на 6-місячних учительських курсах у м.Ліда, Барановичської обл., після закінчення яких працював учителем Вавюрської неповної середньої школи, Лідського p-ну. У зв’язку з частковим паралічем лівої руки І.М.Теодорович не потрапив до Червоної армії. Під час війни працював учителем у Західній Білорусії. З жовтня 1944 р. вчився в Барановичському педінституті, а в листопаді 1945 p., у зв’язку з переїздом батьків на постійне місце проживання до м.Львова, І.М.Теодорович переводиться на другий курс історичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. Зі здобуттям фаху історика в 1949 р. вступає до аспірантури при кафедрі нової історії і країн Сходу Львівського університету62. На цей час він був досить активною людиною. Поряд із науковою роботою брав участь у громадському житті університету. У характеристиці, виданій для подання до ЧДУ і підписаній ректором Львівського держуніверситету, членом- кореспондентом АН УРСР Є. К. Лазаренком і секретарем партбюро університету А. Н. Цибко, крім відомостей про успішне навчання в аспірантурі, йдеться й про те, що І.М.Теодорович брав активну участь у суспільно-політичному житті: був депутатом районної ради Залізничного району м. Львова, виконував окремі доручення партбюро університету і факультету, працював викладачем районної партійної школи”63.

Наказом ректора ЧДУ за № 204 від 2 вересня 1952 p. І. М. Теодоровича було зараховано викладачем кафедри нової історії з 1 вересня 1952 р. з місячним окладом 1050 крб.64. Тут він розпочав читати курс історії Південних і Західних слов’ян, а також спецкурс з історіографії нової історії зарубіжних країн Заходу. В 1953 р. у Львівському університеті ім. І.Франка І.М.Теодорович успішно захистив кандидатську дисертацію „Польське питання в політиці імперіалістичних держав в останній рік першої світової війни”. Взагалі він справляв приємне враження на колег та керівництво вузу. Зокрема, в характеристиці, підписаній ректором К. М. Леутським і секретарем партбюро ЧДУ М. С. Коптєвим від 20 травня 1955 р. говориться, що І. М. Теодорович лекції читає на вузівському рівні і цілком відповідає посаді, яку займає65.

Отже, в особі І.М.Теодоровича кафедра історії нового часу також знайшла талановитого науковця і прекрасного викладача. Причому він був останнім викладачем, який прийшов на цю кафедру, оскільки їй, як окремій структурній одиниці факультету та університету, не судилося довго існувати. Вже на початку 1955-1956 н.р. вона об’єдналася з кафедрою стародавньої історії в одну кафедру загальної історії.

Примітки:

1. Архів Чернівецького національного університету (далі АЧНУ). - Фонд ВК. - 1948. - інв. №639. - арк. 15.

2. Там само. - арк. 15-16.

3. Там само. - арк. 2.

4. Там само. - арк. 1.

5. Там само. - 1951. - інв. №47. - арк. 1.

6. Там само. - арк. 50.

7. Там само. - арк. 4.

8. Там само. - арк. 2,7,8.

9. Там само. - Фонд ЗК. - 1947. - т.2. - арк. 110.

10.Там само. - Фонд ВК. - 1951- інв. №47. - арк. 51.

11.Там само. - 1948. - інв. №639. - арк. 7.

12.Там само. - арк. 8.

13.3 архіву автора.

14.Там само.т

15. Там само.

16. АЧНУ. - Фонд ВК. - 1968. - інв. №125. - арк. 4.

17.Там само. - арк. 3.

18.Там само. - арк. 69.

19.Там само. - арк. 2.

20.Там само. - арк. 41.

21.Там само. - арк. 16,24.

22.Там само. - 1954. - інв. №26. - арк. 1.

23.Там само. - арк. 1-4.

24.Там само. - арк. 6-7.

25. Богайчук М.А. Література і мистецтво Буковини в іменах: Словник-довідник. - Чернівці: „Букрек”, 2005. - С. 10.

26.Там само.

27.3 архіву автора.

28.Там само

29.АЧНУ. - Фонд ЗК. - 1949. - т.2. - арк. 133.

30. Державний архів Чернівецької області (далі ДАЧО). - ф. Р82. - оп.5 - спр.92. - арк. 148.

31.Там само. - оп. - спр.125. - арк.49.

32.АЧНУ.-Фонд ВК,-1951.-інв. №47.-арк. 11.

33. Там само. - арк. 18.

34. Там само.-арк. 21.

35. Там само. - арк. 54.

36. Там само. - арк. 40.

37. Там само. - арк. 34.

38. Там само. - арк. 60.

39. Там само. - арк. 67.

40. Там само.

41. Там само.-арк. 61.

42. Там само.

43. Там само. - арк. 60.

44. Там само. - 1954. - інв. №26. - арк. 23.

45. Там само. - арк. 41.

46. Там само. - арк. 40.

47. Там само. - арк. 45.

48. Там само. - арк. 42.

49. Там само. - арк. 69.

50. Там само. - арк. 64.

51. Там само. - арк. 69.

52. ДАЧО. - ф.Р82. - оп.5. - спр. 124. - арк. 17.

53. АЧНУ. - Фонд ВК. - 1954. - інв. № 26. - арк. 65, 101.

54. Там само. - арк. 101.

55. Там само. - арк. 94.

56. Там само. - арк. 111-112.

57. Там само. - Фонд ВК. - 1967. - інв. № 125. - арк. 98.

58. Там само.

59. Там само. - арк. 99.

60. Там само. - арк. 110.

61. Там само. - арк. 114.

62. Там само. - 1999. - інв. № 38. - арк. 5-6.

63. Там само. - арк. 8.

64. Там само. - арк. 1.

65. Там само. - арк. 11.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь