Електронна бібліотекапідручники


Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)

2. Ірландське повстання 1916 р.: політичні наслідки репресій коаліційного уряду Герберта Асквіта


Олександр Сахновський

Навесні 1916 р. Ірландія наблизилася до події, яка не тільки змінила політичні пріоритети, а й мала широкий резонанс як в Британській імперії, так і за її межами. Не дивлячись на те, що доповіді А. Біррела та інших посадовців адміністрації Дублінського замку у цей час звучали досить обнадійливо, в квітні 1916 р. сталося те, що, на думку Ллойд Джорджа, „було неминучим”1. Йдеться про повстання, яке відбулося в останній тиждень цього місяця і дістало назву „Червоного Великодня”.

Повстання в Дубліні - одна з найважливіших віх в історії ірландського національно-визвольного руху. „Шість днів, які потрясли Імперію” - так назвав книгу про повстання один із істориків2. Певною мірою з цим можна погодитися, так само, як і з відчутним резонансом за межами Великої Британії. Принаймні впадає в око неабиякий інтерес вождя російських більшовиків В.І. Леніна, який тоді ж, по гарячим слідам подій відгукнувся спеціальною статею. В ній Ірландське повстання розглядалося в контексті загального натиску всіх передових сил на імперіалізм, тобто як частина світової соціальної революції3. Не вдаючись далі в подробиці - це окрема тема для розмови, - зазначимо лише, що позиція Леніна з даного питання визначила на декілька десятиліть напрямок наукових розробок радянської історіографії. Повстання в Дубліні, по-перше, надовго стало в центрі уваги, а по-друге - розглядалося не як випадкова подія, а якраз навпаки, як логічний наслідок розвитку революційних тенденцій в ірландському визвольному русі і, з іншого боку, початок національно-визвольної революції в Ірландії4.

Насправді ж поставити „Червоний Великдень” в певний логічний розвиток подій початку XX ст. досить важко. Хоча повстання в якійсь мірі готувалося, в цілому воно почалося і розвивалося стихійно. Безпосереднім поштовхом до нього послужив шифрований документ, який потрапив до рук ірландських волонтерів з Дублінського Замку і 19 квітня був зачитаний на засіданні Дублінського Муніципалітету альдерманом Томасом Келлі. Він містив перелік тих заходів, які були розроблені британською владою для роззброєння волонтерів, у тому числі й арешт усіх членів комітетів Ірландських волонтерів, Шин фейн, Гельської Ліги і т. ін. Без сумніву, розданий у великій кількості, цей документ спричинив неабиякий вплив на волонтерів. їм фактично доводилося вибирати між роззброєнням і відкритою збройною боротьбою.

Секретність, в атмосфері якої вузька група керівників ірландських волонтерів і робітничих дружин „Ірландської громадянської армії” розробляла плани повстання, приховуючи свої наміри навіть від такого провідного діяча, як Мак-Нейл, обернулася проти них самих: з’явились суперечливі накази, на одну добу був перенесений термін повстання і розладналася система зв’язку. До того ж судно з партією зброї з Німеччини, © Сахновський О., 2007 яке повинно було прибути безпосередньо перед повстанням, затонуло біля узбережжя Корка. Дійсно серйозний виступ вдалося організувати лише 24 квітня в Дубліні, хоча і в ньому брали участь далеко не всі сили ірландських волонтерів.

Слід відзначити, що більшість безпосередніх керівників повстання, зважаючи на його стихійність і погану підготовку, передбачали поразку й самі особисто свідомо йшли на смерть. Поет У.Б. Ейтс був особисто знайомий майже зі всіма ними, постійно спілкувався, належав до того ж кола - і тим не менш повстання стало для нього несподіванкою. Свідомо готували себе до смерті в ім’я свободи Падрейг Пірс, Томас Мак-Доног, Джозеф Планкет, Томас Кларк, Джеймс Коннолі та інші лідери - майже всі поети, вихованці Гельської Ліги, натхненні образами реальних і легендарних ірландських героїв. Не дивно, що Великоднє повстання охрестили „повстанням поетів”. У ньому, як нашу думку, воєдино поєдналися особиста мужність учасників, соціальний авантюризм і революційний дух епохи.

Отже, повстання в Дубліні стало несподіванкою для британського уряду, лідерів політичних партій, громадськості. Воно, за визначенням преси тих часів, „впало на публіку, як грім серед ясного неба”5. Та попри все, ірландські волонтери разом з Громадянською армією захопили центр міста і, проявляючи величезну мужність, утримували його протягом кривавого тижня під натиском значно переважаючих британських військ. Урешті-решт, як зазначає Ліем де Пеа: „Після того, як снарядами і вогнем були зруйновані всі опорні пункти повстанців, вони здались; центр Дубліна перетворився в руїни, серед військових, а також цивільного населення було багато вбитих, і в історії Ірландії відкрилась нова сторінка”6. Існує майже незаперечна думка, що це небачене в ірландській історії впродовж двох століть повстання стало найважливішим рубежем у самій постановці ірландського питання. Поет У.Б. Ейтс у вірші „Великдень 1916 року” вже тоді інтуїтивно відчув і зафіксував цю ситуацію:

Все змінилося, змінилося повністю:

На світ народжується страшна краса”

Що ж до гомруля, то, як вірно підмітив автор:

„Англія може тепер Посул покласти під сукно...”7.

Раціональне пояснення зміни змісту ірландського питання знаходимо в історичній літературі. Девід Бойс у цьому зв’язку зазначає: „Після 1916 року питання полягало не в тому, надасть Англія гомруль чи ні, а в тому, яке становище буде займати Ірландія відносно решти Об’єднаного Королівства. Ірландське питання тепер постало таким чином, що гомруль був початком, а не метою (was starting-point but not goal)”8.

Спочатку британський уряд сприйняв повстання як незначне заворушення, подібне до тих, які мали місце і раніше. Відповідаючи на запит Палати громад, А. Біррел заявив, що „ситуація вже контролюється”9. І лише коли відомості про дублінські події попали в газети, уряд змушений був давати пояснення, причому нічого кращого не могли придумати, як зобразити повстанців агентами Німеччини. Відтоді пропаганда зображувала будь-які прояви ірландського національно-визвольного руху як зраду „королю і вітчизні”. З цих позицій повстанців засудили всі британські партії, включаючи і лейбористів. Той же Д. Бойс зазначає при цьому, що тоді все ще чітко прослідковувалась різниця між повсталими і рештою Ірландії: „Загальне засудження стосувалось насамперед зачинщиків повстання, і, за виключенням консервативної преси, воно не поширилося на націоналістичну Ірландію в цілому. Більшість британських газет запевняли, що воно було таким же сильним ударом для Ірландії, як і для Британії”10.

У перші дні після повстання висловлювання лідера Ірландської Парламентської партії (далі - ІПП) Д. Редмонда та інших ірландських депутатів звучали в унісон з найбільш реакційними членами консервативної партії. Повсталі розцінювались як зрадники, а саме повстання - як інспіроване Німеччиною. Зокрема у своїй промові у Палаті громад 27 квітня 1916 р., Редмонд приєднавшись до Карсона (лідер Ольстерських юніоністів), офіційно оголосив про спільну підтримку британського уряду. Від імені всіх гомрулерів він також говорив про відчуття „жаху і відрази”, яке охопило його при отриманні повідомлень про події в Дубліні. Лідер 11111 висловив сподівання, що це відчуття „розділяє переважна більшість ірландців”, і що „жодна з газет чи політиків у цій країні (Британії - О.С.), не буде робити спроби використати те, що сталося в Ірландії, як політичну зброю проти іншої партії”11. У цьому контексті важливо зазначити, що, незважаючи на той незаперечний факт, що ірландська націоналістична суспільна думка, як і ірландська історія, неодмінно перетворювали переможених повстанців на героїв і відмовлялися їх засуджувати, значна частина ірландців при отриманні перших повідомлень про повстання спочатку дійсно цілком щиро розділяла це відчуття „жаху і відрази”. Наприклад, ірландський солдат Том Кетл (відомий тоді в Ірландії філолог, поет і юрист), який уважав за справу честі для Ірландії воювати поряд з Британією у справі звільнення малих націй, коли почув про повстання, був глибоко вражений і засудив „химерну авантюру” повстанців як „безглузде божевілля ”12.

Однак, незабаром після придушення повстання ситуація в Ірландії почала докорінно змінюватись, а у масовій суспільній свідомості ірландців відбувалися суттєві зрушення. Такому розвитку подій немало посприяла та жорстка позиція, яку зайняли ліберали, боячись критики з боку політичних опонентів за невдалу спробу попередити „заколот”. Ще в ході придушення повстання по всій Ірландії було запроваджено воєнний стан, а командуючому військами генералу Дж. Максвеллу надані небмежені повноваження. Негайно після здачі Дубліна повстанцями стали відомими суворі вироки воєнних трибуналів, що засідали при зачинених дверях. Ігноруючи або не розуміючи всю трагічність ситуації, британський уряд не поспішав припиняти масові репресії. Незважаючи на чисельні протести, як з боку ірландської, так і англійської громадськості, у перші травневі дні ув’язнених у Кілменхемській в’язниці керівників повстання виводили зранку на розстріл і це приголомшувало мешканців Дубліна, які добре їх знали. Декільком десяткам інших повстанців смертна кара була замінена пожиттєвим ув’язненням. Більш ніж 3 тис. було вбито і поранено (більшість з них - мирні мешканці) в ході придушення опору й стільки ж заарештовано та інтерновано без суду і слідства13. Згодом з’ясувалось, що декілька чоловік, в тому числі і відомий ірландський журналіст Шихі Скеффінгтон та брат П. Пірса - Вільям Пірс (під час повстання він один був цивільним серед волонтерів, а єдиною його провиною стали родинні зв’язки з лідером повстання), були розстріляні без будь-якого слідства.

Відверто жорстка політика британського уряду зумовила зростання напруги в суспільстві і привела ірландців у стан емоційного збудження, найбільш глибокого з усіх, які будь-коли спостерігались. Хвиля шоку охопила всю країну. Пануючий спочатку серед ірландців настрій страху і здивування поступався захопленням діями героїв і невдоволенням репресивними актами „друга і захисника малих націй”. У цьому зв’язку А.Д. Колпаков, зокрема, зазначив: „Збільшення випадків беззаконної розправи над борцями за незалежність, відмова британської влади надати їм статус військовополонених, сприймалось населенням як наочне свідчення того, що англійці поводяться з ірландцями як з нижчою расою, не обтяжуючи себе загальноприйнятими нормами цивілізованого суспільства”14. Характерною була і реакція ірландських емігрантів у Північній Америці. Видний гомрулер Шеін Леслі у своєму листі до Редмонда від 16 травня 1916 p., зокрема, писав, що страти повстанців викликали хвилю люті серед усієї ірландської громади в СІЛА15.

Показовим прикладом швидкої зміни настроїв в ірландській суспільній думці щодо повстання можуть служити, на наш погляд, свідчення одного із захоплених у полон учасників повстання. Йдучи у супроводі британських вояків вулицями Дубліна до місця ув’язнення, полонений відчував на собі погляди „переляканих і голодних мешканців міста”, які голосно закликали солдат „дати йому палиць прямо зараз і у в’язниці”. Три тижні по тому, коли він на шляху до англійської в’язниці знову проходив через місто, його так само відразу оточив великий натовп дублінців. Але цього разу, на його превеликий подив, вони вигукували до нього: „Нехай Господь допоможе тобі!”, „Не переставай вірити!”, „Ірландія ще не вмерла!”16

Відчуваючи небезпечний вплив масових репресій на ірландську суспільну думку, лідери ІПП незабаром забили тривогу і почали вимагати від уряду негайно припинити „надмірне і панічне насилля”17. Вже 3 травня, коли відбулися перші розстріли, Редмонд писав Асквіту, благаючи його „припинити цю безглузду політику”18. Намагаючись переконати уряд у тому, що масові розтріли полонених вкрай небажані, він, зокрема, виступаючи з промовою 8 травня 1916 р. в Палаті громад, зазначав: „Чи усвідомлює він (Асквіт - О.С.), що продовження репресій в Ірландії спричинить швидке зростання роздратування й озлоблення серед широких верств населення, які не мали жодної прихильності до повстання? Чи не було би краще послідувати прикладу генерала Боти у Південній Африці, де був страчений тільки один чоловік, а з іншими обійшлися надзвичайно м’яко і негайно припинили покарання?”19.

11 травня 1916 р. Джон Діллон (майбутній лідер ІПП), виступаючи у парламенті, почав піддавати нищівній критиці політику уряду в Ірландії. У своїй промові він особливо наголошував на жахливих наслідках введення в країні військового стану, „зайвих жорстокостях” і засуджував „безцеремонні розстріли ірландських в’язнів без судового розслідування”, які мали „вражаючий вплив на ірландців”20. Найближчий помічник Редмонда поїхав у Дублін відразу ж після придушення повстання і був одним із перших політиків, хто особисто пересвідчився у цьому. Як зазначив А.Д. Колпаков: „Він зрозумів, що на карту поставлено саме існування легального (в межах британської конституції) руху в Ірландії”21. Його пристрасний, різкий та резонуючий виступ справив велике враження на ірландських націоналістів як в Ірландії, так і в СІЛА. 16 червня 1916 р. той же Шеін Леслі писав йому, що його промова була тепло зустрінута в СІЛА і він був „єдиним членом Партії, який зміг би протриматись 10 хвилин на американській трибуні”22.

Доцільно зазначити - і це є показовим саме собою, що жорстка політика уряду в Ірландії почала викликати хвилю обурення та протесту і в британській суспільній думці, особливо серед католиків, для яких ірландське питання завжди залишалося в центрі уваги. При отриманні перших повідомлень з Дубліна реакція усіх католицьких англо-ірландських друкованих видань в Британії була досить одностайною. Вони засудили повстання і розглядали його, як позбавлений здорового глузду крок, який ставив під загрозу впровадження гомруля після закінчення війни. При цьому „Catholic Times”, наприклад, з ентузіазмом сповіщала, що загальна реакція на повстання в Ірландії не дала приводу жодному британцю сумніватися в тому, що „Ірландія зараз є найбільш лояльною до Британської імперії”. Оцінюючи можливі наслідки повстання, газета заявляла: „Епізод є жахливим і неприємним, але його політичні наслідки дорівнюють нулю”23. До подібних висновків прийшла і шотландська „Glasgow Observer”, яка стверджувала, що „Ірландські націоналісти... засудили його як непатріотичне безумство”, а „лояльність ірландців в Британії до Імперії є безсумнівною”24.

Але вже незабаром після придушення повстання, коли масові репресії стали набирати оберти і настрої в суспільній думці швидко змінювались в бік поблажливості щодо повстанців, політика британського уряду, а заразом і політичні ідеали Партії гомруля почали зазнавати різкої критики. При цьому можна без перебільшення сказати, що швидка зміна позиції католицьких друкованих видань яскраво відбиває динаміку відходу переконаних прибічників ідеї гомруля від ІПП та схвалення Шин фейн. Так, 19 травня та ж „Catholic Times” суттєво змінила тон, зазначаючи, зокрема, що шин-фейнери були „захисниками Ірландії”, які боролися за „звільнення її від влади британського правління”25. До подібних висновків прийшли й інші газети, які з цього часу поступово перейшли до критики ІПП і згодом почали відкрито підтримувати Шин фейн. „Catholic Herald”, приміром, на жовтень 1916 р. вже повністю підтримувала Шин фейн, як „альтернативну партію” і відійшла від ІПП, зазначаючи, що багато допущених нею грубих помилок стали причиною всіх ірландських нещасть26.

Тим часом у самій Ірландії наступав справжній перелом. Повстанці, фізично зломлені на вулицях Дубліна, здобули, натомість, цілковиту „моральну перемогу”. Для пересічного ірландця закатовані вожді повстання стали „мучениками за свободу”, а в Ірландії за традицією таких поважають. Важливим наслідком повстання та подальшої політики репресій з боку британської влади стало прискорення процесу національного пробудження та політичної переорієнтації значних прошарків ірландського суспільства. Саме в цей час ідеї Шин фейн почали стрімко торувати собі шлях. „Ветерани старої партії швидко залишали сцену,” - згадував впливовий гомрулер С. Гвінн27. Відчуття глибокого розчарування політикою як ІПП, так і британської влади стрімко поширювалося серед ірландців. Найбільш показовою у цьому плані стала позиція верхівки церковної ієрархії ірландської католицької церкви, зазвичай консервативної й опозиційної до „революційних крайнощів”. З 32 католицьких єпископів в Ірландії з засудженням повстання виступили лише 728. Архієпископ Дублінський докт. Уолш також не засудив повстання і явно мав приховану симпатію до повстанців. Незабаром він відкрито почав підтримувати Шин фейн у її опозиції до ІПП, „якій перестав довіряти”29. Е. О’Двайєр, впливовий єпископ з Лімеріка різко засудив британські репресії і відверто заявив про свою опозицію до британської влади після повстання. Коли головнокомандувач британськими військами в Ірландії генерал Д. Максвелл звернувся до нього з вимогою покарати двох з його священників, які проявили симпатію до повстанців, єпископ відповів: „Ваша турбота виявляється в тому, що ви не приймаєте жодного клопотання про помилування щодо цих бідних молодих людей, які здалися вам у Дубліні... Особисто я сприймаю ваші дії з жахом, і впевнений, що це є наругою над свідомістю нації”30.

Швидку зміну настроїв добре відчували досвідчені гомрулери. На початку червня 1916 р. відомий журналіст Ч. Скотт зустрівся з одним із найстаріших діячів ІПП і єдиним ірландським депутатом від англійського округу Тімоті О’Коннором. Розмова зайшла про наболіле. В своєму щоденнику Ч. Скотт зробив запис за 7 червня: „Тімоті дуже занепокоєний становищем в Ірландії. Недавно говорив про це з Ллойд Джорджем. Обидва погодилися, що Джон Максвелл розбив всі надії на примирення”. В кінці розмови Т.П. О’Коннор оцінив ситуацію таким чином: „Перед екзекуцією 99 відсотків ірландців були прибічниками Редмонда, тепер ті ж самі 99 відсотків підтримають Шин фейн”31.

Тим часом, Асквіт, більш уважно вивчивши ситуацію і, як зазначив Ллойд Джордж, прийшовши до висновку, що „справу не можна залишати в такому стані”32, 12 травня 1916 р. на тиждень особисто прибув до Ірландії. Воєнний стан все ще залишався в силі, і троє головних британських урядовців Дублінського замку - лорд-лейтенант Уімборн, секретар у справах Ірландії А. Бірелл та його помічник Метью Нейтан подали у відставку. Після поїздки в Дублін глава уряду дійшов висновку про те, що стара система правління в Ірландії, побудована на співвідношенні політичних сил в самій Британії, вичерпала себе. З таким висновком важко було не погодитись. В оточенні Асквіта поступово виникала думка про створення центра місцевої влади у формі „перехідного уряду”, який би поступово втілював в життя прийнятий ще до початку війни Акт про гомруль. На одному із закритих урядових засідань Ас квіт заявив: „Ми повинні визнати систему правління в Ірландії абсолютно зруйнованою. Нині єдино можлива альтернатива - створити якнайскоріше Ірландський Уряд, відповідальний перед ірландським народом. Цей уряд буде вирішувати нагальні питання...”. В переліку цих питань одними з перших були названі „пошуки угоди між партіями у самій Ірландії” і „введення в дію акту про гомруль (1914 р.) негайно у найближчий для цього час”33.

Заява Асквіта є цікавою з усіх точок зору. Перше - і мабуть, найголовніше - нова орієнтація у вирішенні ірландського питання. Передбачалося, що віднині система правління в Ірландії залежатиме не від партійних угод між британськими партіями, а від досягнутого найскоріше „консенсуса” ірландських політичних сил. По-друге, впадає у вічі тональність і, як висловився Робін Вільсон, „гарячково поспішна риторика” в обговоренні ірландської теми на найвищому рівні. Він порівняв термінологію дискусій з ірландського питання 1911 p., коли приймався Білль про гомруль, з дискусіями в травні-червні 1916 р. Зокрема, в Заяві Асквіта виділені особливо значущі наголоси на такі вирази: „earliest possible moment...”, (при першій можливості), „forthwith...”, (негайно), „earliest practicable moment...” (використати практично найближчий момент) та інші, але всі вони явно контрастують з розважливою, десь навіть скептичною лексикою дискусій 1911 р.34

Нарешті завдання „залагодити ірландську справу” доручили Ллойд Джоджу як майстру різних закулісних махінацій і „задушевних розмов”, який, до того ж, ще з 1910 року висував ідею „не партійного” вирішення ірландського питання. Тепер це стало необхідністю. 22 травня Асквіт звернувся до міністра військового спорядження: „Мій дорогий Ллойд Джордж! Сподіваюсь, Ви знайдете можливість зайнятись Ірландією... Це - єдиний у свому роді випадок і нема нікого іншого, хто би міг досягти остаточного вирішення (проблеми)”35. Аналізуючи звернення прем’єра, російський історик К.Б. Виноградов влучно відмітив: „Навряд чи Асквіт серйозно вірив в „остаточне вирішення” ірландської проблеми. Але хоча б на короткий проміжок часу „заспокоїти” ірландців! А хто краще валлійського мага був здатний виграти час за круглим столом компромісу?”36 Зрозуміло, сам Ллойд Джордж, чудово розуміючи, що на ірландському питанні великих політичних дивідендів не здобудеш, зовсім не горів бажанням займатися „сумною домашньою трагедією”, яка була, за його ж переконанням, результатом „відсутності з нашого боку усякої визначеної політики в Ірландії”37. Але в кінцевому рахунку він змушений був погодитись і 25 травня прем’єр виступив в Палаті громад із проханням відстрочити дебати щодо Ірландії, тому що міністр постачання прийняв на себе спеціальну місію, з метою, за словами російського посла Бенкендорфа, „примирити усі партії в Ірландії”38.

В кінці травня і на початку червня він інспірував зутрічі і переговори Дж. Редмонда з Ед. Карсоном, висунувши пропозицію з 14 пунктів, головними тезами яких було „негайне введення в дію закону про гомруль” і виключення зі сфери його дії „на період війни” шести графств Ольстера39. При цьому хитрий політикан діяв у своєму стилі. У конфіденційних переговорах з Редмондом він обіцяв приєднання Ольстера після війни, а Карсона завіряв, що виключення шести ольстерських графств має бути постійним40. Обидва лідери відправились в Ірландію для наради зі своїми прибічниками відносно цього плана. Згадує сам Ллойд Джордж: „Незважаючи на малоприйнятність пропозицій для кожного з угруповань, які боролися в Ірландії, обидві сторони погодились прийняти їх і зробити все від них залежне для лояльного запровадження цієї угоди”41. Антиірландськи налаштований француз Р. Ескуфлер вже через рік писав з цього приводу: „Декілька тижнів люди втішали себе цією ілюзією. Згідно з плітками із парламентських кулуарів Ллойд Джордж вів переговори з головними діючими особами з обох сторін; здавалося, він був усміхненим і впевненим, атмосфера була доброю й обіцяла взаєморозуміння між всіма суперниками: нарешті, вічне ірландське питання можна вирішити. Міраж!”42

Закулісна махінація валлійського політика, хоч і дістала схвалення політичного керівництва торі, яке, як відзначає С.В. Толстов, „після квітневого повстання цілком погодилося з ідеєю ірландського самоврядування43, проте викликала надзвичайно гостру міжпартійну ворожнечу. Проти угоди виступили багато видних консерваторів. Міністр постачання зустрів протидію і у кабінеті: один із міністрів вийшов із уряду (міністр землеробства лорд Селсборн), загрожували піти у відставку й інші. Один із них, наприклад, 11 червня написав Ллойд Джорджу, що „вважає неможливим для себе погодитись на будь-які умови, що включали б введення гомруля”. Тим більше, - пише далі автор листа , - що я маю дуже солідні підстави вважати, що Сполучені Штати, як я завжди був впевнений і щоб про це не говорили і не писали, не припинять постачань воєнного спорядження”44.

З іншого боку, Редмонд та лідери гомрулерів, які дали свою тимчасову згоду на цей план, цілком природньо мали зовсім небагато прибічників введення його у дію в самій Ірландії. В умовах відходу націоналістичної суспільної думки від ІПП і ідеї гомруля переважна більшість населення країни не хотіла навіть і слухати про яку-небудь угоду, що передбачала поділ (нехай і тимчасовий) Ірландії. Показовою у цьому з’язку стала позиція архієпископа Дублінського Уолша, який знайшов „шокуючим те, що дехто з ірландських націоналістів погодився брати участь у переговорах, розпочатих на основі виключення деяких графств чи міст”45.

Однак, як би там не було, внаслідок вкрай непримиренної позиції консерваторів-юніоністів угоду було провалено і 24 липня 1916 р. Редмонд змушений був, урешті-решт, відмовитись від неї. Закулісні махінації Ллойд

Джорджа не дали, та й не могли дати якихось позитивних результатів. Справа закінчилась тим, що 31 липня 1916 р. Асквіт виступив у Палаті громад із заявою про призначення депутата від консервативної партії Г. Дюка головним секретарем у справам Ірландії. „Таким чином, - підсумував у своїх „Воєнних мемуарах” Ллойд Джордж, - ми знову повернулись до старої незадовільної системи контролю, про яку королівська комісія, яка розслідувала питання про ірландське повстання, писала у своєму звіті від 26 червня, опублікованому 3 липня 1916 p.:

„Якщо розглядати систему управління Ірландією в цілому, то її не можна вважати нормальною у часи спокою, тоді як нею ж майже не можна користуватися в критичні моменти”46. Віднесемо цю хитромудру формулу на рахунок автора мемуарів.

Зрозуміло, що провал спроби досягти угоди між юніоністами і гомрулерами послужив ще одним додатковим імпульсом для зростання впливу Шин фейн у широких верствах ірландського населення і поширенню її ідей як фактичної альтернативи ідеї гомруля. У такій вкрай напруженій атмосфері вираз „ми самі” суто психологічно приваблював ірландців тим, що, за визначенням Френсіса Джонса, „просто являв собою повну опозицію гомрулю”47. Незважаючи на свій потужний інтелектуальний потенціал, гомрулери не могли виграти у цій полеміці і, відповідно, були не здатні збити нову неонаціоналістичну хвилю. У масовій свідомості, у суспільних настроях відбувався процес політичної переорієнтації. А.Д. Колпаков зазначає у цьому зв’язку: „Люди, які навряд чи коли раніше чули назву „Шин фейн”, тепер хотіли знати все про цю організацію і її програму. Люди, котрі ніколи не чули про Пірса і Коннолі, нині сповнені бажання узнати про них самих, про їхні принципи і книги”48. А вище згаданий француз Р. Ескуфлер так описує настрої, що запанували тоді в країні: „Ті хто відвідали Ірландію восени 1916 p., були дуже здивовані, звернувши увагу на ті зміни, про які лондонські газети писали так небагато. Шин фейн здобуває симпатію в усіх куточках країни, а її ідеї розповсюджуються з вражаючою швидкістю. Її прапор майоріє повсюди, її емблеми носить майже кожний, її видання можна побачити на кожному кроці, а її пісні можна почути на всіх мітингах, як в містах так і в селах. Портрети керівників повстання висять на кожній вітрині і люди знімають свої шляпи, коли їх минають. Задум повстанців матеріалізувався, повстання дійсно принесло їм ту „моральну перемогу”, на яку вони і розраховували”49.

Одним із головних проявів зростаючої підтримки Шин фейн можна також вважати і позицію католицької церкви. Слідом за народною масою партію підтримала і значна частина ірландського католицького кліра: в нових умовах, за влучним виразом А.Д. Колпакова, „ставало небезпечним відставати від своєї пастви”50. На підтримку Шин фейн все частіше виступали і деякі єпископи. Наприклад, вище вже згаданий єпископ О’Дваєр виступив у вересні 1916 р. з промовою, у якій відверто заявив, що більше не довіряє ІПП. Єпископ також додав, що він хотів би сказати гомрулерам: „Поверніться додому, струсіть порохи британської Палати громад з ваших ніг, і приєднуйтесь до ірландської нації... Шин Фейн має, на мою думку, вірні принципи”51. Промова доктора О’Дваєра була зустрінута тривалими оплесками і схвальними вигуками. Це було суттєвою підтримкою Шин фейн з боку католицького прелата, який в той час фактично став виразником думки верхівки католицької ієрархії націоналістичної Ірландії.

Між тим, нагадаємо, продовжувалась кровопролитна війна; один із її епізодів безпосередньо і надзвичайно болісно вплинув на ситуацію в Ірландії. В липні 1916 р. розпочалась битва на Соммі, і 36 Ольстерська дивізія, яка входила до складу британських військ, отримала наказ атакувати на своїй ділянці фронту німецьку лінію оборони. Дивізія розпочала наступ і, проявивши зразкову мужність та дисципліну, глибоко вклинилась в німецьку оборону, але незабаром, не маючи можливості утримати позиції, змушена була відступити. Після цього жорстокого бою в Ольстері майже кожна друга сім’я була в жалобі. Зважаючи на безрезультатність, ця військова операція рідко навіть згадується в анналах Першої світової війни, та попри все вона зайняла важливе місце в протестантській політичній традиції північно- ірландського регіону. „Оранжисти, які брали участь у битві, - зазначив Ліем де Пеа, - переконливо продемонстрували, що їх „лояльність”, які б дивні форми вона часом не приймала, має для них цілком реальний зміст, ...” 52 Ця кривава подія та Дублінське повстання хоч і не співпали в часі, тим не менш викликали у їх сучасників гострі і, цілком зрозуміло, прямо протилежні асоціації, які так само протилежно відклалися у народній пам’яті. Мабуть тоді, у далекому 1916 році, не було такої ірландської сім’ї, де б не постало питання: за що ж ми воюємо? І хоча більш ніж 200 тисяч ірландців-католиків також билися і гинули на фронтах світової війни, зараз, коли відбувся один із поворотних пунктів в історії Ірландії, їх жертви здавалися вже марними: Англійці веліли іти на війну,

І знайшлись серед нас диваки, зайдиголови,

Хто повірив, що їх на битву кличуть За свободу малих і великих народів.

Де тепер їх могили? В далеких краях Тільки вітер та хвилі розносять їх прах.

Але Воля чекала в бою барикадному нас!

І застала б вас смерть у цей праведний час,

Під травою, напоєною квітневою прохолодою,

Там, де фенії сплять, поховали би вас53 (Пер. з рос. наш - О.С.)

Процес швидкої політичної переорієнтації все більш значних прошарків ірландського суспільства, став, цілком логічно, найбільш важливим кроком до втрати 11111 свого традиційного панування в політичному житті країни. За таких обставин, лідери гомрулерів обрали після Квітневого повстання своєрідну тактику в парламенті: вони апелювали до принципів міжнародного права, вказуючи при цьому на те, що Британія разом з союзниками воює за „права малих націй”.

Перші дебати з цього приводу відбулися в жовтні 1916 р. Виступаючи, зокрема, 18 жовтня 1916 р. з довгою промовою у Палаті громад, Редмонд спочатку піддав нищівній критиці політику британського уряду щодо Ірландії. У ній він, особливо не церемонячись, заявив, що за останні два роки не бачив нічого, окрім англійської дурості. „Я не забув, - продовжував далі лідер ІПП, - що нічого не робилося згідно з моїми порадами чи вказівками. Якщо в ірландських полках не вистачає людей, то це було провиною сліпого і впертого воєнного міністерства, яке не бажало слідувати моїм рекомендаціям і дозволити ірландській дивізії мати відповідний прапор, відповідні емблеми, надати офіцерські звання молодим ірландцям...”. Виступаючи далі, Редмонд обгрунтував приналежність ірландців до категорії „малих націй” і, підтриманий іншими гомрулерами, запропонував резолюцію: „Визнати, що існуюча нині система правління в Ірландії несумісна з принципами, за які союзники воюють у цій війні...”54. Резолюція, звичайно, не пройшла, але гомрулери розраховували на резонанс, причому не тільки в Британії. У подальшому цей прийом застосовувався доволі часто, переростаючи подеколи у своєрідну „ірландську ремонстрацію” в Палаті громад.

Декілька цікавих записів з цього приводу знаходимо у щоденнику Ч. Скотта. Так, зокрема, у запису від 20-22 листопада 1916 р. відомий журналіст зазначив: „Розмова з Діллоном про хід війни. Його цікавить тільки особлива її сторона - захист інтересів і прав малих націй”55. Ця розмова, безумовно, стала відома Ллойд Джорджу й очевидно його зацікавила. Справа в тому, що з самого початку війни британську громадськість настирливо переконували в тому, що Британія захищає „свободу малих націй”, права яких повинні бути гарантовані у відповідності з „національним принципом”. Популярний публіцист А. Філіпс констатував у січневому номері солідного часопису „Едінбург ревю” за 1915 рік: „Відносно перебудови Європи у нас немає розходжень: принцип національності - ось основа всіх майбутніх територіальних змін”56. Дещо пізніше більш ніж впевнено висловився з цього приводу граф Олександр Бенкендорф. „Національний принцип, - інформував він з Лондона міністра закордонних справ Сергія Сазонова, - пустив тут під час війни таке глибоке коріння, що визнається нині ледве не причиною вступу Англії у війну. Таким є враження всієї громадськості, уряд повністю його поділяє...” 57.

І дійсно, британська преса й особливо публіцистика 1914 - 1916 pp. надзвичайно прискіпливо висвітлювала національні проблеми на континенті, особливо у Східній Європі. Якщо точніше, то мова йде про „малі нації” імперії Габсбургів, якій від початку війни пророчили неминучий розпад „за національними лініями”. При цьому запеклі „австрофоби” закликали уряд усіляко сприяти боротьбі за „нову Європу”, тоді як „австрофіли”, особливо з числа британських пацифістів, не менш заповзятливо запевняли, що будь-які зобов’язання у цьому сенсі приведуть до нічим не виправданого затягування війни і людських жертв за нездійснені ідеали.

Але от що цікаво: у доволі гострих дискусіях з приводу майбутньої долі „малих народів” не згадуються ірландці, принаймні до 1916 р. Лише радикальний часопис „Nation” зрідка лякав читачів аналогіями, закликаючи залишити імперію Габсбургів в покої. Так, приміром, автор статті за 19 лютого 1916 р. грізно попереджав: „Якщо Австро-Угорська імперія заслуговує „ножа”, то можна уявити, що є й інша гідна ’’ножа” імперія. Якщо „ніж” буде застосований щодо нас, то може статися звільнення Ірландії...”58. Стаття закликала не вдаватися до „рішучого хірургічного втручання”. Але такі застереження тонули у хорі прибічників перебудови континентальної Європи у відповідності з „національним принципом”. Що ж до ірландців, то усталена англійська традиція заперечувала їх національну ідентичність, хоча завжди визнавала наявність „ірландської проблеми”. Це можна пояснити рядом причин. По-перше, вище вже згаданою специфікою ірландського питання, яке протягом всієї довгої історії англо-ірландських відносин то „виринало” на поверхню британської політики, то знову ніби зникало на деякий час, принаймні так здавалося. Зауважимо, що метафора „виринання” чи „занурювання” не є надуманою, бо саме до неї зверталися політики, зокрема Г. Асквіт. Нагадаємо у цьому зв’язку про також вище вже згадуваний його приватний лист до Венеції Стенлі від 31 серпня 1914 p., в якому він, ніби напівжартома, висловив побажання „занурити їх геть всіх під хвилі Атлантики разом з їх клятим островом, скажімо так, років на десять. Можливо нове покоління стане більш зговірливим”59. Дивне співпадіння: таке ж бажання виникло і у Ллойд Джорджа. Журналісту Чарльзу Скотту він сказав, знову таки, напівжартома: „Єдине, що можна зробити з Ірландією, - відкрити шлюзи і затопити її”60. Отож, тепер, після майже двох років пропагандистської кампанії за „свободи і права малих націй” відчай гомрулерів змушував їх нагадувати британським державникам, що ірландці - за всіма ознаками теж „мала нація”. Цілком можливо, що таке нагадування не було зайвим, бо політики часто не усвідомлювали власного лицемірства. Чи відчував, скажімо так, докори сумління той же Асквіт, коли публічно закликав ірландців воювати за попрані Німеччиною „права малих націй”? Питання далеко не риторичне.

Лише Квітневе повстання 1916 р. похитнуло віру у непогрішиму досконалість британського досвіду у галузі національних відносин. Принаймні саме відтоді стала очевидною аналогія між визвольними прагненнями ірландців і „малих народів” Австро-Угорщини. Свідченням цього є секретна доповідь глави британської місії у Ватикані графа де Саліса. Цю посаду він обійняв у 1916 р. і від свого попередника, Генрі Говарда, довідався про специфічні завдання місії щодо пропаганди воєнних цілей Антанти. Серед основних питань, що потребують особливої уваги, фігурують: польське, доля католиків з числа південних слов’ян, богемське (чеське), ірландське. Торкаючись більш детально останнього, глава місії попереджав: „В нейтральних країнах багато в чому вбачають аналогію між нашим ірландським питанням і чисельними національними рухами в Австро- Угорській монархії”61. А в примітці до цієї фрази наводиться приклад: газета „Times” від 9 травня 1916 р. на одній і тій же сторінці подала короткий звіт про судовий процес в Дубліні і відповідні покарання лідерів ірландського повстання, а трохи нижче - суворий протест британських австрофобів, зокрема Р. Сітона-Ватсона, у зв’язку з судовим процесом над сербами у Белграді та їх екзекуцією за антиурядову агітацію62.

Загалом, на кінець 1916 р. склалась доволі своєрідна ситуація. Повстання в Ірландії відбулося несподівано для імперських політиків, так само, як і для звичайних обивателів. Стало очевидним чергове, на цей раз несподіване „виринання” ірландського питання на політичну арену, причому сфера його впливу тепер далеко не обмежувалася власне Британією. Більше того, в умовах вичерпання людських і матеріальних ресурсів воюючих сторін, коли боротьба за нейтральні країни, особливо СІЛА, поступово почала досягати своєї кульмінації, розмір і характер труднощів, які постали перед британськими урядовцями з ірландським питанням, виявилися набагато маштабнішими та складнішими, ніж вони могли коли-небудь очікувати.

Отже, в умовах суворої реальності світової війни англо-ірландські протиріччя об’єктивно поглиблювались і загострювались. Створювались передумови для радикальних суспільних змін. Урешті-решт, квітневе повстання 1916 р. в Дубліні, яке хоч і не отримало широкої підтримки серед населення, стало в перспективі найважливішим рубежем у самій постановці ірландського питання. Для переважної більшості населення Ірландії гомруль втрачав актуальність і ставав не метою, а лише вихідним пунктом боротьби. Відтак для британських політиків така переорієнтація залишала обмаль маневру у спробах конституційно вирішити ірландську проблему, а для ІПП означала втрату свого панування в політичному житті країни.

Примітки:

  1. Ллойд Джордж Д. Военные мемуары: В 6 т. / Пер. с англ. - М.: Соцэкгиз, 1934. - Т. I - II. -С. 466.
  2. Duff Ch. Six days to shake an Empire. - L., 1966.
  3. Ленин В.И. Ирландское восстание 1916 года// Поли. собр. соч. - Т. 30. - С. 83 - 87
  4. Детальніше огляд літератури по цій темі див.: Толстов С.В. Английское общество и ирландское восстание 1916 года. - Автореферат дисс. ... канд. истор. наук: 07.00.03 / Киевск. гос. ун-т. - К., 1983.-26 с.
  5. Boyce G.B. British Opinion, Ireland and the War, 1916 - 1918 // Historical Journal. - 1974. - Vol. 17. -№3.-P. 578.
  6. Пеа Лиэм де. Расколотый Олстер: Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1974. - С. 105
  7. Поэзия Ирландии / Пер. с англ. и ирл. - М.: Худож. лит-ра, 1988. - С. 230 -231.
  8. Boyce G.B. Englishmen and Irish Troubles. British Public Opinion and the Making of Irish Policy, 1918 - 1922. - L., 1972. - P. 35
  9. Birell’s speech, 25 April. 1916. Pari. Deb. House of Commons. - 5-th Ser. - Vol. 81. - Col. 2460.
  10. Boyce G.B. British Opinion, Ireland and the War... - P. 579
  11. J. Redmond’s speech, 27 April. 1916. Pari. Deb. House of Commons. - 5-th Ser. - Vol. 81. - Col. 2512.
  12. Lyons J.B. The Enigma of Tom Kettle. - Dublin: The Glendane Press, 1983. - P. 87
  13. Колпаков А.Д. Ирландия на пути к революции, 1900 - 1918 гг. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.-С. 87.
  14. Там само.-С. 225.
  15. Leslie to Redmond, 16 May 1916 LG/D/14/2, Lloyd George Papers. A2A - Access to
  16. Archives. House of Lords Record Office: The Lloyd George Papers. 16.04.05.
  17. http://www.a2a.org.uk/html/061-lg.4-l.htm. 18 червня 2005.
  18. Gwynn S. John Redmond´s last years. - L.: Edward Arnold, 1919. - P. 224 Ibid. - P. 222
  19. Taouk Y. Chapter 7. The Roman Catholic Church in Britain during the First World War: A Study in Political Leadership. 01.12.03. http://www.library.uws.edu.au/adt- NUWS/uploads/approved/adt-NUWS2 004070/.164232/public/09Chapter7. 26 березня 2004.
  20. J. Redmond´s speech, 8 May. 1916. Pari. Deb. House of Commons. - 5-th Ser. - Vol. 82. - Col. 412.
  21. J. Dillon´s speech. 11 May 1916. Pari. Deb. House of Commons. - 5-th Ser. - Vol. 82. - Cols. 935 - 938.
  22. Колпаков А.Д. Вказ. праця. - С. 224
  23. Цит за: Taouk Y. Chapter 7. The Roman Catholic Church in Britain during the First World War: A Study in Political Leadership. 01.12.03. http://www.librarv.uws.edu.au/adt- NUWS/uploads/approved/adt-NUWS2 004070/.164232/public/09Chapter7. 26 березня 2004.
  24. Ibid.
  25. Ibid.
  26. Ibid.
  27. Ibid.
  28. Gwynn S. Op. cit. - p. 259
  29. Колпаков А.Д. Вказ. праця. - С. 227
  30. Walsh P.J. William Walsh. Archibishop of Dublin. - Dublin: Talbot Press, 1928. - P. 571.
  31. Hennessey T. Dividing Ireland: World War I and Britain. - L.: Routledge, 1998. - P. 142.
  32. The Political Diaries of C.P. Scott. 1911 - 1928. / Ed. by T. Wilson. -N.Y.. 1970. -P. 217
  33. Ллойд Джордж Д. Вказ. праця. - С. 466
  34. Wilson R. Imperialism in crisis: the “Irish dimension” // Crises in the British State. 1880 - 1930. - L.: Routledge. 1985. - P. 165 Ibid.
  35. Ллойд Джордж Д. Вказ. праця. - С. 467
  36. Виноградов К.Б. Дэвид Ллойд Джордж. - М.: Мысль, 1970. - С. 217
  37. Ллойд Джордж Д. Вказ. праця. - С. 467
  38. Виноградов К.Б. Вказ. праця. - С. 217
  39. Ллойд Джордж Д. Вказ. праця. - С. 468
  40. Boyce G.B. British Opinion, Ireland and the War... - P. 580-581
  41. Ллойд Джордж Д. Вказ. праця. - С. 469
  42. Escoflaire R.C. Ireland an Enemy of the Allies? -N.Y.: E.P. Dutton and company, 1921. - P. 357.
  43. Толстов C.B. Ірландське питання на початку XX ст. // УІЖ. - 1982. - № 8. - С. 115 Ллойд Джордж Д. Вказ. праця. - С. 468
  44. Ллойд Джордж Д. Вказ. праця. - С. 469 - 470
  45. Morrissey T.J. William J. Walsh, Archbishop of Dublin, 1841 - 1921. - Dublin: Four Court Press, 2000. - P. 295
  46. Ллойд Джордж Д. Вказ. праця. - С. 472
  47. Jones F.P. History of Sinn Fein Movement and the Irish Rebellion of 1916. - N. Y.: P.J. Kennedy&Sons, 1919. - P. 59
  48. Колпаков А.Д. Вказ праця. - С. 225
  49. Escoflaire R.C. Op. cit. - P. 359
  50. Колпаков А.Д. Вказ праця. - С. 221
  51. Morrissey T.J. Op. cit. - P. 296
  52. Пеа Лиэм де. Вказ. праця. - С. 106
  53. Там само. - С. 106
  54. J. Redmond’s speech, 18 Oct. 1916. Pari. Deb. House of Commons. - 5-th Ser. - Vol. 86. - Col. 670-686.
  55. The Political Diaries of C.P. Scott... - P. 239
  56. Phillips W. Europe and the problem of nationality // Edinburg Review. - Vol. 221. - № 451. - January 1915. - P. 30
  57. Международные отношения в эпоху империализма. Документы из архивов царского и Временного правительств 1878 - 1917. Серия 3: 1914 - 1917. - Т. 10. - № 101. - С. 440
  58. Цит за: Hanak Н. Great Britain and Austria-Hungary during the First World War: A study on the formation of Public Opinion. - L., 1962. - P. 206
  59. Asquith H.H. Letters to Venetia Stanley. - Oxford, 1982. - P. 209
  60. The Political Diaries of C.P. Scott... - P. 349
  61. Great Britain Legation (Holy See). Anglo-Vatican relations, 1914 - 1939 (Confidential annual reports of the British ministers to the Holy See). - Ed. by Hachey T.E. - Boston (Mass), 1972. - P. 26 Ibid. - P. 27



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь