Електронна бібліотекапідручники


Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)

14. Італійські собори 340-348 pp. на тлі релігійного протистояння в християнському середовищі Римської імперії


Богдан Боднарюк

Історіографія проблематики, пов’язаної з дослідженням теологічної специфіки соборного руху в історії Християнської Церкви на сьогоднішній день є доволі обширною і Грунтовною, коли мова йде про питання загального характеру, зокрема комплексного вивчення епохи Вселенських Соборів, висвітлення етапів формування ранньохристиянської догматичної доктрини і боротьби з першими великими єретичними вченнями, або розгляду науковцями теми становлення та розвитку церковних канонів с точки зору генези й поступової трансформації духовної традиції Сходу і Заходу римського світу в руслі морально-етичної креативності проповіді Спасителя. В даному випадку доречно згадати роботи таких відомих європейських вчених ХІХ-ХХ ст. як А. Дучесне, Г. Буассьє, Є Брукс, JL Дюшен, А. Пареді, Р. Селлерс, JL Рівінгтон, У. Тефлер, С. Рааб, Ф. Моксом, С. Армстронг, Р. Дженкінс, Б. Кідд, X. Чедвік1 та ін.2 В публікаціях Ф. Хугеса, Фр. Мурфу, С. Турнера, В. Вагрема, Е. Русея3, ряда інших авторів4 аналізуються причини скликання, організаційні особливості, рішення та значення деяких важливих (в догматичному сенсі) помісних соборів, що відбувались упродовж IV-IX ст. переважно на Заході Імперії, визначається роль і вплив окремих харизматичних осіб на перебіг подій в тогочасному церковному середовищі.

Не менш глибоко і Грунтовно здійснювали свої дослідження та розвідки російські дореволюційні історики Церкви й вчені-емігранти у 20-ті 50-ті pp. минулого століття. Серед найбільш авторитетних фахівців проблемами християнських соборів першого тисячоліття н.е. (тобто від Апостольського Собору 49 р. до Великої схизми 1054 р.) займались А. Спасський, К. Попович, Г. Остроумов, О. Муравйов, Д. Лєбєдєв, М. Заозерський, В. Голубков, А. Карташев, П. Гідулянов, Є. Трубєцкой, Б. Волобуєв, М. Поснов, Т. Барсов, І. Андреев, М. Тальберг, О. Нікольский5 та ін6. Окремо слід виділити цікавий узагальнюючий нарис по темі Вселенських Соборів Ярослава Туркала7 - українського історика з діаспори. Серед провідних радянських науковців, які в тій чи іншій мірі (на рівні дотичного матеріалу) розглядали питання ранньохристиянського соборного руху варто виділити змістовні праці 3. Удальцової, М. Левченка, Г. Лєбєдєвої, Г. Курбатова8. За останні п´ятнадцять років діяльність соборів ІІІ-ХІ ст. (переважно східних) та їх наслідки для європейського соціуму частково висвітлювали в своїх монографіях і статтях О. Бородін, М. Усков, О. Мусін і А. Дворкін9. Нарешті в контексті окресленої в назві даної публікації проблеми необхідно відзначити, що крім робот В. Солодовнікова й М. Афанасьева10, де автори характеризують в першу чергу ранні галльські і т.зв. © Боднарюк Б., 2007 “древні” церковні собори І-ІІІ ст. та їх витоки, лише книга молодого петербурзького дослідника А. Мітрофанова11, яка присвячена саме італійським помісним соборам ІѴ-Ѵ ст., у відповідному розділі стисло розглядає “афанасієвський” етап церковної історії, який припадає на правління імператорів-братів (синів Константина Великого) Констанція II (324-361), Константа І (333-350) і Константина II (337-340).

Отже, у зв’язку зі слабким рівнем розробки означеного питання, можна з одного боку констатувати його об’єктивну актуальність і дослідницьку доречність, з іншого - феномен антиаріанської богословської доктрини середини IV ст. зумовлює певну авторську зацікавленість аналізом конвенційних чинників, котрі обумовили виникнення в пізньоримському християнському середовищі гострого церковно-релігійного протистояння як ендогенної соціальної тенденції, пов’язаної з реалізацією церковним кліром своїх духовно-ідеологічних і структурно-організаційних засад в межах субсумції еклесій та протагоній християнській ортодоксії й подолання ними теологічної гетеродоксії. Щодо тематичних джерел, то вони складаються з корпусу соборних актів і постанов (канонів та послань)12, епістолярної спадщини провідних діячів, Учителів та Отців Церкви, а також ряду авторизованих збірок соборних документів і матеріалів, які вийшли в світ у XVII-XIX ст.13 Необхідно відзначити, що джерела в цілому містять багато фактологічних даних, церковних правових актів, текстів імператорських хрисовулів і відповідних офіційних свідчень, які проте лише в обмеженій кількості безпосередньо стосуються виділеної в статті проблематики. Таким чином, для її вивчення (на підставі існуючих джерел) доцільно використати наявну дослідницьку ентелехію.

Разом з тим, необхідно в першу чергу підкреслити, що сутнісні характеристики італійських соборів 40-х pp. IV ст. зводяться власне до богословських суперечок омоусіанського кліру з омійським на тлі загострення боротьби нікейців з аріанами після рішень, прийнятих на Першому Вселенському Соборі в Нікеї 325 р. Апоремність і амфіболійність суперечок тогочасних богословів Грунтувалась на єретичному вченні александрійського пресвітера Арія (250-336), де останнім проголошувалась гностична ідея, що Син Божий не тої самої природи (не того самого “єства”), що і Бог Отець´. Спаситель лише подібний (грецький термін “омоіусіос” або “оміос” - тобто “рівний по якості”) до Отця Небесного, але не тотожній (грецький термін “омоусіос” - тобто “єдиносущний”) Йому за сутністю (ця неоднозначна теологічна формула спростовувала і заперечувала догмат про рівноіпостасність Святої Трійці, натомість визначаючи її іпостасну (тобто “усійну”) супідрядність)1^. У підсумку, представниками партії “оміусіан”, як послідовників христологічної теології Св. Афанасія Великого, єпископа Александрійського (295-373), стали колишні активні антинікейці Георгій Лаодікійський (297-375) і Василій Анкірський (289-364)15, а табір “оміїв” (штучно утворене угрупування кліриків, яке виникло внаслідок компромісу між акакіанами (тобто прихованими аномеями) і василіанами) очолили “старі” аріани - Урсакій (302-370) з Валентом (305-380) та Георгієм

Александрійським (294-370)16, й “принципові” аномеї (вважали, що “Син Божий, як Єдинородний, є Народженим волею, а не сутністю Отця”) - Євдоксій, єпископ Антіохійський (291-369), з Акакієм, єпископом Кесарії Палестинської (288-366)17.

Переходячи до безпосереднього висвітлення питань, які стосуються італійських соборів періоду боротьби Св. Афанасія Александрійського проти аріанства, доречно згадати, що до Римського собора 340 р. на Заході у продовж III - на початку IV ст. собори відбулись в Нарбонні (255-260 pp.)18, Арзіно (255 р.)19, Римі (260 р.)20, Ельвірі (306 р.)21, Римі (313 р.)22 та Арлі (314 р.)23. Собор в Римі, який зібрався за участі 50-ти єпископів восени 340 р., став своєрідною відповіддю папи Юлія І (337-352) на гоніння проти Св. Афанасія Великого (заслання останнього майбутнім імператором Константином II до Галлії у 328-337 pp.)24. Собор прийняв Св. Афанасія і Маркела Анкірського (297-374) “у спілкування”, а до Антіохії відрядив легатів понтифіка - пресвітерів Елпідія та Філоксена25. Оскільки ж цей собор не залишив після себе ні протоколів, ні будь-яких дисциплінарних постанов, а обставини його скликання послідовно і досить повно викладені самим Св. Афанасієм26, не має сенсу зупинятись на його аналізі, тим більше, що записи святителя не дають можливості адитивно розглядати “пленарні” засідання з точки зору розкриття проблеми еволюції італійської соборної системи доби пізньої античності.

Наукову цікавість в означеному аспекті викликають діяння наступних двох Медіоланських соборів 345-346 та 347-348 pp. Після того, як ревний захисник нікейського віровизначення Афанасій Великий у вересні 340 р. втік до Апостольської столиці, зазнав остаточного оформлення церковний розкол західних омоусіан (прибічників вже згадуваного Першого Вселенського Собору) і східних супротивників нікейського вчення (догматичної формули) про єдиносущність - оміїв. Цей розкол став логічним результатом протистояння східних і західних єпископів, витоки якого беруть свій початок в рішеннях Антіохійського собору 341 р. (за участі 97-ти єпископів)27 та Сердикського собору 343 р. (за участі 96-ти єпископів із Заходу, переважно нікейців, і на початку 76-ти зі Сходу, переважно аріан)28: перший було скликано з ініціативи імператора Сходу Констанція, відомого прихильника теології Арія (на вимогу кесаря прелати склали новий Символ Віри з вилученням нікейського вислову “омоусіос”; натомість вони “визначили”, що “Син був Богом від самого початку ’, і що “Він був сотворений Богом Отцем перед віками")29, другий собор Констанцій провів разом з братом-нікейцем Константом, проте єднання кліру знов не відбулось (собор під головуванням єпископа Госія з Кордови (269-358) виправдав “перебіжчиків” Афанасія і Маркела, й виробив 20 канонів, які збереглися латиною; всі східні єпископи (крім двох - Макарія Палестинського і Астерія Аравійського), коли побачили Афанасія та Маркела “у спілці” з латинянами, відмовились бути присутніми на спільному зібранні, і через декілька днів, залишивши Сердику, переїхали до Філіпополіса, де організували під проводом єпископа Євсевія окремий собор30).

В таких діакрисисиих умовах, з метою запобігти поглибленню дивергентних тенденцій в християнському середовищі імператор Констанцій вирішив прийняти активну участь в церковній боротьбі, сподіваючись досягти канонічного миру та догматичної єдності. Безпосереднім приводом, який штовхнув Констанція на пряме втручання у внутрішні справи Церкви, став саме Сердикський собор 343 р. Собор продемонстрував імператору, наскільки далеко сягають канонічні зазіхання Римських єпископів (столичних первосвящеників), котрих на той час сприймали на Заході в ролі тритейських суддів, здатних розглядати будь-яку канонічну справу в обхід митрополитів і навіть предстоятелів помісних церков31. Імператор Констанцій побоювався, що тим самим Римський єпископ заступить фігуру (а отже і авторитет) кесаря в правовій свідомості християн, і тоді торжество аріанства, популярного на Сході, але не на Заході, стане значною мірою проблематичним32. Крім того, Констанцій побачив (під впливом своїх духівників: єпископів Урсакія і Валента) головну перепону на шляху до церковного умиротворення в тому світоглядному ригоризмі, яке несло в собі нікейське віровчення33.

Наслідком цього віровчення, на думку Констанція, були три згубні обставини, що укинули Церкву в смуту. Імператор сприймав в якості причини тривалої церковної смути, по-перше, богословське відродження монархіанського динамізму в теології єпископа Сирмійського Фотінія (302- 376), котрий на підставі нікейського вчення про єдиносущність і доктрини Маркела Анкірського бездумно поєднував особу Отця й поняття Логоса, сприймаючи їх в якості єдиної субстанції, що називалась Логопатер (при цьому Маркел уявляв Ісуса Христа як звичайну людину, позбавлену будь- яких атрибутів божественності); по-друге, канонічний “заколот” святителя Афанасія Александрійського, який проявився в непокорі й невизнанні покарань (“єпітимій”), накладених на нього Антіохійськими соборами єпископів Сходу; і, нарешті, по-третє, незалежну від Сходу позицію папи Юлія, котрий послідовно захищав святителя Афанасія і амбітно оголошував через своїх легатів на Сердикському соборі 343 р. про дію суддівських прерогатив Рима в масштабах всієї Церкви34.

Для повноти розуміння складної і доволі строкатої теологічної палітри раннього християнства (ІІ-ІІІ ст.), коротко охарактеризуємо її головні напрямки, які своїм корінням заглиблювались в філософсько-релігійні ідеї гностицизму. Однією з перших богословських течій став монтанізм. На кордонах Мізії і Фригії в середині II ст. з “новим пророцтвом” виступив “апостол” Монтан (103-168). Ґрунтуючись на Євангелії Іоанна, де Ісусом Христом було обіцяно учням ниспослания у майбутньому Святого Духа, Параклета, монтаністи стверджували, що пришестя обіцяного Духа вже стало фактом, і ось вони - монтаністи, точніше їх фригійські пророки - це апостоли відкрившогося Параклета. Як Христос висився над Мойсеєм і Пророками, так і Параклет через Максиміллу (102-179) й Прискіллу (108-184) - жінок- пророчиць, які супроводжували Монтана - над Христом і Апостолами. Останнє одкровення є тому найвищим35. Значить, Параклет також мав своїх апостолів, як і Ісус Христос. Один з монтаністичних пророків - Фемізон (120-196) - намагався надати своїм опусам такого самого значення (теологічної ваги), яке мали в перших християнських еклесіях послання Апостола Павла36.

На противагу монтаністам (цим “омирщеним” християнам) в Малій Азії виникла єресь “алогів”, тобто “безслівних” (інший переклад з грецької - “нерозумних”; на думку В. Болотова цю назву дали їм полемісти в іронічному сенсі37). Вони відкидали приналежність четвертого Євангелія (де згадувався Параклет - основа вчення Монтана) і Апокаліпсиса Апостолу Іоанну Богослову й приписували їх авторству Керинфа (133-205). Алоги також не сприймали передвічного буття Сина Божого; свою “евіденційну” доктрину вони будували на синоптичному Євангелії Марка, де акцент робиться на людську природу Спасителя38.

У зв´язок з алогами ранньохристиянські Учителі Іполит Римський, апологет і антипапа (177-235) та Єпіфаній Схоластик (210-282) ставили походження монархіанства. Ця назва за Тертулліаном (160-222)39 відповідала основному принципу єретиків, котрі говорили про себе “monarchiam tenemus”, і виглядала в його оцінці дещо глузливою; більш доречна і виправдана (з точки зору основ їх вчення) назва - “антитринітарії”, не була сприйнята істориками-догматистами40. Означена єресь виокремилась під кінець 80-х pp. II ст. і майже відразу розпалась на дві гілки : “динамістів” або “адопціан” й “модалістів”. Стосовно динамістів-адопціан свідчення джерел узагальнюються в наступних даних. Наприкінці єпископування Єлевферія (174-189), або на початку понтифіката Віктора (189-199) в Римі з’явився чинбар Феодот (за Іполитом - “уламок від алогів”41), який почав проповідувати що Христос був звичайною людиною42, народився від Діви за волею Отця, вів благочестиве життя; при охрещені, зійшов на Нього у вигляді голуба Христос звище43. Папа Віктор оголосив йому анафему й відлучив 192 р. від Церкви44.

Послідовниками Феодота-чинбаря були - Феодот-банкир (або Феодот Молодший (121-199); на підставі екзегези він дійшов висновку, що Христос стоїть нижче старозавітного патріарха Мельхиседека, оскільки Син Людський лише ієрей “по чину мельхиседекову ’45) і Асклепіодот (135-204)46. Вони мали в Апостольській столиці прибічників та учнів, створили там власну общину і поставили єпископом Наталіса (198-207); Наталіс у подальшому розкаявся і був прийнятий в лоно Церкви папою Зефірином (199-217)47. Останню фазу римське адопціанство пережило в проповідництві Артемона (171-246). Він виступив з проповіддю у 20-х pp. III ст. і переніс свою діяльність на Схід, де його вважали “батьком” єресі Павла Самосатського48. На Сході монархіанство в динамістичній формі офіційно визнав лише єпископ Беріл (194-265)49, котрого гостро критикував, викривав, і зрештою привів до покаяння сам Оріген (185-254)50.

Головним представником динамістичної монархіанської єресі на Сході Імперії в ті часи був вищезгаданий Павло, з 252 р. - єпископ Самосатський (в Сирії) (202-274), а дещо пізніше (з 260 р.) - Антіохійський. Антіохія належала тоді Пальмірі, й керувалась царицею Зиновією (248-272). Павло займав в її уряді високу державну посаду. Головна ідея його теології - єство Христа людське, а не Божественне, і що Він, як Син Божий, лише наділений особливою Божеською силою, тобто Логосом51. (Важливо додати, що Павлів учень, пресвітер Луціан (211-286; помер мучеником за гоніння імператора Максиміана (285-305; 307-308), ворога протагоністів), який стверджував, що Логос став людиною в Спасителі, виявився предтечею Арія52.) 264 р. в Антіохії Фірмілліаном Кесарійським (213-275) та Єленом Тірським (216-280) був скликаний собор для розгляду вчення Павла. Проте останній уміло приховав свої єретичні думки, й не зазнав тоді викриття. Не мав успіху і другий собор проти Павла53; лише третій собор 269 р. спромігся встановити єретичні засади його богословської системи завдяки антіохійському софісту Мальхіону (209-290) (крім власної симпліфікованої діалектики він прикликав на допомогу тахіграфів54). Єресіарха низложили; новим єпископом Самосата став Долен, котрому вдалося зайняти кафедру лише в 272 p., завдяки перемоги імператора Авреліана (270-275) над Пальмірою, й за умови молитовного єднання з єпископами Римськими, та італійськими на загал55.

Монархіани-модалісти на Заході були відомі як “патрипасіани”, а на Сході - під ім’ям “савелліан”. Серед їх головних вчителів можна виділити Праксея (106-182), Ноета Смирнського (145-203) (саме він найбільш чітко визначив суть вчення модалістів - Христос є Сам Отець, Сам Отець народився, Сам страждав, Сам помер... Якщо Христос є Бог, то Він, звичайно, Отець, або ж Він не був би Богом; тобто цим обгрунтовувалась ідея тотожності Отця і Сина), Клеомена (134-190) та лівійця Савеллія з Пентаполя (170-241). Останній, відлучений від Церкви папою Каллістом І (217-222) 219 p., в ті роки навчав: “Один і той же є Отець, і Син, і Святий Дух, так що ці три найменування однієї іпостасі, або як тіло, душа і дух... Син і Отець це Сино-Отець, тобто Філопатер”56. Римські первосвященики в часи популярності на Заході монархіанства (70-ті pp. II ст. - 20-ті pp. III ст.) стояли в цілому на позиції невтручання (щоправда, з легким реверансом в бік модалізма), й досить часто виступали в ролі миротворців, наприклад, під час прямих зіткнень на початку III ст. (за папи Зефірина) Іполита з модалістами, особливо з Савеллієм57.

Повертаючись до проблеми італійських соборів необхідно підкреслити, що вже в середині 40-х pp. Констанцій розпочав ліквідацію трьох вказаних перешкод на шляху до церковної консолідації в тому вигляді, в якому він її розумів. 22 червня 346 р. і 17 червня 348 р. імператор особисто був присутній на засіданнях соборів, організованих в Медіолані, де присутні критично й прискіпливо розбирали вчення Фотінія Сирмійського58. Серед запрошених були також присутні папські легати59. На жаль, ці Медіоланські собори не залишили протоколів. Як цілком справедливо відзначав англієць Т. Барнес, “процедура цих соборів пагано відображена в усіх наявних документах. Нестача інформації, скоріш за все, не є рідкістю для історії соборів даного періоду, але Медіоланський собор був більш цікавим і знаменним, ніж більшість соборів сучасних йому, оскільки про це свідчили важливі зміни в богословській позиції і особистих перевагах Римського єпископа”60.

Чи не єдиний дотичний фрагмент, де згадуються соборні події в Медіолані зберігся в “Історичних фрагментах” Св. Іларія Піктавійського (315-367); наведемо його повністю: “Для вивергання з єпископського сану Фотіна, який за два роки до цього був засуджений як єретик на Медіоланському соборі, з багатьох провінцій збираються священики, ще більше схвильовані цією обставиною і охоплені страхом від того, що все в Церкві знов похитнулось і перемішалось. Бо вже перед тим з’явилась необхідність відсікти від Церкви багатьох єпископів, які несуть відповідальність або за хибні судження відносно Афанасія, або за спілкування з аріанською єрессю. Скориставшись цією можливістю, Урсакій і Валент приходять до Римського єпископа і благають, щоби він їх прийняв”61.

В контексті цитованого вище джерела можна стверджувати, що дійсно, собори в Медіолані стали важливим етапом на шляху розвитку конфлікту між омоусіанами та проаріанськи налаштованими єпископами. Цей конфлікт перетвориться під час роботи наступного (третього) Медіоланського собору 355 р. на відкрите протистояння62. Слід відзначити, що Констанцій зміцнював авторитет своєї влади, намагаючись підвищити значення Медіоланської церкви та діоцезів північної Італії. Крім того, він, безсумнівно, сподівався також в якнайшвидший термін досягнути повного примирення між папою Юлієм і східними єпископами. Ці єпископи прибули в Рим для переговорів розраховуючи на припинення церковного розколу завдяки прийняттю нового Символу Віри63.

З наявних джерел64 випливає, що перший собор в Медіолані був дійсно зібраний саме для примирення понтифіка з посольством східних архієреїв в особі Євдоксія Германійського (298-369), Демофілія Берійського (302-380), Македонія Мопсуєтського (287-364) та Мартірія (305-363), які пропонували Римському первосвященику мир на підставі четвертої Антіохійської формули, складеної на антинікейському Сході, в тексті котрої обходиться мовчанням питання про єдиносущність Сина Отцю. Для підтвердження даної тези наведемо ключові фрази зі згаданої Формули (Символу) № 4: “Ми віруємо в Єдиного Бога, Всенайвищого Отця, Творця всього... на небі і на землі... Його Сина Ісуса Христа, народженого перед віками, Бог Бога... при нас став людиною, народився від Діви, був розіп’ятий, помер, піднявся, воскрес на третій день... повернеться і винагородить всіх по заслугах... царству Його не буде кінця... сидить праворуч Отця і тепер, і в майбутньому... І ми віруємо в Святого Духа... ”65

Через рік другий собор в ще більшому ступені виявив проаріанську політику імператора. Формальне покаяння перед папою Урсакія Сингідунського і Валента Мурсійського, відлучених від канонічного спілкування (“молитовного єднання”) західними єпископами ще на Сердикському соборі в 343 p., “мов би було прикликане, як підкреслює А. Мітрофанов, заступити собою реалізовану після осуду Фотінія Сирмійського компрометацію перед східними єпископами нікейського омоусіанства, виставленого в якості прихованого модалізму”66.

Досить складно припустити, наскільки чітко Констанцій уявляв собі удаваний світоглядний зв´язок омоусіанства з модалізмом, оскільки його церковна політика була надзвичайно меркантильною та примітивною. Симптоматичною ілюстрацією імператорської політики по відношенню до Церкви є т.зв. “церковне” законодавство Констанція. Імператор від самого початку свого правління намагався виокремити кліриків в особливу соціальну групу, підкреслюючи зовнішню “гідність” статусу священства за допомогою дарування клірикам численних економічних привілеїв. Така політика була парадоксальною на тлі інтенсивних прагнень кесаря спрямовувати й “напучувати” єпископів в богословських і дисциплінарних питаннях67. Разом з тим, саме після 346 p., коли на Медіоланському соборі Констанцій зробив спробу вперше очолити церковне врядування, економічне становище кліру в Імперії набуло остаточної стабільності, яка отримала свій вираз перш за все в тому, що єпископи, котрі походили переважно зі стану куріалів, отримували право зберігати за собою все майно недоторканим від будь-якого податкового тягаря68. Прикладом такої специфічної політики слугують багаточисельні протекціоністські закони Констанція.

Зокрема, указ (едикт) від 27 серпня 343 р.69 гарантував клірикам звільнення від нових фінансових внесків і обов’язку “забезпечення” (утримання) чужинців, яких приймала Імперія (в першу чергу федератів). Указ від 26 травня 353 р.70 надавав звільнення від важких повинностей: munera sordida (т.зв. “брудні” повинності, які полягали в обов’язковому забезпеченні імператорських кур’єрів і представників адміністрації ночівлею), munera exstraordinaria (екстраординарні повинності, котрі зазвичай полягали в будівництві, утриманні та ремонті шляхів і мостів) й parangaria (додаткова гужова повинність). Слід відзначити також заборону від 26 лютого 354 р.71 на притягнення кліриків до куріальних повинностей. В результаті, після Константина Великого, значною мірою саме завдяки Констанцію християнські єпископи отримали можливість здійснювати великі майнові придбання та досягати домінуючого положення в містах72.

Серед сучасних дослідників перманентно відбувається полеміка з приводу того, на чому початково ще за правління Константина І (306-337) був заснований правовий імунітет церковних володінь, котрий у подальшому зміцнювався тим же Констанцієм. Частина фахівців73 вважає, що цей імунітет походив від того, що на початку IV ст. (після едикту 311 р. імператора Галерія (293-311) про заборону гонінь на Церкву)74 християни, фундуючи першу церкву діоцеза, користувались фінансовими привілеями (в межах загальних прав римських релігійних колегій), які дарувались раніше притулкам і новим побудовам, що зводились на імператорській землі в якості res priuata (приватної будівлі). Надалі Константин Великий дозволив (з 327 р.)75 зберегти за еклесіями даний важливий привілей, котрий перейшов (трансформувався) в церковний імунітет. Ця гіпотеза зазнала гострої критики з боку вчених, які дотримуються дещо іншої думки76. Її суть: важко припустити, що подібний привілей міг перейти до церковних володінь автоматично, без спеціального закону. Дійсно, необхідно було рішуче визнати особливу природу церковного майна, щоби надати цьому майну особливі привілеї (і ряд специфічних пільг його господарям).

Вирогідно (і тут можна погодитись з А. Митрофановим)77, саме Констанцій перший усвідомив дану обставину повного мірою, однак його політика була результатом достатньо “приземлених” ідей. В рамках усвідомлення своєї мети кесар вважав, що він стане спроможним, визнавши “особливу” природу церковних володінь і захистивши їх імунітетом, втручатись у внутрішні церковні справи на “особливих” правах покровителя Церкви. Формальна єдність на Грунті чіткого й логічного аріанства та зрима соціальна могутність - в таких категоріях імператор мислив торжество християнства. Отже, скоріш за все, усвідомлюючи специфіку імператорського погляду на становище Церкви, за котрого Констанцій пагано розрізняв богословську боротьбу і боротьбу pro praebenda (за прибутки, що стягувались з церковних володінь), тогочасні світоглядні супротивники намагались викрити фанатичного антиаріанина Св. Афанасія Александрійського в матеріальній зацікавленості, яка містилась в сфері експорту зерна з Єгипта (йому закидали спекуляції на цінах і зловживання пільгами)78, намагаючись дискредитувати святителя за допомогою звинувачення, зрозумілого імператору79. З іншого боку, Медіоланські собори 40-х pp. IV ст. остаточно продемонстрували рішучість кесаря очолити церковну політику. Після засудження Фотинія на Медіоланському соборі 348 р. наступною жертвою розпочавшогося імператорського наступу на нікейців в Італії повинен був стати Св. Афанасій Александрійський, до цього часу захищений церковним авторитетом папи Юлія80.

Узагальнюючи викладений в статті матеріал, необхідно зробити ряд конвенційних висновків в руслі історичного аналізу та дивергентних релігійних перспектив:

1. Італійські собори вказаного періоду являють собою приклад взаємної боротьби омоусіанського кліру, з одного боку, і омійського кліру, а також імператорської влади - з іншого. Моделювання взаємин кліра та світської влади обумовлює висновок, згідно котрому ці взаємини розвивались на італійських соборах 40-х pp. IV ст. по ліні жорсткої конфронтації. Римський собор 340 р. здійснив різке протиставлення Римського єпископа як духовного лідера західного омоусіанства більшості ієрархів Сирії і Малої Азії, догматична позиція котрих коливалась від поміркованого омоусіанства до крайнього аномейства. І, коли їх теологічне протистояння після Антіохійського собору 341 р. й Сердикського собору 343 р. остаточно зайшло в глухий кут, імператорська влада в особі Констанція здійснила спробу втручання у справи Церкви, щоби утвердити в ній мир на підставі нового варіанту аріанської доктрини - омійства. Медіоланські собори 346-347 та 347-348 pp. стали канонічним прикриттям для цього втручання, оскільки імператор виступав на них як захисник віри проти єресі Фотінія Сирмійського, котра бентежила і омоусіан, і аріан.

2. Конфронтація кліру і світської влади вступила в активну фазу після попереднього та заочного засудження Св. Афанасія Александрійського як злочинця на Арелатському соборі в 353 р. Папа Ліберій (352-366), усвідомлюючи, що імператор намагається нав’язати всій Церкві аріанство, наполягав на відкритих “змагальних” диспутах з представниками кліру, котрі не визнавали рішень Першого Вселенського Собору. Однак, максимально використовуючи свій “адміністративний” ресурс, імператор організував потужну опозицію папі всередині кліру. Медіоланський собор 355 р. приніс політичну перемогу кесарю над омоусіанським кліром в масштабах Італії та Галлії, в результаті чого конфронтація світської влади з омоусіанським кліром набула характеру придушення адептами пануючої богословської доктрини релігійного дисиденства.

3. Створення під політичним тиском партії оміїв не могло дати Вселенській Церкві догматичного одуження та спокою; тим більше, що наближався момент швидких змін на імператорському троні зі сценарієм відновлення в Імперії язичництва та мітраїзму Юліаном Апостатом (Відступником) (361-363). А поки що на короткий термін намагались в урядовому оточенні Констанція консолідувати досягнуту домовленість. Акакіани тримались двору кесаря. Сюди ж 360 р. прибув з Германікії Євдоксій. 15 лютого 361 р. церковні ієреї прийняли рішення скликати новий собор. Однак, коли Св. Іларій Піктавійський, який через об’єктивні обставини перебував на Сході81, висловив бажання взяти в ньому участь, то його майже силоміць вислали до рідної Галлії. Цей собор, відчуваючи під собою тверду опору державної влади, вирішив поглибити й зміцнити свою вселенську диктатуру та проявити “особисту” владу і в віроучительній, і в канонічно-адміністративній галузях. Були переглянуті символічні тексти четвертої Сирмійської формули, т.зв. “датованої віри”.

4. Під різними канонічними приводами імператор низложив 11 видних омоусіан, в тому числі Аетія (290-367), Василія Анкірського, Євстафія Севастійського, Македонія Константинопольського (287-360), Кирила Єрусалимського (315-386). Останній постраждав за те, що нібито розтратив церковне майно: продав ризи з дорогої парчі й цю матерію пізніше бачили в одежах якоїсь актриси-танцівниці. Знов переглянуті віросповідні тексти імператор наказав підписати всьому єпископату. Підписала переважна більшість ієреїв, навіть Отці Церкви Св. Василій Великий (329-379), Св. Григорій Ниський (335-394), Св. Григорій Назіанзін (Богослов) (329-389); проте “крайньо ліві” аріани не вибачили Євдоксію його “зради”, й не перейшли в табір акакіан-оміїв.

5. Саме ця обставина, тим не менш, змусила оміїв пом’якшити свою непримиренність щодо омоусіан, які виявили готовність йти на компроміси, й тому вони погодились звільнені єпископські кафедри, після заслання крайніх (“затятих”) аріан надавати і василіанам (прибічникам теології Св. Василія Великого). За такою “квотою” на анкірську кафедру прийшов майбутній вже православний святий Афанасій Великий - друг Св. Василія Каппадокійського. Лаодікійську кафедру одержав Пелагій (304-378), майбутній активний діяч Другого Вселенського Собору 381 р. в Константинополі. Самому Констанцію II здавалось, що він досягнув нарешті поставленої мети - дав Церкві мир. Наступні політичні потрясіння в Імперії виявили всю ілюзорність цього нереального, а лише офіційного “мира Церкви”.

Примітки:

1. Див.: Дучесне А.Д. История Древней Церкви: В 2-х т. - М.: Тип. А. Сабурова, 1911. - Т. І. - XIII, 532, VI с.; Буассье Г. Падение язычества. Исследование последней религиозной борьбы на Западе в IV в. // Буассье Г. Собрание сочинений в 10-ти т. - СПб.: Изд. Пономарёвых, 1998. - Т. V. - 310 с.; Brooks E.L. A Synod at Caesarea in Palaestine in 393 // The Journal of Theological Studies, 1902. - Vol. III. - P. 433-446; Дюшен JI.K. История Древней Церкви. - М.: Тип-ия Императ-го Московского Университета, 1912. - Т. 1-2. - XI, 385/446, III с.; Пареди А. Святой Амвросий Медиоланский и его время. - Милан: Russia Cristiana, 1990. - 268 с.; Sellers R.B. The council of Chalkedon. A historical and doctrinal survey. - L., 1953. - XVIII, 350 p.; Rivigton L.P. The roman primasy A.D. 430-451. - L., 1899.

2. XXIII, 364/401 p.; Tefler W.N. When did the arian controversy begin? // The Journal of Theological Studies, 1946. - Vol. XVIII. - P. 129-142; Tefler W.N. Arius takes refuge at Nicomedia // The Journal of Theological Studies, 1936. - Vol. XXXVII. - P. 60-63; Raab C.Y. The twenty ecumenical councils of the catholic church. - L., 1937. - XIV, 214 p.; Moxom Ph.L. From Jerusalem to Nicaea. The church in the first three centuries. - Boston, 1895. - XII, 433/446 p.; Armstrong C.B. The Synod of Alexandria and the Schism at Antioch in A.D. 362 // The Journal of Theological Studies, 1921. - Vol. XXII. - P. 206-221; Jenkins R.W. The authority of general concils examined and roman forgeries therein detected. A preservative against popery, in several select discources upon the principal heads of controversy between protestants and papists. - L., 1849. - 482 p.; Kidd B.J. The council of Nicaea A.D. 325 // The Christian East, 1925. - June. - Vol. VI. - P. 49-59; Chadwick H.S. The Early Church. -N.Y., 1967. - 636 p.

3. Детальніше див.: Neumann W.C. The Virgin Mary in the works of Saint Ambrose. - Fribourg, 1962. - 395 p.; Dudden F.H. The Life and Times of St. Ambrose. - Oxf., 1935. - XV, 481 p.; Grier R.J. An epitome of the general councils of the church from the council of Nice, A.D. 325, to the roman council of Trent in the year 1563. - Dublin, 1826. - 326 p.; Dudley D.F. History of the first council of Nice: a world’s Christian convention, A.D. 325: with a life of Constantine. - Boston, 1880. - 120 p.; Chrystal J.B. Authoritative Christianity. The third council, that is the third council of the whole Christian world, East and West, which was held

4. D. 431 at Ephesus in Asia. - Jersey City, 1895-1908. - Vol. I-III; Collins W. The Authority of General Councils. The Church Historical Society Lectures. - L., 1896. - XXI, 396 p.; Burn A.E. The council of Nicea. A memorial for its sixteenth centenary. - L., 1925. - X, 143 p.; Bethune- Backer J.-F. Nestorius and his Teaching. A fresh examination of the evidence, with special reference to the newly recovered Apology of Nestorius (The Bazzar of Heraclides). - Cambr., 1908. - XVIII, 232 p.; Anastos M.V. The Immutability of Christ and Justinian’s Condemnation of Theodore of Mopsuestia // Dumbarton Oaks Papers, 1951. - Vol. VI. - P. 125-160; Alexander P.J. Iconoclastic Council of St. Sophia (815) and its Definition (Horos) // Dumbarton Oaks Papers, 1953. - Vol. VII. - P. 35-66; Anastos M.V. The Ethical Theory of Images Formulated by the Iconoslasts in 754 and 815 // Dumbarton Oaks Papers, 1954. - Vol. VII. - P. 153-160; Baynes N.H. The icons before iconoclasm // The Harvard Theological Review, 1951. - Vol. XIV. - P. 93-106; Me Nabb Fr. C. An Anglican on the council of Ephesus // The Anurican Ecclesiastical Review, 1928. - Vol. LXXVIII. - P. 496-502; Kitzinger E.S. The cult of images in the age before iconoclasm // Dumbarton Oaks Papers, 1945. - Vol. VIII. - P. 85-150.

5. Див.: Hughes Ph. D. The church in crisis: a history of the general councils 325-1870. - N.Y., 1960. - 365/369/371 p.; Murphy Fr.J. The Dogmatic definition at Chalcedon // The Theological Studies, 1951. - Vol. XII. - №4. - P. 505-519; Murphy Fr.J. Peter speaks through Leo. The council of Chalcedon A.D. 451. - Washington, 1952. - XII, 113/128 p.; Murphy Fr.J. Chalcedon: October 451. Part I // The American Ecclesiastical Review, 1951. - Vol. CXXV. - P. 241-254, 431-442; Turner C.A. Ossius (Hosius) of Cordova // The Journal of Theological Studies, 1911. - Vol. XII. - P. 275-287; Wigram W.M.C. The separation of the monophysites. - L., 1923. - XVIII, 206/208 p.; Pusey E.I. The councils of the church from the council of Jerusalem A.D. 51 to the council of Constantinople A.D. 381, chifly as to their constitution, but also to their objects and history. - Oxf., 1857. - 353 p.

6. Детальніше див.: Van Voast H.L. The council of Ephesus. An historical episode. - N.Y., 1932. - 59 p.; Dale A. The synod of Elvira and Christian life in the fourth century. A historical essay. - L., 1882. - 341 p.; De Clercq V.C. Ossius of Cordova. A contribution to the history of the period. - Washington, 1954. - XXXI, 530 p.; Dolan T.B. The Paracy and the First Counciles of the Church. - St. Louis, 1910. - 183 p.; Du Bose W.P. The ecumenical counciles. Ten Epoches of Church History. - N.Y., MDCCCXCVI. -XI, 341 p.

7. Див.: Спасский A.A. Вопрос о подлинности правил Сардикского собора 343 г. в современной западной литературе // Богословский Вестник, 1902. - Июнь. - С. 345-383; Спасский А.А. История догматических движений в эпоху Вселенских Соборов. - Сергиев Посад: Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1914. - Ч. І-ІІ. - XXVII, 482/361 с.; Попович К.А. Патриарх Иерусалимский Сафроний как богослов, проповедник и песнописец // Труды Киевской Духовной Академии, 1888. - Т. III. - С. 44-62; Остроумов Г.В. Догматическое значение Седьмого Вселенского Собора. - М.: Изд-во МДА, 1884. - VII, 203 с.; Муравьёв

8. Н. Правда Вселенской Церкви о Римской и прочих патриарших кафедрах. - СПб.: СПбДА, 1841. - III, 426 с.; Лебедев Д.С. Антиохийский собор 324 года и его Послание к Александру, епископу Тессалоникскому // Христианское Чтение, 1901. - Июль-Август. - С. 831-858; Лебедев Д.С. Список епископов Первого Вселенского Собора. - Пг.: Нева, 1916. - 116 с.; Заозерский Н.И. Смысл и значение так называемого 13-го правила Лаодикийского собора // Богословский Вестник, 1907. - Апрель. - С. 639-661; Голубков

9. Д. О значении Никейского Символа при современных заблуждениях // Христианское Чтение, 1868. - Ч. I. - С. 340-354; Карташев А.В. Вселенские Соборы и соборность // Церковь, История, Россия. - М.: Благовест, 1996. - С. 67-84; Карташев А.В. Вселенские Соборы. - М.: Республика, 1994. - 542 с.; Гидулянов П.В. Из истории развития церковноправительственной власти (Восточные патриархи в период четырёх первых Вселенских Соборов) // Временник Демидовского юридического лицея (Ярославль), 1909. - Кн. 95. --304; Кн. 96. - С. 305-760; Трубецкой Е.Н. Религиозно-общественный идеал западного христианства. - СПб.: Алетейя, 2004. - 418 с.; Волобуев Б.Н. Вселенский Собор и Римский папа // Вера и Разум, 1913. - Т. III. - С. 28-42; 201-214; 325-340; Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей - 1054 г.). - К.: Путь к Истине, 1991. - 614 с.; Барсов Т.И. О Вселенских соборах (По поводу современных явлений в общей жизни христианских церквей и толков литературы) // Христианское чтение, 1869. - Ч. II. - С. 191-242; Ч. III. - С. 378-417; Ч. IV. - С. 795-829; Ч. V. - С. 981-1011; Андреев И.К. Св. Герман, патриарх Константинопольский (715-730 гг.) // Богословский Вестник, 1897. - Июнь. - С. 305-326; Андреев И.К. Св. Тарасий, патриарх Константинопольский. Очерк жизни и деятельности в связи с ходом иконоборческих смут // Богословский Вестник, 1899. - Июнь. - С. 143-180; Июль. - С. 302-346; Август. - С. 459-504; Тальберг Н.Н. История Христианской Церкви. - М.: Интербук, 1991. - 352/145 с.; Никольский А.П.

10. О Никео-Константинопольском Символе Веры // Православный Собеседник, 1909. - Май. -С. 519-525.

11. Детальніше див.: Лебедев А.П. О происхождении актов Вселенских Соборов // Богословский Вестник, 1904. - Май. - С. 46-74; Лебедев А.П. История Вселенских Соборов. Часть I. Вселенские Соборы IV и V веков (Обзор их догматической деятельности в связи с направлениями школы Александрийской и Антиохийской). - СПб.: Алетейя, 2000. - 524 с.; Лебедев А.П. Духовенство Древней Вселенской Церкви от времён апостольских до X века. - СПб.: Алетейя, 1997. - 563 с.; Иоанн, еп-оп Аксайский. История

12. Вселенских Соборов. - СПб: Изд. СПбДА, 1906. - XII, 408, V с.; Соколов Пл. Н. Церковно-имущественное право в Греко-Римской Империи. - Новгород: Губ-ая тип-ия, 1896. - XI, 343 с.; Терновский Ф.И. Грековосточная Церковь в период Вселенских Соборов. - К.: КДА, 1883. - XIV, 526 с.; Троицкий С.А. Церковний собор и миряне // Церковний Вестник, 1905. - Т. XXXI. - № 44. - С. 1378- 1381; Флоровский Г. прот-ей. Авторитет Древних Соборов и предания Отцов // Избранные богословские статьи. - М.: Богословский ин-ут св. апостола Андрея, 2000. - С. 271-304; Афанасьев Н.А. Провинциальные собрания Римской империи и Вселенские Соборы // Записки русского научного института в Белграде. - Белград, 1931. -21 с.; Самуилов В.И. История арианства на Латинском Западе. - СПб.: Тип. В. Альтшуллера, 1890. - VIII, 315, V с.; Успенский К.Н. Очерки по истории Иконоборческого движения в Византийской империи в ѴІІІ-ІХ вв. Феофан и его “Хронография” // Византийский временник, 1950. - Т. III. - С. 393-438; 1951. - Т. IV. - С. 211-262; Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви: В 4-х ч. - М.: Православный паломник, 1994. - Ч. III. - 396 с.

13. Туркало Я.К. Нарис історії Вселенських Соборів (325-787). - Брюссель: Літературно- наукове видавництво, 1974. - 320 с.;

14. Див.: Удальцова З.В. Италия и Византия в VI веке. - М.: АН СССР, 1959. - 510 с.; Удальцова З.В. Идейно-политическая борьба в ранней Византии. - М.: АН СССР, 1974. - 320 с.; Левченко М.В. Церковные имущества Ѵ-ѴІІ вв. в Восточно-Римской империи // Византийский Временник, 1949. - Т. II (XVII). - С. 17-28; Лебедева Г.Е. Социальная структура ранневизантийского общества (по данным кодексов Феодосия и Юстиниана). - Л.: Наука, 1980. - 252 с.; Курбатов Г.Л., Лебедева Г.Е. Некоторые вопросы истории Византийской Церкви в освещении современной историографии // Феномены истории: Сб. к 70-летию В.Л. Керова. - М.: РУДН, 1996. - С. 45-56.

15. Детальніше див.: Бородин О.Р. Византийская Италия в VI-VIII веках (Равеннский экзархат и Пентаполь). - СПб.: Изд-во СПбГУ, 1991. - 232 с.; Бородин О.Р. Равеннский экзархат. Византийцы в Италии. - СПб.: Алетейя, 2001. - 491 с.; Усков Н.Ф. Христианство и монашество в Западной Европе раннего средневековья. - СПб.: Изд. СПбГУ, 2001. - 536 с.; Мусин А., диакон. Церковь, Общество, Власть. Опыт патрологического исследования.

16. СПб; Петрозаводск, 1997. - 381 с.; Дворкин А.Л. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви. - Нижний Новгород: Изд-во Братства Св. Александра Невского, 2005.-925 с.

17. Див.: Солодовников В.В. Ранние соборы. Меровингская Галлия ІѴ-Ѵ вв. - М.: Духовное Возрождение, 2004. - 427 с.; Афанасьев Н. прот-тер. Церковные соборы и их происхождение. - М.: Православный паломник, 2003. - 453 с.

18. Митрофанов А.Ю. История церковных соборов в Италии (ІѴ-Ѵ вв.). - М.: Крутицкое Патриаршее подворье, 2006. - 627 с.;

19. Див.: Послание Римского собора 340-341 г. // Святитель Афанасий Великий. Творения: В 4-х т. - М.: Изд-во Московский Патриархии, 1994. - Т. I. - С. 312-330; Canones apostolorum et conciliorum saeculorum IV-VII / Ed. Th. Bruns. - Berolini, 1893. - Vol. I. - 915 p.; Ecclesiae Occidentalis monumenta juris antiquissima / Ed. C. Turner. - Oxf., 1899. - Vol. I. - 837 p.

20. Детальніше див.: Richer E.T. Historia conciliorum generalium: In 4 v. - Coloniae, 1683- 1685. - Vol. I. - XXII, 678 p.; Hammond W.A. The definitions of faith, and canons of disciplines, of the six oecumenical councils. - N.Y., 1850. - 352 p.; Hutchinson C.M. Of the authority of councils and the rule of faith. - L., 1687. - XI, 113; Liber Pontificalis // Le Liber Pontificalis / Ed. L. Duchesne. - Paris, 1886. - Т. I. - XIX, 671 p.; Mansi J.-D. Sacrorum concilliorum nova et amplissima collection: In LI v. - Parisiis, 1862. - Vol. II. - 408 p.; Comber T.S. Roman forgeries in the councils during the first four centuries together with an appendix concerning the forgeries and errors in the annals of Baronius. - L., 1689. - XVI, 175 p.; Baxter R.T. The true history of councils. Enlarged and defended. - L., 1682. - XV, 240 p.; Blatchford

21. A.N. Church councils and their decrees. - Boston, 1909. - 151 p.; Bindley Т. I. The oecumenical documents of the faith. - L., 1950. - 235 p.

22. Туркало Я.К. Нарис історії Вселенських Соборів... - С. 13.

23. Tillemont S.L. de. The history of the arians and the council ofNice.-L., 1721.-P. 110.

24. Там само. - P. 112.

25. Там само.-P. 112-113.

26. Jedin H.A. Ecumenical counsils of the catholic church. An historical outline. -N.Y., 1960. -P. 51.

27. Kaye J.G. Some account of the council of Nicaea in connection with the life of Athanasius. -L., 1853.-P. 73.

28. Barnes T.D. Athanasius and Constantius Theology and politics in the Constantian Empire. - Cambr., 1993.-P. 54.

29. Gwatkin H.I.C. Studies of arianism. Chifly referring to the character and chronology of the reaction which followed the council of Nicaea. - Cambr., 1900. - P. 59; Dale A. The synod of Elvira and Christian life... - P. 31.

30. Dvornik F.G. The Ecumenical Councils.-N.Y., 1961.-P. 21.

31. Gwatkin H.I.C. Studies of arianism. Chifly referring to the character... - P. 63.

32. Barnes T.D. Athanasius and Constantius Theology... - P. 86.

33. Hughes Ph. D. The church in crisis... - P. 74-75.

34. Послание Римского собора... - С. 312-330.

35. Туркало Я.К. Нарис історії Вселенських Соборів... - С. 39.

36. Там само. - С. 41.

37. Карташев А.В. Вселенские Соборы... - С. 64.

38. Там само. - С. 70.

39. Janus (Doellinger) S.N.F. The pope and the council. -L., 1869.-P. 115.

40. Там само. - P. 116.

41. Chadwick N.J. The Fall of Eustathius of Antioch // The Journal of Theological Studies, 1948.-№49.-P. 30.

42. Митрофанов А.Ю. История церковных соборов... - С. 121.

43. Евсевий Памфил. Церковная история. - М.: Благовест, 1994. - 481 с.; Тертуллиан. Апологетик // Тертуллиан Квинт Септимий Флоренс. Апологетик. К Скапуле. - СПб.: Изд-во Олега Абышко, 2005. - С. 202.

44. Поснов М.Э. История Христианской Церкви... - С. 147.

45. Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви... - Ч. III. - С. 53.

46. Поснов М.Э. История Христианской Церкви... - С. 149.

47. Тертуллиан. Против Праксея // Тертуллиан Квинт Септимий Флоренс. Избранные сочинения- М.: Прогресс, 1994. - С. 217.

48. Поснов М.Э. История Христианской Церкви... - С. 149.

49. Ипполит Римский. ПролегоменаѴІІІ // Ипполит Римский. Избранные сочинения. - СПб.: Летний Сад, 2003. - С. 73.

50. Евсевий Памфил. Церковная История... - С. 89.

51. Там само. - С. 90.

52. Там само. - С. 91.

53. Ипполит Римский. ПролегоменаѴІІІ... - С. 75-76.

54. Там само. - С. 76.

55. Евсевий Памфил. Церковная История ... - С. 92.

56. Там само. - С. 93.

57. Поснов М.Э. История Христианской Церкви... - С. 149.

58. Там само. - С. 94.

59. Там само. - С. 99.

60. Спасский А.А. История догматических движений... - С. 224.

61. Евсевий Памфил. Церковная История... - С. 101.

62. Там само. - С. 102.

63. Поснов М.Э. История Христианской Церкви... - С. 150.

64. Спасский А.А. История догматических движений... - С. 226-227.

65. Там само. - С. 228.

66. Gwatkin Н.І.С. Studies of arianism. Chifly referring to the... - P. 99.

67. Du Bose W.P. The ecumenical counciles. Ten Epoches... - P. 67.

68. Barnes T.D. Athanasius and Constantius Theology... - P. 324.

69. Митрофанов А.Ю. История церковных соборов... - С. 119.

70. Canones apostolorum et conciliorum... - P. 83-84.

71. Там само. - P. 86.

72. Див. наступні джерела: Baxter R.T. The true history of councils. Enlarged and defended. - L., 1682. - XV, 240 p.; Bindley Т. I. The oecumenical documents of the faith. - L., 1950. - 235 p.; Blatchford A.N. Church councils and their decrees. - Boston, 1909. - 151 p.; Comber T.S. Roman forgeries in the councils during the first four centuries together with an appendix concerning the forgeries and errors in the annals of Baronius. - L., 1689. - XVI, 175 p.; Hutchinson C.M. Of the authority of councils and the rule of faith. - L., 1687. - XI, 113; Liber Pontificalis // Le Liber Pontificalis / Ed. L. Duchesne. - Paris, 1886. - Т. I. - XIX, 671 p.; Mansi J.-D. Sacrorum concilliorum nova et amplissima collection: In LI v. - Parisiis, 1862. - Vol. II. - 408 p.

73. Ecclesiae Occidentalis monumenta... - Col. 815.

74. Митрофанов А.Ю. История церковных соборов... - С. 123.

75. Barnes T.D. Athanasius and Constantius Theology... - P. 256.

76. Там само. - P. 258.

77. Richer E.T. Historia conciliorum generalium... - P. 140-142.

78. Там само.-P. 144-145.

79. Там само. -P. 148-151.

80. Дучесне А.Д. История Древней Церкви... - С. 277.

81. Див. наступні джерела: Jedin Н.А. Ecumenical counsils of the catholic church. An historical outline. - N.Y., 1960. - 239/250/254 p.; Kidd B.J. The council of Nicaea A.D. 325 // The Christian East, 1925. - June. - Vol. VI. - P. 49-59; Raab C.Y. The twenty ecumenical councils of the catholic church. - L., 1937. - XIV, 214 p.; Van Voast H.L. The council of Ephesus. An historical episode. -N.Y., 1932. - 59 p.

82. ДюшенЛ.К. История Древней Церкви... -С. 151-152.

83. Hughes Ph. D. The church in crisis... - P. 244.

84. Див. наступні джерела: Barnes T.D. Athanasius and Constantius Theology and politics in the Constantian Empire. - Cambr., 1993. - V, 408 p.; Chadwick N.J. The Fall of Eustathius of Antioch // The Journal of Theological Studies, 1948. - № 49. - P. 27-35; Chadwick H.S. The Early Church. - N.Y., 1967. - 636 p.; Dvornik F.G. The Ecumenical Councils. - N.Y., 1961. p.; Neumann W.C. The Virgin Mary in the works of Saint Ambrose. - Fribourg, 1962. - 395 P-

86. Митрофанов А.Ю. История церковных соборов... - С. 125.

87. Tillemont S.L. de. The history of the arians... - P. 358.

88. Chadwick H.S. The Early Church... - P. 380.

89. Dvornik F.G. Emperors, Popes and General Councils // Dumbarton Oaks Papers, 1951. - Vol. VI.-P. 20.

90. Карташев А.В. Вселенские Соборы... - С. 90.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь