пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)

2. Сербія і сараєвський замах: політична ціна історичних міфів


Буркут І.Г.

Увага істориків до подій, що передували Першій світовій війні, підвищується у періоди гострих політичних конфліктів сьогодення. У минулому громадськість намагається знайти відповідь на болючі питання сучасності з тим, щоби оминути повторення страшних помилок, котрі дорого обійшлися людству. А події дев´яносторічної давнини дають разючий приклад того, як провокувалася трагедія мільйонів людей, що призвела до краху чотирьох імперій і створила умови для появи на політичній карті світу нових держав, яким з самого початку судилася нелегка доля.

Передумовам Першої світової війни присвячена велика кількість наукових і публіцистичних праць: лише за перші 70 років, що минули з 1914 p., у світі вийшло близько 4 тисяч книг, у яких розглядалися її причини1. Дискусії з цього приводу навряд чи припиняться у найближчому майбутньому, бо велика історична подія продовжує привертати увагу світової громадськості. Якщо відразу після Версальського договору всю відповідальність за розв´язування війни країни-переможниці покладали на Німеччину та її союзників, то вже у міжвоєнний період намітилося певне зміщення акцентів. Публікації великої кількості німецьких дипломатичних документів засвідчили, що поведінка всіх акторів історичної драми у переддень війни була далеко не бездоганною. Тому, наприклад, найвідоміший представник міжвоєнної американської ревізіоністської школи історіографії С.Фей, спираючись на ці публікації, ще тоді відкрито звинуватив в організації убивства ерцгерцога Франца Фердинанда правлячі кола Сербії.

Давно відійшли у минуле однозначні та безапеляційні оцінки, характерні для історіографії країн - переможниць у Першій світовій війні, які давалися у 20-і роки. Так само пройшов час виправдань передвоєнної політики своїх урядів і для істориків тих країн, що зазнали поразки у війні. На зміну колишнім емоціям приходить зважений і значною мірою об´єктивний аналіз, спрямований на пошук історичної істини, а не на апологетику дій тієї чи іншої держави або групи держав. Створення об´єднаної Європи вимагає нових підходів до спільної європейської історії, в яких загальноєвропейські інтереси отримують пріоритет над вузько національними.

На жаль, значно менше об´єктивності, ніж в аналізі причин війни, помітно у висвітленні подій, що стали приводом для збройного конфлікту влітку 1914 р. У пострадянській історіографії ще відчувається відлуння пропагандистських гасел царських часів про „мерзотну війну німців проти православної Сербії” і ленінського визначення Сербії лише як жертви агресії та країни, що вела національно-визвольну війну. Масова ж свідомість західних європейців не без зусиль тамтешніх істориків зберегла діаметрально протилежну оцінку: представників сербських правлячих кіл напередодні війни вважають безвідповідальними авантюристами, які все зробили для розв´язання широкомасштабного збройного конфлікту. Подібні занадто узагальнені оцінки носять міфологічне забарвлення і здатні негативно впливати на політичну поведінку наших сучасників. А сучасний світ висуває все нові виклики, що вимагають адекватних відповідей.

Остаточний розпад Югославії впродовж 90-х pp. XX ст. супроводжувався кардинальним переглядом історії та передісторії утворення цієї держави, насамперед істориками нових постюгославських країн. Так, фахівці із Боснії особливу увагу приділили всьому, що пов´язано із сараєвським замахом, намагаючись оцінити його з погляду подальшої долі Боснії і Герцеговини, міжетнічних відносин у ній . Хорватські та словенські історики також приділяють чимало уваги подіям 90- річної давнини, у значній мірі покладаючи відповідальність за розв´язування збройного конфлікту на правлячі кола Сербії3.

Змінилися оцінки подій, що передували війні, і в сучасній сербській історіографії, причому процес перегляду традиційних поглядів розпочався ще задовго до розпаду СФРЮ, особливо коли в науку було введено велику кількість документів зовнішньої політики Королівства Сербії, підготовлених до друку В.Дедієром та Ж.Анічем4.

Не лишаються осторонь важливої історичної проблеми й історики деяких інших держав. Серед них варто відзначити російських дослідників, які роблять спроби відмовитися від звичних, проте значною мірою застарілих оцінок, і шукають відповідь на актуальні історичні питання за межами старих міфів. Серед них варто відзначити насамперед В.Фрейдзона5, С.Романенка6, А.Задохіна та А.Нізовського7.

Події Першої світової війни справили величезне враження на її сучасників і ще зберігаються в історичній пам´яті народів, які винесли на собі тягар всіх страждань, спричинених кривавою бійнею. Певні стереотипи, що існують у масовій свідомості, неминуче впливають на істориків, котрі беруться за вивчення переддня та початкового етапу війни. Можна навіть стверджувати, що на заваді об´єктивному вивченню Першої світової війни на Балканах і дотепер стоїть міфологізована свідомість, характерна для багатьох громадян країн, перш за все балканських.

Існуючі залишки патріархального укладу їхнього життя не сприяють процесам модернізації та глобалізації, навпаки, вони консервують стереотипи, створені в інші часи і глибоко занурені в давно минулих історичних епохах. Вплив цих стереотипів на сучасну політичну поведінку в цілому вкрай негативний, що і засвідчила сумна доля сербського народу на межі ХХ-ХХІ століть. Тому глибоке дослідження історичних міфів набуває особливої актуальності в нинішніх умовах, коли на Балканах відбуваються кардинальні зміни, які вимагають від балканських народів відповідного реаліям нинішньої епохи реагування на політичні події сьогодення.

Існує чимало міфів навколо подій літа 1914 року, що передували вибухові війни. Деякі з них продовжують жити і нині, впливаючи на особливості сучасного політичного життя. Ми ставимо за мету коротко висвітлити найважливіші з них, відшукати їх історичну основу. Своїм завданням вважаємо пошук відповіді на питання: як позначилися сербський „косовський міф”, а також зарубіжні міфи про „слов´яно-православне братерство” і "сербську політичну безвідповідальність" на історичній долі балканських народів, перш за все сербського. Особливу увагу звертатимемо на великодержавні міфи, які завдали великої шкоди багатьом народам регіону. Вони були характерними для держав, котрі визволилися від османського панування із зовнішньою допомогою і власні національні ідеї формували на основі згадок про історичне минуле (справжнє чи вигадане) середньовічних країн-попередниць державних утворень нового часу на Балканах.

Великосербські ідеї у цьому контексті відповідали загальним закономірностям, характерним для регіону. Плани „Великої Румунії”, „Великої Болгарії”, „Великої Греції”, нарешті - „Великої Албанії” мали чимало спільного з фантазіями сербських етнонаціоналістів про „відродження” середньовічної Сербської держави щонайменше в її колишніх кордонах. До того ж великосербські плани вступали в антагоністичні суперечності з великохорватськими мріями, і сутичка між ними перетворювалася на неминучість. Особливо запеклим протистояння виявилося у Боснії і Герцеговині, де дифузно проживало сербське і хорватське населення поруч з боснійськими мусульманами слов´янського походження, і боротьба між їхніми елітами за панування в окупованій Австро-Угорщиною ще 1878 року провінції на початок XX ст. набувала досить гострих форм.

У цій боротьбі сербські правлячі кола спиралися на міць власної держави, а хорвати свою державність втратили у XII ст. і могли лише фантазувати на теми майбутніх кордонів на Балканах. Ідея югославізма як об´єднання всіх південних слов´ян в єдиній державі зародилася саме в хорватському середовищі. Проте, не маючи власної держави, хорватські югославісти-австрофіли плекали надії на те, що Австрія виступить таким об´єднавчим центром. Втім, анексія Боснії і Герцеговини офіційним Віднем у 1908 р. закреслила сподівання представників хорватської еліти на об´єднання провінції з хорватськими землями у складі Австро- Угорщини і помітно похитнула австрофільські ілюзії в її середовищі8. А серед сербів поширювалося переконання у тому, що лише Сербська держава здатна об´єднати навколо себе всіх південних слов´ян.

Незалежність Сербії була досягнута у важкій боротьбі, і гордість народу за героїзм предків стала одним із головних джерел новітнього сербського патріотизму. Однак Королівство Сербія на початок XX ст. охоплювало лише частину сербських етнічних земель, і чимало його мешканців вважало нагальним завданням свого народу об´єднати всі території, заселені сербами, навколо Белграду. Державні плани такого об´єднання існували ще з 40-х pp. XIX ст. Міністр внутрішніх справ автономного князівства Сербії (пізніше - глава уряду) Ілія Гарашанин у 1843-1844 pp. написав знамените „Начертаніє”, в якому висувалася ідея приєднання до Сербії всіх земель, що свого часу входили до царства Стефана Душана. Особливістю плану було те, що в його основу покладалися не принципи об´єднання сербських етнічних земель, а „історичне державне право” і державницькі традиції сербів9. Так, передбачалося приєднати до Сербії всю Боснію і Герцеговину, Чорногорію і навіть Північну Албанію.

До речі, плани Гарашанина носили виразно антиросійський характер: їхньою метою було створення на противагу Росії великої держави на Балканах. Інспіратором цих планів виступав Адам Чарторийський, який після поразки польського повстання 1830- 1831 pp. шукав у Європі опору для боротьби проти Росії. Недарма офіційний Санкт-Петербург докладав значних зусиль для того, щоб у 1853 р. усунути І.Гарашанина від влади10. А відносини Сербії з Росією складалися далеко неоднозначно. Коли територіальні претензії сербського короля Мілана Обреновича після російсько- турецької війни 1877-1878 pp. не знайшли підтримки у Санкт- Петербурзі, офіційний Белград переорієнтувався на Австро- Угорщину. Таку політику продовжував і король Олександр, спадкоємець Мілана. Відень же щодо Сербії мав зовсім інші плани, намагаючись перетворити її на свого сателіта. Стратегічною метою Австро-Угорщини був вихід через Сербію до македонського порту Салоніки на Егейському морі11.

Скинення династії Обреновичів у 1903 р. означало повернення Сербії до союзу з Росією. Одночасно змова проти правлячої династії поклала початок процесам, які завершилися сараєвським замахом 1914 р. Адже саме тоді, на початку XX ст., закладалися основи конспіративної організації, котра згодом вдалася до терористичних форм боротьби проти Австро-Угорщини . Потім на Салонікському судовому процесі 1917 р. було встановлено, що серед офіцерів - учасників змови 1903 р. - помітну роль відіграв

Драгутін Дімітрієвич-Апіс, один з майбутніх ініціаторів убивства Франца Фердинанда13.

А на початку XX ст. сербська вояччина відігравала важливу роль у політичному житті своєї країни. В її середовищі були надзвичайно популярними ідеї, викладені у „Начертанії” І.Гарашанина. Реалізація цих планів розпочалася під час балканських воєн 1912-1913 pp., коли в результаті переможних воєнних дій до Сербії були приєднані Косово („Стара Сербія” за визначенням Гарашанина) і Вардарська Македонія. Територія країни зросла з 48,3 до 87,3 тис. кв. км, а населення - з 2,9 до 4,4 млн. осіб14. Успіх армії викликав ейфорію серед її командирів, які прагнули до нових перемог. Вони вважали, що наступив сприятливий момент для удару по Австро-Угорщині, послаблення котрої після програної війни 1866 р. з Пруссією ставало все очевиднішим.

Для сербів особливе значення мало приєднання до їхньої країни історичної землі під назвою Косово, легенди про яку здійснювали ірраціональний, майже містичний вплив на сербську національну самосвідомость. Адже саме на Косовому полі поблизу Пріштіни 28 червня 1389 р. відбулася знаменита битва, яку вважають початком встановлення турецького панування на Балканах. Проти османів там билися, крім сербів, також боснійці, болгари, албанці, валахи та ін., причому сербські війська складали лише близько половини спільних антитурецьких сил. Обидві протиборчі сторони зазнали великих втрат, тут загинули турецький султан Мурад І і сербський князь Лазар. Після Косовської битви Сербія визнала васальну залежність від Туреччини, а її військо надалі виступало на турецькому боці. Згадки про вірну службу туркам із сербської історичної пам´яті й повинні були витискатися за допомогою легенд про битву на Косовому полі, що з часом перетворилися на міф, який для цього народу, за визначенням відомого французького географа Амі Буйє, став тим же, чим „народження Христа для нашої історії”15.

„Косовський міф” формувався впродовж століть у сербському фольклорі й має спільні та окремі риси до подібних міфів інших балканських народів. Як і в інших міфах, слабо документована історична подія у ньому обростала вигаданими подробицями і героїзувалася до крайніх меж. А специфічним є те, що „косовським міфом” серби намагалися зняти зі своїх предків звинувачення у зраді інтересів європейських християн, що з´явилися після Нікополської битви 1396 p., в якій їхні предки билися на боці турків, що значною мірою зумовило поразку об´єднаного християнського війська.

Проголошення Косово „колискою сербської державності”, „серцем Сербії” відповідало подібним тенденціям у сусідніх балканських народів. Прибічники ідеї „Великої Болгарії”, наприклад, оголошували Македонію осередком формування болгарського народу та його культури, а Кирила і Мефодія, безумовно, болгарськими діячами. Натомість для великорумунських планів особливе значення мали згадки про „солодку Буковину” як колиску середньовічної Молдавської держави, і переможній битві Стефана Великого у Валякузьминському лісі відводилося місце першочергової історичної події. На відміну від румунів, які оспівували перемогу своїх предків, сербські великодержавники героїзували програну битву.

У „косовському міфі” військова поразка трансформувалася у моральну перемогу сербів. Імена героїв цієї битви Мілоша, Мілана та Иована впродовж століть серби давали своїм синам, щоб ті продовжували героїчні традиції свого народу16. Для сербської етнопсихології боротьба за Косово означала боротьбу за національну свободу, а включення його у 1912 р. до складу Сербської держави сприймалося як сигнал до повного об´єднання навколо Белграду всіх земель, які серби вважали своїми.

Приєднуючи на початку XX ст. Косово до Сербії, правлячі кола цієї країни навіть не звертали уваги на те, що за минулі століття етнодемографічна структура краю значно змінилася. За оцінками видатного сербського географа Иована Цвійїча, на початку XX ст. в Косово проживало близько 900 тис. сербів (з них 300 тис. мусульман) та 500-600 тис. албанців (з них близько 200 тис. - албанізовані серби)17. Докладність цих приблизних розрахунків викликає великі сумніви, проте вони демонструють головне - Косово в момент приєднання до Сербії вже досить було албанізовано та ісламізовано. Навряд чи у такому вигляді воно могло називатися „серцем Сербії”, як це стверджує „косовський міф”.

У 1914 р. вперше у новій історії серби готувалися урочисто, на державному рівні, відзначити Відовдан (день Косовської битви) в країні, до складу якої вже входило Косово18. Разом з ними до найбільшого національного свята готувалися і представники сербської меншини в Австро-Угорщині. А саме цього дня австро- угорські війська розпочинали маневри у Боснії і Герцеговині. Переважна більшість сербів розцінила цей факт як національну образу. Прибуття на маневри спадкоємця віденського престолу Франца Фердинанда лише додавало гостроти і без того складній ситуації.

Підкреслимо, що ерцгерцога вважали у Белграді головною зовнішньою перешкодою в досягненні великосербських планів. Франц Фердинанд підтримував ілюзії хорватських етнонаціоналістів, що у разі зайняття престолу перетворить двоєдину монархію на триєдину, надавши південним слов´янам ті ж права, які мали в Австро-Угорщині німці та угорці19. А це значно послабило би вплив Белграда на південнослов´янське населення монархії Габсбургів. Тому ідея фізичної ліквідації Франца Фердинанда знайшла впливових прибічників серед працівників сербських спецслужб і військовослужбовців.

Нині важко відповісти на питання, наскільки свідомо австрійські власті обрали дату початку маневрів. Не виключено, що їхнє раціональне мислення було не в змозі сприйняти весь ірраціоналізм „косовського міфу” та його вплив на політичну поведінку сербів у XX ст. Адже мислителями вже давно помічено, що постійна зануреність у минуле характерна лише для психології народів, які дуже невдоволені своїм сучасним становищем. Таке захоплення історією не притаманне масовій психології націй, що досягли успіху в реалізації власних державних амбіцій. Наслідки ж подібного нерозуміння можуть бути трагічними, що і підтвердили події 28 червня 1914 р. у Сараєво.

Керівники підпільної офіцерської організації „Чорна рука”, яку очолював глава військової розвідки Сербії полковник Драгутін Дімітрієвич-Апіс, передали зброю групі молодих боснійців, підготовлених для замаху на Франца Фердинанда. Цей факт викрило австрійське слідство, розпочате відразу після сараєвського вбивства. Тоді ж за допомогою журналістів різних країн було створено міф про повну безвідповідальність сербських правлячих кіл, котрі заради реалізації власних великодержавницьких фантазій спровокували вибух світової війни. Британська „Манчестер гардіан” у ті дні навіть писала: „Була би у нас фізична можливість затягнути Сербію на буксирі в море і там затопити її, у Європі напевно би відразу стало легше дихати” . Підкреслимо, що це писало видання дружньої Сербії країни. Преса ж Австро-Угорщини та Німеччини тим більше масово друкувала виразно антисербські статті і фактично не засуджувала хвилю сербських погромів, що прокотилися в монархії Габсбургів.

Хоча далеко не вся правляча еліта Сербії відповідальна за сараєвське убивство, все ж антисербський міф мав реальну основу: серед змовників у Белграді були й представники армійської верхівки, зокрема начальник Генерального штабу воєвода Радомир Путнік та ще 9 сербських генералів21. Але тут необхідно підкреслити: між військовою верхівкою і цивільною владою Сербії існував і поглиблювався серйозний конфлікт. В його основі лежало суперництво військових і цивільних властей за управління щойно приєднаними територіями, а також за вплив на зовнішню політику країни22.

Прем´єр-міністр Нікола Пашич, лідер радикальної партії, проводив більш виважену політику, ніж цього хотіли змовники, і проти нього постійно інтригував полковник Дімітрієвич-Апіс. Реалістично мислячі політики у Белграді добре розуміли, що сербська армія занадто слабка для негайної боротьби з Австро- Угорщиною, а розрахунок на втягнення у майбутній конфлікт союзної Росії не означав автоматичної перемоги над спільним противником. І справа полягала не лише у неготовності Росії до великої війни. Відсутність спільного сербсько-російського кордону значно ускладнювала постачання зброї та боєприпасів з цієї країни. Вже під час Першої світової війни необхідне військове спорядження у Сербію відправлялося росіянами через територію нейтральної Румунії, до того ж на прохання румунської сторони замаскованим під вантажі Червоного Хреста. Не можна забувати, що Російська імператорська армія сама відчувала у роки війни гостру нестачу зброї та боєприпасів.

Сербський уряд у своїх зовнішньополітичних планах враховував значно більше факторів, у тому числі й несприятливих, ніж офіцери-змовники. Тому він і не прагнув до негайного початку військових дій з Австро-Угорщиною, передбачаючи складність такого конфлікту для країни, котра щойно пережила дві Балканські війни і вичерпала чимало своїх ресурсів. Зокрема, Сербія не мала необхідного запасу артилерійських снарядів, кінський склад її армії було виснажено. З цими чинниками необхідно було рахуватися, що і робила цивільна влада. Уряд здогадувався про змову військових, але не схвалював и , через це його не можна звинувачувати у повній безвідповідальності, як це роблять прибічники антисербського міфу.

Інша річ, що відразу після убивства Франца Фердинанда уряд Пашича припустився декількох фатальних помилок. Головна з них

- Відень не отримав негайного офіційного співчуття з приводу загибелі спадкоємця престолу від белградської влади. Сербська дипломатія головну свою увагу зосередила на тому, щоб не дати світовій громадській думці пов´язати Белград із сараєвським замахом24, але у цьому зазнала повної поразки. А серби неприховано раділи з приводу смерті Франца Фердинанда, і белградська преса публікувала відверто провокаційні статті антиавстрійського спрямування. Подібні матеріали виходили не лише в друкованому органі „Чорної руки” газеті „П´ємонт”, але й у белградській „Політиці” - одному з найбільш респектабельних і авторитетних періодичних видань на Балканах.

Інакше, ніж підбурювання до військового конфлікту, такі публікації розцінити було неможливо. До речі, масова безвідповідальність журналістів різних країн відіграла свою роль, ще недостатньо оцінену історичною наукою, у нагнітанні пристрастей, створюючи передвоєнну атмосферу в Європі. Шовіністичні настрої, що розпалювалися в провідних країнах континенту, готували суспільство до великого кровопролиття.

У відомих мемуарах графа Олексія Ігнатьєва, тодішнього російського військового аташе в Парижі, є цікаве зауваження щодо ролі суворінської газети „Новое время” у підбурюванні російської громадськості: „З моменту боснійсько-герцеговинського інциденту пан Пилипенко на шпальтах цієї газети вирішив зробити собі кар´єру на безвідповідальній травлі російської дипломатії, що недостатньо енергійно, за його словами, захищала то братів- слов´ян, то мало не саму гідність Росії. Цьому борзописцеві не було діла ні до внутрішньої, ні до зовнішньої слабкості його країни”25.

Власне, журналісти переважно виконували волю політиків, а ті взяли курс на війну. Чи могла Росія попередити збройний конфлікт між Австро-Угорщиною і своєю союзницею Сербією, це питання дотепер цікавить істориків і відповіді на нього даються різні. У мемуарах Сергія Сазонова, тодішнього російського міністра закордонних справ, підкреслюється однозначно, що Санкт- Петербург радив Пашичу прийняти принизливий ультиматум Відня26. Але „загибель Сербії була вирішена”, писав той же Сазонов27.

Питання тут треба ставити ширше: наскільки союз із Сербією відповідав глибинним інтересам Російської імперії. А противників такого союзу серед російської правлячої еліти було чимало, особливо серед вищого генералітету.

Ще у 1809 p., на самих початках відродження сербської державності, генерал-фельдмаршал князь Олександр Прозоровський, головнокомандувач Дунайською армією, попереджав російське міністерство закордонних справ про небезпеку великодержавних амбіцій Белграда. Спроби Сербії збурити своїх єдиновірців в Австрійській та Османській імперіях, на думку князя, неминуче викликали би війни Росії покровительки Сербії - із сусідніми державами, Австрією та Туреччиною .

Через 100 років інший відомий російський військовий діяч, генерал від інфантерії, генерал-ад’ютант Олексій Куропаткін написав книгу „Російська армія”, в якій виклав, зокрема, свої погляди на існуючі зовнішні небезпеки для Росії, а також на шляхи усунення цих небезпек. Визнаючи право Австрії на вихід через Балкани до Салонік, як і право Росії на Босфор, генерал запропонував розділити сфери вливу на Балканах між двома державами. „Сфера впливу на справи Балканського півострова Росії поширюється лише на східну частину його, - радив Куропаткін, - сфера впливу Австрії - тільки на західну частину. Демаркаційна лінія впливів проходить між Болгарією та Сербією”29.

Без подібного розмежування російсько-австрійський конфлікт на Балканах, за думкою колишнього воєнного міністра Росії, ставав неминучим. І для Росії вкрай небажаним, бо загрожував її кардинальним інтересам. До речі, Куропаткін дуже негативно ставився і до панславістських ідей долучення до Росії відібраних від Австро-Угорщини Галичини та Закарпаття („Угорської Русі”)30. На його погляд, імперії Романових і Гасбургів повинні були шукати не конфлікту, а компромісів.

Але серед російських політиків у XIX - на початку XX ст. домінували інші погляди. Сербію розглядали в Санкт-Петербурзі як противагу Австрії, як прикриття правого флангу головного напрямку російської експансії на Босфор і Дарданелли. Підтримці Сербії та її історичної союзниці (і одночасно суперниці) Чорногорії у Санкт-Петербурзі надавали великого значення. Про це йдеться, зокрема, у записці Міністерства закордонних справ Росії Миколі II, написаній напередодні сараєвського замаху і вперше опублікованій наприкінці 70-х pp. провідним радянським дослідником історії Сербії часів Першої світової війни, членом-кореспондентом АН СРСР Ю.О. Пісарєвим. У ній говорилося про Сербію і Чорногорію: „Саме існування цих держав залежить від напряму нашої південної політики, оскільки вони перебувають у постійній небезпеці від нападу Австрії, з одного боку, і Туреччини та Болгарії, з іншого боку. Єдина їхня надія на забезпечення власного майбутнього полягає у спільній діяльності з Росією, вступом у міцний союз з нею”31.

Підтримка Сербії вимагала помітних матеріальних затрат - Росія повинна була виграти конкуренцію з Австрією, яка серйозно змагалася за контроль над своєю балканською сусідкою. Для досягнення громадської підтримки своєї політики на Балканах Санкт-Петербургом, як всередині країни, так і за її межами, широко використовувався міф про „слов´яно-православне братерство”, створений прибічниками панславізму. Його історичною основою була спільна боротьба пригнічених Османською імперією балканських народів проти турецького панування і прагнення Росії скористатися нею для значного послаблення Туреччини. Російсько- турецька війна 1877-1878 pp. в основному реалізувала цю мету, тому в політиці царизму виникає нова мета: домінування Росії на Балканах. У цьому ж випадку розмови про її „визвольну місію” втрачали будь-який реальний сенс і перетворювалися на звичайний камуфляж експансіоністської політики, для чого необхідним був привабливий міф.

Особливістю його було те, що царській Росії відводилася панівна роль у слов´янському світі. Звичайно, у такій формі міф про „слов´яно-православне братерство” не влаштовував правлячу еліту Сербії, яка мала власні амбіції на роль гегемона серед південних слов´ян, тож Белград для внутрішнього вжитку вносив у нього певні корективи.

Не варто забувати, що між православними слов´янами на Балканах - сербами і болгарами - наприкінці XIX та на початку XX ст. сталися декілька кривавих конфліктів: сербсько-болгарська війна 1885 р. і друга Балканська війна 1913 р. Обидві країни активно втручалися у внутрішні справи одна одної . Не сприяла поширенню ілюзій „слов´яно-православного братерства” серед православних слов´ян на Балканах також політика правлячих кіл королівської Сербії у Вардарській Македонії. Тут Белград намагався насильницькими методами асимілювати православних слов´ян-македонців, не визнаючи за ними навіть права на збереження власної етнонаціональної свідомості. їх проголошували „сербами, що зазнали болгаризації”, Македонію офіційно називали „Південною Сербією”. Сербська військова адміністрація в Македонії у 1913-1914 pp. контролювалася „Чорною рукою” і проводила жорстку політику щодо місцевого населення .

А після Першої світової війни призначена Белградом цивільна адміністрація виявилася не кращою. У Вардарську Македонію відправляли сербських чиновників, які зверхньо ставилися до місцевого населення і були уражені корупцією не менше за чиновницькии апарат часів османського панування в цій країні .

Розмови про єдність православних слов´ян були спрямовані у Сербії насамперед для забезпечення підтримки політики цієї країни з боку Росії. Міф про „слов´яно-православне братерство” для правлячої верхівки Сербії мав суто інструментальне значення. За його допомогою здійснювався вплив на російську панівну еліту, яку Белград намагався переконати у своїй непорушній вірності союзові із Санкт-Петербургом. Насправді ж сербська вояччина готувалася до чергових авантюр, в які збиралася втягнути Росію, переклавши на неї тягар війни з Австро-Угорщиною. Наступний розвиток подій засвідчив, що такі плани були реалізовані. Формування силовиками, особливо працівниками спецслужб, великої європейської політики виявилося вкрай небезпечним не лише для самої Сербії, а й для долі всього світу.

Убивство Франца Фердинанда, сплановане й організоване сербськими професійними розвідниками, дало довгочікуваний агресивними колами великих держав (перш за все Німеччини) привід для початку бойових дій. Росія попри свою неготовність до широкомасштабного військового конфлікту однією із перших була втягнута у війну, яка перетворилася на світову. Сліпе слідування давно віджилому міфу про „слов´яно-православне братерство”, заручником котрого став Санкт-Петербург, завершилося для царської імперії у 1917 році повним крахом.

Важкими виявилися наслідки Першої світової війни і для Сербії, народ якої пройшов через важкі випробування катастрофою на фронтах у 1915 р. та іноземною окупацією країни. За підрахунками сучасних сербських істориків, її людські втрати у війні склали 1 247 435 осіб, з них 402 435 військових і близько 845 цивільних осіб. Це сягало 28 % всього довоєнного населення країни. Ще разючиші дані про втрати серед людей найбільш продуктивного віку - від 18 до 55 років. У цій віковій категорії втрачено 53 % всього довоєнного населення .

Але династія Карагеоргієвичів та сербська політична і військова еліти вважали такі величезні жертви виправданими: у результаті розпаду Австро-Угорщини навколо Белграду об´єдналися південнослов´янські землі, що раніше перебували під скипетром Габсбургів. Втім, новостворена централізована держава югослов´ян під сербським домінуванням виявилася нетривкою, бо розривалася зсередини гострими етнонаціональними конфліктами, а ззовні їй загрожували територіальні претензії Італії, Болгарії, Угорщини. У квітні 1941 р. королівська Югославія зазнала повної поразки внаслідок агресії гітлерівської Німеччини та її союзників.

Відроджена у роки війни на засадах „соціалістичного федералізму” нова Югославія так само не зуміла пройти випробування часом. Республіки колишньої федерації на початку 90-х pp. одна за одною проголосили свою незалежність і навіть спроба Сербії та Чорногорії утворити Союзну Республіку Югославію в кінцевому рахунку завершилася трансформацією СРЮ в аморфне об´єднання конфедеративного типу під нейтральною назвою „Сербія і Чорногорія”.

Новий розпад Югославії супроводжувався жорстокими війнами та етнічними чистками, у події на Балканах втрутилася НАТО і фактично встановила на постюгославському просторі порядки, вигідні насамперед СІЛА, і меншою мірою, ЄС. Іноземне втручання відбувалося за підтримки або нейтралітету світової громадської думки, яка формується головним чином засобами масової інформації. Помітною мірою таку підтримку забезпечила реанімація західними мас-медіа старих антисербських настроїв у власному суспільстві. Сараєвське вбивство 28 червня 1914 p., організоване "Чорною рукою", у черговий раз пригадали сербам. А політика Слободана Мілошевича, який відкрито висував великосербські гасла та демонстративно ігнорував інтереси інших держав на Балканах, ідеально вписувалася у рамки міфу про „сербську політичну безвідповідальність”. Що й негайно було використано силами, котрі намагалися взяти під свій контроль важливий у геополітичному відношенні балканський регіон.

Трагедією завершилися для сербів і настирливі спроби спертися на архаїчний „косовський міф”, проводячи сучасну політику у краї Косово. Замість пошуку компромісу з албанцями- косоварами був обраний курс на силові методи утримання краю під владою Белграда, що і призвело до втрати Косово для сербів. Бездарно згаяно ще до кульмінації конфлікту сприятливий момент для поділу краю на сербську й албанську частини. Спроба Белграда втримати весь край всупереч його нинішнім етнодемографічним реаліям врешті-решт призвела до загибелі багатьох невинних людей і зіграла на руку албанським екстремістам, які перетворили Косово на одну з найбільш проблемних точок сучасного світу.

Нарешті, під час подій 1990-х pp. на постюгославському просторі у черговий раз засвідчив свою небезпечність старий міф про „слов´яно-православне братерство”. Втрачаючи вплив на Балканах, пострадянська правляча еліта Російської Федерації спробувала реанімувати цей міф, вдаючись до різноманітних форм впливу на громадську думку. Тут використовувалися і демонстрації у Москві на підтримку політики тодішнього сербського керівництва, і видання пропагандистської літератури з виправданням Мілошевича та його прибічників, і відповідні телевізійні передачі на деяких московських каналах. У Боснію та Косово вирушили російські добровольці, в тому числі й козаки, які взяли участь у бойових діях на боці сербів. Російський військовий контингент на Балканах, що знаходився там у рамках міжнародної співпраці РФ, виразно підігрував сербській стороні.

Кульмінацією подібних спроб став марш-кидок російських десантників із Боснії і Герцеговини в Косово 11 червня 1999 p., у момент введення на територію краю натовських військ. Несподівано для керівництва НАТО російські підрозділи захопили косовський аеропорт Слатіна36. Не маючи жодного військового сенсу, ця пропагандистсько-емоційна акція створила небезпеку збройного конфлікту між Росією і НАТО, і лише завдяки активності дипломатів вдалося нейтралізувати негативні наслідки можливого зіткнення двох головних ядерних потуг сучасного світу.

Міф знову через свою ірраціональність виявився вкрай небезпечним для зваженої, вільної від зайвих емоцій політики.

У рамках міфу про „слов´яно-православне братерство” режим Мілошевича також здійснив акт, що в разі успішної реалізації мав би дуже серйозні наслідки. Після початку бойових дій НАТО проти СРЮ наприкінці березня 1999 p., офіційний Белград оголосив про своє бажання долучитися до російсько-білоруського союзу. Тодішньому керівництву Російської Федерації вистачило витримки і розуміння ситуації, щоб не дати згоди на таке „об´єднання”. У Москві, нарешті, зрозуміли невідповідність старого міфу реаліям сьогодення і з того часу російське суспільство поступово втрачає до нього інтерес. Балканська проблематика витискається на периферію зацікавленості політичними справами переважної більшості сучасних росіян.

Політична ціна старих історичних міфів для сербського народу наприкінці XX - на початку XXI ст. виявилася занадто високою. Сербія втратила майже всі свої територіальні надбання 1912-1913 і 1918 pp. (за винятком Воєводини), її економіка зруйнована внаслідок багаторічної міжнародної блокади і військових дій 1999 року, життєвий рівень населення катастрофічно впав. Інтелектуальна еліта країни переживає період кардинальної переоцінки цінностей. Все частіше там можна почути заклики відмовитися від архаїчних міфів і обрати для Сербії той шлях, який долає щтучну ізоляцію країни і створює сприятливі умови для її модернізації, включення у сучасні світові процеси.

Список посилань

1. Лампе Ц. Економска историка Балкана и позадина Првог светског рата //Исторщски часопис. Београд, 1984. Кнь.ХХХІ. - С.181.

2. Durakovic N. Prokletstvo Muslimana. - Sarajevo, 1993.; Filandra S. Bosnjacka politika u XX. stolecu. - Sarajevo: Sejtorija, 1998.; Imamovic M. Historija Bosnjaka. - Sarajevo, 1998; Saltaga F. Bosna і Bosnjaci u srbskoj nacionalnoj ideologiji. Antologija tekstova. - Sarajevo, 1997.

3. Macan T. Povijest hrvatskog naroda. Drugo izdanje. - Zagreb, 1992; Matkovic H. Povijest Jugoslavije. Hrvatski pogled. - Zagreb, 1998.

4. Документи о сполы^ политици Кральевине Србиjе. Кнь. VII, св.2. - Београд: САНУ, 1980.

5. Фрейдзон В.И. История Хорватии. Краткий очерк с древнейших времен до образования республики (1991 г.). - Спб: Алетейя, 2001.

6. Романенко С.А. Югославия: история возникновения. Кризис. Распад. Образование независимых государств (национальное самоопределение народов Центральной и Юго-Восточной Европы в ХІХ-ХХ вв.). - М., 2000.

7. Задохин А.Г., Низовский А.Ю. Пороховой погреб Европы. - М.: Вече, 2000.

8. Фрейдзон В.И. История Хорватии. Краткий очерк с древнейших времен до образования республики (1991 г.). - Спб: Алетейя, 2001. - С. 216 - 217.

9. Романенко С.А. Югославия: история возникновения. Кризис. Распад. Образование независимых государств (национальное самоопределение народов Центральной и Юго-Восточной Европы в ХІХ-ХХ вв.). - М., 2000. - С. 42.

10. Мекензи Д. Личност Илщв Гарашанина //Историжски часопис. Београд, 1987. Кнь. XXXIV. - С.218.

11. Миноски М. Политиката на Австро-У нгариj а спрема Македонща и македонското прашанье (1878-1903). - CKonje: Култура, 1982. - С. 134.

12. ЕкмечиЬ М. Аустро-угарска обавешщна служба и Maj ски преврат у Србщи 1903. години //Истоpu j ски часопис. Београд, 1985. Кнь. XXXII. - С.209-232.

13. ЖивановиЬ М. Пуковник Апис. Солунски процес хильаду деветсто седамнасте. Прилог за проучаванье политичке историке Cp6nje од 1903. до 1918. године. - Београд, 1955.

14. Задохин А.Г., Низовский А.Ю. Пороховой погреб Европы. - М.: Вече, 2000. - С. 117.

15. ОщанчевиЬ В. Ами Буе о косовской бици и косовской традиции //И сто puj ски часопис. Београд, 1989. Кнь. XXXVI. - С.232.

16. ОщанчевиЬ В. Ами Буе о косовской бици и косовской традиции //И сто puj ски часопис. Београд, 1989. Кнь. XXXVI. - С.233.

17. БогдановиЬ Д. Кньига о Косову. - Београд: САНУ, 1985. - С. 166.

18. Цит. за: История Югославии. Т.1. - М.: Изд-во АН СССР, 1963. - С. 659.

19. Фрейдзон В.И. История Хорватии. Краткий очерк с древнейших времен до образования республики (1991 г.). - Спб: Алетейя, 2001. - С. 216.

20. Уэст Р. Иосип Броз Тито: власть силы. - Смоленск: Русич, 1997. - С. 54-55.

21. Задохин А.Г., Низовский А.Ю. Пороховой погреб Европы. - М.: Вече, 2000. - С. 122.

22. БатакавиЬ Д. Сукоб BojHnx и цивилних власти у Cponjn у пролеЬе 1914 //HcTopujCKn часопис. Београд, 1982-1983. Кнь. XXIX- XXX. - С.481 -485.

23. Шацилло В.К. Первая мировая война 1914-1918. Факты. Документы. - М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003. - С. 20.

24. Документа о CT^bHoj политици Кральевине Cponje. Кнь. VII, св.2. - Београд: САНУ, 1980. - С. 595 - 598.

25. Игнатьев А.А. Пятьдесят лет в строю. Т.1. - М., 1959. - С. 582.

26. Сазонов С.Д. Воспоминания. Репринтное воспроизведение издания 1927 г. - М.: Международные отношения, 1991-С.213.

27. Сазонов С. Д. Вказана праця. - С. 212.

28. Задохин А.Г., Низовский А.Ю. Пороховой погреб Европы. - М.: Вече, 2000. - С. 54-55.

29. Куропаткин А.Н. Русская армия. - Спб: Полигон, 2003- С.344.

30. Куропаткин А.Н. Вказ. праця. - С. 297-300.

31. Писарев Jy.A. Нови извори за исторщу руско-српских односе за време Првог светског рата //Исторщски часопис. Београд, 1978-1979. Кнь. ХХѴ-ХХѴІ. - С. 226.

32. Димитров С., Манчев К. История ни балканския народи 1879-1918. - София: Наука и изкуство, 1975,- С. 143 - 144.

33. Тодоровски Г. Македонщ а по Балкан ските bojhh. Обштествено-економски и просветни прилики во Вардарска Македонща (1912-1915). -CKonje: Култура, 1981.

34. История македонского народа / Ред. М.Апостолски и др. - Скопье: МАНИ, 1986.

35. ОщанчевиЬ В. Наративни извори о губицима становништва Cp6nje за време Првог светског рата //Историйки часопис. Београд, 1988. Кнь. XXXV. - С. 159-174.

36. Морозов Ю.В., Глушков В.В., Шаравин А.А. Балканы сегодня и завтра: военно-политические аспекты миротворчества. - М., 2001.-С. 280.2.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь