Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Академія прокуратури України (збірник наукових праць)

100. Правова природа договірних правовідносин щодо виконання науково-дослідних робіт


Ключові слова: договірні правовідносини; науково-дослідні роботи; юридична природа; науково-технічна діяльність; науковий результат; об’єкти інтелектуальної власності.

Визначення юридичної природи будьякого соціального явища в теоретичному контексті передбачає виявлення його сутнісної значимості у просторі й часі, умов формування, розвитку, перетворень, змін та припинення відповідно до легалізованих форм реального функціонування.

У прикладному аспекті юридична природа соціального явища зумовлює його аналіз через призму правовідносин, а якщо бути більш точним, це передбачає характеристику усієї різноманітності правових зв’язків між заінтересованими особами, особливостей їх формування з урахуванням матеріальних чи інтелектуальних інтересів, форми юридичного опосередкування диспозитивного становища суб’єктів цих правовідносин залежно від якості досягнутого, обумовленого договором наукового результату.

Юридична природа цього дослідження передбачає розкриття понятійно-категоріального апарату договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт, їх місця та ролі у системі цивільних правовідносин.

Виявлення реальної юридичної природи правовідносин на виконання науково-дослідних робіт передбачає насамперед визначення місця та ролі відповідних правових норм у системі об’єктивних та суб’єктивних правових можливостей, зокрема цивільного договірного права [1; 2; 3].

По-перше, нормативно-правовою законодавчою основою їх формування є насамперед приписи статей 892-900 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), які регулюють у сукупності однорідні правовідносини та за своїми правовими ознаками, на наш погляд, утворюють відповідний договірноправовий інститут цивільного законодавства і права України.

Зазначені норми містяться у розділі ІІІ «Окремі види зобов’язань», яким передують приписи розділу 11 «Загальні положення про договір» і розділу І «Загальні положення про зобов’язання» книги п’ятої «Зобов’язальне право» ЦК України, а тому на них поширюються загальні вимоги щодо зобов’язальних договірних правовідносин. Із цієї позиції їх можна розглядати як різновид договірних зобов’язальних правовідносин сторін, які пов’язуються договірними зобов’язаннями щодо виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських і технологічних робіт.

По-друге, договірні правовідносини на виконання науково-дослідних робіт з точки зору законодавчого урегулювання базуються на договірних, підрядних засадах здійснення вказаних робіт, що складаються між замовником та їх виконавцем, з метою отримання певного наукового результату, що дало підставу деяким ученим говорити про їх договірно-підрядну природу або близькість до останньої [4, 487].

Справді, у ч. 1 ст. 892 ЦК України йдеться про підрядника, тотожного виконавцю науково-дослідних робіт, що зазначено в окремій главі 62. Приписи щодо виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських і технологічних робіт містяться в окремій главі, водночас як підрядні договірні зобов’язання регламентуються нормами окремої глави 61 «Підряд». Варто при цьому зауважити, що Модельний Цивільний Кодекс країн СНД, прийнятий на п’ятому пленарному засіданні Міжнародної Асамблеї держав-учасниць СНД 29 жовтня 1994 року, як рекомендований Акт СНД [5] містить Параграф 5. «Підряд на науково-дослідні роботи». «Підряд на дослідно-конструкторські і технологічні роботи» (статті 710-720).

І хоча глава 62 ЦК України передбачає виконання науково-дослідних робіт як самостійний вид договорів, однак, на наш погляд, із-за неуважності розробників проекту цього кодексу чи технічних недоробок термін «підрядник» було продубльовано у нині чинному ЦК України, хоча цей вид договору коментатори ст. 892 ЦК України вважають самостійним видом зазначених договорів [6].

Вважаємо, виконання науково-дослідних робіт за своїм характером відрізняється від інших підрядних робіт та послуг що вимагає спеціальної правосуб’єктності сторін: як замовника, так і, особливо, виконавця, оскільки останній, відповідно до законодавства про наукову і науково-технічну діяльність, має бути суб’єктом наукової і науково-технічної діяльності. Це надає йому право здійснювати відповідні наукові роботи, тобто наукові дослідження, з метою одержання наукового результату, що не вимагається від подібних суб’єктів виконання підрядних робіт або надання відповідних послуг По суті це означає, що суб’єктивне право на проведення наукових досліджень належить лише спеціальним суб’єктам, визначеним спеціальним Законом України, які мають бути одночасно суб’єктами наукової та науково-технічної діяльності, що не вказано у загальному Законі, який є у даному випадку ЦК України.

По-третє, означене вище обумовлює бланкетну форму визначення такої діяльності відповідно до приписів Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 року (у редакції від 1 грудня 1998 року) [7, 20] із наступними змінами та доповненнями.

Отже, з цієї точки зору договірні правовідносини на виконання науково-дослідних робіт можна вважати не лише спеціальними, а й самостійними, оскільки за вказаним договором одна із сторін виконавець є спеціальним суб’єктом наукової або науковотехнічної діяльності, правовий статус якого визначається Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Тому норми вказаного Закону поширюються на зазначені правовідносини, а відтак мають міжгалузеве спрямування й комплексний характер щодо виконання науково-дослідних робіт.

По-четверте, за визначенням договору на виконання науково-дослідних робіт (ст. 892 ЦК України) одна сторона підрядник (виконавець) (курсив мій. В.А.) зобов’язується провести за завданням замовника наукові дослідження, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу. Отже, даний договір є взаємозобов’язальний, компенсаційний і, за логікою закону, двосторонній та диспозитивний. А відтак відносини сторін, що складаються на підставі вказаного договору, мали б бути приватно-правовими підрядного типу, оскільки йдеться про виконавця як особу, тотожну підряднику.

Проте таке формулювання зазначеної статті ЦК України дисонує із вимогами Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», який визначає, що наукова діяльність це інтелектуальна творча праця, спрямована на одержання і використання нових знань (курсив мій. В.А.) шляхом проведення фундаментальних та прикладних наукових досліджень. Слід зазначити, що це мають бути загальнотеоретичні знання чи прагматичного застосування для конкретних практичних цілей, або завершеними у відповідній галузі науки, які становлять науковий результат, що відповідно до законодавства України має бути об’єктивно оприлюднений у вигляді наукової праці, наукового звіту, дослідження, наукової доповіді, наукового повідомлення, монографії тощо [7, 20].

ЦК України, зокрема приписи статей, що спрямовані на урегулювання договору на виконання науково-дослідних робіт (статті 892-900), не надає визначення та класифікацію правових форм наукового результату, а лише наводить перелік наукових результатів як об’єктів інтелектуальної власності (ст. 420 ЦК України).

Тому визначення та види наукових результатів наводяться у Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність», норми якого значно доповнюють розуміння договірних правовідносин щодо виконання науково-дослідних робіт із позицій об’єктивних та суб’єктивних прав у зазначеній сфері зобов’язальних правовідносин.

З цієї точки зору результат наукових досліджень не вписується у кінцевий результат підрядних робіт, до яких ЦК України (ч. ІІ ст. 837) відносить переважно виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі, тобто об’єкта матеріального характеру, або виконання іншої роботи з переданням результату замовнику (курсив мій. В.А.), не уточнюючи ні характеру такої роботи (діяльності), ні конкретного результату відповідних підрядних робіт.

Однак наведеними положеннями ЦК України, як бачимо, механізм регулювання правовідносин на виконання науководослідних робіт не вичерпується, оскільки значна частина організаційно-регулятивних, «статусних» норм у частині виконавців науково-дослідних робіт зосереджена у Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» переважно публічно-правового спрямування. Це свідчить про очевидно змішаний характер таких правовідносин публічно-правовий і приватно-правовий, тобто вони носять комплексний міжгалузевий характер, включаючи зокрема й норми, які містяться у Господарському кодексі України (далі ГК України).

У господарських правовідносинах можуть виникати договірні правовідносини, спрямовані на створення і передачу науковотехнічної продукції для державних потреб на підставі відповідних договорів, що укладаються й виконуються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до чинного законодавства (ст. 331 ГК України).

При цьому варто звернути увагу, що підставою виникнення зазначених правовідносин є договір на створення і передачу науково-технічної продукції (курсив мій. - В.А.), порядок укладення і виконання якого регулюється нормами ст. 331 глави 34 «Правове регулювання інноваційної діяльності» ГК України. Його можна вважати різновидом договору на виконання науково-дослідних робіт із тією різницею, що він укладається з метою створення й передачі науково-технічної продукції.

Спільним, що об’єднує ці договірні правовідносини та договори, є виконання науково-дослідних робіт, хоча договір на створення і передачу науково-технічної продукції включає також виконання дослідно-конструкторських робіт. Обов’язок замовника прийняти ці роботи (продукцію) і оплатити їх в установлений термін.

Однак такі договори та правовідносини, що виникають на їх підставі, суттєво різняться за окремими компонентами договірноправових зв’язків.

Спершу варто вказати на таку особливість: оскільки зазначені правовідносини розвиваються в інноваційній сфері, то логічно, що мають застосовуватися норми Закону України «Про інноваційну діяльність» від

4 липня 2002 року [7, 20] у частині здійснення такої діяльності, що спрямовується на використання й комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок, яка зумовлює випуск на ринок конкурентоспроможних товарів і послуг.

Виконавцями науково-дослідних робіт або дослідно-конструкторських розробок можуть бути інноваційні підприємства різної організаційно-правової форми інноваційні центри, технопарки, технополіси, інноваційні бізнес-інкубатори тощо, а також наукові парки тобто юридичні особи, що створюються з ініціативи вищого навчального закладу та/або наукової установи шляхом об’єднання внесків засновників для організації, координації, контролю процесу розроблення і виконання проектів наукового парку, зокрема у науково-технічній та інноваційній сфері діяльності, відповідно до Закону України «Про наукові парки» від 25 червня 2009 року [8].

Слід зазначити, що договори на виконання науково-дослідних робіт передбачають досягнення певного наукового результату, тобто отримання нових знань, одержаних у процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксованих на носіях інформації у формі звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічне дослідження, наукове відкриття [9] тощо [10, 7]. Водночас науково-технічною продукцією, згідно з ч. ІІІ. ст. 331 ГК України, визнаються завершені науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для проведення науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт, відповідно до вимог погоджених із замовниками, що виконуються чи надаються суб’єктами господарювання (науково-дослідними, конструкторськими, проектно-конструкторськими і технологічними установами, організаціями), а також науково-дослідними й конструкторськими підрозділами підприємств, установ, організацій.

Отже, такі результати збігаються лише у частині завершених науково-дослідних робіт. Проте згідно з вимогами ЦК України наукові результати можуть вважатися і незавершеними, якщо в ході виконання науководослідних робіт виявиться неможливість досягнення наукового результату внаслідок обставин, що не залежать від виконавця, з обов’язком замовника оплатити виконані виконавцем роботи й за відсутності запланованого наукового результату.

Договірні правовідносини щодо створення та передачі науково-технічної продукції згідно з приписами ст. 331 ГК України не передбачають зазначеного інвестування та амністування, оскільки виконавець зобов’язаний не лише провести відповідні науково-дослідні та інші роботи, а й створити і передати замовнику науково-технічну продукцію, визначену технічним завданням, кошторисною документацією та зазначеним договором.

У випадку укладання договорів та виникнення договірних правовідносин на створення і передачу науково-технічної продукції для державних потреб та за участі іноземних суб’єктів господарювання їх виконання та умови носять здебільшого публічно-правовий характер, у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, відповідно до чинного законодавства.

Однак, на наш погляд, це зовнішня форма договірно-правового опосередкування правовідносин, що складаються між замовником та виконавцем з приводу виконання науково-дослідних робіт, з метою отримання такого результату, про що свідчить аналіз практики, щодо форми договору, який укладається вказаними сторонами.

Проте реальний аналіз правових зв’язків, які виникають на підставі укладених договорів на виконання науково-дослідних робіт, свідчить у той же час про наявність численних внутрішніх правових зв’язків, що формуються виконавцем, але вже у статусі замовника із особами, спроможними виконати такі роботи. Адже у реальному житті виконавцями договорів на виконання науково-дослідних робіт до недавнього часу виступали лише юридичні особи із правовим статусом наукових установ та вищих навчальних закладів ІІІ-ІѴ рівнів акредитації.

Сучасна правова реальність зумовила законодавця розширити коло наукових установ, в тому числі таких, що не мають чітко визначених штатів наукових працівників, зокрема громадських наукових установ, а тому залучають до виконання на договірних засадах науковців, здатних провести наукові дослідження фундаментального чи прикладного спрямування у короткий час із досягненням високоякісного наукового результату.

Отже, серцевиною виконання наукового дослідження залишається вчений як фізична особа, здатна у процесі наукової творчості створювати інтелектуальні цінності у формі наукового результату, яка визнана законодавством основним суб’єктом наукової і науково-технічної діяльності. Все це свідчить, по-перше, про те, що діяльність творця, вченого має відмінності від інших сфер прикладного призначення, зокрема від виконання робіт матеріального характеру, і тому лише за зовнішньою формою нагадує деякі ознаки договірно-підрядних правовідносин.

По-друге, відносини між виконавцем за договором на виконання науково-дослідних робіт (назвемо його формальним виконавцем) і фізичною особою, яка фактично і юридично проводить наукові дослідження, знову ж таки опосередковуються, але вже внутрішнім договором на виконання конкретних робіт (етапів), що стає підставою формування нових правових зв’язків і відповідних правовідносин, у якому (заради об’єктивності) передається формальним виконавцем частина (або повністю) зобов’язання щодо виконання цих робіт і досягнення визначених основним договором наукових результатів вченим фактичним виконавцям, як суб’єктам наукової і науково-технічної діяльності, згідно з Законом України «Про наукову і науковотехнічну діяльність».

У цивілістичній літературі та чинному законодавстві цей феномен легалізований у формі суб’єктів субпідрядних договорів (правовідносин), які можуть реалізовуватися третіми особами фізичними, або юридичними. У разі перекладання виконання зобов’язань формальним виконавцем на інших юридичних осіб зазначений процес договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт може подвоюватися і навіть потроюватися.

По-третє, очевидним є процес динамічного ускладнення зазначених договірних правовідносин, який у кінцевому підсумку передбачає реального виконавця вченого, творчу особу, правовий зв’язок якої може опосередковуватися шляхом укладання відповідного договору на виконання науково-дослідної роботи, або наукового працівника, який знаходиться із формальним виконавцем (замовником) у правовому зв’язку шляхом укладання трудового договору, за творчу діяльність якому виплачується грошова винагорода у формі заробітної плати.

При цьому треба мати на увазі, що саме вчений або науковий, науково-педагогічний працівник безпосередньо проводить наукові дослідження, отримує відповідний науковий результат. Йому за логікою мали б належати і передбачені цивільним законодавством авторські права на створений науковий результат як об’єкт права інтелектуальної власності.

По-четверте, виникнення нових прав на створений об’єкт права інтелектуальної власності, як результат творчої, наукової праці вченого, наукового, науково-педагогічного працівника, підпорядковане договірним зобов’язанням, зокрема у частині визнання прав власності на такий об’єкт. Повноваження щодо володіння, користування та, особливо, розпорядження, як правило, переходять формальному виконавцю, який набуває у той же час спорідненого статусу замовника по відношенню до основного суб’єкта наукової й науково-технічної діяльності вченого, що навряд є логічним, справедливим і об’єктивним.

По-п’яте, наявність зазначених внутрішніх правових зв’язків та, по суті, субпідрядного характеру не завжди гарантує досягнення запланованого наукового результату в силу численних причин з боку основного виконавця, що не може слугувати юридичною підставою амністування виконання науково-дослідних робіт з боку основного замовника.

Викладене, на наш погляд, потребує суттєвої корекції чинного ЦК України, норми якого спрямовувалися б на забезпечення авторських та суміжних прав основних суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності, що у свою чергу створило б додаткові цивільно-правові гарантії творців об’єктів права інтелектуальної власності у доволі ускладнених договірних правовідносинах на виконання науково-дослідних робіт, які мають ситуативний публічно-правовий, приватно-правовий характер або є змішаного спрямування.

І хоча ми допускаємо певну умовність такого поділу відповідних правових норм та спрямованих на їх підставі правовідносин, все ж вважаємо перспективним застосування диференційованого підходу до правового регулювання цивільних договірних правовідносин щодо виконання науково-дослідних робіт.

Свого часу ще Д.Д. Гримм зазначав, що у справі класифікації відповідних норм закладено суб’єктивний склад відповідних майнових правовідносин. Це держава або приватні особи, за якими дуже легко визначити характер правовідносин, але згодом ці ознаки втратили своє значення [9, 80-81], а тому безнадійною є будь-яка спроба теоретичного обґрунтування поділу права на публічне та приватне [11, 82].

Більш конкретно у цьому плані висловлювався цивіліст Г.Ф. Шершеневич, вказуючи, що цивільне право утворює сукупність юридичних норм, які визначають приватні відносини окремих осіб у суспільстві [12, 5].

Такі категоричні погляди цивілістів початку ХХ століття професор І.А. Покровський визначав як тимчасовий стан наукового розвою, адже юриспруденція інстинктивно відчуває, що в основі цих різновидностей лежить дещо не випадково історичне, а глибоко принципове [13].

Досліджуючи природу правовідносин, відомий російський юрист І.О. Ільїн в основі такого поділу виділяв:

а) публічні правовідносини, в підґрунтя яких закладаються правові зв’язки юридично нерівних суб’єктів у зв’язку з приналежністю одному з них права на владу, «правового авторитету» (imperium) з обов’язком іншого на підпорядкування та виконання певної повинності й поваги до його «правового авторитету»;

б) приватні правовідносини відносини, в яких встановлюються правові зв’язки юридично рівних суб’єктів, жодний із яких не є для другого правовим авторитетом, однак вони однаково підпорядковані третьому правовому авторитету (imperium) поза цими зв’язками, якому вони підпорядковуються і звертаються за вирішенням спору, щодо належних повноважень і зобов’язань [14, 272].

Для того, щоб правовідношення було публічним, а не приватним, як зазначав далі І.О. Ільїн, необхідно:

а) щоб одному суб’єкту належало повноваження на владу по відношенню до другого суб’єкта;

б) другий суб’єкт має зобов’язання підпорядкуватися першому, а тому публічне правовідношення складається між юридично нерівними суб’єктами [14, 272].

Адже у кожному публічному правовідношенні однією зі сторін виступає владний союз (держави, церкви, громади) або уповноважений ним орган, що наділений відповідними владними повноваженнями та реалізує їх від імені такого союзу [14, 274-275].

У нашому випадку очевидними є елементи біполярного суб’єктного складу правовідносин на виконання науково-дослідних робіт, одному із яких, а саме замовнику, імперативно належить:

1) наявність владних повноважень відповідного органу управління у сфері освіти та науки або органу місцевого самоврядування, іншого публічного органу влади, що інвестують і замовляють наукові дослідження;

2) визначення «правил гри» на відбір потенційно спроможного конкурентного суб’єкта, виконавця науково-дослідних робіт або їх етапів;

3) забезпечення фінансування виконання наукових досліджень, навіть за умов неможливості досягнення позитивного наукового результату виконавцем.

Погоджуючись в принципі з висловленим вище, важливо водночас зазначити, що поглиблення цивільно-правових зв’язків у різних сферах цивільних правовідносин, а відтак корелювання механізму правового регулювання до типових ситуацій (правовідносин) у сучасних умовах не виключає можливості виникнення змішаних за своєю юридичною природою цивільних правовідносин, у яких поєднані елементи публічноправового і приватно-правового регулювання, що обумовлюється ситуативністю підстав їх виникнення, об’єктним та суб’єктним складом і, відповідно, формуванням правомочностей і суб’єктивних зобов’язань. Саме до таких правовідносин і належать у сучасних умовах правовідносини на виконання науково-дослідних робіт.

По-шосте, згідно з методом цивільноправового регулювання договірні правовідносини на виконання науково-дослідних робіт мали б носити виключно приватноправовий характер. Однак із цього загального правила є деякі винятки, обумовлені наступними правовими чинниками. Скажімо, договірні правовідносини на виконання науково-дослідних робіт, які фінансуються з державного або місцевого бюджету, за своєю юридичною природою носять переважно публічно-правовий характер, оскільки:

а) офіційне оголошення про проведення конкурсу або тендерної закупівлі виконання науково-дослідних робіт, як передумови визначення переможця та претендента на укладання договору (виконавця), є публічно-правовою акцією, організованою замовником відповідних робіт, яким виступає державна або муніципальна інституція у сфері освіти та науки чи інший інвестор-замовник публічний орган влади;

б) обов’язковою стороною (учасником) і суб’єктом цих договірних правовідносин є уповноважений орган держави у сфері освіти та науки, інший публічний орган влади як розпорядник коштів державного або місцевого бюджету і водночас відповідний інвестор виконання науково-дослідних робіт, що є публічним суб’єктом вказаних договірних правовідносин;

в) публічно-правовий характер договірних правовідносин на виконання науководослідних робіт прослідковується і у набутті державою, органами муніципальної влади відповідних прав на результати наукового дослідження у випадку фінансування цих робіт за рахунок коштів державного або місцевого бюджету;

г) виконання науково-дослідних робіт і досягнення наукового результату супроводжується їх публічно-правовою легалізацією шляхом обліку та державної реєстрації відповідної теми наукового дослідження з відображенням очікуваного й досягнутого наукового результату уповноваженим на це органом Українським інститутом наукової і економічної інформації;

ґ) обов’язковою стороною договірних правовідносин на виконання науководослідних робіт виступає виконавець. Як правило, це державна наукова установа, що функціонує переважно на праві державної чи комунальної власності, або державний чи комунальний вищий навчальний заклад ІІІ-ІѴ рівня акредитації, інколи вчений, як фізична особа, або ж громадська наукова організація.

Викладене дає нам підстави констатувати, що за означених обставин договірні правовідносини на виконання науково-дослідних робіт можуть мати публічно-правову природу, що обумовлюється переліченими вище обставинами та чинниками, які мають важливе правовстановлююче значення.

Не виключається й інше порівняння зазначеного правового інституту. Як відомо, ЦК України (ст. 633) передбачає й спеціальну форму публічного договору, за яким одна із сторін підприємець бере на себе обов’язок щодо здійснення продажу товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (курсив мій. В.А.). Це можуть бути роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо. Очевидно, що відповідно до такого договору щодо виконання зазначених робіт та надання послуг спеціальним суб’єктом (виконавцем) виступає особа за умови, що вона займається підприємницькою діяльністю.

Подібні види публічних договорів передбачаються цивільними кодексами інших країн. Зокрема, ст. 396 Цивільного Кодексу Республіки Білорусь визначає такий договір, що укладається підприємницькою організацією і встановлює її обов’язки щодо продажу товарів, виконання робіт, надання послуг, які вона за характером своєї діяльності зобов’язана здійснювати стосовно кожного, хто до неї звертається [15].

Публічний договір визначено також і ст. 421 Модельного ЦК країн СНД 1993 року [5] як угоду, укладену комерційною організацією, що встановлює її зобов’язання щодо продажу товару, виконання робіт або надання послуг, які вона за характером своєї діяльності повинна здійснювати по відношенню до кожного, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, енергозабезпечення, готельне обслуговування тощо).

Отже, зазначені норми ЦК України повністю автентичні нормам-приписам Модельного ЦК країн СНД щодо його застосування у реальній практиці кодифікаційних робіт у країнах СНД, що допомагає спростити механізм правореалізації та правозастосування у конкретних умовах.

Проте з цих позицій виконавець за договором на виконання науково-дослідних робіт не є підприємцем та не підпадає за своїми ознаками до підприємницької організації, оскільки наукові дослідження, відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», можуть здійснювати лише суб’єкти зазначеної діяльності вчений, науковий працівник, наукова установа (державна, комунальна, приватна), громадські наукові організації, які не є комерційними за характером здійснюваної ними науково-дослідної діяльності фундаментального чи прикладного характеру.

З огляду на викладене договір на виконання науково-дослідних робіт, як підстава відповідних правовідносин, має самостійну юридичну природу з деякими ознаками публічно-правового характеру. Але він не тотожний вимогам ст. 633 ЦК України і переважно тяжіє до теоретичних конструкцій диференціації цивільних правовідносин публічно-правового та приватно-правового характеру, які можуть ставати за певних, зазначених вище обставин, змішаного або універсального типу, обумовленого специфікою виконання науково-дослідних робіт у конкретно-історичних суспільних умовах.

Зазначене має важливе правовстановлююче значення, особливо щодо захисту порушених суб’єктивних прав у відповідній судовій інстанції шляхом вирішення матеріально-правових та інших колізій, що потребує й відповідного уточнення процесуальних законів щодо їх підсудності та вирішення по суті з чітким визначенням предметної, територіальної та іншої підсудності спорів, які виникають із договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт.

З урахуванням викладеного вище можна сформулювати такі наукові положення й висновки щодо юридичної природи договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт.

1. Цивільно-правові норми, що регламентують виникнення та реалізацію договірних правовідносин, діють субсидіарно із приписами законодавства про науково-технічну діяльність, інноваційну діяльність, про наукові парки та інші сфери нормативно-правового регулювання в частині визнання суб’єктів цих правовідносин, особливостей їх правового статусу щодо здійснення фундаментальних та прикладних наукових досліджень, легалізації отриманих наукових результатів, які у своїй сукупності складають комплексний і самостійний правовий інститут цивільного договірного права України із притаманними йому істотними ознаками, властивими правовідносинам об’єктивного договірного права України:

а) наявність юридично значимих умов та підстав їх виникнення, зміни та припинення;

б) суб’єктний склад замовників та виконавців науково-дослідних робіт, за якого останніми можуть виступати виключно суб’єкти наукової та науково-технічної діяльності;

в) наявність прав, зобов’язань та майнової відповідальності, що становлять зміст цих правовідносин, та формування відповідної правосуб’єктності сторін договірних зобов’язань щодо виконання науководослідних робіт.

2. Договірні правовідносини на виконання науково-дослідних робіт базуються на легалізованому суб’єктивному праві виконання зазначених робіт шляхом проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень, яке притаманне лише основним та іншим, визначеним законодавством про наукову і науково-технічну діяльність, суб’єктам наукової і науково-технічної діяльності, тобто вченим науковим, науковопедагогічним працівникам та науковим установам, що засновані на державній та комунальній формах власності.

3. Договірні правовідносини на виконання науково-дослідних робіт ситуативно, згідно з їх характером та суб’єктним складом замовників, можуть бути публічно-правовими та приватно-правовими, а також змішаної форми, що продукує розгляд колізій між сторонами в органах загальної або спеціальної юрисдикції залежно від позовних вимог та характеру розгляду відповідних спорів.

4. Публічно-правова природа договірних правовідносин виконання науково-дослідних робіт відрізняється від договірно-публічних правовідносин, передбачених ЦК України, ураховуючи суб’єктний склад виконавців та специфіку виконання науково-дослідних робіт, спрямованих на отримання наукового результату у формі нових знань, як об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді (повідомлення) про науково-дослідну роботу (досягнення), монографічного дослідження, наукового відкриття тощо на відміну від результатів матеріального характеру за наслідками виконання зобов’язань публічно-договірних правовідносин (у сфері роздрібної торгівлі, транспортного обслуговування, зв’язку, енергозбереження, готельного обслуговування тощо).

5. У сучасних умовах зростання мотивуючої ролі договірних правовідносин важливо привести механізм цивільно-договірного правового регулювання виконання науководослідних робіт у відповідність до прогресивних форм інноваційного забезпечення реалізації наукових досягнень із залученням сучасних наукових структур, створення сприятливих умов для реалізації правосуб’єктності вчених України як основних суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності.

Література

1. Боднар Т.В. Виконання договірних зобов’язань у цивільному праві: моногр. / Боднар ТВ. К.: Юрінком Інтер, 2005. 272 с.

2. Бервено С.Н. Проблеми договірного права України: моногр. / Бервено С.Н. К.: Юрінком Інтер, 2006. 392 с.

3. Мілош В.С. Комерційний договір у контексті сучасних ринкових умов: моногр. / Мілош В.С. Х.: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. 440 с.

4. Підопригора О.О. Договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт / Підопригора О.О. // Зобов’язальне право: теорія і практика: навч. посіб. / за ред.

О.В. Дзери. К.: Юрінком Інтер, 1998. 505 с.

5. Модельний ЦК країн СНД 1993 р. // Кодифікація цивільного законодавства на українських землях: в 2 т. / за ред. РО. Стефанчука та М.О. Стефанчука. К.: Правова єдність, 2009. Т. 2. С. 965-1218.

6. Олюха В.Г. Виконання науково-дослідних робіт або дослідно-конструкторських та технологічних робіт / Олюха В.Г. // Науково-практичний коментар Цивільного Кодексу України: в 2 т. / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. К.: Юрінком Інтер. 2005. Т ІІ. С. 504-511.

7. Відомості Верховної Ради України. 1998. № 2-3. Ст. 20.

8. Офіційний вісник України. 2002. № 31. Ст. 1447.

9. Голос України. 2009. 12 серпня. № 149.

10. У цивільно-правовій літературі науковий результат, зокрема, розглядається як результат розумової праці, який характеризується світовою новизною, прогресивністю і загальною спрямованістю, що призначений для використання суспільством в якості елемента системи знань про матеріальний світ та шляхи його перетворення // Белиловский Е.Л. Проблемы гражданско-правового регулирования отношений, возникающих в связи с созданием научных результатов: автореф. дисс. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Гражданское право. Гражданский процесс. Семейное право. Международное частное право» / Белиловский Е.Л. М., 1971. 22 с.

11. Гримм Д.Д. Курс римского права / Гримм Д.Д. СПб, 1911. Т. 1. Вып. 1. 365 с.

12. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права / Шершеневич Г.Ф. [6-е изд.]. СПб: Изд-во бр. Башмаковых, 1907. 815 с.

13. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права / Покровский И.А. Петроград: Изд-во юридические склады «Право», 1917. 328 с.

14. Ильин И.А. Теория права и государства. Серия «Русское гражданское наследие» / Ильин И.А. [2-е изд., доп.]. М.: «Зерцало» Система «Гарант». 2008. 550 с.

15. Шатова Е.А. Публичный договор в Гражданском Кодексе Беларусь / Шатова Е.А. // Проблемы юридической науки правоприменения: материалы Междунар. науч. конф. студентов и аспирантов (Минск, 29-30 окт. 1999 г.). Минск, 1999. С. 114-117.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Академія прокуратури України (збірник наукових праць)
Адміністративний суд Украіни (збірник наукових праць)
Правові науки України (Збірник наукових праць)