Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Академія прокуратури України (збірник наукових праць)

91. Явище корупції: теоретико-правовий аспект


Ключові слова: корупція, соціально-економічні чинники корупції, політичні чинники корупції, міжнародні антикорупційні Конвенції.

У процесі розвитку громадянського суспільства важливе місце посідає правова реформа, проведення якої стало життєво необхідним внаслідок змін в економічному, соціальному та політичному житті. Разом з іншими фундаментальними галузями права реформуються і концептуально-правові підходи до окремих соціальних явищ.

Корупція є однією з найактуальніших соціальних проблем сучасності, попередження якої надзвичайно важлива та складна справа. Об’єктивно те, що корупція як антисуспільне явище впливає на темпи розвитку економіки держави, владу та суспільство в цілому, загрожує національній безпеці та конституційному ладу держави.

Безперечно, в практичному розумінні протидії корупції, ухвалення 11 червня 2009 року Верховною Радою України пакета антикорупційних законів: «Про засади запобігання та протидії корупції» [1], «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення» [2] та «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» [3] є важливим кроком до вдосконалення теоретико-концептуальних підходів щодо подолання корупції з урахуванням світових стандартів і проведення антикорупційних реформ.

Окреслена проблематика достатньо розроблена в сучасній вітчизняній юридичній науці, зокрема у дослідженнях таких авторів, як: К.М. Абдієв, ГМ. Борзенков,

П.М. Панченко, В.І. Попов, В.М. Попович, С.Д. Пундей, Е.П. Рязанов, К.В. Сурков, Е.І. Темнов, О.В. Филимонов, В.І. Чекальний, М.П. Яблоков та інші.

Правова природа інституту відповідальності за корупційні правопорушення досліджувалася в працях вчених у галузі адміністративного права: Ю.П. Битяка, І.П. Голосніченка, А.І. Редьки, О.В. Терещука й інших.

Кримінально-правовий аспект корупційних діянь ґрунтовно досліджений у працях Л.В. Багрій-Шахматова, О.О. Дудорова, М.І. Камлика, Н.В. Кузнецової, В.С. Лукомського, М.І. Мельника, А.І. Редьки, М.І. Хавронюка.

Як серед українських вчених-правознавців, так і практиків не існує універсального визначення поняття корупції. Наведене визначення терміна «корупція» в Законі України «Про засади запобігання та протидії корупції» не відображає всієї глибини цього соціального явища та має суто практичний зміст. У теоретичному розумінні для організації боротьби зі злочинністю важливо із сучасних науково-практичних позицій уточнити поняття «корупція», що неоднозначно трактується науковцями та практиками.

Метою статті є вивчення науково-теоретичних основ понятійних характеристик явища корупції у процесі їх розвитку. Водночас завданням статті виступає формування власного універсалізованого підходу до понятійно-категоріальної характеристики явища корупції, враховуючи сучасний науково-практичний досвід у юридичній науці й практиці.

У словниках дається чітке тлумачення: корупція підкуп, порча. За сучасною термінологією корупція це підкупність, продажність посадових осіб, громадських діячів [4;5]. А за радянських часів енциклопедичне трактування корупції зводилося до однозначного визначення її тільки як злочину, що проявляється у прямому використанні посадовою особою прав, наданих їй відповідно до посади з метою збагачення [6, 523].

У юридичному словнику, виданому за радянських часів, термін «корупція» відсутній, оскільки він не використовувався у правовій практиці. Не було й відповідних статей ані у Кримінальному кодексі Української РСР, ані у Кодексі про адміністративні правопорушення. Немає таких статей і в чинних кодексах. Поняття «корупція» у радянській юридичній науці асоціювалося з хабарництвом. Воно розглядалося як злочин, що полягає в одержанні службовою особою безпосередньо або через посередників матеріальних цінностей або будь-якого іншого майна чи майнових вигод за виконання або невиконання в інтересах того, хто дає хабар, будь-якої дії, яку службова особа повинна була або могла вчинити з використанням свого службового становища [7, 601]. Тепер правники корупцію розглядають як суспільно небезпечне явище у сфері політики або державного управління, що проявляється у навмисному використанні представниками влади свого службового становища для протиправного отримання майнових та немайнових благ і переваг у будь-якій формі, а також як підкуп цих осіб [8, 288].

Розглядаючи історію розвитку поняття корупції за часів СРСР, слід зазначити, що радянська юридична наука не використовувала власне термін «корупція», він був введений у науковий обіг лише наприкінці 80-х років ХХ століття. Натомість вживаними були терміни «хабарництво», «зловживання службовим становищем» тощо. Заперечуючи термін «корупція», радянська влада заперечувала і поняття, а відтак, і явище, тим самим заздалегідь прирікаючи на невдачу й аналіз цього явища, і будь-яку боротьбу з його проявами.

За радянських часів із корупцією серед державного апарату боролися винятково його представники, що мало в підсумку два наслідки: працівники, які боролися з корупційними проявами в державному апараті, не в змозі були усунути корінні причини, що породжували корупцію, оскільки вони посягали на найважливіші умови існування системи; боротьба проти корупціонерів нерідко переростала в боротьбу проти конкурентів на ринку «корупційних послуг» [9, 154].

Досліджуючи теоретично-концептуальний зміст поняття «корупція» з сучасних позицій, насамперед слід звернути увагу на окремі підходи до визначення самого поняття та його складових, виділення характерних ознак. Так, В.І. Попов вважає, що корупція відображається у трьох аспектах: політичному, соціально-економічному та правовому [10, 56].

Р.М. Тучак робить акцент на трьох аспектах поняття «корупція»: а) політичному, який виражається в проникненні осіб кримінальної орієнтації в структури політичної влади і використанні їх можливостей для задоволення своїх злочинних потреб; б) соціально-економічному, що полягає у спотворенні (викривленні) корумпованим держапаратом рішень держави з соціальноекономічних питань, а також численними випадками допуску кримінальних елементів до економічних важелів управління; в) правовому, для якого характерне лобіювання інтересів у процесі законотворчої діяльності [11, 204].

Прихильниками політичного аспекту формулювання поняття «корупція» є Сар. Дж. Пундей, М. Тихоміров, К.М. Абдієв, К.В. Сурков, В.К. Євтушевський, М.П. Яблоков, які визначають її як зловживання державною владою, посадою та службовим становищем з метою отримання матеріальної винагороди. Вона носить характер злочинної діяльності у політичній сфері, що призводить до дискредитації апарату державного управління. Тим самим завдаються матеріальні й моральні збитки державному устрою, репутації політичної влади, престижу країни на міжнародній арені. Корупція пов’язана з підкупом осіб, які перебувають на державній або громадській службі, з одержанням ними додаткових доходів, благ і переваг за вчинення умисних дій або бездіяльність. Так, М.П. Яблоков наголошує, що корупція передбачає систематичний підкуп посадових осіб законодавчої, виконавчої та судової влади, громадських і політичних діячів, що спричиняє прийняття ними рішень, які порушують закон або неписані суспільні норми, їх здійснення часто на користь кримінальних структур [12, 342].

Як суто соціально-економічне явище досліджують корупцію Н. Кузнецова, О. Дудоров, В. Коміссарова, П.М. Панкратова, К. Футейта й інші. Вони розглядають корупцію однією з функцій управління суспільством, які мають економічне підґрунтя. Як функція управління вона носить соціальне забарвлення, а за своєю сутністю це економічна категорія. На нашу думку, вказані науковці однобічно оцінюють таке складне правове, політичне та соціальне явище, надаючи йому лише економічного забарвлення, адже корупція багатогранна, оскільки має комплексний характер. До речі, так її характеризують і В.В. Лунєєв, і М.І. Мельник, й інші вчені. Зокрема, В.В. Лунєєв зазначає: корупція термін соціально-правовий, кримінологічний, що включає в себе злочини та порушення, пов’язані з використанням службового становища з особистою чи груповою метою [13, 9]. М.І. Мельник же наголошує, що корупцію можна розглядати як різновид соціальної корозії, яка роз’їдає і руйнує органи державної влади, державу та суспільство в цілому. В її основі лежать такі вікові традиції взаємодії в суспільстві, як «послуга за послугу», do ut des («даю, щоб ти дав») [14, 34]. Отже, у самій суті корупції ніби закладено дві нерівні частини: власне етичні відхилення та правопорушення. Однак цим «дуалізм» корупції не вичерпується. Нерідко вона виражається, з одного боку, у використанні службовцем свого статусу для отримання незаконних переваг (продажність), а з другого у наданні останньому таких переваг [15, 22].

Серед представників цієї позиції найзмістовніше, на наш погляд, розкрили концептуальний підхід до визначення поняття «корупція» М.І. Мельник, В.І. Попов і

А.А. Вишняков. Вони вбачають у корупції цілу систему зі складною структурою взаємопов’язаних елементів політичного, соціального, правового, ідеологічного, філософського та морального характеру. Політичний аспект виражається у позбавленні апарату управління можливості проводити державну політику. Тоді громадянин залежить не від законів, які регламентують державні відносини, а від свавілля корумпованого чиновника [10, 27]. Проникнення корумпованих і кримінальних осіб у владу призводить до серйозних негативних наслідків: знижується рівень довіри до влади, люди перестають вірити процедурі її формування; спостерігається відчуження влади від суспільства та громадських інститутів; девальвується значення права та закону як інструментів регулювання громадського життя [16, 73]. У цьому сенсі В.В. Лунєєв зазначає, що політична корупція реальний і сильнодіючий фактор, який підриває основні принципи демократії. «Влада гроші влада власність» зав’язані в один порочний вузол, де більшість державних структур діють на комерційній основі, політична корупція створює надзвичайну небезпеку [17, 71].

Ідеологічний аспект полягає в тому, що державний службовець має свою ідеологію, відокремлену від державної, ідеологію злочинного світу. Платформою такої ідеології слугує і особлива суб’єктивістськоідеалістична філософія М. Канта й А. Авенаріуса, коли світ існує, умовно кажучи, тільки у моїй свідомості, а без неї його нема; яким я його уявляю, таким він і є. Тому співвідношення між благочинним діянням і злочином кожна особа встановлює собі сама. Хибна ідеологічно-філософська платформа корумпованого державного службовця впливає і на громадян, які з ним контактують. Це підриває прийняту в державі ідеологію. Соціально-економічні аспекти корупції полягають у спотворенні корумпованим державним апаратом соціальної політики й економіки держави. До цього слід додати і масовий допуск кримінальних елементів до економічних важелів управління.

Правова складова корупції відображається у гальмуванні прийняття необхідних законів або прийняття таких, які дають можливість неоднозначного їх тлумачення. Дехто з науковців вбачає у корупції суто правову структуру як первинну основу протиправної діяльності чи бездіяльності. Соціально-економічні та політичні чинники корупції є вторинними або надбудовою над її правовою основою. Такої думки дотримуються П. Панченко, А. Волобуєв, А. Гуров,

О. Кожушко, Є. Темнов. Вони розглядають корупцію як суто протиправну діяльність, що полягає у підкупі державних службовців і громадських діячів, хабарництві та зловживанні службовим становищем, розкраданні державного, колективного або приватного майна, нецільовому використанні бюджетних коштів, зайнятті чиновниками підприємницькою діяльністю, сприянні з корисливою метою комерційній діяльності певних осіб, наданні їм необґрунтованих переваг і пільг, призначенні на посади некомпетентних осіб тощо. Найвдаліше, на наш погляд, визначення поняття «корупція» запропонували М. Камлик і Є. Невмержицький. Розкриваючи його сутність, вони вважають за доцільне законодавчо підтвердити дефініцію: корупція це діяльність службовців, пов’язана зі зловживанням службовим становищем з метою отримання незаконних прибутків та пільг матеріального характеру. Розкриваючи багатоплановий характер цього зловживання, вони пов’язують її із організованою злочинністю, розглядаючи їх як єдине ціле [18, 71]. Визначення змісту поняття «корупція» має значення не тільки в теоретичному, а й у правозастосовчому аспекті, адже корупційна ситуація в Україні стала загрозливою, охопила всі ланки влади та верстви населення. Суб’єкти корупції зорієнтовані на максимальне використання можливостей для особистого збагачення за рахунок помилок, допущених під час реформування економіки. Крім того, дедалі очевиднішим стає прагнення злочинних елементів закріпитися і зайняти провідне місце в економіці з метою продовження злочинної діяльності у політичній сфері.

У процесі боротьби з явищем корупції у світовій юридичній практиці сформувалося нормативно-правове визначення корупції як категорії. Комітет ООН із попередження злочинності та боротьби з нею у своїй резолюції 1990/23 від 24 травня 1990 року прийняв рекомендації державам для подолання корупції, відомі як Настанова щодо попередження злочинності та кримінальне правосуддя у контексті розвитку, реалізації та перспектив міжнародного співробітництва (далі Настанова), де рекомендовано було не вживати дефініцію «корупція», яка не є правовим терміном, швидше загальним абстрактним поняттям, а натомість використовувати терміни «хабарництво» та «вимагання» як два аспекти одного поняття [19, 23]. Проте в українському законодавстві (і не лише в українському) із прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 року став використовуватись саме цей термін, під яким у ст. 1 вказаного Закону розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг [20].

Участь України в міжнародному співробітництві в боротьбі з корупцією передбачає необхідність повноцінної імплементації норм міжнародних антикорупційних Конвенцій. Неузгодженість українського антикорупційного законодавства з ідеологією та основними нормами антикорупційних конвенцій може мати негативні наслідки, зокрема через неспроможність повноцінного перебування держави у міжнародному співробітництві в боротьбі з корупцією.

Україна є стороною низки міжнародних документів у сфері протидії корупції, серед яких, зокрема: Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності (підписана 12 грудня 2000 року) та два Протоколи до неї (підписані 15 листопада 2001 року); Конвенція ООН проти корупції (підписана в грудні 2003 року); Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року, Додаткового та Другого протоколів до неї (набули чинності 9 липня 1998 року); Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року (набула чинності 29 грудня 1995 року) та Додатковий протокол до неї 1978 року (набув чинності 9 липня 1998 року); Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року (набула чинності 29 грудня 1995 року); Європейська конвенція про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 року (набула чинності 1 травня 1998 року); Європейська Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією 1999 року (підписана 26 січня 1999 року) та Додатковий протокол до неї (підписаний 15 травня 2003 року) готуються до ратифікації; Європейська Цивільна конвенція про боротьбу з корупцією 1999 року (підписана 4 листопада 1999 року) набула чинності 17 квітня 2003 року; Угода між урядами держав-членів Організації Чорноморського Економічного Співробітництва про співпрацю у боротьбі зі злочинністю від 2 жовтня 1998 року; Угода про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі зі злочинністю від 25 листопада 1998 року (набула чинності 14 вересня 1999 року); Програма українсько-американського співробітництва у сфері боротьби з корупцією та організованою злочинністю на 2000-2005 роки від 5 червня 2000 року.

Отже, аналіз міжнародних антикорупційних Конвенцій, в яких Україна є стороною, дає можливість констатувати, що вони не пов’язані між собою єдиними підходами до визначення корупції. Крім того, текстуальні розбіжності загальних і регіональних антикорупційних договорів з питань співробітництва та запобігання корупції свідчать про те, що єдиного трактування такої категорії, як корупція не сформувалося.

Верховною Радою України 11 червня 2009 року було ухвалено пакет антикорупційних законів, і, зокрема, в Законі України «Про засади запобігання та протидії корупції» [1] закріплено оновлене визначення поняття «корупція». Відповідно до ст. 1 вказаного Закону «корупція використання особою наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей».

Виходячи з такого визначення корупції в Законі України «Про засади запобігання та протидії корупції», до основних його переваг слід віднести зазначені нижче:

1) корупційна діяльність може здійснюватися як особами, уповноваженими на здійснення функцій держави, так і іншими особами, прирівняними названим Законом до них, фізичними особами й уповноваженими представниками юридичних осіб;

2) дана діяльність пов’язана не тільки з протиправним використанням особою наданих їй службових повноважень, а й з протиправним наданням таким особам обіцянок/пропозицій чи наданням неправомірної вигоди;

3) спеціальною метою такої діяльності є не тільки одержання неправомірної вигоди, під якою тепер розуміються грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги матеріального або нематеріального характеру, що їх обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову, без законних на те підстав, але й прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди.

Таким чином, дослідивши розвиток понятійно-категоріальних основ явища корупції у сучасній юридичній науці і на практиці, можна зазначити, що науковцями та практиками недостатньо враховані факторні аспекти формування поняття корупції. У цьому розумінні необхідно акцентувати увагу на тому, що саме явище корупції формується під впливом низки факторів, серед яких ми виділяємо політичний, соціальноекономічний і культурно-гуманітарний. Отже, у авторському розумінні корупція являє собою суспільно небезпечне явище, зумовлене кризовими особливостями суспільного розвитку країни, яке характеризується свідомим порушенням правових і етичних норм у здійсненні владних повноважень посадовими особами, з одного боку, та зацікавленими суб’єктами з другого, що призводить до негативних наслідків у всіх сферах суспільного життя. Цей термін є ширшим від трактування поняття корупції у чинному законодавстві та у концепціях багатьох науковців, проте він охоплює основні підходи до розуміння поняття корупції як явища. Водночас він дає основну характеристику поняттю корупції порушення суспільних норм у процесі реалізації владних повноважень. Без елементу реалізації владних повноважень поняття корупції не може застосовуватися, оскільки процес реалізації владних повноважень є основним категоріальним елементом поняття корупції. У нормативних актах необхідно універсалізувати понятійну структуру корупції не як злочину, а як явища, бо процеси, що об’єктивно існують у суспільстві, спричинені зловживанням службовим становищем державних службовців, потребують охоплення цим поняттям різних сфер життя суспільства, зокрема політичної, соціально-економічної та культурно-гуманітарної, коли внаслідок неналежного запобігання і боротьби з явищем корупції формується субкультура всередині державних службовців, які ототожнюють державну службу з можливістю систематично використовувати службове становище з метою особистої вигоди. У подальшому поняття явища корупції необхідно вивчати на міждисциплінарному рівні, коли методологічний апарат політичної, економічної та комплексу гуманітарних наук дадуть змогу категоріально збагатити юридичну науку у процесі ефективного комплексного трактування поняття «корупція».

Список використаних джерел:

1. Про засади запобігання та протидії корупції: закон України від 11 червня 2009 року № 1506-VI // Офіційний вісник України. 2009. № 53. 24 липня. С. 15. Ст. 1822.

2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення: закон України від 11 червня 2009 року № 1508-VI // Офіційний вісник України. 2009. № 53. 24 липня. С. 31. Ст. 1824.

3. Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень: закон України від 9червня 2009 року № 1507-VI // Офіційний вісник України. -2009. № 53. 24 липня. С. 25. Ст. 1823.

4. Словник юридичних термінів / [Ф. Андерш, В. Винник, А. Красницька та ін.]. К.: Юрінком Інтер, 1993. 320 с.

5. Словарь русского языка: [в 4-х т.]. М.: Наука, 1983. Т 2. 640 с.

6. Большая советская энциклопедия: [в 30-ти т.] / [гл. ред. А.М. Прохоров]. М.: Советская энциклопедия, 1973. Т. 12. 613 с.

7. Юридичний словник. К.: Редакція УРЕ, 1984. 850 с.

8. Большой юридический словарь / под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских. [2-е изд., перераб. и доп.]. М.: ИНФРА-М, 2000. 704 с.

9. Рогульський С.С. Соціально-правовий аналіз поняття корупції і корупційних діянь / С.С. Рогульський // Актуальні проблеми міжнародних відносин: зб. наук. праць. Вип. 24 (частина ІІ). К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2000. С. 153-164.

10. Попов В.И. Проявление коррупции в современных условиях / В.И. Попов // Коррупция в России: состояние и проблемы: матер. конф. М.: Институт МВД России, 1996. С. 55-57.

11. Тучак Р.М. Корупція як соціально-правове явище / Р.М. Турчак // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. праць. Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2006. № 3 (30). С. 203-209.

12. Яблоков Н.П. Криминалистика: [учеб. для вузов и юрид. факультетов] / Н.П. Яблоков. М.: ЛексЭст, 2003. 376 с.

13. Лунеев В.В. География организованной преступности и коррупции в России (1997-1999 гг.) /

B. В. Лунеев // Организованная преступность и коррупция. Исследования, обзоры, информация. Социально-правовой альманах. Екатеринбург: ИИТЦ «Зерцало-Урал», 2000. Вып. 3. С. 5-15.

14. Мельник М.І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства / М.І. Мельник. К.: Парламентське видавництво, 2000. 256 с.

15. Основы борьбы с коррупцией (системы общегосударственной этики поведения) / [науч. ред.C. В. Максимов и др.]. М.: Спарк, 2000.

16. Вишняков А.А. Свободные и демократические выборы как преграда политической коррупции / А.А. Вишняков // Организованная преступность, терроризм и коррупция: Криминологический ежеквартальный альманах. Вып. 1. М.: Юристъ, 2003. С. 73-75.

17. Лунеев В.В. Политическая коррупция в России (Вступительное слово) / В.В. Лунеев // Организованная преступность, терроризм и коррупция: Криминологический ежеквартальный альманах. Вып. 1. М.: Юристъ, 2003. С. 71.

18. Камлик М.І. Корупція в Україні / М.І. Камлик, Є.В. Невмержицький. К.: Знання, 1998. 186 с.

19. Камлик М. Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію / Камлик М. К.: Школяр, 1999.

20. Про боротьбу з корупцією: закон України від 5 жовтня 1995 року № 356/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. 1995. № 34. 22 серпня.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Академія прокуратури України (збірник наукових праць)
Адміністративний суд Украіни (збірник наукових праць)
Правові науки України (Збірник наукових праць)