Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Академія прокуратури України (збірник наукових праць)

90. Проблемні питання захисту прав постраждалих від злочину на стадії порушення кримінальної справи


Ключові слова: постраждалий, потерпілий, захист прав потерпілого, прокурорський нагляд, кримінальний процес, учасники кримінального процесу, дослідчий процес, порушення кримінальної справи, відмова в порушенні кримінальної справи.

Реалізація конституційних положень щодо захисту прав людини у кримінальному процесі пов’язана з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності органів, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, прокуратури, суду, адвокатури, а й розширення процесуальних прав учасників процесу, зокрема й тих, які постраждали від злочинів.

Разом із тим чинне кримінально-процесуальне законодавство в частині забезпечення і захисту прав таких осіб має певні прогалини та протиріччя, які, на нашу думку, потребують додаткового вивчення та розроблення пропозицій щодо їх усунення. У чинному кримінально-процесуальному законодавстві та юридичній літературі на підставі конституційного принципу рівності сторін ґрунтується висновок, що потерпілий є повноправним учасником процесу і наділений усіма необхідними правами.

Кримінально-процесуальне законодавство нібито достатньо регулює питання про характер участі потерпілого на стадіях порушення кримінальної справи та досудового слідства, але чинний Кримінально-процесуальний кодекс України (далі КПК України) в цій частині має суттєві недоліки.

Слід зазначити, що законодавець на стадії порушення кримінальної справи, говорячи у ст. 98-2 «Вручення чи направлення копії постанови про порушення кримінальної справи» про негайне вручення копії постанови про порушення кримінальної справи зацікавленим особам, некоректно застосовує термін «потерпілий»: «У разі порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані вручити копію відповідної постанови особі, щодо якої порушено справу, та потерпілому негайно».

Як відомо, кримінально-процесуальний закон вважає особу, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, потерпілим з моменту винесення про це постанови дізнавачем, слідчим або суддею (ч. 2 ст. 49 КПК України). Таким чином, буквально виконуючи вимоги цієї норми, вищевказані особи, які ведуть процес, повинні вручити копію постанови про порушення кримінальної справи особі, стосовно якої вчинено злочин, тільки після винесення постанови про визнання її потерпілим. А така постанова, як свідчить практика, у більшості кримінальних справ виноситься значно пізніше, ніж постанова про порушення кримінальної справи. Таким чином, на стадії порушення кримінальної справи при перевірці заяв або повідомлень про злочини діє зовсім інша за своїм правовим статусом особа, ніж потерпілий. Це постраждалий від злочину, якого законодавець помилково називає потерпілим. Слід погодитись із думкою відомого фахівця з кримінальноправових наук В.М. Савицького про те, що «наявність у чинних законах великої кількості різних термінологічних одиниць, які збігаються за своїм значенням, вносить плутанину у правозастосування... Формула «один термін одне поняття» характеризує розвинену, високоорганізовану термінологічну систему, яка повинна бути притаманна такому насиченому інформацією соціальному феномену, як закон» [1, 24].

Підтвердження «права на життя» юридичному терміну «постраждалий від злочину» ми знаходимо у монографії професора

В.С. Зеленецького «Возбуждение уголовного дела». Одразу зазначимо, що він є автором вкрай необхідного для чинного кримінально-процесуального законодавства поняття «дослідчий процес», яким, на його думку, є: «Кримінальний процес, що передує попередньому розслідуванню, в якому здійснюється прийом, реєстрація, дослідження заяв і повідомлень, іншої інформації про вчинений або такий, що готується, злочин, а також приймаються рішення про порушення (заведення) кримінальної справи, відмову в цьому або про направлення одержаних джерел інформації за належністю (підслідністю або підсудністю), що іменується дослідчим кримінальним процесом» [2, 261]. Як бачимо, автор цілком слушно зазначив про відмінності між дослідчим процесом та процесом розслідування злочинів і відповідно до своєї концепції запровадження нового етапу кримінального процесу дослідчого процесу ввів і нового суб’єкта цієї процесуальної діяльності особу, яка постраждала від злочину. «Постраждалим в дослідчому кримінальному процесі визнається особа, якій діянням, щодо якого надійшли заява або повідомлення, заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Про визнання громадянина* постраждалим прокурор, начальник слідчого підрозділу, суддя виносять постанову, а суд ухвалу» [2, 265].

Погоджуючись із В.С. Зеленецьким щодо необхідності введення в понятійний апарат кримінально-процесуальних правовідносин на стадії порушення кримінальної справи нового суб’єкта «постраждалий», водночас вимушені висловити свої заперечення щодо процесуального механізму набуття цією особою статусу постраждалого. Справа в тому, що дослідчий процес, як це видно із наведеного В.С. Зеленецьким визначення, має суттєві відмінності від процесу розслідування кримінальної справи, оскільки він передує дізнанню або досудовому слідству і його завданням є перевірка одержаної інформації про злочин. Тому, на нашу думку, не можна механічно переносити у дослідчий процес із «слідчого процесу» правила набуття статусу суб’єкта кримінального процесу. Тут слід зазначити, що згідно із п. 14 ст. 32 КПК України постанова це «рішення органу дізнання, слідчого, прокурора, а також рішення, які виніс суддя одноособово...» і згідно зі ст. 130 КПК України «Постанова слідчого і прокурора» рішення осіб, які ведуть процес, не можуть бути здогадними (приблизними), оскільки вони (рішення) є результатом слідчої діяльності, під час якої шляхом провадження слідчих дій з’ясовуються всі обставини, що мають значення у справі. При перевірці ж заяви або повідомлення про злочин, що є головним завданням дослідчого процесу, інформація стосовно постраждалого не може бути повною, оскільки немає відомостей, наприклад, про остаточний розмір заподіяної особі матеріальної шкоди, про ступінь тяжкості нанесених їй тілесних ушкоджень тощо, тобто рішення про визнання особи постраждалою буде мати здогадний (приблизний) характер. Ось чому на стадії порушення кримінальної справи особа повинна набувати статус постраждалого за скороченою процедурою. Як відомо, у кримінальному судочинстві України галузевий статус створює можливість для особи бути суб’єктом кримінально-процесуальних правовідносин, захищати свої права і виконувати покладені обов’язки.

* Краще було б вживати слово «особи», оскільки постраждалим може бути і апатрид, тобто особа без громадянства. До речі, така ж помилка зафіксована і в чинному КПК України: «Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд - ухвалу» (ч. 2 ст. 49 КПК України. - Є.Ш., В.С.).

При цьому він визначає об’єкт, з приводу якого ці відносини складаються. Враховуючи те, що галузеве становище охоплює основні моменти, які закріплюють стан особи в даній сфері, на його рівні кожний учасник кримінально-процесуальної діяльності має однаково врегульоване становище, тобто статус усіх осіб на цьому рівні має однаковий зміст. У кримінально-процесуальній діяльності та кримінально-процесуальних правовідносинах можна виділити загальне особу, що виступає як учасник і діяльності, і правовідносин. Це вказує на важливість питань, пов’язаних із суб’єктами кримінального процесу, чия розробка базується на правовому становищі особи взагалі. Особа, безпосередньо вступаючи у кримінально-процесуальні відносини, стає конкретно визначеним суб’єктом процесуальної діяльності. Особливості цього виду статусу стосовно кожного учасника визначаються зв’язком особи зі скоєним злочином, правовою природою його участі у справі. Відповідно до цього, кожний суб’єкт кримінального процесу характеризується притаманним лише йому індивідуальним процесуальним статусом. Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством процесуального статусу будь-який суб’єкт кримінально-процесуальних правовідносин набуває внаслідок: а) прийняття відповідного рішення (наказ керівника правоохоронного органу про призначення особи слідчим, постанова про притягнення особи до відповідальності як обвинуваченого тощо); б) складання визначеного кримінально-процесуальним законом певного процесуального документа(протокол затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, з моменту підписання якого слідчим особа стає підозрюваним, винесення постанови про призначення експертизи, посилання в якій про доручення на проведення експертизи певній особі автоматично перетворює її на експерта тощо); в) виконання окремих процесуальних дій (направлення особі повістки про виклик до слідчого як свідка, роз’яснення особі прав і обов’язків спеціаліста, перекладача тощо). Вважаємо, що для набуття особою статусу постраждалого достатньо складання процесуального документа протоколу його усної заяви або пояснення, в яких фіксуються обставини вчиненого щодо неї злочину. До цих процесуальних документів як додаток повинен бути долучений (або) наданий перелік прав і обов’язків постраждалого, підписаний ним після ознайомлення.

Зазначимо, що постраждалий, крім відмінного від потерпілого процесуального статусу, оскільки він як суб’єкт кримінальнопроцесуальних правовідносин з’являється ще до порушення кримінальної справи, має і специфічні, притаманні тільки йому, процесуальні права. В.М. Корнуков зазначав: «Потрапляючи в орбіту кримінального процесу, кожен громадянин повинен бути впевнений... що у якій би якості не виступав він у процесі він суб’єкт, а не об’єкт...» [3, 48]. Гарантією набуття особою статусу повноправного суб’єкта кримінально-процесуальних правовідносин є наявність законодавчо закріплених її прав, роз’яснити і забезпечити додержання яких повинні службові особи, які ведуть процес. Слід погодитись із В.С. Зеленецьким, що постраждалий має право, крім загальновідомих прав потерпілого: «... клопотати про провадження дослідчих процесуальних дій, одержувати повідомлення про результати дослідчого кримінального процесу, ознайомлюватися із матеріалами закінченого провадженням дослідчого процесу при відмові в порушенні кримінальної справи*, подавати скарги на дії та рішення органів і посадових осіб, які ведуть провадження» [2, 131]. Водночас вважаємо, що запропонований В.С. Зеленецьким перелік прав постраждалого при провадженні перевірки заяви про злочин має бути доповнений ще й такими його правами, як право відводу дізнавачу чи слідчому, який здійснює дослідчу перевірку, і право на забезпечення особистої безпеки.

Зазначимо, що це вкрай важливе право постраждалого від злочину для захисту своїх законних інтересів, якого, на жаль, за чинним кримінально-процесуальним законом не має потерпілий у разі закриття провадження у кримінальній справі.

На жаль, в останньому проекті КПК України, підготовленому за участю народних депутатів України В.Р Мойсика, І.В. Вернидубова, С.В. Ківалова і Ю.А. Кармазіна, запропонований В.С. Зеленецьким дослідчий процес як етап стадії порушення кримінальної справи знайшов своє відображення у вкрай скороченому вигляді. І замість такого суб’єкта, як постраждалий, вказані: особа, яка заявила або повідомила про злочин, та інші особи, які беруть участь у попередній перевірці заяв, повідомлень чи іншої інформації про злочин. Як бачимо, постраждалий від злочину відповідно до цього проекту КПК України прирівняний за своїм статусом до осіб, які повідомляють про злочин, який вони тільки спостерігали, а не були його жертвою.

До речі, не можна погодитись із пропозицією авторів названого проекту про те, що під час попередньої перевірки заяв, повідомлень чи іншої інформації про злочини особа, яка заявила або повідомила[1] про злочин, має право не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Уявімо собі ситуацію, коли особа повідомляє правоохоронному органу про нанесення їй тяжких тілесних ушкоджень і відмовляється назвати злочинця, керуючись роз’ясненим їй правом не давати свідчень щодо членів сім’ї чи близьких родичів. Сам факт добровільної заяви особи про вчинений щодо неї злочин є підставою для співробітництва заявника із правоохоронними органами з метою виявлення і притягнення до кримінальної відповідальності винної у вчиненні злочину особи.

Існує ще одна проблема кримінальнопроцесуального закону, що стосується прав особи, яка повідомила про вчинений щодо неї злочин.

Відмова в порушенні кримінальної справи тягне за собою виконання певних процесуальних дій. Насамперед це інформування зацікавлених осіб, підприємств, установ, організацій, від яких надійшли повідомлення чи заява про вчинений або такий, що готується, злочин, про прийняте рішення. На практиці вимога ст. 99 КПК України про інформування зацікавлених осіб щодо відмови в порушенні кримінальної справи нерідко не виконується. Крім того, ст. 99 КПК України не зобов’язує особу, яка прийняла рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, вручати зацікавленим особам копію вказаної постанови.

Така невизначеність вимог національного закону позбавляє зацікавлених осіб можливості своєчасно оскаржити рішення про відмову в порушенні кримінальної справи в порядку, встановленому ст. 991 КПК України, вищестоящому прокурору, або в порядку, встановленому ст. 2361 КПК України, до суду.

Натомість, відповідно до ч. 3 ст 148 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації (далі КПК РФ), «... інформація про відмову в порушенні кримінальної справи за наслідками перевірки повідомлення про злочин, поширеного за допомогою засобів масової інформації, підлягає обов’язковому опублікуванню». А згідно з ч. 4 ст. 148 КПК РФ на особу, яка прийняла рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, покладається обов’язок протягом 24 годин направити заявнику і прокурору копію постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. При цьому заявникові роз’яснюється його право на оскарження прийнятого рішення і порядок його оскарження [4].

Тому, певною мірою погоджуючись із думкою Д.П. Письменного та В.Д. Лукьянчикова, вважаємо, що було б доцільним доповнити ст. 99 діючого КПК України вказівкою про те, що зацікавленим особам та їхнім представникам слід направляти копію постанови про відмову в порушенні кримінальної справи та роз’яснювати порядок оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, про що зазначати в матеріалах перевірки або складати спеціальний протокол. У повідомленні слід вказувати підстави винесення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи та порядок і строки оскарження в разі незгоди з ним [5, 95]. Така вимога закону стала б важливою умовою й реальною гарантією своєчасної реалізації зацікавленими особами, насамперед постраждалим, свого права на оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або на оскарження дій посадових осіб.

Насамкінець зробимо такий висновок: процесуальний статус особи, постраждалої від злочину, має суттєві відмінності від статусу потерпілого. Тому, на нашу думку, в новому КПК України необхідно передбачити на стадії порушення кримінальної справи існування постраждалого із притаманними саме цьому суб’єкту правами, що забезпечать йому захист своїх законних інтересів.

Список використаних джерел:

1. Савицкий В.М. Язык процессуального закона. Вопросы терминологии / Савицкий В.М. М.: Наука, 1987. 288 с.

2. Зеленецкий В.С. Возбуждение уголовного дела / Зеленецкий В.С. Х.: КрымАрт, 1998. 340 с.

3. Корнуков В.М. Конституционные основы положения личности в уголовном судопроизводстве / В.М. Корнуков; под ред. В.А. Познанского. Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1987. 180 с.

4. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от 18 декабря 2001 года № 174-ФЗ (с изменениями от 29 мая, 24, 25 июля, 31 октября 2002 года, 30 июня, 4, 7 июля, 8 декабря 2003 года, 22 апреля, 29 июля, 2, 28 декабря 2004 года, 1 июля 2005 года, 9 января, 3 марта 2006 года). Информационный портал: http: // www.gdezakon.ru /

5. Письменный Д.П. Исполнение решения об отказе в возбуждении уголовного дела в правоприменительной деятельности / Д.П. Письменный, Е.Д. Лукьянчиков // Проблемы дальнейшего укрепления социалистической законности в деятельности органов внутренних дел: межвуз. сб. науч. трудов / отв. ред. С.В. Трофимов. К.: Научно-исследовательский и редакционно-издательский отдел, 198б. 165 с.




[1] Згідно з чинним КПК України заявник - це особа, яка заявляє про злочин, вчинений щодо неї, а повідомляє про злочин сторонній спостерігач.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Академія прокуратури України (збірник наукових праць)
Адміністративний суд Украіни (збірник наукових праць)
Правові науки України (Збірник наукових праць)