Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Адміністративний суд Украіни (збірник наукових праць)

Юридична та логічна виваженість і мовна досконалість судового рішення — запорука його правосудності


Результатом здійснення правосуддя, тобто наслідком встановлених у справі обставин, є ухвалений відповідно до норм матеріального та процесуального права акт — судове рішення. Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1976р. № 11 "Про судове рішення" зазначив, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права [1].

У законодавстві термін "судове рішення" не визначений. За змістом частини 5 статті 124 та частини З статті 129 Конституції України поняття "судове рішення" та "рішення суду"вжиті як синоніми й визначають загальну назву акта застосування права судом. Узагальнюючий підхід до визначення цих термінів збережено і в пункті

7 частини 1 статті 7, пункті 12 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС). Поряд із цим, на відміну від Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів, КАС містить визначення видів судового рішення (стаття 158). У ньому розкриті поняття постанови та ухвали (пункти 13, 14 частини 1 статті 3), що дає змогу вести мову про різновиди судових рішень, залежно від форми, способу прийняття, за обсягом вирішених у них питань, юридичними наслідками тощо.

Оскільки судове рішення — це правовий (правозастосовний) персоніфікований акт, прийнятий судом на основі нормативно-правових актів, який має разовий характер та є обов´язковим до виконання, то законодавець визначив низку вимог, яким повинні відповідати рішення.

При складанні судового рішення необхідно дотримуватися загальних вимог, що висуваються до форми правових, у тому числі судових актів. Ці вимоги традиційно іменуються правилами юридичної техніки та розподілені на такі групи: а) правові вимоги; б) логічні вимоги; в) структурно-композиційні вимоги; г) мовностилістичні вимоги [2]. У судовій практиці зустрічаються приклади як вдалого застосування судами вимог кожної із наведених груп, так і їхнього ігнорування.

Щодо дотримання правових вимог

Основними є вимоги про законність та обґрунтованість судового рішення. Вимоги щодо законності та обґрунтованості рішень суду містилися і в Цивільному процесуальному кодексі 1963 р. (стаття 202), за правилами якого розглядалися справи, що виникали з адміністративно- правових відносин. Проте з прийняттям КАС поняття "законність" та "обґрунтованість" набули законодавчого визначення. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим може визнаватися лише рішення, ухвалене на підставі повно й усебічно з´ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 159 КАС).

Розкриваючи поняття законності рішення, необхідно виходити з того, що суди, виконавши вимоги процесуального законодавства, постановляють рішення не лише на підставі закону, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону — на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), а й керуються принципом верховенства права, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Концепція справедливого судового розгляду, яку сповідує Європейський суд з прав людини, передбачає право на обґрунтоване судове рішення, оскільки просте посилання на положення законодавства не може вважатися таким обґрунтуванням. Зокрема, в справі Хаджианастасіу проти Греції Суд зауважив, що договірні держави користуються повною свободою у виборі належних засобів для забезпечення відповідності їхніх судових систем вимогам ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Національні суди повинні, однак, наводити з достатньою чіткістю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення. Саме це, зокрема, робить можливим для обвинуваченого ефективно використати власне право на апеляцію [3].

Особливо старанно слід обґрунтовувати рішення, прийняті судом в результаті виходу за межі позовних вимог. Принцип офіційності дозволяє суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб (частина 2 статті 11 КАС). Закон не розкриває зміст цього повноваження суду. Буквальне тлумачення терміну "позовна вимога", що використаний у статтях 11 та 105 КАС, обмежує його зміст лише предметом позову, тобто певним проханням позивача щодо способу вирішення спору по суті. Проте стаття 51 (права та обов´язки сторін) та стаття 137 КАС (зміна позовних вимог) допускає розширене тлумачення цього терміну та можливість охоплення ним як предмету, так і підстав позову. Закон не тільки не обмежує суд колом обставин, які заявлені як підстава позову, але й зобов´язує його вийти за межі цього кола й дослідити всі обставини, що мали значення при вчиненні відповідачем дії (бездіяльності) чи прийнятті рішення (частина 3 статті 2 КАС). Таким чином частина 2 статті 11 КАС передбачає право суду вийти за межі предмету позову, оскільки його право (і обов´язок) на вихід за межі підстав позову і так передбачене частиною 3 статті 2 цього Кодексу. Отже, якщо суд вийде за межі предмету позову, то в описовій частині постанови він має зафіксувати факт виходу і його зміст, а в мотивувальній частині — навести обставини, якими він доводитиме правомірність такого кроку.

Нерідко суди включають до описової частини рішення також іншу інформацію про дії учасників процесу та рішення суду, що були вчинені на стадіях, які передували судовому засіданню, про дії учасників процесу та рішення суду, що були вчинені під час судового розгляду (наприклад, факт відкриття провадження, призначення попереднього судового засідання, залучення до справи третіх осіб, призначення судового засідання, оголошення перерв у судовому засіданні [4], надходження та зміст заяви сторони про підтвердження повноважень представника тощо). На нашу думку, ці відомості є зайвими в тексті постанови. Як уже було зазначено, вона є результатом судового розгляду, а не формою фіксації його перебігу. На момент ухвалення постанови усі згадані факти вже зафіксовані або в ухвалах суду, або в журналі судового засідання та спеціальному носії інформації.

Проте в постанові суду слід відобразити факт її ухвалення на попередньому судовому засіданні, якщо заява відповідача про визнання позову надійшла саме на цій стадії провадження справи [5].

При прийнятті постанови суд, за наявності підстав, вирішує питання про допуск її негайного виконання (пункт 6 частини 1 статті 161 КАС). Зауважимо, що в даному приписі йдеться лише про підстави, які, безумовно, тягнуть за собою негайне виконання (частина 1 статті 256 КАС). Із решти підстав, що передбачені частиною другою статті 256 КАС, негайне виконання може бути допущене ухвалою суду. У судовій практиці при позитивному вирішенні цього питання в резолютивній частині рішення зазвичай зустрічаємо таке формулювання: "Допустити негайне виконання даного судового рішення" [6]. Якщо всі чи деякі позовні вимоги задоволено, то суд у резолютивній частині рішення має зазначити, до якої вимоги (вимог) допускається негайне виконання [7].

Інколи питання про допуск негайного виконання суд вирішує постановою, хоча КАС вимагає у відповідному випадку поста- новлення ухвали. Так, Орджонікідзевський районний суд м. Харкова постановою допустив негайне виконання свого висновку щодо вимоги Орджонікідзевського РВ ГУМВС України в Харківській області до громадянина Республіки Азербайджан ОСОБА_1 про примусове видворення його з України [8]. Слід визнати, що сам же Кодекс підштовхує суд до такого процесуального порушення. Негайне виконання вимоги, зокрема, про примусове видворення з України, допущене ухвалою, як того і вимагає КАС, може бути реалізоване лише після набрання нею законної сили (тобто за наявності обставин, пов´язаних із її оскарженням — ст. 254 КАС). У такому випадку не забезпечується основне призначення ухвали — негайність виконання.

Якщо наведена процесуальна помилка стане підставою для апеляційного оскарження постанови, яке рішення має ухвалити суд апеляційного інстанції? На нашу думку, в разі правильного по суті вирішення питання про негайне виконання має бути ухвалена постанова про зміну оскарженої постанови шляхом вилучення висновку з цього питання та одночасно постановлена ухвала про допуск (відмову в допуску) негайного виконання постанови. Якщо висновок суду першої інстанції зі згаданого питання є помилковим, то суд апеляційної інстанції має скасувати оскаржену постанову у відповідній частині.

Допускаючи негайне виконання, окремі суди в резолютивній частині постанови одночасно вирішують питання про видачу виконавчого листа [9]. Такий підхід порушує як процедуру вирішення цього питання, так і диспозитивне право сторони (третьої особи) на ініціювання примусового виконання рішення суду. Стаття 258 КАС передбачає, що виконавчий лист видається лише за заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення; власна ініціатива суду не може бути приводом для розгляду цього питання. Наведене положення відображає одну із вимог принципу диспозитивності: за загальним правилом процесуальна діяльність суду (процес у цілому чи окрема група дій) розпочинається лише за ініціативою заінтересованої особи. До того ж, висновок суду щодо видачі виконавчого листа є зайвим з огляду на системні зв´язки між структурними елементами постанови. Висновки суду з цього питання, викладені в резолютивній частині, не мають своїх засновків (підстав та приводів його розгляду), які були б зафіксовані в попередніх частинах постанови. Висновки суду мають відповідати позовним вимогам, відображеним у вступній частині постанови. В той же час, питання про видачу виконавчого листа до позовних вимог не відноситься.

Окремі суди свої висновки щодо негайного виконання постанови викладають не в резолютивній, а в мотивувальній частині [10]. На це необхідно зауважити, що допуск негайного виконання є індивідуальним правовим приписом, що адресується сторонам (третім особам), а тому його місце в резолютивній частині.

Стаття 161 КАС визначає, що під час прийняття постанови суд вирішує питання щодо наявності підстав для допуску негайного виконання судового рішення. Буквальне тлумачення цього припису припускає, що в резолютивній частині рішення відповідь на це питання викладається незалежно від того, чи є вона позитивною, а чи негативною. Очевидно, виходячи саме із таких міркувань окремі суди закріплюють у резолютивній частині постанови негативну відповідь і формулюють її, зокрема, таким чином: "У допущенні негайного виконання рішення суду — відмовити" [11]. У наведений спосіб суд дав свій висновок щодо клопотання позивача про допуск негайного виконання. На нашу думку, за загальним правилом у постанові немає сенсу викладати негативну відповідь, оскільки вона не є індивідуальним правовим приписом і не може бути виконана. Суду достатньо в мотивувальній частині постанови викласти свої доводи про відсутність підстав для її негайного виконання. Проте, в разі за- явлення клопотання про допуск до негайного виконання, суд, як виняток, закріплює негативний висновок із цього питання в резолютивній частині постанови.

До "інших правових наслідків ухваленого рішення" також слід віднести припис суду щодо порядку та строків його виконання. Так, у справі за позовом Ковельської міжрайонної державної податкової інспекції до Сільськогосподарського виробничого кооперативу "В" про стягнення 28995,89 грн. з активів суд позов задовольнив і визначив такі порядок і строки виконання постанови: "Виконання рішення розстрочити за слідуючим графіком: — червень 2006 р. — 2000 грн; — липень 2006 р. — 5000 грн; — серпень 2006р. — 10000 грн.; — вересень 2006 р. — 11995 грн" [12]. Частина 1 статті 257 КАС передбачає, що спосіб, порядок та строки виконання визначаються судом у разі необхідності. Очевидно, така необхідність присутня, коли закон не врегулював ці питання, або ж передав їх вирішення на розсуд суду. Інколи суди не визначають строк для добровільного виконання постанови, що не сприяє якнайшвидшому поновленню порушених прав позивача (третьої особи). Наприклад, у справі за позовом фізичної особи до митниці суд поклав на відповідача такий обов´язок: "...прийняти рішення про визначення коду товару за кодом УКТЗЕД 8704 та провести митне оформлення автомобіля марки "Ford "2005 року випуску, кузов №1FTPX14515FB65324, об´єм 5400 см. куб. за кодом УКТЗЕД №8704313900" [13]. При цьому не було встановлено строк виконання постанови, хоча Митний кодекс України його також не визначив. Отже, його відсутність як у постанові суду, так і в законі, є передумовою для затягування в поновленні прав позивача. Тому судам варто у всіх постановах про присудження, які передбачають добровільність виконання, визначати строк такого виконання, за винятком випадків, коли він закріплений у законі.

Судове рішення має бути категоричним, тобто повинне дати таку відповідь на позовні вимоги, яка б зняла невизначеність у взаємовідносинах між сторонами спору [14]. Це завдання забезпечується, зокрема, шляхом закріплення в резолютивній частині постанови ясного й однозначного за формулюванням способу її виконання. Інколи суд свідомий того, що через об´єктивні чи суб´єктивні причини визначений ним спосіб виконання може й не привести до реального поновлення прав позивача. В такому випадку рекомендується, поряд із основним способом виконання, передбачати факультативний, що застосовуватиметься, якщо основний не спрацює. В адміністративному судочинстві ще не склалася практика закріплення в постанові суду одночасно декількох способів її виконання

. Проте існують непоодинокі приклади фіксації основного та факультативного способів захисту права, що пов´язані із наданням позивачу певного матеріального блага (квартири [15], путівки на оздоровлення [16]) або грошових коштів як компенсації його вартості. В ідеалі резолютивна частина рішення має містити вичерпні й остаточні відповіді на всі вимоги, розглянуті судом, тобто ліквідувати існуючий між сторонами адміністративний спір.

Якщо суд залучив до справи оригінали письмових доказів, речові докази, то перед ним постає питання про порядок їх повернення. Частина 4 статті 79 та частина 3 статті 80 КАС передбачає, що ці докази повертаються судом після їх дослідження, або після набрання законної сили судовим рішенням у справі за клопотанням осіб, які їх надали. Наведене положення дозволяє стверджувати, що питання про долю оригіналів письмових доказів не слід вирішувати в постанові; воно підлягає вирішенню в ухвалі, яка постановляється, або до прийняття завершального рішення у справі, або після набрання ним законної сили. Це ж правило застосовується до порядку повернення тих письмових чи речових доказів, які були тимчасово вилучені на підставі статті 271 КАС.

Дотримання логічних вимог

Мові юридичних документів властива послідовність та логічність викладу. Текст документу має відображати причинно-нас- лідкові зв´язки в межах речення чи в повному тексті. Зокрема, мотивувальна частина рішення має відповідати його резолютивній частині. Інколи суди не дотримуються цього правила, що призводить до неясності постанови. Зокрема, в одному із судових рішень знаходимо:

"За таких обставин, постанову суду першої інстанції не можна визнати законною і обґрунтованою, така постанова підлягає скасуванню з ухваленням нової про часткове задоволення позовних (виділено авт. — М.Ц., В.П.) вимог ОСОБА_1. На підставі наведеного, керуючись ст.ст.13, 83, 100 Закону України "Про пенсійне забезпечення", ст.ст. 198, 202, 205, 207 КАС України, апеляційний суд —

ВИРІШИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 — задовольнити частково.

Постанову Борзнянського районного суду Чернігівської області від 23 травня 2006 року — скасувати (виділено авт. — М.Ц., В.П.).

Визнати неправомірними дії управління Пенсійного фонду України в Борзнянському районі Чернігівської області щодо відмови в призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком на пільгових умовах" [17]. Як видно із мотивувальної частини рішення, суд встановив підстави для задоволення позовних вимог лише частково, однак у резолютивній частині він зазначив тільки задоволені вимоги й не вказав, які ж позивні вимоги залишено без задоволення.

Нелогічність судового рішення може виявитися в невдалій аргументації, зокрема у використанні судом неналежного доказу для обґрунтування своїх висновків. Наприклад, у справі за позовом юридичної особи до митниці про визнання недійсним рішення про визначення коду товару та талону відмови в митному оформленні вантажу суд при ухваленні рішення послався на відповідну довідку експерта. При цьому не було взято до уваги, що в зазначеній довідці чітко не вказувалося, під який код УКТ ЗЕД підпадав товар, що перевозився позивачем. Наведене порушення статті 70 КАС стало однією із підстав для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд [18].

Логічні помилки можуть призвести до "некваліфікованої розробки теми" [19], тобто обґрунтування висновку про наявність певної обставини за допомогою доказів, яких недостатньо для цього. Наприклад, обставина правомірності проведення органом податкової служби планової перевірки має підтверджуватися низкою фактів, зокрема надсиланням відповідному платнику податків письмового повідомлення із зазначенням дати початку та закінчення проведення такої перевірки. Вирішуючи справу за позовом приватного підприємця до державної податкової інспекції про визнання протиправними рішень щодо застосування штрафних санкцій, суд не з´ясував цей факт і відмовив у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції виявив недоведеність такої обставини як правомірність податкової перевірки та ухвалив нову постанову у справі —про задоволення позову [20].

Порушення судом законів логіки інколи одночасно є порушенням правових приписів. Зокрема, це стосується висновків суду за результатами судового розгляду чи перегляду судових рішень; постановлення одного висновку виключає можливість застосування інших, що передбачені КАС. Наприклад, суд за результатами апеляційного перегляду не може одночасно змінити постанову суду першої інстанції та скасувати її частково із ухваленням [21] нової постанови. Ці два висновки виключають один одного, а їх одночасна фіксація в постанові призводить до невизначеності судового рішення, втрати ним категоричності.

Судове рішення, зокрема, є законним та обґрунтованим лише в тому випадку, якщо висновки суду ґрунтуються на логічних доводах. Нерідко суд обмежується лише вказівкою на докази, які, на його переконання, є достатніми для підтвердження наявності обставин у справі. Наприклад, визнавши рішення місцевої ради протиправним, суд першої інстанції послався на висновки та рекомендації постійних комісій цієї ради як на докази такої протиправності. Проте він не навів жодних доводів на користь логічного зв´язку між цими доказами та обставиною протиправності оскарженого рішення. Наведена процесуальна помилка стала підставою для скасування рішення суду першої інстанції [22].

Дотримання композиційних вимог

Не допускається перефразовувати текст правової норми, неточно її відтворювати. Інколи із рішення не ясно, де наводиться правова норма, а де суд дає своє тлумачення її змісту. Проте в більшості випадків суди цілком чітко відділяють текст норми від своїх висновків щодо її змісту, наприклад: "... Статтею 18 Закону України "Про загальнообов ´язкове державне пенсійне страхування встановлено, що страхові внески не включаються до складу податків, інших обов’язкових платежів, що складають систему оподаткування. На ці внески не поширюється податкове законодавство. Законодавством не можуть встановлюватись пільги із нарахування та сплати страхових внесків чи звільнення від їх сплати (текст норми — М.Ц., В.П.). Враховуючи вищевик- ладене та положення частини 1 статті 19 згаданого закону, усі платники, незалежно від форм власності та господарювання, а також від вибраної системи оподаткування, зобов’язані нараховувати на суми фактичних видатків на оплату праці працівників та допомоги із тимчасової непрацездатності страхові внески в розмірі 32% та сплачувати їх у встановлені строки в повному обсязі [23] (тлумачення норми — М.Ц., В.П.)"

Фактично йдеться про тлумачення судом норм права, оскільки : "Завдяки діяльності суду норми позитивного законодавства перетворюються у "відкритий текст", до якого у процесі судового тлумачення додаються та "позитивуються", тобто закріплюються судовим рішенням, доктринально- теоретичні положення про критерії справедливості та розумності права, правові традиційні цінності та звичаї" [24].

Висновки про наявність чи відсутність обставин, включених до предмету доказування, суд має фіксувати в мотивувальній частині рішення. Резолютивна частина не призначена для цього, в ній необхідно викладати правові наслідки зафіксованих обставин. Всупереч цьому правилу деякі суди закріплюють у резолютивній частині рішення, наприклад, свій висновок про нікчемність правочину, хоча ця обставина є однією із підстав для застосування санкції (стягнення у доход держави всього, що одержане за зобов´язанням), а не самою санкцією. Вищий адміністративний суд України у своїх рішеннях неодноразово указував на цю помилку судів першої та апеляційної інстанцій [25].

Дотримання мовностилістичних вимог

Правила юридичної техніки вимагають, щоб термін, вжитий у судовому рішенні, відповідав тому змістові, який він має за законодавством України [26]. Інколи суди порушують цю вимогу стосовно термінів, закріплених у КАС. Так, суд першої інстанції визнав необхідність негайного виконання постанови і в резолютивній частині рішення виклав свій висновок так: "Постанову звернути до негайного виконання" [27]. Термін "звернути до виконання" вживається у частині 2 статті 256 КАС з метою позначення відносин щодо вирішення питання про негайне виконання, які можуть складатися після

прийняття постанови. Для позначення аналогічних відносин, що складаються під час

прийняття постанови, пункт 6 частини 1 статті 161 КАС використовує термін "допуск негайного виконання". Тому, закріплюючи висновок про необхідність негайного виконання постанови, суд у її резолютивній частині повинен використовувати термін "допуск негайного виконання".

Наука рекомендує, щоб термін, використаний у судовому рішенні, чітко співвідносився із поняттям, яке він позначає [28]. Частина 1 статті 11 КАС вводить поняття виходу суду за межі позовних вимог. Воно є новим для вітчизняного процесуального законодавства, що регулює порядок вирішення адміністративно-правових спорів. Обсяг цього поняття в законі чітко не визначено, а судова практика ще не напрацювала достатньо правових позицій із цього питання. Окремі суди терміном "вихід за межі позовних вимог" намагаються включити до однойменного поняття ті явища, які явно не мають відношення до виходу за межі вимог. Наприклад, суд першої інстанції в мотивувальній частині постанови на підставі частини 4 статті 9 КАС визнав невідповідність нормативно-правового акта, на основі якого діяв суб´єкт владних повноважень, законові. У свою чергу, суд апеляційної інстанції помилково розцінив це міркування як необ- ґрунтований вихід за межі позовних вимог і скасував переглянуту постанову [29].

Офіційно-діловий стиль юридичних документів не допускає, щоб мова судового рішення мала емоційне забарвлення. В одному із судових рішень знаходимо: "Позивачу в 1998 році виплачена грошова допомога в установленому розмірі відповідно до діючого на той час законодавства, заборгованості прокуратури Луганської області перед позивачем по виплаті грошової допомоги немає, тому і мови не може бути про стягнення доплати" [30] (виділено авт. — М.Ц., В.П.). Варто утриматись від використання в тексті документу тих словосполучень, які виражають особисте ставлення судді (суддів) до вимог позивача, та, до того ж, ускладнюють виклад думки.

Насамкінець слід зауважити, що поділ помилок судів, залежно від правил, що ними ігноруються, є досить умовним. Певним невдалим елементом тексту (словом, фразою тощо) суд може порушити одночасно декілька вимог, що належать до різних груп. Тільки дотримання всього комплексу таких вимог здатне забезпечити те, що судове рішення буде дійсно правосудним.

Використані джерела:

1. Постанови Пленуму Верховного Суду України у цивільних справах (серія: "Кодекси і закони України") — К.: Видавничий дім "Скіф", 2006. — С.30—35.

2. Красницька А.В. Юридичні документи: техніка складання, оформлення та редагування: посібник. — 2-е вид., допов. і пере- робл / А. В. Красницька. — К.: Парламентське вид-во, 2006. — С. 105—106.

3. Рішення Європейського суду з прав людини Хаджианастасіу проти Греції від 16 грудня 1992 року (Judgment case of Hadjianastassiou v. Greece 16 December 1992, Published in A252) // http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/portal.asp7ses- sionld=20977875&skin=hudoc-en&action=re- quest.

4. Постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 грудня 2007 року у Справі № 1/83 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 1251073.

5. Постанова Любешівського районного суду Волинської області від 10 січня 2007року у Справі № 2-А-3/07// Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 586949.

6. Постанова Глухівського міськрайон- ного суду Сумської області від 4 квітня 2007року у Справі № 2-а-33/07// Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 1339649.

7. Наприклад, див.: Постанова Ленінського районного суду м. Кіровограда від 15 листопада 2007 року у Справі № 2а- 460/2007р. // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 1206822.

8. Постанова Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 березня 2007 року у Справі № 2-а-118/2007 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 1206819.

9. Постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2007 року у Справі № 2а-379/07 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 1181827.

10. Постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 06 березня 2007 року у Справі № 2а-420/07 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 1127253.

11. Постанова Мукачівського міськра- йонного суду Закарпатської області від 16 лютого 2007року у Справі № 2-А-177/07// Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 800508.

12. Постанова Господарського суду Волинської області від 5 червня 2006 року у Справі № 2/85-54А. // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 2583.

13. Постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 грудня 2007року у Справі № 1/121 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 1227670.

14. Вершинин А.П. Юридические документи в нотариальной и судебной практике / А. П. Вершинин. — М, 1993. — C. 237.

15. Ухвала Вищого адміністративного суду України від 7 грудня 2005року //Юридична практика. Судовий випуск. — 2006. — 23 травня.

16. Справа 2-а-934/06//Архів Шевченківського районного суду міста Києва за 2006рік.

17. Постанова Апеляційного суду Чернігівської області від 17 липня 2006 року у Справі № 22а-410/2006 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 94836.

18. Ухвала Вищого адміністративного суду України від 6 вересня 2006року у Справі № к-7243/06// Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 263912.

19. Красницька А.В. Юридичні документи: техніка складання, оформлення та редагування: посібник. — 2-е вид., допов. і пере- робл. / А.В. Красницька. — К.: Парламентське вид-во, 2006. — С. 110

20. Постанова Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 вересня 2007року у Справі № 22а-0370-07 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 1127477.

21. Постанова Апеляційного суду Луганської області від 22 червня 2006 року у Справі № 22ас-560 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 63619.

22. Постанова Апеляційного суду Чернігівської області від 12 жовтня 2006 року у Справі № 22а-537/2006// Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 245381.

23. Ухвала Вищого адміністративного суду України від 17 травня 2006року: Обуп- рощенной системе налогообложения // Юридическая практика. — 2006. — № 28.

24. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в України / С. Шевчук. — К.: Реферат, 207. — С 230.

25. Наприклад, див.: Постанова Вищого адміністративного суду України від 17 жовтня 2007 року у Справі № К-23930/06 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 1326136.

26. Красницька А.В. Юридичні документи: техніка складання, оформлення та редагування: посібник. — 2-е вид., допов. і пере- робл. / А. В. Красницька. — К.: Парламентське вид-во, 2006. — С. 120.

27. Постанова Харківського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2007 року у Справі № 2а-1947/07// Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 1029171.

28. Красницька А.В. Юридичні документи: техніка складання, оформлення та редагування: посібник. — 2-е вид., допов. і пере- робл. / А. В. Красницька. — К.: Парламентське вид-во, 2006. — С. 165.

29. Справа №22-а-139/06 // Архів канцелярії з цивільних справ Апеляційного суду Київської області за 2006 р.

30. Постанова судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Луганської області від 22 червня 2006 року у справі № 22ас-560 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. — № 63619.




Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Академія прокуратури України (збірник наукових праць)
Адміністративний суд Украіни (збірник наукових праць)
Правові науки України (Збірник наукових праць)