Електронна бібліотекапідручники


Адміністративний суд Украіни (збірник наукових праць)

Цивільно-правове регулювання договору простого товариства


Розвиток ринкових відносин в Україні, перетворення, що відбувалися в різних сферах життєдіяльності українського суспільства — соціальній, економічній, культурній, політичній — обумовили необхідність зміни в сфері правового регулювання суспільних відносин. Це призвело до врегулювання відносин, які не могли виникнути в минулому, але одержали розвиток у період реформи законодавства.

Змін також зазнав і предмет цього наукового дослідження — договір простого товариства. Цей договір у новому Цивільному кодексі Україні одержав більш повне законодавче оформлення. При цьому були враховані і норми Цивільного кодексу УРСР 1922 року, і міжнародна практика.

Договір простого товариства в даний час достатньо широко застосовується при здійсненні різних господарських, соціально-культурних та інших операцій за участю як громадян, так і організацій, зокрема, при створенні науково-виробничих комплексів, наукових інститутів і вузів на базі майна виробничих підприємств, при здійсненні постачальницько-збутової, будівельної діяльності та ін.

Таке широке поширення договору простого товариства в сучасному цивільному обороті породжує безліч питань теоретичного характеру, що стосуються да-

ного договору. Наприклад, дотепер не одержала належної розробки проблема юридичної природи договору простого товариства, що призводить до численних зловживань. У форму договору простого товариства часто намагаються документувати відносини, які по своїй природі не є спільною діяльністю, наприклад, відносини з надання взаємних послуг. Іноді такий договір використовують із метою приховати інший правочин чи обійти яку- небудь заборону на розпорядження тим чи іншим майном, наприклад, щодо заборони орендодавця на передачу орендарем орендованого майна в суборенду чи заборони продажу земель сільськогосподарського призначення. Нерідко договір простого товариства використовується в незаконних цілях і для ухиляння від сплати податків. Форма простого товариства використовується також і для незаконного вивозу капіталу з України.

Усе це ставить перед наукою цивільного права невідкладну задачу посилення теоретичної розробки проблем простого товариства. Практика застосування відповідних норм Цивільного кодексу України про договір простого товариства породила численні питання, виявила недоліки й прогалини в правовому регулюванні відносин простого товариства. Про це свідчать і судова практика, що виявляє протилежні рішення судів при наявності схожих ситуацій.

Відсутність комплексних монографічних робіт із загальнотеоретичних і прикладних проблем договору простого товариства негативно впливає на розвиток цього інституту в Україні, на формування судової практики при розгляді цієї категорії справ. Тому подальша наукова розробка загальнотеоретичних проблем відносин, що випливають з договору простого товариства, є необхідною умовою впровадження правового регулювання. Все наведене й обумовлює актуальність даного дисертаційного дослідження.

Окремим аспектам правового регулювання спільної діяльності в радянський час були присвячені роботи З. Бє- ляєвої, А. Годеса, З. Підопригори, А. Мас- ляєва, И. Масляева та ін. Однак ці роботи відображали соціально-економічні умови того часу й у зв´язку зі змінами в цивільному законодавстві в період соціально- економічних реформ 90-х років ХХ століття значною мірою втратили свою актуальність. Що ж стосується ступеня розробки проблеми простого товариства після введення в дію з 1 січня 2004 року нового Цивільного кодексу України, то необхідно констатувати, що за цей період не з´явилось комплексного дослідження цивільно-правового регулювання договору простого товариства.

Метою дослідження є проведення системного наукового аналізу поняття, змісту і юридичної природи договору простого товариства в сучасних умовах в Україні та надання науково-теоретичних висновків та практичних рекомендацій щодо подальшого вдосконалення цього інституту та його застосування.

Об´єктом дослідження є загальнотеоретичні аспекти правового регулювання договору простого товариства.

Предметом дисертаційного дослідження є система нормативних актів, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, судова практика, роз´яснення Вищого господарського суду України, Верховного Суду України щодо застосування цього інституту.

Становлення законодавства щодо договору простого товариства

Договір простого товариства в римському приватному праві.

Договір простого товариства належить до найбільш древніх правових інститутів. Товариські об´єднання кількох осіб для спільного досягнення якоїсь господарської мети зустрічалися ще в давні часи. Ідея товариської угоди там, де сил одного не вистачає для вирішення якоїсь життєвої задачі, сама по собі, як пише

В. Шретер, настільки проста й природна, що всюди, де ми зустрічаємо людину в суспільному житті, ми зустрічаємо і договір товариства. Зусиль однієї людини часто виявляється недостатньо для подолання різних труднощів у здійсненні намічених цілей. Як відзначали дореволюційні автори, в одного може бути капітал, але немає вміння відкрити й вести задумані справи, а в іншого, навпаки, є таке вміння, але немає капіталу. Об´єднання їхніх зусиль здатне принести користь обом учасникам. Під поняття товариства взагалі підходять будь-які об´єднання кількох осіб з метою досягнення якоїсь спільної для учасників вигоди при "посередництві виробництва будь-яких дій на спільний капітал, що складається в грошах, товарах, праці чи в іншому" [1].

Договір товариства був добре відомий праву Давнього Риму, де договір товариства набув розвитку й належного оформлення.

Товариства з першої своєї появи в джерелах римського права, за дослідженнями П.Соколовського, характеризуються не як постійний союз осіб, але як contractus societatis. Ця обставина доказує, що первинно його завдання було в договірних відносинах між товаришами: останні об´єднували свої майнові інтереси лише в межах даного договору [2].

Римському праву були відомі дві форми союзів, створених для досягнення спільної мети: корпоративна установа (universitas) і товариство (sосiеtаs) [3]. Між ними була істотна різниця. У першому випадку союз вважався суб´єктом прав і обов´язків. Незалежно від фізичних осіб, які до нього входили, його діяльність керувалася не волею всіх членів, а встановленим органом керівництва, його майно ні в якій частці ніхто з учасників не міг вважати своїм [4].

Фактично universitas і послужили прообразом юридичних осіб сучасного права. Так, В.Б. Єльяшевич вважав, що найбільш правдоподібним є припущення, що товариства публіканів чи відкупників (coiiegia publicanorum) наділяються цивільною правоздатністю (іншими словами, правами юридичної особи) у першому столітті епохи принципату, відразу ж після надання таких прав професійним союзам (universitas) ремісників, торговців і ін., приватним корпораціям (collegium) та релігійним об´єднанням [5]. К. Побєдо- носцев, навпаки, стверджує, що юридична особистість суспільства виробилась не з римського права, а з потреб реального життя значно пізніше — у середньовіччі в Італії — під впливом промислових і торговельних звичаїв [6] .

Товариства як перші цільові об´єднання, що виникали на підставі договору, були відомі ще римському праву.

Дослідження питання походження юридичної особи — не мета даної роботи. Об´єктом нашої уваги є інший різновид союзів — societas. Такий союз складався з окремих членів, питання його діяльності вирішувались усіма учасниками спільно, а майно знаходилось у їхній спільній власності. Спільність інтересів між членами такого союзу могла бути більш- менш повною. У римському праві допускалася повна спільність майна, тобто ситуація, коли члени союзу входили в нього з усім своїм майном (як сьогоднішнім, так і майбутнім), кожний із членів був власником частини загального майна при повній відповідальності. Щось подібне збереглося в даний час і у відношенні спільного майна учасників, але в сучасних законодавствах немає такої спільності інтересів і майна, як у Римі.

Неповна спільність припускала об´єднання для визначеної і виняткової мети. Кожен член суспільства зобов´язаний був внести визначений внесок, що міг бути неоднаковий як по змісту (майно, особисті послуги, грошові кошти, предмети мистецтва, навички когось із учасників), так і по вартості. Якщо учасники не визначали свої частки, або це було неможливо зробити, то частки передбачалися рівними. Участь у прибутках і розмір відповідальності учасників залежали від розміру їхнього внеску. Незаконним вважалася умова, коли вигоди підприємства складали дохід одного чи декількох учасників. Також не можна було усунути ко- го-небудь із учасників від покриття загальних збитків. Частка участі кожного члена в прибутку складала його власність, якою він вправі розпоряджатися, і яка переходила до його спадкоємців, але прибуток не мав сам по собі визначеної цінності . Розмір прибутку залежав від успішності справ товариства.

Кожен учасник societas мав право брати участь у керуванні справою, що велася спільно на взаємній довірі, причому кожний був зобов´язаний бути турботливим у справах, як хазяїн щодо свого майна. В римському праві взаємна особиста довіра всіх учасників була настільки істотною умовою, що в разі вибуття чи смерті хоча б одного учасника, припинялося існування всього об´єднання. Навіть якщо в договорі містилася умова про продовження діяльності об´єднання, то учасники, що залишалися, повинні були укладати новий договір.

Сучасні законодавці взяли з римського права, як прообраз сучасних простих товариств, саме societas з неповним об´єднанням майна, з об´єднанням лише частини майна, що виступала в ролі внеску учасника в товариство [7].

У римському праві головною підставою товариства визнавалось особисте спілкування. Закони Франції, Австрії, Пруссії, не говорячи вже про сучасні цивільні кодекси, трохи послабили цей особистий момент, додавши більше значення майну, капіталу, що належить учасникам. Проголошується можливість продовження діяльності товариства і після смерті кого-небудь з учасників, якщо інші товариші погодяться прийняти спадкоємця. Як справедливо зауважує

Г.Ф. Шершеневич, у римському праві встигли розвинутися лише внутрішні відносини між товаришами, наступне законодавство звертає увагу на зовнішню сторону — відносини товаришів із третіми особами [8].

Починаючи з XII століття, спочатку в Італії, а потім майже в усіх країнах континентальної Європи відбулася рецепція римського права. Разом з багатьма його інститутами в правову систему багатьох держав прийшов і договір простого товариства. Середньовіччя успадкувало від римського права лише форму простого товариства, що розвинулась на ґрунті so- cietas. Однак за умови розвитку потреб громадського життя не завжди можна було задовольнитися такою формою. Чим ширша мета союзу, тим невизначеніший його можливий склад, тим більше бажання учасників відокремити своє майно від майна об´єднання [9].

Але виникнення і наступний розвиток інституту юридичної особи не замінило собою об´єднання кількох осіб для досягнення визначеної мети. На базі римського societas продовжував існувати й розвиватися один із найцікавіших і корисних договірних інститутів — договір простого товариства (якщо використовувати сучасну термінологію).

Правове регулювання простого товариства на територіях України в ІХ-ХІХ ст.

У Київській Русі договір простого товариства існував з давніх часів. Можна навіть сказати, що він оформляв общинні відносини, що були традиційними для Русі. Громада складала протягом багатьох століть форму суспільного побуту. Саме товариство якнайкраще відповідало сутності общинних відносин — "підняти й винести спільно те, що одному не під силу" [10]. У селах здавна існував звичай, який називався "толока" (допомога), тобто робота, яка виконувалась спільно за частування. Зазвичай кликали селян з околиць на "толоку" збирати хліб, на покоси, молотьбу та ін. Місцями збирали на "толоку" і на збір капусти" [11] (існувала й інша назва для подібного звичаю — "по- мочь"). В. Даль визначає толоку як "допомогти, збір населення до одного хазяїна, по кличі, для дружної роботи на один день; хазяїн пригощає помочан, і цим способом за один раз збирає хліб, викошує луг, молотить та ін. Буває толока і на вивіз назьма, навіть на рубання капус- ти"[12].

У ІХ-Х ст. у Київській Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права й літописах, які були складені ще в ХІ—ХІІст., і тому не дійшли до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава — давній частині короткої редакції Руської правди. В поширеній /Просторовій/ редакції Руської правди, створення якої пов´язується із князюванням Володимира Мономаха або його сина Мстислава, вже йшлося про зачатки феодальних купецьких товариств "на вірі". Так, у ст.48 цієї Правди передбачався спеціальний договір між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалась на довірі, вона не потребувала присутності послухів, і у випадку спору, при відмові боржника, питання вирішувалось очищувальною присягою кредитора [13].

Протягом ХУст. та у першій половині ХУІ ст. в українських містах швидкими темпами розвивалися ремесло й торгівля, що сприяло розвитку елементів сучасного договору простого товариства. Так, у Києві мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, різники та ін. У Львові чисельність цехових майстрів, об´єднаних у 14 цехів, досягла 500 чоловік. Великими ремісницькими центрами були також Луцьк, Кремінець, Холм, Кам´янець-Подільський, Перемишль, Ковель [14]. Даль наводить цікавий приклад — ковалі будують разом кузню і тримають вугілля складчиною, а працюють кожний своїм залізом і на своєму горну. Даний звичай дуже корисний, оскільки кожен, заздрячи іншим, які палять братерське (спільне) вугілля, і сам намагається спалити його побільше, тобто більше працювати. Так само часто складчиною будували будинок погорілому, складчиною варили пиво — кожний приносив частину припасів й ін.

У ХІІІ-ХУІІ століттях широке поширення в Русі, в тому числі і в Піденно-Західній, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина, одержала складина чи складчина, тобто внесок "багатьма по паю, по частці, грошима чи припасами, для спільної торгівлі, для промислу, для спільного користування чи для збору, спільними силами, суми" [15]. Як бачимо з наведених прикладів, селяни і торгові люди у своїй діяльності часто й охоче поєднували свої капітали й зусилля заради досягнення спільної мети і часто залишали про це записи. З другої половини ХУІІ ст., після Андрусівського перемир´я (30 січня 1667 року), Правобережжя України залишилось у складі Польщі, а Лівобережна Україна з Києвом, яка в офіційних документах нерідко іменувалась Малоросією, відійшла до Росії. Наприкінці ХУІІІ століття після третього поділу Польщі Правобережжя (Брацлавщи- на, Волинь, Київщина, Поділля) були передані Росії, а після російсько-турецької війни — Північне Причорномор´я та Крим були включені до адміністративного поділу України. Таким чином на початку ХІХ століття майже всі українські землі об´єднались під владою Росії, тільки Галичина, Буковина й Закарпаття залишались за її межами, входячи до складу Австрійської імперії.

Еволюція інституту простого товариства в українських землях за дореволюційним російським правом увібрала загальні традиції стародавнього римського права поряд з особливостями східноєвропейського правового регулювання цих відносин.

Велике значення в Росії в той період мало об´єднання, що одержало назву "артіль". Багато дослідників визнавали артіль як існуючий у народі за звичаєм вид товариства, найбільш схожий на сучасне просте товариство. Однак відмінною рисою артілі в російському праві було те, що особиста довіра учасників один до одного не мала того значення, яке було притаманне для римського права, і яке характерне для сучасного простого товариства. В артіль часто об´єднувалися люди, які жили разом чи займалися спільним промислом в одному місці. Таке об´єднання носило мимовільний, вимушений характер, головним була спільна довіра (усіх працюючих), а не індивідуальна (кожного працюючого по відношенню до іншого конкретного працюючого). В артілі була відсутня й така важлива ознака простого товариства, як об´єднання майна, внесків учасників. В артілі превалювало об´єднання спільних трудових зусиль. Смерть когось із учасників не припиняла існування артілі, а учасником артілі міг стати будь-хто здатний до справи, заради якої артіль створилася. Можна сказати, що артіль як явище російського звичаєвого права стоїть в одному ряду з такими традиційними поняттями як сім´я, громада. Артіль стала прообразом сучасного кооперативу.

Петро I багато піклувався про устрій компаній, що володіють правами юридичної особи, які спеціально призначені для участі в цивільному обороті і сприяли розвитку торгівлі та промисловості. З цією метою він у 1699 році дозволив "купецьким людям торгувати так, як торгують в інших державах: компаніями" [16]. Але таке нововведення не прижилось. Ні за Петра, ні після нього в Росії так і не з´явилося загального закону про товариство, як про договір цивільний.

Лише в 1807 році Маніфест Імператора Олександра I "Про дарування купецтву нових вигод, відмінностей, переваг і нових способів до поширення і посилення торгових підприємств" рекомендував купцям проводити торгівлю шляхом утворення купецьких товариств: повного, на вірі, і товариства по ділянках (ст. 1), які утворювалися на основі взаємного договору, що мав рівну із законом силу (ст. 2), й розглядалися як юридичні особи (ст. 5) [17]. У 1840—1842 роках на території України, яка входила до складу Росії, було введено в дію Звід законів Російської імперії.

Вищезазначений Маніфест увійшов до Зводу законів цивільних [18] у першому його виданні та до Статуту торгового [19] і відіграв значну роль у розвитку законодавчого регулювання відносин товариства в Росії. У цьому випадку важко погодитися з критичною думкою проф.

А.И. Камінки, який писав, що "сам характер цього законодавчого пам´ятника засвідчує про слабку здатність його укладачів зрозуміти більш глибоко регульовані ними питання. Він більш цікавий з точки зору відношення нашого законодавця до торгового стану і до інститутів приватного права, ніж важливий як джерело нашого права" [20].

У Зводі законів цивільних (ст. 2128) містилася вказівка на наступні види товариств: 1) товариство повне; 2) товариство на вірі чи за внесками; 3) товариство за ділянками чи компанія на акціях; 4) товариство трудове (артіль). У ст. 2126 було визначено, що товариства складаються з осіб, об´єднаних в один склад і діючих в ньому під одним спільним іменем. Практично все перераховане в Зводі законів щодо товариств дозволяє зробити висновок, що всі види товариств визнавалися юридичними особами, включаючи товариство повне і на вірі [21].

Разом з тим, не визнавалися договорами товариства наступні договори: про побудову спільно будинку і використання доходів порівно, про вироблення цегли на спільному заводі, про збирання спільно врожаїв, що належать кожному з тих, що домовились, про придбання спільно лісу на вирубку, про утримання спільно поштових станцій [22]. Договори такого роду судова практика кваліфікувала як договори простого товариства. Він був законний і дійсний у межах загального правила ст. 1528 Зводу законів, причому письмова форма не була безумовно необхідною для дійсності такого договору. Але її наявність дозволяла з´ясувати умови такої угоди.

Просте товариство не було юридичною особою, не передбачало солідарності по відношенню до третіх осіб, а майно, яке використовувалось у спільній діяльності, вважалося спільним, і до нього застосовувалися правила про спільну власність. Нарівні з цим, у різних частинах Зводу законів містилися вказівки і на інші види товариств, що не відповідають ознакам перерахованих у ст. 2128 товариств

— юридичних осіб. До них належали: товариства по будівництву, купівлі й утриманні суден [23]; товариства для виробництва золотого промислу[24]; товариства по вступу в договір казенного підряду чи поставки [25]; при придбанні землі в особисту власність селянам, власникам окремих ділянок, дозволялось створювати між собою товариства для взаємної поруки в справності платежів [26] та ін.

Є всі підстави говорити про те, що відносини простого товариства в Росії того часу існували в двох формах: як цивільні товариства (спільна побудова будинку, спільний збір врожаю та ін.), що мали корені в звичаях; і як прості торговельні (торгові) товариства, існування яких визначалось потребами торгового обороту, тобто норми про просте товариство містилися в різних законодавчих актах і поєднували в собі різні види спільної діяльності, залежно від мети такої діяльності. Тільки в законах в останньому випадку не було терміна "просте товариство".

Дану тезу можна підтвердити при аналізі товариств по побудові, купівлі й утриманню суден. Так, особи, які спільно побудували або купили судно, чи отримали його спільно у спадщину, називались його спільними господарями (ст. 155 Статуту торгового). Спільні господарі зобов´язані були укласти письмовий договір про спільну побудову чи купівлю судна. В договорі зазначалось, скільки кожний із учасників дає на побудову грошей і як ділиться прибуток чи збитки між ними. Оформлення купчої на судно доручалося одному з учасників за спільною згодою, хоча писалася вона, зазвичай, на ім´я усіх. Учасники доручали ведення спільних справ і розпорядження щодо судна одному з учасників — початковому товаришу. Початковий товариш був зобов´язаний піклуватися про роботу судна для спільного прибутку, вести облік спільних прибутків і збитків. У витратах на ремонт судна зобов´язані були брати участь усі учасники. Вихід учасника з такого товариства був можливий тільки у випадку, коли витрати на ремонт судна виявлялися настільки великими, що складали половину ціни судна. Тоді незгідний з ремонтом міг вийти з товариства, одержавши 1/4 частину свого первісного внеску від інших учасників. Товариш також міг продати чи поступитися своєю часткою за згодою інших товаришів. Якщо вони такої згоди не давали, то могли самі купити цю частину за оцінкою судна, залежно від його віку і стану, його знарядь і спорядження, а не від бажання учасників. Договір між учасниками завжди припинявся при продажі за спільною згодою судна, якщо судно "розламано, чи насильством захоплено, чи яким-небудь випадком буде знищено" (ст. 163 Статуту торгового).

Таким чином, у товаристві про спільну побудову, купівлю й утримання суден спостерігаються практично всі характерні риси римської societas, що дозволяє зробити висновок про існування цієї древньої договірної форми й у законодавстві Росії ХІХ — поч. ХХ століть.

У той же час, західноукраїнські землі (Галичина, Буковина й Закарпаття) стали місцем апробації нового законодавства Австрійської імперії. В Загальному цивільному уложенні Австрійської імперії 1811 року в главі XXVH "Про договір спільності майна" детально регламентувалося порядок створення товариства з метою спільного придбання, яке мало мати місце тоді, коли дві чи кілька осіб погоджувалися за договором об´єднати лише свій труд чи також свої речі для досягнення спільної вигоди. Цим актом перед- балось, що види товариств можуть бути різними, залежно від того, чи перетворюють учасники товариства у спільність тільки окремі речі чи суми, чи цілий рід речей, наприклад усі товари, всі плоди, всі землі або все майно без винятку. Стаття 1182 регулювала правовий режим майна товариства, де визначалася різниця між майном товариства (все, що прямо призначено було для виробництва спільної справи, складало майно чи спільний капітал товариства) та майном кожного учасника (все інше, яке перебувало у володінні кожного товариша, розглядалося як окреме майно). Кодекс передбачав обов´язок особистої участі учасників в діяльності товариства (ст. 1185). За загальним правилом, всі товариші, незалежно від їх більшої чи меншої частки, зобов´язані були однаково сприяти спільній вигоді (ст.1186). Ніхто з товаришів не мав права доручати таке сприяння третій особі чи прийняти когось у товариство або ж вести якусь побічну справу, невигідну для товариства). Проводився чіткий поділ між учасниками, які зобов´язані вносити грошові чи інші внески та учасниками, які були зобов´язані сприяти лише своєю працею (ст.1187). Кодекс детально регламентував порядок управління спільними справами, відносини з третіми особами, а також із спадкоємцями учасника, питання виходу з товариства, особливості розподілу отриманого прибутку, обов´язок відшкодування шкоди, яка заподіяна з вини учасника товариству, припинення товариства.

Окремо зазначалось правове становище товаришів на вірі в торговому товаристві (ст. 1204), а ст. 1216 поширювала всі правила зазначеної глави кодексу на торговельні (торгові) товариства "оскільки для них не існує особливих правил" ´ [27].

Наступним етапом у розвитку регулювання договору простого товариства в Росії був проект Книги V Цивільного Уложення, внесений на розгляд у Державну Думу 14 жовтня 1913 року [28]. В проекті відводилось багато місця відносинам простого товариства (зі ст. 681 по ст. 717). Згідно ст. 681, простим визнавалось таке товариство, в якому товариші беруть участь у прибутках і збитках за всіма угодами, що стосуються спільного підприємства й були укладені кимось із товаришів, але перед третіми особами кожен товариш мав відповідати лише відповідно до укладеного ним із цими особами договору. Договір простого товариства мав бути посвідчений у письмовій формі, якщо загальна сума внеску товаришів перевищувала триста рублів (ст. 682). Докладно регулювалося, що може бути внеском, який порядок його внесення, відповідальність товаришів за несвоєчасне внесення обумовленого грошового внеску, порядок ведення спільних справ, дія когось із учасників у спільних інтересах без доручення, поділ спільного майна й відступлення учасником своїх прав за договором третім особам, обумовлювалось право кожного товариша знайомитися з ходом справ товариства, ознайомлюватись із книгами і паперами товариства й отримувати усі дані, необхідні для з´ясування майнового стану товариства, порядок розподілу прибутків та збитків. Багато уваги в проекті приділялось відносинам товаришів із третіми особами, підставам припинення товариства, розрахункам між учасником, що вибуває, й товариством та ін.

Таким чином можна стверджувати, що проект Цивільного Уложення був однією з перших реальних спроб законодавчого закріплення норм про договір простого товариства в Російській імперії. Незважаючи на те, що той проект так і не був прийнятий та не набув статусу законодавчого акту, його значення в розвитку регулювання інституту простого товариства надзвичайно велике. В подальшому законодавець врахував практично всі положення названого проекту, незважаючи на те, що наступний за часом нормативний акт у галузі цивільного законодавства, присвячений, серед іншого, й договору простого товариства, був прийнятий уже після Громадянської війни 1917—1920 років — Цивільний кодекс УРСР 1922 року.

Така наступність доводить, з одного боку, високий рівень юридичної техніки проекту Цивільного Уложення, а, з іншого боку, обумовлена людським фактором: серед авторів ЦК УРСР 1922 року були видатні вчені-цивілісти дореволюційної доби, виховані на кращих традиціях "старої школи".

Договір простого товариства за ЦК УРСР 1922 року та ЦК 1963 року.

Наступний період у розвитку правового регулювання відносин простого товариства пов´язаний із наслідками запровадження радянського ладу та проведенням кодифікації цивільного законодавства в УРСР, який можна поділити на три етапи, кожен з яких починався прийняттям нового цивільного кодифікаційного акту.

З листопада 1917 року на території колишньої Російської імперії, в тому числі й на українських землях, які входили до її складу, перестало діяти практично все законодавство Російської імперії. Однак, незважаючи на це, продовжували існувати фактичні відносини простого товариства, які не мали і до революції належного правового оформлення. Перший етап розвитку договору простого товариства в післяреволюційний період пов´язаний з прийняттям першого Цивільного кодексу УРСР, введеним в дію постановою ВУЦВК від 16 грудня 1922 року.

У цьому кодексі враховані традиції законотворчості попередніх часів, досягнення інших держав світу, особливості нового соціалістичного ладу. Глава Х ЦК УРСР 1922 р. називалась "Товариства". Перші 19 статей глави X (з 276 по 294) присвячені простому товариству. Вперше в історії України на рівні закону одержали визнання й достатньо повну регламентацію суспільні відносини простого товариства, що мають найдавніше походження.

Згідно ст. 276 ЦК УРСР 1922 р. за договором товариства двоє або кілька осіб зобов´язувалися одна перед одною об"єднати свої вклади й разом діяти для досягнення спільної господарської мети. Сам по собі факт укладення договору простого товариства не означав створення нового суб´єкта цивільного права. Тобто просте товариство залишалось договірним об´єднанням кількох осіб і не мало статусу юридичної особи. Однак особливості радянського ладу дещо змінили традиційне розуміння простого товариства. Так, в примітці до ст. 279 зазначається, що "коли як вклад вноситься ненаціоналізована будівля, то право на таку будівлю може бути встановлене тільки з додержанням порядку та умов, визначених для відчуження будівель". Ідеологія соціалістичної держави не могла допустити лихварського використання капіталу. Тому законодавець жадав від товаришів особистої участі в справах підприємства, підкреслюючи, що товариші зобов´язані не тільки об´єднати внески, але й спільно діяти для досягнення спільної господарської мети .

У літературі з цивільного права 20-х років ХХ століття договору простого товариства приділялась значна увага. Але з ліквідацією приватної власності були скасовані й частки товариства, після чого висвітлення зазначених проблем у монографічній літературі зовсім припинилось, а в навчальній літературі зберігся лише сухий виклад правил, що містяться в Цивільному кодексі УРСР 1922 р. про просте товариство з обов´язковим застереженням про обмеження практичного застосування.

Більш детально особливості регулювання договору простого товариства в ЦК УРСР 1922 р. будуть розглянуті в наступних розділах в процесі дослідження простого товариства згідно з чинним законодавством України.

Починаючи із середини 50-х років практичне застосування цього інституту цивільного права зазнало істотних змін. Цьому сприяв, зокрема, розвиток колективного будівництва багатоквартирних житлових будинків на праві особистої власності, що юридично значно розширило сферу використання договору простого товариства [29].

У ті ж роки відбувається активний процес формування нового суспільного явища — міжколгоспних виробничих зв´язків з утворенням на їхній основі міжколгоспної власності. Виникає необхідність виявити природу самої міжколгоспної власності й визначити характер юридичних основ її встановлення. В юридичній літературі виникає жвава дискусія з цього приводу.

Так, С.К. Вєткін і З.С. Бєляєва вважали угоду про створення міжколгоспної організації договором простого товариства, а саму міжколгоспну організацію — новим видом товариства. С.К.Вєткін писав, що радянському цивільному законодавству відомі два типи товариств: просте, в якому кілька осіб діють спільно без утворення нової правосуб´єктної організації, та інший тип, що є юридичною особою. З перемогою соціалізму й ліквідацією приватної торгівлі товариство з правами юридичної особи втратило практичне значення і збереглося тільки просте товариство. Тим часом, побудована об´єднаними силами колгоспів електростанція є юридичною особою, отже, договір про її експлуатацію не може бути договором простого товариства. Тож С. К.Вєткін робить висновок про те, що з моменту введення електростанції в експлуатацію договір товариства припиняється.

Надалі має місце спільна часткова власність соціалістичних організацій, у якій багато подібного з договором товариства. Новостворена організація буде новим, своєрідним видом товариства, заснованим не на договорі, а на спільній власності [30].

З.С. Бєляєва відзначає, що в договорах про створення міжколгоспної організації, як і в договорах товариства, передбачається, що учасники мають право на одержання прибутку від діяльності організації й майна, що залишилось після її ліквідації, пропорційно своїм дольовим внескам. За тими ж принципами між членами розподіляються і збитки організації [31].

Подібних поглядів дотримувався і К.І. Сєдунов, який теж вважав договір про створення міжколгоспного підприємства різновидом товариської угоди. Він писав, що даний договір не є жодним з перерахованих у ЦК договорів товариства, а є новим видом договору товариства, характерною рисою якого є те, що він укладається соціалістичними організаціями, головним чином, колгоспами, з метою створення підприємства, що користується правами юридичної особи. Викладене дає підставу кваліфікувати договір, яки- ий розглядається, як договір кооперативного товариства [32]. Позицію С.К. Вєткі- на, З.С. Бєляєвої і К.І. Сєдунова розділяли й С.Ю.Кац, З.А.Підопригора та В.С. Шелестов , які теж називали правові зв´язки колгоспів по організації міжколгоспних підприємств договором товариства" [33].

Другий етап правового становлення інституту, що є предметом дослідження, пов´язаний із прийняттям 8 грудня 1961 року Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік та відповідних цивільних кодексів у союзних республіках.

У результаті змін, що відбулися, в зміненій якості і під іншим найменуванням (договір про спільну діяльність) цей договір знову з´являється на сторінках юридичної літератури (як зазначено вище) і в новому ЦК УРСР , прийнятому Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 року і введеному в дію з 1 січня 1964 року. П´ять статей (430-434) в главі 38 цього кодексу регулювали відносини, які називалися договором про спільну діяльність.

За договором про спільну діяльність сторони зобов´язувалися спільно діяти для досягнення спільної господарської мети, як то: будівництво й експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства чи установи (не переданих в оперативне керування організації, що є юридичною особою), зведення водогосподарчих споруд і пристроїв, будівництво доріг, спортивних споруд, шкіл, пологових будинків, житлових будівель і т.п. (ст. 430 ЦК УРСР 1964 року). Громадяни могли укладати договори про спільну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб. Договори про спільну діяльність між громадянами й соціалістичними організаціями не допускалися [34].

Практика використання договору про спільну діяльність обумовила поділ усієї безлічі таких договорів на дві великі групи. До першої групи відносились договори, спрямовані на створення міжколгоспної організації, яка ставала самостійною юридичною особою. У такому порядку оформлялись будівельні організації, підприємства з виробництва місцевих будівельних матеріалів, міжколгоспні електростанції. Другу групу складали договори, які не призводили до утворення юридичних осіб. Так оформлялось будівництво іригаційних споруд і радіовузлів, шкіл і клубів, організація піонерських таборів та іноді будинків відпочинку чи будинків для престарілих колгоспників [35].

Основи Цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1991 року в главі 18 також регулювали договір про спільну діяльність. Основи 1991 р. відродили термін "просте товариство", закріплюючи в ст. 122, що спільна діяльність без створення для цієї мети юридичної особи мала здійснюватися на основі договору між її учасниками. За договором про спільну діяльність (договору простого товариства) сторони (учасники) були зобов´язані шляхом об´єднання майна і зусиль спільно діяти для досягнення спільної господарської чи іншої мети, яка не суперечить законодавчим актам. Спеціальним законодавством передбачалися особливості здійснення окремих видів спільної діяльності. Але в Основах було всього чотири статті, присвячених простому товариству, які передбачалося більш детально розвивати.

Нарешті, третій етап у формуванні відносин простого товариства відбувся в період незалежності України після прийняття нового ЦК України і введення його в дію з 1 січня 2004 року. Цей кодекс врахував законодавчу практику і досвід інших держав у сфері регулювання відносин простого товариства.

Підбиваючи підсумки розгляду питання про походження й розвиток договору простого товариства , можна зробити наступні висновки:.

1. Розглянутий нами договір простого товариства відноситься до числа найбільш древніх правових інститутів. Товариські об´єднання кількох осіб для спільного досягнення якоїсь господарської мети зустрічаються ще в стародавні часи. Під поняття товариства взагалі підходять усілякі об´єднання кількох осіб з метою досягнення будь-якої спільної для учасників вигоди при "посередництві вчинення яких-небудь дій на спільному капіталі, який складається з грошей, товарів, праці чи в іншому виді".

2. Немає такого законодавства в минулому, яке б не знало договору товариства. Не стало винятком і цивільне законодавства Древнього Риму, де договір товариства набув найбільшого розвитку і належного правового оформлення. В римському праві були відомі дві форми союзів, створених для досягнення спільної мети: корпоративна установа (universitas) і товариство(societas). Сучасні законодавства взяли з римського права як прообраз сучасних простих товариств саме societas з неповним об´єднанням майна, з об´єднанням лише частини майна, що виступала у вигляді внеску учасника в товариство.

3. У римському праві головною ознакою товариства визнавалась особиста участь, спілкування. Наступні законодавства (Франції, Австрії, Пруссії, не говорячи вже про сучасні цивільні кодекси) трохи послабили цей особистий момент, надавши більшого значення майну, капіталу, який належить учасникам.

4. На Русі договір простого товариства існував із давніх часів. Можна навіть сказати, що він оформляв існуючі традиційні на цій території общинні відносини. Громада складала протягом багатьох століть форму суспільного побуту. Товариство якнайкраще відповідало сутності общинних відносин — "підняти й винести спільно те, що одному не під силу".

5. На особливості розвитку елементів простого товариства на українських землях знайшло відображення входження певних їх частин до складу різних держав.

6. Велике значення на українських землях, що входили до складу Росії, в той період мало об´єднання, що одержало назву "артіль". Артіль у сучасний період послужила прообразом кооперативів.

7. Є всі підстави говорити про те, що відносини простого товариства того часу існували в двох формах: як цивільні товариства, що мали корені в звичаях; так і як прості торгові товариства, існування яких визначалося нестатками торгового обороту.

8. В главі ХХУІІ "Про договір спільності майна" Загального цивільного Уложення Австрійської імперії 1811 року, яке поширювалось на західноукраїнські землі (Галичина, Буковина і Закарпаття) детально регламентувався порядок створення товариства з метою спільного придбання, яке встановлювалося коли двоє чи кілька осіб погоджуються за договором поєднати лише свою працю чи також свої речі для досягнення спільної мети. Цим актом передбалось, що види товариств можуть бути різними, в залежності від того, чи об´єднаються окремі речі, суми, чи цілий ряд речей або всі товари, всі плоди, всі землі чи все майно без виключення.

9. Проект Цивільного Уложення, внесений у Державну Думу 14 жовтня 1913 р., був однією з перших реальних спроб законодавчого закріплення норм про договір простого товариства в Російській імперії. Незважаючи на те, що той проект так і не був прийнятий та не набув статусу законодавчого акта, його значення в розвитку регулювання інституту простого товариства надзвичайно велике. Наступні законодавці врахували практично всі положення названого проекту.

10. У ЦК УРСР 1922 року вперше в історії України на рівні закону одержали визнання й достатньо повну регламентацію суспільні відносини простого товариства, що мають найдавніше походження.

11. З ліквідацією приватної власності були скасовані й частки товариства, після чого висвітлення зазначених проблем у монографічній літературі зовсім припинилося, а в навчальній літературі зберігся лише сухий виклад правил про просте товариство з обов´язковим застереженням про їх обмежене практичне застосування. Але починаючи із середини 50-х років становище істотно змінилося. Цьому сприяло колективне будівництво багатоквартирних житлових будинків на праві особистої власності, що юридично значно розширило сферу використання договору простого товариства.

12. Внаслідок змін, що відбулися, договір простого товариства в зміненій якості і під іншим найменуванням (договір про спільну діяльність) знову з´явився в новому ЦК УРСР 1964 року та на сторінках юридичної літератури.

13. Основи Цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. відродили термін "просте товариство", але регулювання зводилося до чотирьох статей, що не могло вважатися достатнім і повним.

14. Цивільний Кодекс України 2004 р. знову відводить багато місця договору простого товариства, відроджуючи кращі традиції в законодавчому регулюванні цих найдавніших майнових відносин.

Використані джерела:

1. Див: Федоров А.Ф. Торгове право. — Одеса, 1911. — С.

2. Соколовский П.Е. Договор товарищес- тва по Римському гражданському праву,— Киев. Типограф.Ампер.ун-та свВладимира, 1893. — С54

3. Див: Победоносцев К. Курс цивільного права. Частина 3. Договори і зобов ´язання. —

2- і изд. — СПб, 1890. — С. 513.

4. Див.: Шретер В. Радянське господарське право. — М.-Л. 1928. — С.149.

5. См.: Ельяшевич В.Б. Юридическое лицо, его происхождение и функции в римском час- тном. праве. СПб., 1910. — С. 430.

6. Див.: Победоносцев К. Назв. роб. —С. 516.

7. См.: Римское частное право. Под ред. И.Б. Новицкого, И.О. Перетерского. — М.: 1994. — С. 463-474.

8. См.: Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права, (по изданию 1914 года). — М.: 1994. — С. 111.

9. См.: Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. — М.: 1998. — С. 145.

10. Победоносцев К. Назв. роб. — С. 532.

11. Там же.

12.Даль ВЛ. Толковый словарь живого великорусского языка. — Т. 4. — М.: 1991. — С. 413.

13. Історія держави і права України /за редА.Й.Рогожина — К.: "Ін Юре", 1996. —С.60 -61.

14. див. Іст.... с.119, зноска Чубатий М. — Огляд історії українського права.

15. Там само.

16. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. — Т. 4. — М.: 1991. — С. 198.

17. Полное собрание законов Российской империи — Т. XXIX. СПб. 1830. — С. 971-979.

18. Свод Законов. — Т. X. Ч. 1. СПб. 1913.

19. Свод законов. — Т. XI. Ч. 2. СПб. 1913.

20. Каминка А.И. Очерки торгового права. СПб. 1912. — С. 266—267.

21. См, например, Максимов ВЯ. Законы о товариществах. — М.:1911. — С. 59 (§1), 62 (§ 9), 197 (§ 47) и др.

22.См.: Гессен ЯМ. Устав торговый. — Т.Ч. 2. Изд. 1903 г. по сводному продолжению 1912 г. Изд. — 2-е. СПб., 1914. — С. 56.

23. Ст. 155-163 Устава торгового// Гессен Я.М. Назв. роб. — С. 164-166.

24. Устав о Части. Золотопром., изд. 1886 г., ст. 32, 73 // Победоносцев К. Назв. роб. — С.534.

25. Положение о Казенном Подряде, ст. 3 // Победоносцев К. Назв. роб. — С.535.

26. Положение о выкупе, 34, 77,139//Победоносцев К. Назв. роб. — С.535.

27Хрестоматія з історії держави і права України /за ред. ВД.Гончаренка. — Т.1. — К.: "Ін Юре", 1997. — С.

28 См.:Герценберг В.Э., Перетерский И.С. Обязательственное право. Книга V Гражданского Уложения. Проект. — СПб., 1914. Аналогичные постановления содержались в Проекте Гражданского Уложения под ред. И.М. Тют- рюмова // Гражданское Уложение. Проект. Составил Саатчиан АЛ. — СПб., 1910.

29.См.: Ем В.С., Козлова Н.В. Договор простого товарищества (о совместной деятельности)// Гражданское право. Учебник. Отв. ред. проф. ЕА. Суханов. — Т. 2. Пт. 2. — М.:2000. — С. 306; Ем В.С., Козлова Н.В. Договор простого товарищества (комментарий главы 55 ЦК)// Законодательство. 2000. — № 1. — С.7-8.

30. См.: Иоффе О.С. Развитие цивилис- тической мысли в СССР (часть I)// Гражданское право. Избранные труды. — М.: 2000. С. 184-185.

31. См.: Веткин К.С. Правовое положение межколхозных электростанций// Ученые записки Харьковского юридического института. Вып. 5. — 1954. — С. 121-126.

32. Див.: Беляева З.С. Правове положення міжколгоспних організацій. — М.: 1958. — С.38.

33. См.: Седунов К.И. Гражданско-право- вье формы колхозной электрификации// Советское государство и право. — 1957. — № 12. С. 49-50.

34. См.: Кац С.Ю., Подопригора З.А., Шелестов В.С. Некоторые правовые вопросы межколхозной собственности// Советское государство и право. — 1959. — №2. — С. 140.

35. Более подробное рассмотрение особенностей регулирования договора о совместной деятельности в ЦК РСФСР 1964 г. будет дано в качестве сравнения при анализе особенностей правового регулирования договора простого товарищества в настоящее время.

36. См.: Иоффе О.С. Обязательственное право. — М.: 1975. — С. 769.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Академія прокуратури України (збірник наукових праць)
Адміністративний суд Украіни (збірник наукових праць)
Правові науки України (Збірник наукових праць)