5.3. Церковна боротьба. Братства та Брестська унія
У другій половині XVI ст. — першій половині XVII ст. православна релігія і українська національна культура стають надзвичайно важливим об´єктом наступу польських урядових кіл, магнатства і шляхти та католицької церкви. Проти цих ідеологічних основ української народності ведеться боротьба, скоординована з державним та економічним наступом, який ставив українську народність на межу виживання. Малося на меті колонізувати українську еліту, позбавити народ власної мови, денаціоналізувати його, знищити українську православну релігію і культуру, окатоличити Україну і в кінцевому результаті перетворити її в одну з покірних провінцій Речі Посполитої.
Криза православної церкви у XV, другій половині XVI, та на початку XVII ст. продовжувалася. Вона була значною мірою результатом бездержавності українського народу і відсутності її захисту з боку держави. Проявами кризи у православній церкві, як і раніше, були призначення великим князем або магнатами — «на подання» —- єпископів. Великий вплив мав так званий «патронат» (тих світських діячів, які опікали релігійні заклади).
Урядові чиновники-воєводи, намісники, старости присвоювали «патронат» над церквами й монастирями в межах своїх територій і таким чином збагачувались, використовуючи призначення на духовні посади, визначення церковних, монастирських земель та маєтків. Було немало випадків, коли «патронами» ставали ті, хто перейшов у католицизм або якусь із протестантських сект. Ці «патрони» переслідували й утискували православних священиків та мирян.
Становище нижчого духовенства, особливо сільських священиків, ставало все нестерпним. Тому авторитет сану священика падав. Як наслідок, на ці посади часто попадали невігласи та гіркі п´яниці.
Перебуваючи в стані занепаду і дезорганізації, православна церква не могла підтримувати духовні традиції, освіту й письменство, виконувати роль духовної основи українського народу. В той же час вона була національним прапором українського народу в боротьбі проти польсько-католицької експансії.
У другій половині XVI ст. протестантські течії, незважаючи на репресії в Польщі, активізувалися, що сприяє пожвавленню у Речі Посполитій культурних процесів. Безперервні дискусії церковних діячів викликають до життя досить значну художню літературу, певною мірою полемічну. Це відповідно впливає і на Україну, сприяючи пожвавленню її церковного та культурного життя.
Серед реформаційних течій в Україні кінця XVI — початку XVII ст. найбільше поширюється социніанство — одне із вчень антитринітаризму (заперечення догмату про святу трійцю). Ідеологом його був швейцарець Фауст Социн (1539-1604 pp.), який через гоніння втік із Швейцарії і в 1579 р. приїхав до Польщі. В основу свого вчення він поклав раціоналізм, побудову християнської віри на базі розуму. Заперечувалося все містичне. Христос вважався не богом, а людиною. Социніанці виступали проти таких таїнств, як причащання, хрещення дітей та ін., відстоювали свободу совісті, піклувалися про поширення освіти.
З 60-70-х років XVI ст. у Польщі посилюють боротьбу проти реформації орден єзуїтів та інші реакційні сили. Однак єзуїти ведуть наступ не лише проти протестантизму, а й православної релігії — «схизми». Вони застосовують досить своєрідну і водночас ефективну тактику: створюють густу мережу шкіл із залученням великої кількості кваліфікованих педагогів. Основна увага приділялася гуманітарним та словесним наукам — граматиці, риториці, поетиці. Педагоги докладали багато зусиль, щоб зробити учнів своїми союзниками. До цих чи не найкращих у Європі шкіл, при обмеженій кількості українських навчальних закладів, віддавали своїх дітей як польські, так і українські магнати й шляхтичі, а учні ставали завзятими католиками. Єзуїти звертають особливу увагу на заможних, а також талановитих людей із нижчих верств населення, намагаючись залучити їх до шкіл та церкви. Вони також володіли майстерністю проповіді та диспутів, привертали на свій бік багатьох слухачів, ведучи пропаганду в маєтках магнатів, шляхти та у містах. Православну церкву зони критикували за неуцтво священиків, втручання світських у церковні справи. Висувається ідея церковної унії — приєднання православної релігії до католицької.
Шукаючи вихід із церковної кризи, українське громадянство відчуває потребу реорганізувати церкву, оздоровити й обновити її, піднести рівень освіти її служителів.
У відповідь на посилення польсько-католицького наступу в Україні XVI ст. зростає православна магнатсько-шляхетська опозиція, на чолі якої фактично стояв князь Василь-Костянтин Острозький. Опозиція дотримувалася поміркованих поглядів і не виступала проти влади польської «корони». Вона прагнула лише розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої. Магнати протегували православній церкві та культурно-освітній справі. Зокрема, Григорій Хоткевич першим заснував друкарню на півночі України, у Заблудові, в якій Іван Федоров почав друкувати книги. Костянтин Острозький заклав Академію — один із найкращих вищих навчальних закладів у Європі. Його син Василь-Костянтин Острозький продовжував справу батька, став відомим меценатом української культури.
Однак це були покоління, сформовані у Литовській державі. В кінці XVI — на початку XS/II ст. нові покоління магнатів потяглися до Польської держави, колонізувалися і окатоличилися, і вже син Василя-Костянти-на Острозького відрікся від своєї церкви, а онука на місці православної Острозької академії створила єзуїтську колегію. Шляхом ренегатства пішли майже всі магнатські і значна частина шляхетських родів. Дещо послідовніше відстоювала свою православну релігію, культуру та соціальні права дрібна українська служила шляхта, що мешкала в Чернігівській, Київській, Брацлавській землях, на окраїнах Галичини і Волині. Вона використовувала методи легальної боротьби в сеймі та місцевих сеймиках. І хоча в окремих випадках це мало деякий успіх, в цілому польська система підкорила і її. Українська еліта на межі XVI—XVI! ст. зрадила свій народ. У важкі, трагічні для нього часи вона не очолила боротьби, чим нанесла йому велику шкоду, бо в тих умовах феодальних протиріч, до того ж ускладнених жорстокою польсько-католицькою навалою із заходу та турецько-татарською зі сходу й півдня, лише привілейовані, економічно сильні соціальні верхи разом з народними масами могли вести розбудову і захист національного та культурно-церковного життя народу, відновлювати його державність.
У ці складні часи керівництво й ініціатива в національно-визвольному русі остаточно переходять до козацтва, до якого частково приєдналася шляхта. Пізніше ця роль повністю перейшла до козацтва.
У другій половині XVI ст. — на початку XVII ст. в боротьбу за оздоровлення і зміцнення православної церкви та культури втягується й українське міщанство, яке завдяки економічному зростанню міст та магдебурзькому праву зміцніло і було достатньо незалежним від адміністрації. Навіть у містах, що підкорялися магнатам, населення обирало своє керівництво і було досить самостійним. У західних землях України міста були віддані у повне розпорядження католиків-поляків, а частково — німців. Однак за мурами міста жило численне приміське українське населення, тісно пов´язане з селянством, і воно сміливо вело боротьбу з польською міською верхівкою.
Формою організації у цій боротьбі українського міщанства стають братства. Вони існували уже в XV ст., однак тоді вони займалися переважно церковними справами та опікувалися членами-братчиками.
У другій половині XVI ст., з посиленням у містах польсько-католицького наступу, братства розгортають боротьбу за національні права корінного населення міст. Особливих розмірів цей рух набув у Львові, найбільшому місті тогочасної України.
Власне, львівське братство боролося з польським патриціатом за розширення своїх прав уже з початку XVI ст. і досягло деяких поступок з боку католицьких верхів міста. У 1539 р. братство домоглося відновлення галицького православного єпископства. У 80-х роках XVI ст. Львівське братство модернізувало свою організацію: обмежило деякі застарілі традиції (братські «пири» у свята та ін.) і зосередило увагу на питаннях захисту і розвитку віри, церковних справ, освіти, виробило відповідний статут. Тепер запроваджувалися санкції до братчиків за порушення дисципліни і статуту братства, підносився рівень їх організованості. У 1586 р. антиохійський патріарх Іоаким, який прибув до Львова, затвердив його статут і встановив за ним право зверхності над іншими братствами. У 1587 р. константинопольський патріарх Єремія визнав за Львівським братством право ставропігії, тобто непідлеглості місцевому єпископу, і доручив йому контроль над іншими братствами. Львівське братство виступило тоді з ініціативою заснування братств у всіх містах, і ці організації швидко поширилися по всій Україні. Віленське братство надрукувало зразок статуту, і братські організації всюди набрали однакового характеру.
Згідно зі статутом до братств приймали і шляхту та селян (посполитих). Члени товариств платили внески, щомісяця обирали старшин, судилися своїм судом і не повинні були звертатися до світського державного суду. Братства, як і раніше, надавали значну матеріальну допомогу своїм членам. Вони мали право не підкорятися єпископу, якщо вбачали в його діях «неправедність», аморальність, тобто здійснювали контроль за діяльністю виборних церковників.
У кінці XVI ст. подібні братства виникли у Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі та інших містах. Незважаючи на опір церковної ієрархії, братства запроваджували принцип виборності служителів церкви із світських людей, членів братств. Однак визнати це позитивним явищем неможливо, тому що часто на посаду священиків таким чином попадали некомпетентні люди. Цілком зрозуміло, що діяльність священика може базуватися лише на широкій теологічній ерудиції.
У 1615 р. виникло Київське братство (при Богоявленській церкві). Важливу роль в його організації відіграли представники міщанства, шляхти, духовенства — І. Борецький, 3. Копистинський, І. Курцевич, Е. Гулевич, яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти. У 1620 р. до братства записався гетьман П. Сагайдачний «зі всім військом Запорозьким». У 1616 р. братство заснувало школу.
У 1617 р. з´явилося Луцьке чеснохрестенське братство, такі ж організації виникають у Вінниці, Лубнах, Немирові та інших містах.
Завдяки енергійній діяльності і підтримці патріархів у кінці XVI ст. — на початку XVII ст. братства посіли провідне місце у релігійно-культурному та досить значне — в суспільно-політичному житті українського народу. Вони виступали з ініціативами церковних реформ, усували церковників, які себе дискредитували, знаходили кваліфікованих учителів для своїх шкіл, керівників друкарень, сприяли піднесенню діяльності церков та монастирів, створювали нові школи і бібліотеки, поширювали релігійну літературу, зберігали культурні цінності та сприяли творенню нових, ініціювали і підносили суспільно-політичну активність населення міст. Найбільшою заслугою братств було створення шкіл, в тому числі таких, в яких ґрунтовно вивчали грецьку мову. На противагу єзуїтським школам значна кількість братських шкіл виховувала велику масу студентів (студеїв), які разом з учителями, в основному молодими, складали нове освічене покоління, виховане в атмосфері боротьби з наступом католицтва. Воно відзначалося сміливістю і активністю.
Традиційно в ті часи випускники шкіл мандрували по містах і селах, розносили знання, гасла боротьби проти католицько-польського наступу, розворушували, будили громадянство. Це була своєрідна ідеологічна підготовка українського народу до боротьби проти наступу польського шляхетства, майбутніх козацьких і селянських повстань. Своєю діяльністю братства сприяли релігійному відродженню.
Поряд з цим у їхній діяльності були й деякі недоліки. Керівництво світських діячів релігійними справами часто виливалося у некомпетентне втручання в життя церкви, порушувало церковний порядок. Братства почали усувати священиків без достатніх обґрунтувань, самі вирішували складні церковні питання, що вимагали серйозних знань і навіть тлумачили святе письмо, не маючи достатньої теологічної підготовки. Точилися безнастанні суперечки братств з єпископами, що паралізувало в деяких регіонах і містах церковне життя. Це стало однією з причин, що зародила у частини духовних ієрархів ідею церковної унії — об´єднання суворо дисциплінованої католицької та православної релігій.
Однак найголовнішою причиною прагнення православних ієрархів до унії було егоїстичне бажання верхівки православної церкви зрівнятися з католицькими «князями церкви», засідати поруч з ними в сеймі, залежати лише від Папи Римського. їх дратувало і керівництво східних патріархів, які підтримували братства, надто втручалися у внутрішнє життя православних єпископів, висилали суперечливі вказівки та вимагали значної матеріальної підтримки.
Польський король і Папа Римський були зацікавлені у проведенні унії, тому що таким чином вони духовно підкоряли український народ, значно збільшували свої володіння і доходи. Однак для українського селянства, міщанства, частини середньої і дрібної шляхти збереження релігії батьків було символом збереження своєї незалежності. Католицька ж церква була для них знаряддям іноземного поневолення.
Розгром зусиллями влади і єзуїтів церковної реформації зміцнив католицьку церкву на початку 90-х років XVI ст., і це сприяло проведенню унії. І в здійсненні цієї ідеї активну роль відігравали єзуїти, вони ж були і в авангарді цього руху.
Слід зазначити, що розкол християнства, який стався в 1054 p., викликав невдоволення у частини віруючих. У зв´язку з цим ідея церковної унії неодноразово висловлювалася в XIV-XV ст. Для багатьох здавалося справедливим відновити єдність церкви Ісуса Христа. Однак польський король і Папа Римський вели не до об´єднання, а до приєднання і підкорення православ´я. Унію підтримувала значна частина єпископів України — львівський, луцький, володимирський, холмський і туровський, а також митрополит Київський Михайло Рогоза.
У 1591 р. єпископи виробили умови об´єднання церков і висловили готовність до цього.
У жовтні 1596 р. польський король Сигізмунд ІІ! і Михайло Рогоза за дорученням папи Климента VIII скликали у Бресті (Бересті) церковний собор для офіційного проголошення унії.
Однак собор розколовся на два окремих собори — уніатський і православний. 18 жовтня 1596 р. єпископи-відступники підписали акт про унію, не погодивши цього зі східними патріархами, яким вони підпорядковувалися, і не отримавши від них повноважень на це. Цим актом в Україні і Білорусії замість православної церкви утворилася уніатська (греко-католицька), підпорядкована Папі Римському. Визнавалися основні догмати католицизму, але обряди залишалися православними.
Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від податків, українська шляхта отримала право обіймати посади в адміністративному апараті, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті.
Православний собор відкинув унію і оголосив ієрархів-відступників позбавленими влади, наклавши на них прокляття. Польський король Сигізмунд, незважаючи на протести православного собору, визнав уніатську церкву обов´язковою і поставив православну церкву поза законом. Він насаджував унію шляхом насильства. Фактично відбувався процес розгрому православ´я, віри мільйонів українців, однієї із найбільш блискучих і глибоких релігій світу.
Незважаючи на погрози уряду, православні виступили на захист своєї віри. Ареною боротьби став сейм. Однак дебати з цього питання на кількох сеймах не дали результатів. Лише несприятлива зовнішньополітична ситуація для Речі Посполитої на початку XVII ст. змусила її уряд піти на поступки православним, і постановами сейму в 1607 р. їх переслідування були припинені. За «грецькою» вірою залишалися її давні права, а духовенству, що не приймало унії, проголошувалася амністія.
Однак католицька реакція продовжувала переслідування, викликавши бурхливі повстання в Луцьку у 1620 р., в місті Острогу 1638 р. та ін. Важливу роль у боротьбі проти унії відігравали братства, які широко розгорнули культурно-освітню діяльність, відкривали друкарні, школи, друкували книги, матеріально підтримували церкви і монастирі.
Велике значення у поглибленні національної самосвідомості та стійкості мала полемічна література, була спрямована на захист православ’я, тавруючи паразитизм магнатства і багатої шляхти.
У кінці XVI — на початку XVII ст. у релігійну боротьбу вступає нова суспільна сила — козацтво, що поступово стає опорою православної церкви і широких має українського народу. Спочатку козаки, як і українська шляхта, пишуть протести проти намагання уніатів захопити майно православної церкви. Але це мало допомагало, і вони переходять до оборони своєї церкви силою зброї. Зокрема, коли емісари уніатського митрополита захоплюють у Києві багаті київські монастирі, козаки захищають їх зі зброєю в руках. Це зупинило уніатсько-католицьку експансію у Києві, в той час як у Львові уніати насаджають свою владу. Тому в 20-х роках XVI! ст. центр українського релігійно-культурного життя переміщується знову до Києва, сюди переїжджають деякі видатні культурні діячі з Галичини і займають важливі церковні посади.
У кінці XVI ст. —- на початку XVII ст., коли майже всі православні єпископи і митрополит Рогоза перейшли в уніатство, православна церква залишилася без керівництва (єпархії), що загрожувало повною її дезорганізацією. Тоді гетьман П. Сагайдачний, скориставшись приїздом східного патріарха Теофана, таємно організовує висвячення нового митрополита —- Іова Борецького і п´яти єпископів, чим зміцнив становище православної церкви, по суті, врятувавши її від розвалу. Митрополит Іов Борецький виїздить до козаків, виступає перед ними з проповіддю і приймає від них клятву захищати свою віру «аж до горла».
Напередодні і на початку війни Туреччини проти Польщі у 1621 р. козацтво дає згоду захищати Польщу, але вимагає від польського уряду поліпшити становище православних. У Варшаву прибуває козацька делегація, до складу якої входив П. Сагайдачний. Король дав згоду затвердити нове керівництво православної церкви, обіцяв «заспокоїти» релігійні справи. Однак він не виконав своїх обіцянок, хоча козацтво на чолі з гетьманом Сагайдачним ціною великих жертв врятувало Польщу від турецького розгрому.
У 20-х роках XVII ст. між козацтвом і польським урядом велися переговори про поліпшення становища православної церкви, однак вагомих результатів вони не мали. Українське населення залишалося розділеним на православних і уніатів, що ворогували між собою. Від цього користь отримували лише поляки. Слід відзначити, що українська уніатська церква після Берестейської (Брестської) опинилася у трагічному становищі: православні ненавиділи уніатів за зраду, а католицька (польська) церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо головним для них було питання національного походження. Однак з часом все змінилося. Уніатська церква перетворилася в борця проти полонізації, за національні права і свободи українського народу.
У 1633 р. королем Польщі став Владислав IV, який з метою використання козаків у війнах в інтересах Польщі був схильний до компромісів, примирення з православною релігією. Митрополитом православної церкви обирається Петро Могила, син молдавського господаря, людина з європейською освітою, який у 1633 р. займав посаду архімандрита Києво-Печерського монастиря. Він був відданий православній церкві і використовував навіть свої особисті матеріальні засоби на її користь. Новий митрополит зосередив у руках митрополії великі земельні багатства і на цій базі розгорнув широку релігійно-просвітницьку діяльність, здійснивши ряд реформ. Перш за все він зосередив свої зусилля на зміцненні дисципліни серед духовенства, ввів духовний суд-консисторію, яка розглядала незаконні вчинки священиків.
Були оновлені київські святині, зокрема реставровано храм св. Софії, Михайлівський монастир, церкви Трьохсвятительську, Спаса та ін.
Особливе значення мала його організаторська діяльність в освітній галузі. Братська школа була перетворена на колегію по типу європейської школи з викладанням латинською і грецькою мовами. Вона дістала пізніше назву академії. її філії були створені у Вінниці, на Поділлі і Кременці на Волині. Це забезпечувало священикам, яких в основному готували колегії, ґрунтовну освіту. Було видано кілька підручників, богословських творів, серед яких і Катехізис, який використовується і понині у всіх православних церквах світу.
Петро Могила упорядкував теологічно-догматичні та обрядові справи, написав і надрукував низку праць, у яких дав теоретичні відповіді на критику православ´я католицькими теоретиками. У 1646 р. він видав виправлений требник, у якому описав православні обряди і дав рекомендації з їх проведення. Тим самим були усунені неясності, вагання, а в церковну організацію введено єдиний порядок і систему. У зв´язку з тим, що православна церква охоплювала своїм впливом всю Україну, уніфікація релігійного життя зміцнювала національну єдність українського народу.
Петро Могила ліквідував анархію, спричинену в церковному житті втручанням братств та суперечками зі священиками. Він не вів відкритої боротьби з братствами, але нейтралізував їх тим, що виховав освічене духовенство, яке взяло керівництво церквою у свої руки. Однак частина істориків (І. Крип’якевич та ін.) вважають, що його реформи проходили без урахування українських культурних традицій, лише на західних зразках. Церква була відірвана від українського народу, від його суспільно-політичного життя.