Електронна бібліотекапідручники


Адміністративний суд Украіни (збірник наукових праць)

Проблеми визначення юридичної сили нормативно-правових актів під час вирішення адміністративних спорів


Михайло СМОКОВИЧ,

суддя Вищого адміністративного суду України, секретар Пленуму Вищого адміністративного суду України

У теорії права юридична сила нормативно-правових актів існує у двох основних значеннях. Перше: під юридичною силою нормативно-правового акта розуміється його здатність реально діяти, фактично породжувати юридичні наслідки. Будь-який нормативно-правовий акт має межі своєї дії (існування): 1) у часі, тобто обмежений періодом дії, коли нормативно-правовий акт має юридичну чинність, а саме вступом нормативно-правового акта в юридичну силу і моментом втрати цієї сили; 2) у просторі, на який поширюється дія нормативно-правового акта; 3) за колом осіб, які підпадають під вплив нормативно-правового акта: на основі нормативно-правового акта у них виникають юридичні права і обов´язки.

Наприклад, початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і припинення дії закону. Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію від моменту (дня) набуття ним юридичної сили. Закон набуває юридичної сили у день його ухвалення, тобто підписання закону. У той же час закони починають діяти з моменту ухвалення; з моменту опублікування; з часу, який позначено в самому законі; з часу, який визначено в постанові про порядок введення закону в дію.

Друге: під юридичною силою нормативно-правового акта розуміється його місце в ієрархічній структурі нормативно-правових актів, його значення, його верховенство або підпорядкованість залежить від положення і ролі органу, який прийняв акт, від його конституційних повноважень і компетенції, якою цей орган наділений.

Хоча окремі науковці-правники юридичну силу нормативно-правового акта ототожнюють з юридичною чинністю цього акта. Зокрема, вказують, що юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією України і законом про нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта — це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії інших правових актів і залежати за формальною обов´язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб´єктом нормотворчості.

На мій погляд, коли мова йде про ієрархію нормативно-правових актів, правильним буде застосовувати в другому значенні ознаку нормативно-правового акта, а саме: юридичну силу нормативно- правового акта, а не його чинність. Оскільки законодавець у частині другій статті 8 Конституції України вказав, що Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно- правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Тобто в самій Конституції України законодавець назвав цю властивість нормативно-правового акта юридичною силою. Саме в цій нормі закріплено інститут юридичної сили нормативно-правового акта. Хоча поняття цього інституту на нормативному рівні не розкрито і не сформульовано, воно знаходить своє відображення у працях науковців-правни- ків теорії права. Щодо чинності нормативно-правового акта, то це поняття більше кореспондується з поняттям дії нормативно-правового акта, хоча ці поняття також далеко не тотожні, але в будь-якому разі вони, на мій погляд, не мають відношення до юридичної сили нормативно-правового акта, яка визначає їх місце в ієрархії цих актів.

На перший погляд, у судовій практиці проблем із визначенням вищої юридичної сили нормативно-правового акта над іншими нормативно-правовими актами немає. Як мною зазначено вище, із частини другої статті 8 Конституції України випливає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Однак законодавець не лише виділив та вказав у Конституції України на те, що закони також приймаються на основі Конституції України, а визначив й інші нормативно-правові акти.

Так, відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов´язковими до виконання на території України. Тобто із цієї конституційної норми прямо вбачається, що укази та розпорядження Президента України є підзаконними актами, тому, звісно, вони мають меншу юридичну силу, ніж Конституція та закони України.

У свою чергу, за положеннями частини третьої статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Зі статті 117 Конституції України випливає, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження. Зазначенні приписи Конституції України вказують на те, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України повинні відповідати Конституції України, законам України та указам Президента України, тому останні, відповідно, мають вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України.

Згідно з частиною другою статті 135 Конституції України нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання. На мій погляд, вказаною черговістю перерахованих видів нормативно-правових актів зазначена норма Конституції України визначила ієрархію нормативно-правових актів у національній правовій системі України та вказала на місце в цій ієрархії нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Однак слід враховувати, що за частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України, також є частиною національного законодавства України. У зв´язку з цим виникає питання про місце міжнародних договорів в ієрархії національної правової системи.

Відповідно частини другої статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906 — W "Про міжнародні договори" якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку (ратифікований Верховною Радою України), встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Отже, цією нормою законодавець визначив в ієрархічній системі національного законодавства України місце міжнародних договорів. Міжнародні договори в ієрархії національного законодавства повинні відповідати лише Конституції України, що, у свою чергу, означає, що всі інші нормативно-правові акти (закони та підзаконні акти) повинні відповідати міжнародним договорам, якщо ні, то застосовуються правила міжнародного договору. У разі колізії норм ратифікованого і норм національного права перші мають вищу юридичну силу порівняно з другими і підлягають пріоритетному застосуванню.

Відтак, ієрархія нормативно-правових актів у правовій системі України залежно від їх юридичної сили є такою:

1) Основний Закон нашої держави (Конституція України);

2) міжнародні договори:

а) якщо законодавець не здійснив трансформацію цих норм у внутрішнє законодавство;

б) у разі колізії норм ратифікованого договору і норм національного права;

3) закони України;

4) укази Президента України;

5) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України;

6) нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим, рад областей, міст Києва та Севастополя;

7) інші нормативно-правові акти України.

Суди при вирішенні адміністративних справ повинні дотримуватись зазначених вище положень Конституції України та інших правових актів, за якими визначено юридичну силу нормативно- правових актів і згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов´язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Водночас у судовій практиці адміністративні суди зіткнулися з новими проблемами щодо застосування нормативно- правових актів, у тому числі й з огляду на їх юридичну силу. Це проблеми із застосування нормативно-правових актів, які мають однакову юридичну силу і прийняті одним нормотворчим органом, але по-різному регулюють одні й ті ж правовідносини. Зокрема, у правотворчій діяльності є випадки прийняття нового акта, який замінює раніше діючий, але при цьому правотворчий орган не скасовує раніше діючий акт, тобто й цей акт також продовжує діяти. У зв´язку з цим виникає парадоксальна ситуація при застосуванні нормативно-правого акта: є два нормативно-правові акти, які мають однакову юридичну силу, але по-різному регулюють спірні правовідносини. Щодо визначення пріоритету одного з цих актів над іншим є неоднозначні думки і позиції у правників: як науковців, так і практиків, у тому числі й у судах під час розв´язання спорів адміністративної юрисдикції.

Досліджуючи зазначені проблеми, які виникали під час розгляду судами адміністративних справ, шляхом аналізу судових рішень Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України (далі — ВСУ) та Вищого адміністративного суду України (далі — ВАСУ), довелося зустрітися з такими випадками та судовими висновками.

До особливих справ, у яких виникали вказані вище проблеми, належать справи за позовами потерпілих від Чорнобильської катастрофи до управлінь (відділів) праці та соціального захисту населення у відповідних районах та містах про зобов´язання виплатити заборгованість зі щорічної допомоги на оздоровлення та інших компенсаційних виплат, передбачених статтями 37, 39, 48 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі — Закон № 796-ХІІ) та до управлінь (відділів) Пенсійного фонду України у відповідних районах та містах про зобов´язання нарахувати та виплатити пенсію та додаткову пенсію, передбачених статтями 50, 54 Закону № 796-ХІІ виходячи, відповідно, з мінімальної заробітної плати та з мінімальної пенсії за віком, встановлених законами України.

У першій категорії справ, а саме щодо зобов´язання нарахувати та виплатити заборгованість із щорічної допомоги на оздоровлення, проблема полягала в тому, з якого розміру мінімальної заробітної плати слід виходити під час проведення розрахунку цієї допомоги, а саме: із розміру, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року № 836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі — Постанова КМУ № 836) чи встановленого Законом України від 26 грудня 2002 року № 373-IV "Про встановлення мінімальної заробітної плати на 2003 рік" або відповідними законами України про Державний бюджет України на відповідний рік, якими встановлено розмір мінімальної заробітної плати значно більший, ніж Постановою КМУ № 836.

Під час вирішення однієї з таких справ Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України, скасовуючи судові рішення, якими було відмовлено в позові, та задовольняючи позов, вказала на те, що виходячи із загальних засад пріоритетності законів над під- законними нормативними актами застосуванню підлягають норми законів. На мій погляд, зазначена проблема розв´язана повністю, і таким висновком Верховний Суд України скасував консервативний підхід, який зберігався в судах із радянських часів у цій категорії справ.

Складніше було вийти судам з цієї проблеми під час вирішення спорів за позовами потерпілих від Чорнобильської катастрофи до управлінь (відділів) Пенсійного фонду України у відповідних районах про зобов´язання нарахувати та виплатити пенсію та додаткову пенсію, передбачених статтями 50, 54 Закону № 796-ХІІ, якими визначено, що ці пенсії не можуть бути менші ніж кратна кількість мінімальних пенсій за віком. Складність полягала в тому, що частиною п´ятою статті 54 цього Закону надано право Кабінету Міністрів України встановлювати порядок виплати цих пенсій, який користуючись таким правом встановив, що під час нарахування цих пенсії та додаткової пенсії слід виходити з розміру 19,91 гривні. Хоча відповідно до Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов´язкове пенсійне страхування" (далі — Закон № 10584V) цей розмір був і є значно більшим.

Такий казус виник у справі за позовом одного з потерпілих від Чорнобильської катастрофи до Управління Пенсійного фонду України в Новопсковському районі Луганської області про визнання протиправними дій щодо нарахування пенсій згідно з порядком, встановленим Кабінетом Міністрів України, та зобов´язання провести перерахунок пенсії у розмірах, передбачених статтями 50, 54 Закону № 796-ХІІ. ВАС України, залишаючи рішення судів попередніх інстанцій без змін, якими було задоволено позов у цій справі, вказав, що суди правильно не взяли до уваги посилання відповідача на частину п´яту статті 54 Закону № 796-ХІІ, якою передбачено, що порядок обчислення пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв´язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи визначається Кабінетом Міністрів України, оскільки надання законодавцем такого права Кабінету Міністрів

України не означає, що останній, встановлюючи такий порядок, може допустити звуження змісту та обсягу прав позивача, встановлених цим же Законом. Тобто, Кабінет Міністрів України повинен був встановити зазначений порядок, не порушуючи положень цього Закону, в тому числі й інших законів, якими встановлено розміри мінімальної пенсії за віком.

Подібний підхід щодо вибору застосування положень постанов Кабінету Міністрів України чи законів України застосований під час вирішення справи за позовом Колективного підприємства "Кримське кар´єроуправління" до Феодо- сійської міжрайонної державної податкової інспекції в Автономній Республіці Крим про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення. Колізія норм права в цій справі полягала в тому, що в частині шостій статті 30 Кодексу України про надра законодавець надав право Кабінету Міністрів України встановлювати нормативи плати за користування надрами та порядок її справляння. Постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 року № 1014 "Про затвердження базових нормативів плати за користування надрами для видобування корисних копалин та Порядку справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин" (далі — Постанова №1014) затверджено базові нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин та порядок її справляння, а постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 року № 427 "Про застосування коефіцієнта до базового нормативу плати за користування надрами для видобування каменю будівельного" (далі — Постанова № 427) установлено, що на період із 1 квітня 2003 року до 1 січня 2005 року до базового нормативу плати за користування надрами для видобування каменю будівельного застосовується коефіцієнт 0,3.

У той час статтею 6 Закону України від 27 листопада 2003 року № 1344-IV "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (далі — Закон № 1344-IV), введеного в дію з 1 січня 2004 року, у зазначеному році запроваджено нові базові нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин згідно з додатком 9, у тому числі каменю будівельного — 2 гривні за кубічний метр.

Враховуючи викладене, ВСУ під час ухвалення рішення вказав, що Закон № 1344-IV має пріоритетне значення відносно нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України. Оскільки положення постанов № 1014 та № 427 суперечать статті 6 цього Закону, тому під час його дії мали застосовуватися нормативи, встановлені саме ним, а не зазначеними постановами.

Отже, суди повинні враховувати, що навіть якщо законодавець у своєму нормативно-правовому акті (законі) надав право Кабінету Міністрів України встановлювати якісь порядок чи нормативи або інші положення, а потім законодавець іншим законом встановив інші нормативи чи положення, то застосовуються нормативи, встановлені законом, оскільки вони встановлені актом вищої юридичної сили. Щодо порядку, то він також повинен відповідати актам вищої юридичної сили.

Наведене викликає впевненість, що у зв´язку із зазначеними прикладами та позиціями ВСУ та ВАСУ адміністративні суди не будуть допускати помилок в разі виникнення колізій між законами України та постановами Кабінету Міністрів України, застосовуючи нормативно-правові акти вищої юридичної сили (закони України).

Значно складніше судам під час застосування нормативно-правових актів, які мають однакову юридичну силу, але по-різному регулюють спірні правовідносини. Така проблема виникла під час розгляду справи за позовом Відкритого акціонерного товариства "Київрибгосп" до Державної податкової інспекції у Голосі- ївському районі м. Києва про визнання недійсними податкових повідомлень-рі- шень, якими за порушення позивачем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов´язання по земельному податку до позивача застосовано штраф. Зокрема, відповідач застосував штрафні санкції відповідно до підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону України "Про порядок погашення зобов´язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами". Хоча відповідно до статті 25 Закону України від 3 липня 1992 року № 2525-ХІІ "Про плату за землю" за прострочення встановлених строків сплати податку справляється пеня у розмірах, визначених законом. Суди, посилаючись на цю норму, задовольнили позов, вказавши, що вона є спеціальною зі сплати земельного податку в податковому законодавстві і ця спеціальна норма не передбачає такого виду адміністративного стягнення, як штраф, а встановлює відповідальність лише у вигляді сплати пені, тому інші види стягнення, крім пені, не можуть застосовуватися.

Однак ВСУ не погодився з такими висновками та відмовив у позові виходячи з такого. Відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про плату за землю" за порушення норм цього Закону платники податків несуть відповідальність, передбачену Земельним кодексом України та законами України.

За принципом превалювання спеціальної норми над загальною, положення Закону України "Про порядок погашення зобов´язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" є спеціальною нормою у галузі податкового законодавства, а Закон України "Про плату за землю" — загальною нормою з цих питань. Загальні норми можуть бути застосовані лише щодо питань, не врегульованих спеціальною нормою. Тобто в зазначеній справі суд надав пріоритет спеціальній нормі.

Однак аналіз судової практики ВСУ, на мій погляд, свідчить про дещо іншу позицію під час визначення пріоритету нормативно-правових актів однакової юридичної сили. Так, у справі за позовом Виробничої корпорації "Скіф-88" до Державної податкової інспекції в Сімферопольському районі Автономної Республіки Крим про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень у частині визначення суми податкового зобов´язання з податку на додану вартість у розмірі 114164,53 грн і штрафу в розмірі 57060,16 грн перед судами виникла проблема щодо застосування норм матеріального права, а саме: застосовувати підпункт 5.1.20 пункту 5.1 статті 5 Закону України "Про податок на додану вартість" у редакції, чинній до 2004 року, який передбачав звільнення від оподаткування операцій з продажу або передачі у власність новозбудованого житла фізичним особам для його використання як місця проживання, чи застосовувати пункт 49 статті 80 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік", яким дію підпункту 5.1.20 пункту 5.1 статті 5 Закону України "Про податок на додану вартість" було зупинено.

Із рішення Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України випливає, що всі суди при прийнятті рішення помилково виходили з того, що Закон України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" не міг зупинити дію пільг, наданих Законом України "Про податок на додану вартість". Ні Закон "Про Державний бюджет України на

2004 рік", ні Закон про внесення змін до нього відповідно в частині зупинення дії підпункту 5.1.20 пункту 5.1 статті 5 Закону "Про податок на додану вартість" та його доповнення неконституційними не визнані. Суди всіх інстанцій порушили правила застосування норм матеріального права. Перевагу було надано приписам Закону "Про систему оподаткування" та Закону "Про податок на додану вартість", які щодо спірних правовідносин є загальними, перевагу ж, проте, при застосуванні закону мають спеціальні норми. Такими за наведених обставин є положення Закону "Про Державний бюджет України на 2004 рік" та Закону про внесення змін до нього, які, до того ж, були прийняті пізніше. Отже, у цьому судовому рішенні ВСУ перевагу надає не тільки спеціальному законові, а й звертає увагу на необхідність застосовування закону, який прийнятий пізніше.

У правотворчій діяльності нерідко бувають випадки, коли вразі прийняття нового нормативно-правового акта, зміни до попередніх нормативно-правових актів не вносяться. Хоча інколи в новоприйнятому акті робиться застереження щодо приведення законодавства України у відповідність з новоприйнятим законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечать новоприйнятому законові.

Така колізія виникла у справі за позовом Управління Пенсійного фонду України в Заставнівському районі Чернівецької області до Заставнівської районної спілки споживчих товариств м. Заставна Чернівецької області про стягнення заборгованості зі сплати страхових внесків на загальнообов´язкове державне пенсійне страхування.

Відмовляючи в позові, суди виходили з того, що для відповідача як платника єдиного податку є пріоритетними положення Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб´єктів малого підприємництва" і Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2063-ІІІ "Про державну підтримку малого підприємництва", тому він звільняється від сплати збору на обов´язкове державне пенсійне страхування.

Скасовуючи рішення судів, Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України вказала, що відповідно до Закону України від 9 липня

2003 року № 1058-IV "Про загальнообов´язкове державне пенсійне страхування" (далі — Закон № 1058-IV) страхові внески на загальнообов´язкове державне пенсійне страхування не входять до системи оподаткування, на них не поширюється податкове законодавство, іншим законодавством не можуть встановлюватися пільги з нарахування та сплати страхових внесків або звільнення від їх сплати.

Указ Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб´єктів малого підприємництва" регулює питання оподаткування суб´єктів малого підприємництва. Згідно з вимогами статті 15 Прикінцевих положень Закону № 1058-IV до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечать цьому Закону. Положення статті 6 зазначеного Указу про звільнення суб´єктів малого підприємництва, які сплачують єдиний податок, від збору на загальнообов´язкове державне пенсійне страхування, суперечать Закону і застосуванню не підлягають.

Аналізуючи позицію Судової палати з адміністративних справ Верховного Суду України з порушених питань можна зробити висновок, що пріоритет віддається нормі права, яка прийнята пізніше.

Зокрема, таке вбачається зі справи за позовом Закритого акціонерного товариства "Фінансова реєстраційна компанія "Авіста" до Луганського обласного територіального відділення Антимоно- польного комітету України про визнання недійсним рішення від 3 березня 2005 року № 07-18.1/4.

У цій справі спірним було питання щодо визначення її юрисдикції. Ця проблема виникла у зв´язку з тим, що Законом України від 31 травня 2005 року № 2596-IV "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення правового захисту економічної конкуренції" були внесені зміни до Закону України від 11 січня 2001 року № 2210-ІІІ "Про захист економічної кон- куренції"(далі — Закон № 2210-ІІІ), з яких випливає, що спори, які виникають у сфері економічної конкуренції, розглядаються господарськими судами. Хоча, відповідно до статті 1 Закону України від 26 листопада 1993 року № 3659-ХІІ "Про Антимонопольний комітет України", Ан- тимонопольний комітет України є державним органом зі спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель, що в розумінні положень статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України відповідає ознакам суб´єкта владних повноважень.

Розв´язуючи цю проблему Верховний Суд України виходив із такого. Публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб´єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Закон № 2210-ІІІ є спеціальним у галузі захисту економічної конкуренції та загальним у визначенні суб´єктом господарювання порядку захисту в суді прав, порушених органами Антимонопольного комітету України. З останнього питання спеціальними є норми процесуального законодавства, зокрема Кодексу адміністративного судочинства України, який введено в дію з 1 вересня 2005 року, та Господарського процесуального кодексу України.

Положення Закону України від 31 травня 2005 року № 2596-IV "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення правового захисту економічної конкуренції" повинні застосовуватися з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше.

Отже, Верховний Суд України перевагу надає законам, які прийняті пізніше. Кінцеву крапку в такій позиції Верховний Суд України поставив під час розгляду справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Максима плюс" про зобов´язання Державну податкову інспекцію в Лутугинському районі Луганської області зарахувати в рахунок майбутніх платежів переплату вартості патентів за здійснення операцій у сфері грального бізнесу в сумі 8845,10 гривні.

Під час розгляду цієї справи виникла проблема в застосуванні вартості торгового патенту, яка відповідно до Закону України від 23 березня 1996 року № 98/96-ВР "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" для використання грального автомата з грошовим або майновим виграшем у 2003 році становила 1400,00 грн, у 2004 та

2005 роках ця вартість збільшена: встановлені частиною третьою статті 5 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" цифри "1400" відповідно до статті 57 Закону України від 27 листопада 2003 року №1344-IV "Про Державний бюджет України на 2004 рік" замінено цифрами "2800", а відповідно до статті 47 Закону України від 23 грудня 2004 року № 2285-IV "Про Державний бюджет України на 2005 рік"

— цифрами "4200".

Задовольняючи позов, суди виходили з того, що у відповідача були відсутні підстави для застосування розмірів вартості патенту, встановлених законами про державний бюджет, посилаючись на те, що їх збільшення не узгоджено із загальними принципами оподаткування, визначеними, зокрема, Законом України "Про систему оподаткування", і не внесено відповідні зміни до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності".

Однак Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України вказала, що такий висновок є неправильним. Перевагу було надано нормам Закону України "Про систему оподаткування" і Бюджетного кодексу України, які у спірних правовідносинах є загальними, в той час як перевагу мають спеціальні норми, за наведених обставин — норми Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" та законів про Державний бюджет України на 2004 і 2005 роки. Наведені вище норми цих законів не визнані неконституційними. Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Конституція України не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.

Водночас Конституційний Суд України у пункті з мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: "Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується одноп- редметний акт, який діяв у часі раніше".

Отже, застосуванню підлягали розміри вартості патенту, встановлені законами про державний бюджет на певні роки, оскільки ці закони були прийняті пізніше Закону "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", яким по-іншому врегульовано спірне питання.

Аналізуючи висновки та позицію Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, на мій погляд, виникає проблема щодо надання пріоритетності спеціальному закону чи закону, який прийнятий пізніше. З огляду на викладене пріоритет мають закони, які прийняті пізніше, і це випливає із зазначеного Рішення Конституційного Суду України. Тому суди, враховуючи такий підхід, повинні застосовувати норми матеріального права під час розв´язання спорів адміністративної юрисдикції.

Водночас щодо визначення пріоритету матеріальної норми над процесуальною, які мають однакову юридичну силу, то вважаю, пріоритет мають процесуальні норми, які у відношенні до матеріальних норм є спеціальними. Тому при виникненні колізії законодавчих норм у випадках регулювання питань щодо вчинення процесуальних дій застосовується норма процесуального права.

Таку ж позицію зайняв Пленум ВАСУ у постанові від 2 квітня 2007 року №2 "Про практику застосування адміністративними судами положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов´язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму". Зокрема, у пункті 1 цієї постанови роз´яснено судам, що відповідно до статті 5 КАС України адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України. З огляду на зазначену норму адміністративні суди під час вчинення будь-яких процесуальних дій у процесі розгляду та вирішення спорів, пов´язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, повинні керуватися правилами та приписами лише перерахованих у статті 5 КАС України нормативно-правових актів, незалежно від можливої наявності інших нормативно-правових актів, зокрема законів, які визначають засади, порядок та організацію проведення виборів, та в яких можуть бути окремі положення щодо вчинення процесуальних дій судами.

Зазначена судова практика показує наскільки складно судам виходити з колізій у законодавстві. Зрозуміло, що край цим проблемам покладе Верховна Рада України прийняттям відповідних законів. Так, зокрема, 1 жовтня 2008 року Верховною Радою України прийнятий Закон України "Про нормативно- правові акти". Частинами другою та третьою статті 71 цього Закону встановлено, що в разі виявлення суперечностей між нормативно-правовими актами або окремими положеннями різних нормативно- правових актів, які мають однакову юридичну силу, застосовуються положення нормативно-правового акта, що набрав чинності пізніше, або положення того нормативно-правового акта, який встановлює спеціальні положення. Якщо нормативно-правові акти, які суперечать один одному, набрали чинності одночасно, застосовуються відповідні положення Конституції України, нормативно- правового акта вищої юридичної сили або спеціального нормативно-правового акта. Тобто законодавець намагається врегулювати наведені проблеми, але на мій погляд, в наведеній нормі ці проблеми не до кінця чітко врегульовані, тому вони й на сьогодні залишаються не вирішеними. Крім того, цей Закон не підписаний Президентом України та з відповідними пропозиціями щодо його відхилення направлений до Верховної Ради України.

Використані джерела:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року, № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1996 р. — № 30.

2. Теорія держави і права/Під редакцією С.С. Алексєєва. — Москва: Юридична література, 1985. — С. 317.

3. Теорія держави і права/Під редакцією

О.Ф. Скакуна. — Харків: Консул, 2006. — С. 329.

4. Теорія держави і права/Під редакцією Я.Кікотя і В.В. Лазарєва, 2008. — 319.

5. Теорія держави і права/Під редакцією О.Ф. Скакуна. — Харків: Консул, 2006. — С. 315.

6. Закон України від 29 червня 2004 року №1906-IV "Про міжнародні договори"// Відомості Верховної Ради України. — 2004 р. — №50.

7. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005року № 2747-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2005р. — № 35-36.

8. Рішення Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997року № 4-зп/2008// Вісник Конституційного Суду України. — 1997р. — № 2.

9. Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 № 796-ХІІ// Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1991 р. — № 16.

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996року №836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастро- фи"//Зібрання постанов Уряду України. 1996 р. — № 15.

11. Закон України "Про встановлення мінімальної заробітної плати на 2003 рік" від 26 грудня 2002року №373-IV//Відомості Верховної Ради України. — 2003 р. — № 6.

12. Закон України від 9 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов ´язкове державне пенсійне страхування" // Відомості Верховної Ради України. — 2003 р. — №№49-50, 51.

13. Кодекс України про надра від 27липня 1994 року № 132/94 — ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1994р. — № 36.

14. Постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 року № 1014 "Про затвердження базових нормативів плати за користування надрами для видобування корисних копалин та Порядку справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин" // Офіційний вісник України. — 1997р. — № с.8.

15. Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 року № 427 "Про застосування коефіцієнта до базового нормативу плати за користування надрами для видобування каменю будівельного"// Офіційний вісник України. — 2003 р.— № 14.

16. Закон України від 27 листопада 2003 року №1344-IV "Про Державний бюджет України на 2004 рік" // Відомості Верховної Ради України. — 2004 р. — № 17-18.

17. Постанова Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року //Єдиний Державний реєстр судових рішень. — № 285640.

18. Закон України від 21 грудня 2000 року № 2181 — ІІІ "Про порядок погашення зобов´язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"// Відомості Верховної Ради України. — 2001 р. — № 10.

19. Закон України від 3 липня 1992 року № 2535 — ХІІ "Про плату за землю"// Відомості Верховної Ради України. — 1992 р. — № 38.

20. Закон України від 4 квітня 1997року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" // Відомості Верховної Ради України. — 1997р. — № 21.

21. Закон України від 25 червня 1991 року № 1251-ХІІ "Про систему оподаткування" // відомості Верховної Ради України. 1991 р. — № 39.

22. Указ Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб´єктів малого підприємництва" // Офіційний вісник України. — 1998 р. — № 128.

23. Закон України від 19 жовтня 2000року № 2063-ІІІ "Про державну підтримку малого підприємництва" // Відомості Верховної ради України. — 2000 р. — № 51-52.

24. Закон України від 11 січня 2001 року № 2210-ІІІ "Про захист економічної кокуренції"//Відомості Верховної Ради України. — 2001р. — № 12.

25.Закон України від 26 листопада 1993 року № 3559 — ХІІ "Про Антимонополь- ний комітет України"// Відомості Верховної Ради України. — 1993 р. — № 50.

26. Закон України від 23 березня 1996 року № 98/96-ВР "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" // Відомості Верховної Ради України. — 1996 р. — № 20.

27. Закон України від 23 грудня 2004 року № 2285-IV "Про Державний бюджет України на 2005рік"// Урядовий кур’єр. — 2004 р. — № 249.

28. Постанова Верховного Суду України від 10 квітня 2007 року // Єдиний Державний реєстр судових рішень. — № 819385.

29. Постанова Верховного суду України від 26 червня 2007 року // Єдиний Державний реєстр судових рішень. — № 829978.

30. Постанова Верховного Суду України від 26 травня 2007 року // Єдиний Державний реєстр судових рішень. — №818414.

31. Постанова Верховного Суду України від 20 листопада 2007 року // Єдиний Державний реєстр судових рішень. — № 1602602.

32. Постанова Верховного Суду України від 1 квітня 2008 року // Єдиний державний реєстр судових рішень. — № 1811824.

33. Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України від 2 квітня 2007 року № 2 "Про практику застосування адміністративними судами положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов´язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму"// Вісник Вищого адміністративного суду України. — 2007р. — № 2.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Академія прокуратури України (збірник наукових праць)
Адміністративний суд Украіни (збірник наукових праць)
Правові науки України (Збірник наукових праць)